2.Види недійсних правочинів

В науці цивільного права існує ще інакша класифікація, критерієм в якій використано умову дійсності угоди, внаслідок порушення якої угоду було визнано недійсною. За цією класифікацією угоди поділяються на 4 групи:

1) правочини з пороком суб’єктного складу, зокрема укладені: малолітнім (неповнолітнім), який не досяг чотирнадцяти років; неповнолітнім віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років; громадянином, який визнаним недієздатним; громадянином, обмеженим у дієздатності; фізичною особою яка не здатна розуміти значення своїх дій;

2) правочини з пороками волі, зокрема укладені:внаслідок помилки; внаслідок обману, насильства, погрози, злонавмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин; мнимі та удавані угоди ;

3) правочини з пороком змісту: що не відповідають вимогам закону і укладені з метою, суперечною публічним інтересам;

4) правочини з пороками форми, зокрема укладені: з недодержанням обов`язкової письмової форми; укладені з недодержанням обов`язкової нотаріальної форми.

Залежності від того, якій вимозі законі не відповідає правочин, недійсні правочини підрозділяються на види. Проте всі недійсні правочини суперечать актам цивільного законодавства і моральним принципам суспільства. При визнанні правочину недійсним суд повинен у рішенні послатися і на нормативний акт, вимогам якого він не відповідає. Тож при визнанні таких правочинів недійсними необхідно враховувати лише об'єктивні ознаки (критерії)¹недійсності правочинів, суб’єктивні ознаки впливали на наслідки визнання правочину недійсним, а оскільки з наслідків правочину залишився один – двостороння реституція, то розгляд суб’єктивних критеріїв не є актуальним.

Правочини з пороком суб’єктного складу поділяють дві групи: 1) учинені фізичними особами, що не мають необхідного об’ємом (обсягу) дієздатності; 2) пов’язані з спеціальною чи навіть виключною дієздатністю юридичних осіб або статусом їх органів.

Недійсними можуть бути визнані правочини фізичних осіб якщо вони укладені: малолітніми, неповнолітніми, обмежено дієздатними, недієздатними без дозволів управнених осіб якщо вони вийшли за межі (обсягу) їх дієздатності. Право на визнання такого правочину недійним належить особі, яка вправі надавати згоду на учинення правочинів особами із недостатньою правочиноздатністю. Правочин, що укладений малолітнім, вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні, що до визнання правочину недійсним. Перевага при схваленні правочину, полягає не в активних діях (письмової згоди на правочин, присутність батьків (усиновлювачів) в місці укладання правочину), а в пасивних – не подавати позов про розірвання правочину протягом встановленого строку. При застосуванні аналогічного порядку визнання правочину недійсним, відмінність визнання недійсним правочину укладеного неповнолітнім за межами своєї цивільної дієздатності полягає у тому що не встановлюється термін для визнання правочину недійсним і не передбачається відшкодування збитків, завдані укладанням недійсного правочину. Як що правочин укладається з обох сторін неповнолітніми застосовується тільки двостороння реституція.

Склади недійсних правочинів, укладених юридичними особами поділяються на наступні види: 1) правочини, що виходять за об’єм спеціальної дієздатності (правочиноздатності) юридичних осіб; 2) правочини, укладені органами юридичної особи, що перевищують їх повноваження. Стаття 227 ЦК встановила що недійсними правочинами юридичної особи, можна визнавати лише ті, що вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії). Йдеться про „позадозвільні правочини – учинені без наявних на момент учинення правочину ліцензій, патентів, сертифікатів квот. Наслідком укладення таких правочинів є двостороння реституція, але п.2. ст.227 ЦК передбачає можливість вимагати відшкодування моральної шкоди, якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину. Це в свою чергу дисонує з ч.4. п.2. ст.23 ЦК, оскільки моральна шкода юридичній особі відшкодовується в випадках приниження честі, гідності, а також ділової репутації.

Правочини з пороками волі поділяються на дві групи: 1) що учинені без внутрішньої волі на укладення правочину; 2) внутрішня воля сформувалась невірно. До них відносяться правочини, що учинені під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, під впливом тяжкої обставини, вчиненні дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст.ст.225, 229-233 ЦК). Для зазначених недійсних правочинів характерним є невідповідність волевиявлення (яке повинне відповідати вимогам закону) справжній волі особи: її не було в момент учинення правочину або вона склалася поза дійсним бажанням особи укласти такий правочин.

Помилка сторони правочину за якої її воля формується внаслідок неправильних уявлень про умови правочину або про обставини реальної дійсності без протиправного впливу іншої сторони і виникає з необачності, самовпевненості та переоцінки власного досвіду, непоінформованості. При цьому в увагу повинна прийматися не будь-яка помилка, а лише та що має істотне значення, зокрема :

1) помилка в характері правочину –у визначенні самого договору, наприклад, при наданні речі на зберігання застосовують правила договору безоплатного користування річчю;

2) помилка в предметі договору (помилка в якості предмету) – має місце, коли сторони при укладенні правочину помилково мали на увазі різні речі, і ця помилка була з’ясована лише при передачі речі, (замість взуття з натуральної шкіри передається взуття із штучної);

3) помилка в особі сторони – має місце, коли особу, помилково приймають за однофамільця, особа повторно звертається в установу для надання послуги і з’ясовується, що в ній вже не працює той робітник, який в останній раз був виконавцем послуги;

4) помилка в праві – коли особи перебували в омані з підстави правового регулювання правочину і уклали договір поставки під час дії заборони на ввіз.

Омана правочинах не поширюються на випадки, коли помилка стосується мотивів укладення угоди.

Якщо особу було навмисне введено в оману, відносно істотних умов правочину і в результаті цього сторона уклала невигідний для себе договір, такі недійсні правочини є вчиненими під впливом обману.Обман може виражатися в різноманітних формах:

1) в активній формі повідомленням неправдивої інформації про правочин, його елементи, наявність недоліків, підробки тощо. Останнім часом для обману осіб застосовується психолінгвістичне програмування;

2) в пасивній формі навмисним замовчуванням дійсних фактів (ненадання повної документації; приховання інформації тощо). Обман може стосуватися не тільки умови правочину, а і знаходитися за межами правочину, наприклад, стосуватися мотиву і мети правочину.

Частина 2 ст. 230 ЦК встановила виключення з наслідків визнання правочину недійсним - двосторонній реституції, можливість двохкратного розміру відшкодування завданих збитків і можливості стягнути моральну шкоду з сторони, яка застосувала обман.

Насильством є фізичний або психологічний вплив на особу учасника правочину або його близьких з метою спонукання його до укладення угоди. Особа, що укладає невигідний для себе правочин, виражає волевиявлення під впливом заподіяних фізичних чи моральних страждань. При цьому необов’язково, щоб контрагент сам здійснював цей вплив, необхідно, щоб він знав про примус і використовував цю обставину в своїх інтересах.

ЦК України не містить легальних посилань на погрозу в правочині, але науковці подовжують виділяти категорії „насильство” і „погроза”. Погроза –протиправний психічний вплив словами чи діями, за якого сторона правочину боїться заподіяння йому, або його близьким майнового збитку чи немайнової шкоди. Не всяка погроза є підставою для визнання правочину недійсним, а лише така яка:

1) тісно зв'язана з правочином (погроза і правочин повинні бути підставою і наслідком- причинний зв’язок);

2) є реальною (погрозу здійснена стосовно блага, яке вже існує);

3) є практично здійсненною (особа має змогу її здійснити);

4) значною ( здатна у випадку її реалізації заподіяти дійсно серйозні наслідки). Не має значення, чи виходить погроза від контрагента за правочином або від третіх осіб, головне щоб вигодоотримувачем є особа, з боку якого погроза висувалася.

Збіг важких обставин(хвороба, скрутне матеріальне становище тощо) – такі обставини за яких практично виключається нормальне формування волі, що передбачає укладання правочину на край невигідних умовах (кабальні умови) (дороге майно продане за безцінь, за дуже низьку плату виконується трудомістка робота за договором підряду). Поняття кабальних умов охоплює два моменти: об’єктивний – за правочином здійснено зовсім не еквівалентне (не рівнозначне) наданні суб’єктивний - очевидність цієї обставини для обох сторін.

Зловмисна угода представника однієї сторони з іншою є тоді коли воля особи, що представляють підмінюється волею представника. Тут є змова представника та сторони правочину як третьої для представництва особи, і як наслідок – несприятливі наслідки для особи, яку представляють. Такі правочини характеризуються: укладанням правочину із застосуванням представництва; суб’єктивним елементом - прямим наміром (злонавмисною угодою представника і сторони), за об’єктивними елементом – направленістю на досягнення майнової вигоди за рахунок довірителя.

Правочини, що учинені дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними внаслідок психічного тимчасового розладу, нервового потрясіння (психологічного афекту) тощо. Для встановлення такого стану на момент укладання правочину суд призначає судово-психіатричну експертизу. Такий правочин характеризується аспектами: суб’єктивним – сторона є повністю дієздатною, але не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; об’єктивним - правочин погіршив права цієї особи чи інших осіб.

Стан, за якого особа не усвідомлює своїх дій, може мати одну з трьох форм вияву: вольову, інтелектуальну і кумулятивну. Вольова форма полягає у тому, що особа хоч і усвідомлює свої вчинки, більш або менш адекватно оцінює навколишні обставини але не може керувати своїми діями. Інтелектуальна форма вияву такого стану означає, що особа не розуміє значення своїх дій, хоча і може керувати ними. При кумулятивній формі у людини відсутня здатність як розуміти значення своїх дій, так і керувати ними.

Досить своєрідні фіктивнійудаваніправочини.Фіктивним правочином є такий, що вчиняється лише для виду перед третіми особами, без наміру його виконати у майбутньому та створити юридичні наслідки правочинів такого виду. Сторони такого правочину при його укладені переслідують іншу мету. В такому правочині відсутня підстава, тобто той юридичний результат, який повинен був би бути в дійсному правочині. В ньому волевиявлення спрямоване не на те, щоб створити між його сторонами юридичний зв'язок, а щоб створити його видимість (розділ майна, продаж речей тощо) і сховати майно від арешту (опису), незаконно одержати позичку тощо. Зазвичай суд за такими правочинами постановляє рішення тільки про визнання правочину недійсної без застосування яких-небудь його наслідків.

Удаваний правочин -це правочин, зроблений з метою приховати інший правочин, котрий що сторони мали на увазі. В такому правочині завжди є два правочини: правочин для настання певних юридичних наслідків (набуття права власності), і правочин для прикриття першого правочину. Зокрема щоб перебороти право переважної покупки частки у спільній власності з набувачем укладається не договір купівлі-продажу, а дарування чи міни. Правочин, якого сторони не мали на увазі при його укладенні є удаваним і він завжди недійсним. Правочин, який сторони дійсно мали на увазі може бути дійсним чи недійсним. Не всі удавані правочини мають протиправні підстави, особи можуть не розуміти який правочин їм необхідно укладати. Однак найчастіше удавані правочини відбуваються для прикриття іншого правочину. При учиненні удаваного правочину він до уваги не приймається і застосовуються правила, що регулюють той правочин, якого сторони дійсно мали на увазі. Якщо такий правочин суперечить закону, суд виносить рішення про визнання недійсним учиненого сторонами правочину з застосуванням наслідків, передбачених для недійсного правочину.

Правочини з пороками форми зв’язані із недотриманням їх сторонами передбаченої законом письмової форми (простої чи нотаріальної) якщо її недотримання є підставою для їх недійсності.

Всі види недійсні правочини поділені на дві великі групи:

А) нікчемні чи абсолютно недійсні що прямо визначені законом і їх недійсність не залежить від розсуду і волевиявлення їх сторін. Вони вважаються недійсними з моменту їх укладання, не залежно від бажання сторін, пред’явлення позиву або рішення суду - „мертвонароджені правочини”. Тож сторони та треті особи не повинні отримувати рішення суду, щоб застосувати наслідки визнання правочину недійсним.

Відповідно п. 18 Постанови ПВС від 06.11. 2009 р. N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею228ЦК, зокрема:

1) правочини, які спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;

2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

Для визнання всіх цих правочин недійсними немає необхідності враховувати які-небудь інші обставини, крім невідповідності їх законодавству. Але не дивлячись на такі жорсткі обставини визнання правочину нікчемним, законодавець залишив можливість в випадках прямо передбаченими законодавством, за позивами сторін, або зацікавлених осіб, визнавати судом нікчемні правочини дійсними (наприклад ч.2. ст.219 ЦК)

Б) заперечні чи відносно недійсні –правочини, що вважаються недійсними якщо вони за заявою зацікавлених осіб визнані такими судом. До заперечних відносяться правочини:

1. з малолітніми особами в межах їх цивільної дієздатності;

2. з неповнолітніми особами, за межами її цивільної дієздатності;

3. з особами обмеженими в дієздатності, за межами її цивільної дієздатності;

4. з дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними;

5. позаліцензійні правочини юридичних осіб;

6. правочини, вчинені внаслідок помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною під впливом тяжкої обставини.

Недійсними всі ці правочини можуть вважатися лише за умови доведеності фактів, що свідчать про порочність даних правочин.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов’язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється. Правочин може бути визнаний недійсним і після смерті особи, яка була її учасником. Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК недодержання сторонами або стороною в момент вчинення правочину вимог, встановлених частинами 1—3, 5, 6 ст. 203 ЦК, як правило, має наслідком визнання правочину недійсним.

Термін «нікчемність правочину», передбачений ЦК, і до його прийняття у вітчизняному законодавстві не вживався. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК нікчемний правочин є недійсним через його невідповідність вимогам законодавства. Такий правочин недійсний з моменту його вчинення незалежно від того, чи визнав його таким суд.

Нікчемні та оспорювані правочини розрізняються:

– ступенем важливості дефектів у складі правочину;

– характером прав та інтересів, які порушено у зв’язку з укладенням правочину;

– судовим порядком встановлення недійсності правочину й незалежністю встановлення недійсності правочину від судового рішення;

– строками позовної давності, які встановлені для звернення до суду з приводу визнання правочину недійсним.