3.Характеристика особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

Розглядувані права представляють собою правові форми суспільних відносин, які виникають з приводу відповідних немайнових благ та юридично забезпечують соціальне існування індивіда. Ці блага є явищем суспільного життя людини, тобто такими, що дозволяють їй членом суспільства та існують у сфері духовного спілкування.

Право на ім'я (ст. 294 ЦК) – це юридично забезпечена можливість особи мати ім'я, змінювати його, використовувати певне ім'я, дозволяти чи забороняти його використання іншими особами, вимагати, щоб до володільця даного права звертались по імені і не перекручували його.

У ст. 12 ЗУ „Про національні меншини в Україні” від 25 червня 1992  р. передбачено, що кожний громадянин України має право на національні прізвище, ім’я та по батькові, а також має право у встановленому порядку їх відновлювати. Із прийняттям ЦК України закріплено право фізичної особи на транскрибований запис свого імені та прізвища відповідно до власної національної традиції. Також у разі перекручення імені фізичної особи в офіційних документах воно має бути виправлене, а документ замінений (ст. 294 ЦК). Відповідно, нові положення реалізують право особи на власне ім’я у контексті ст. 8 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини.

В широкому сенсі, ім’я включає в себе власне ім'я громадянина, його прізвище та по-батькові, тобто, складається з трьох частин. Це загальне правило, застосування якого залежить від національних традицій, до яких належить громадянин, та порядку визначення імені дитини.

Визначення імені. Власне ім'я дитини визначається за згодою батьків. У випадку народження дитини жінкою, що не перебуває у шлюбі, та за відсутності добровільного визнання батьківства, ім'я дитини визначається матір’ю. Дитині може бути надане не більше, ніж два імені,якщо інше не випливає зі звичаїв національних меншин, до яких належать мати та (або) батько.

По-батькові дитини визначається відповідно до імені батька. По-батькові дитини, що народжена поза шлюбом і за відсутності встановленого батьківства визначається за іменем особи, яку мати назвала батьком. Згідно з національними традиціями, Закон України „Про національні меншини в Україні” дозволяє громадянам, що не мають звичаю використовувати по-батьковідати дитині ім'я, що складається тільки з власного імені та фамілії.

Прізвище дитини визначається відповідно до прізвища батьків. Якщо батько та мати мають різні прізвища, то прізвище дитини визначається за їхньою згодою, або надається подвійне прізвище, шляхом об'єднання прізвищ батька та матері.

Право на зміну імені (ст. 295 ЦК) полягає у тому, що фізична особа, що досягла шістнадцяти років, має право на власний розсуд, а особа, що досягла чотирнадцяти років– за згодою батьків або одного з них (з яким вона проживає), або піклувальника змінити свої прізвище та ім'я.

Фізична особа також може змінити прізвище при реєстрації, розірванні шлюбу, або визнанні його недійсним. При цьому, дозволяється прийняття тільки прізвища іншого з подружжя як спільного, або приєднання до свого прізвища іншого з подружжя, а, в разі розірвання шлюбу, - зміна тільки на дошлюбне прізвище.

Фізична особа може змінитипо-батьковів разі зміни імені її батьком.

Прізвище, ім'я та по-батькові можуть бути змінені в разі усиновлення дитини.

Право на використання імені(ст. 296 ЦК) в залежності від способу його здійснення можна умовно розділити на самостійне використання та використання імені іншими особами. Самостійне використання імені полягає в можливості громадянина використовувати його у всіх сферах своєї діяльності, забороняти використання свого імені іншими суб’єктами, вимагати від інших осіб називати себе належним чином, приховувати своє ім'я, виступаючи в передбачених випадках анонімно або під псевдонімом, та ін. Використання імені іншими особами, в залежності від згоди носія цього права, поділяється на використання імені за згодою управненої особи або за відсутності її.

Використання імені іншими особами без згоди носія цього права, передбачає, що можливість використання імені фізичної особи без її згоди можливе тільки у випадках, прямо передбачених законодавством. Так, використання імені без згоди громадянина допускається:

з метою висвітлення його діяльності або діяльності організації, в якій він працює (служить, навчається), що базується на відповідних документах (звітах, стенограмах, протоколах, аудіо-, відеозаписах, архівних матеріалах і тощо);

в разі затримання його за підозрою або звинуваченням у скоєні злочину, або в разі споєння ним адміністративного правопорушення, в разі набрання законної сили звинувачувального вироку суду стосовно цього громадянина, або винесення постанови у справі про адміністративне порушення.

У всіх інших випадках, використання імені іншими особами можливе лише за згодою носія цього права.Вказана згода тягне можливість управненої особи забороняти використання свого імені іншими особами.

Право на повагу до честі та гідності (ст. 297 ЦК) – юридично забезпечена можливість особи вимагати від інших осіб, щоб оцінка його особистості, справ та вчинків спиралася на реальні обставини і не перекручувалася відомостями, що не відповідають дійсності.

Гідність – це самооцінка (усвідомлення) людиною своїх якостей, здібностей, світогляду, соціального значення. Гідність – це особисте немайнове благо, яке є інформацією про цінність кожної особи, на основі її самоідентифікації та позиціювання стосовно інших осіб.Гі́дність— це поняттяморальноїсвідомості, яка виражає уявлення процінністьвсякоїлюдинияк моральноїособистості, а також категоріяетики, яка означає особливе моральне ставлення людини до самої себе і ставлення до неї з бокусуспільства, в якому визнається цінність особистості. Поняття гідності вживається у законодавствах численних країн та у міжнародному праві. У постанові ПВС України гідністю розуміється визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності, з честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло.

Гідність є одним з ключових понять Конституції України (ст. 3, 21, 28, 41, 68, 105). В ній встановлено, що гідність однією з «найвищих соціальних цінностей» в Україні (ст. 3), задекларовано, що «усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах» (ст. 21) та що «кожен має право на повагу до його гідності» (ст. 28). У ЦК України гідність громадян охороняється: гідність визнано особистим немайновим благом (ст. 201);задекларовано право на повагу і недоторканність «гідності та честі» фізичних осіб (ст. 297, пп. 1, 2); зафіксовано право фізичних осіб звернутися до суду з позовом про захист їх гідності та честі (ст. 297, п. 3);^[приниження «честі та гідності фізичної особи» визнано моральною шкодою, яка підлягає відшкодуванню (ст. 23). [

Честь – це соціальна офіційна оцінка людини, її морально-етичних якостей, поведінки, діяльності, що відображена в відповідних документах (характеристиках, рекомендаціях, атестаціях тощо). Честь розглядається як особисте немайнове благо, яке є позитивною соціальною інформацією про особу, яка ґрунтується на уявленнях про добро і зло, усталених у суспільстві, і усвідомлюється самою особою. Водночас честь є установками найвищих морально-етичних принципів особистості, і як благо, яке дає право на повагу, пошану і визнання людини у суспільстві. Вона – поняття моральної свідомості й категорія етики, що включає в себе моменти усвідомлення індивідом свого суспільного значення й визнання цього значення з боку суспільства.

На відміну від поняття гідності поняття честі ґрунтується не на принципі рівності всіх людей у моральному відношенні, а на їхній диференційованій оцінці (залежно від соціального стану особистості, релігійної, расової, національної, класової, професійної й колективної належності або репутації).

Критерій цієї оцінки й вимоги до людини, що зв'язують із його честю змінювалися історично. Честь має професійні та інші прояви і різновиди. Однієї з різновидів професійної честі є військова честь — внутрішні моральні якості й принципи воїна, що характеризують його поведінку, відношення до виконання військового обов'язку; одна з категорій етики військової. Різновидом такої честі є офіцерська честь.

Право на недоторканність ділової репутації (ст. 299 ЦК)– це юридично забезпечена можливість особи вимагати від інших суб’єктів адекватної та своєчасної оцінки сукупності своїх якостей, з якими носій ділових якостей в очах контрагентів, клієнтів, споживачів, співпрацівників, шанувальників (для шоу-бізнесу), виборців (для виборних посад) персоніфікується з-поміж інших суб’єктів сфери свого існування, та усувати будь-які неправомірні посягання. У Постанові ПВСрепутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов'язків. Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб - підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.Ділова репутація – це інформація, яка набула рис суспільного знання про професійні досягнення тої чи іншої особи. Вона ґрунтується на висновках щодо морального обличчя, ділових якостей і законослухняності фізичної особи і пов’язується у сучасному баченні найчастіше з добрим ім’ям фізичної або юридичної особи.

Право на індивідуальність (ст. 300 ЦК)– юридично забезпечена можливість фізичної особи як зберегти, так і змінити свою національну, культурну, релігійну, мовну самобутність, а також можливість вільного вибору форм та способів виявлення своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом і не суперечить моральним засадам суспільства. Право на індивідуальність особа може реалізовувати: у зовнішньому вигляді, голосі, манері поведінки, стилі одягу, зачіски, гримі, тату.

Індивідуальність людини формується під впливом трьох груп факторів: 1) спадковість і фізіологічні особливості людини. Спадковість зберігає і передає зовнішні риси людини. Фізіологія людини забезпечує в людях дуже багато спільного, що визначає їхню поведінку. Другу групу чинників, що формують індивідуальність людини, складають фактори, виникають з оточення людини. Великий вплив на індивідуальність людини надає культура, в якої він формується. Вона визначається сім'єю, в якій вона виховувалася і де засвоїла певні поведінкові стереотипи, виробила життєві установки, ставлення до праці, людям, своїм обов'язків тощо Індивідуальність людини формується під впливом приналежності до певних груп і організаціям. Формування індивідуальності відбувається під впливом життєвого досвіду, окремих обставин, випадкових подій і т.п. Третю групу факторів, що впливають на формування індивідуальності людини, складають риси і особливості характеру людини, його індивідуальність.

Право на зовнішній вигляд може свідомо обмежуватися обранням тієї чи іншої професії: так форменний одяг носять військовослужбовці, міліціонери, лікарі, провідники. Обмежень у зовнішньому вигляді: так, балерини, фотомоделі, натурники змушені контролювати свою вагу. Такі обмеження можуть бути частиною продюсерського контракту.

Право на особисте життя (ст. 301 ЦК)– це юридично забезпечена свобода вибору своєї поведінки в індивідуальному житті (тобто, такому, що не має публічного значення), що виключає будь-яке втручання з боку інших осіб за виключенням випадків, прямо передбачених законом. Особисте життя — це особлива частина приватної сферилюдськоїжиттєдіяльності, яка полягає в різноманітних відносинах, стосунках, явищах, подіях і таке інше, що не мають публічного значення, визначається і регулюється самою особою.

Вказане право надає людині можливість відокремити своє особисте життя, самостійно вирішувати всі питання, що стосуються особистого життя та забороняти втручання третіх осіб, крім випадків, що передбачені законом, або узгоджені з особою.

Право на особисте життя має декілька його складових: а) мати особисте життя і можливість фізичної особи бути носієм даного особистого немайнового блага; б) визначати своє особисте життя. Законодавець надає фізичній особі носію можливість самостійно на власний розсуд вирішувати, яким чином визначати, організовувати та проводити своє особисте життя в залежності від власних інтересів та мети ; в) на ознайомлення з обставинами особистого життя певним колом осіб, тільки особисто ; г) зберігати у таємниці обставини свого особистого життя означає і не розголошувати ці обставини самостійно, вимагати нерозголошення їх іншими особами; д) вимагати захисту права на особисте життя здійснюється на підставах та в порядку.

Право на таємницю особистого життя (ст. 300 ЦК) – юридично забезпечена свобода обрання людиною правового режиму для відомостей (інформації), що стосується різних аспектів (сторін) її особистої життєдіяльності, розголошення яких (передача) може завдати шкоди громадянину. Особисте життя – поведінка фізичних осіб поза межами виконання різноманітних суспільних обов’язків, тобто життєдіяльність людини у сфері сімейних, побутових, особистих, інтимних та інших стосунків, що звільнені від "тягаря суспільних інтересів". Вперше це право з’явилось в англо-американській системі як право "прайвесі" (ргіуасу), так зване право на приватність, зміст якого складало "право залишитись наодинці".

Відомості (інформація) про приватне життя можуть містити: інтимні сторони людини, її звички, схильності, стан здоров'я, фізичні та фізіологічні особливості, засоби особистого спілкування, вчинення юридично значущих дій, фінансові справи, тощо. Свобода обрання правового режиму передбачає можливість управо важеної особи як розкрити інформацію, так і залишити її конфіденційною в цілому або в окремій її частині. В останньому випадку доступ сторонніх осіб до інформації, що становить таємницю особистого життя можливий тільки в разі надання згоди управо важеною особою. Без згоди управо важеної особи доступ до таких відомостей можливий тільки в разі існування прямої вказівки закону, за умови строгого та ретельного дотримання підстав, умов та порядку її отримання, використання, розкриття. Наприклад, відомості про приватне життя фізичної особи можуть бути розкриті без її згоди іншими особами, лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджується рішенням суду.

Право на особисті папери (ст. 303 ЦК)– це збірне поняття: саме право як немайнове та стосовно об’єкта – особистих паперів. Тож воно включає у себе як немайнове право на їх зміст, так і речове право власності на носій цього змісту. Перше означає можливість особи, якій вони належать та/або особистого життя якої стосуються, дозволяти або забороняти знайомитися з такими особистими паперами, використовувати їх, зокрема, шляхом публікації, відтворення або розповсюдження відомостей, які вони містять. В разі смерті таких осіб це право переходить до їх дітей, удови (удівця), а, якщо вони відсутні, - батьків, братів, сестер.

Друге означає можливість володіння, користування, розпорядження особистими паперами. Особисті папери – відповідні документи, які містять інформацію про особисте життя фізичної особи. До них ЦК відносить документи, фотографії, щоденники чи інші записи, особисті архівні матеріали тощо. Вони належать фізичній особі на праві власності. Право на особисті папери включає в себе можливість надавати згоду чи забороняти ознайомлення з особистими паперами та їх використання і розпорядження .

Здійснення права на особисті папери може бути обмежено у випадках: а) коли особисті папери стосуються особистого життя іншої фізичної особи, зокрема висвітлюють певні обставини особистого життя чоловіка та дружини. Їх використання, у тому числі шляхом опублікування, може бути за згоди цієї особи, а у разі її смерті – згоди дітей померлої фізичної особи, її вдови (вдівця), батьків, братів та сестер; б) коли особисті папери передані до фонду бібліотек або архівів з дотриманням прав усіх заінтересованих осіб ; в) в інших випадках, що прямо передбачені чинним законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

У випадках, коли цінні папери були передані до фондів бібліотек або архівів, будь-хто має право на вільне ознайомлення з ними, за умови дотримання прав зацікавлених осіб.

Право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК) – це право на таємницю переписки, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. Воно є спорідненим за змістом праву на особисті папери. Стаття 9 Закону України “Про телекомунікації” передбачає, що охорона таємниці телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються технічними засобами телекомунікацій, та інформаційна безпека телекомунікаційних мереж гарантуються Конституцією та законами України. Зняття інформації з телекомунікаційних мереж заборонене, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до ст. 6 Закону України “Про поштовий зв’язок” таємниця поштових відправлень, у тому числі листування та іншої письмової кореспонденції, електронних повідомлень, що пересилаються (передаються) засобами зв’язку, гарантується Конституцією та законодавством України. Виїмка та огляд письмової кореспонденції, вкладень в інших поштових відправленнях, одержання будь-яких довідок щодо них заборонено, крім випадків, визначених законом .

Порушення таємниці кореспонденції може бути дозволене судом у випадках, що встановлені законом, зокрема КПК України, з метою запобігання злочину або з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо в інший спосіб отримати інформацію неможливо.

Право на інформацію (ст. 302 ЦК)– це передбачена законом можливість вільно збирати, зберігати, використовувати та розповсюджувати інформацію.Інформацієює документовані або публічно оголошені повідомлення про події та явища, які мали або мають місце в суспільстві, державі, навколишньому середовищі.

З інформаційною метою в Україні створено ряд реєстрів: Перелік електронних інформаційних баз даних державних установ України, Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, Єдиний державний реєстр нормативних актів, Єдиний державний реєстр судових рішень, Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, Державний реєстр фізичних осіб, Державний реєстр лікарських засобів України, Реєстр власників іменних цінних паперів, Єдиний державний реєстр виборців, Спадковий реєстр, Державний реєстр небезпечних факторів хімічного та біологічного походження, Реєстр санітарно-епідеміологічних висновків, Реєстр потужностей (об‘єктів) та їх операторів, що здійснюють діяльність з виробництва та/або обігу харчових продуктів за 2008-2010 роки, Державний реєстр дезінфекційних засобів, Єдиний реєстр громадських формувань, Реєстр методик проведення судових експертиз, Єдиний реєстр спеціальних бланків нотаріальних документів, Єдиний реєстр заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, Єдиний реєстр нотаріусів України, Реєстр прав власності на нерухоме майно, Державний реєстр атестованих судових експертів, Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів, Єдиний державний реєстр виконавчих проваджень, Державний реєстр iпотек, Державний реєстр правочинів, Державний реєстр обтяжень рухомого майна, Реєстр спеціальних бланків документів інформаційної системи Міністерства юстиції України, Єдиний реєстр довіреностей, Державний реєстр друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб'єктів інформаційної діяльності, Державний реєстр актів цивільного стану громадян, Державний реєстр медичної техніки та виробів медичного призначення.

Єдиний державний реєстр – автоматизована система збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, складається з системи центрального рівня та автоматизованих робочих місць державних реєстраторів (АРМ), встановлених у 677 органах державної реєстрації. Створення Єдиного державного реєстру забезпечило:

формування інформаційного фонду з максимально повних, достовірних, захищених, оперативно обновлюваних даних про зареєстрованих юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців;

оперативний доступ до інформаційного фонду органів державної влади, місцевого самоврядування та максимально вільного доступу в рамках діючого законодавства юридичних осіб усіх форм власності, міжнародних об'єднань та організацій, іноземних юридичних та фізичних осіб, осіб без громадянства;

надання офіційної інформації про діяльність суб’єктів господарювання для забезпечення захисту третіх осіб щодо дійсності чи недійсності зобов’язань зареєстрованих суб’єктів господарювання (особливо тих, які мають обмежену відповідальність) та протидії протиправної (фіктивної) діяльності суб’єктів господарювання;

передачу даних з Єдиного державного реєстру відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондам соціального страхування для постановки на облік, зняття з обліку юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців;

оперативну видачу виписок та довідок з Єдиного державного реєстру;

сумісність з іншими інформаційними системами України у тому числі з Єдиним ліцензійним реєстром.

Технічні та програмні засоби ведення Єдиного державного реєстру забезпечують: захист даних від несанкціонованого доступу;

достовірність та повноту відомостей з реєстраційних карток; контроль за проведенням реєстраційних дій; зберігання відомостей про юридичних осіб або фізичних осіб-підприємців протягом 75 років з дати передачі реєстраційної справи додержавної архівної установи.

Єдиний державний реєстр діє з 1липня 2004 року. З 27.07.2009 на офіційному веб-сайтідержавного підприємства «Інформаційно-ресурсний центр» (ДП «ІРЦ»), яке є технічним адміністратором ЄДР юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (ЄДР), доступний пошук суб’єктів господарюванняв ЄДР з отриманням наступної інформації: стосовно фізичних осіб-підприємців – прізвище, ім'я по батькові, місце проживання, стан підприємницької діяльності, дані органу державної реєстрації, в якому знаходиться реєстраційна справа; стосовно юридичних осіб-код ЄДРПОУ, повне найменування, місцезнаходження, стан юридичної особи, дані органу державної реєстрації, в якому знаходиться реєстраційна справа.

Пошук інформації про суб'єктів господарювання здійснюється: щодо фізичних осіб-підприємців – за ідентифікаційним номером платника податків та інших податкових платежів або прізвищем, ім'ям по батькові; щодо юридичних осіб - за кодом ЄДРПОУ або найменуванням. Це право не розповсюджується на відомості, що становлять: таємницю особистого життя, за виключенням випадків, передбачених законом, державну таємницю, конфіденційну інформацію юридичної особи

Суб’єкт, що розповсюджує інформацію, зобов’язаний сам впевнитися в її достовірності (відповідності дійсності). При цьому передбачається вірогідною інформація, яку розповсюджує посадова особа або службовець під час виконання ним своїх службових обов’язків, а також інформація, що міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення ЗМІ, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування). Особа, що розповсюджує таку інформацію не зобов’язана перевіряти її вірогідність і не несе відповідальності в разі її спростування.

Це також стосується персональних даних – відомостей чи сукупності відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Персональні дані мають бути точними, достовірними, у разі необхідності – оновлюватися. Склад та зміст персональних даних мають бути відповідними та ненадмірними стосовно визначеної мети їх обробки. Обсяг персональних даних, які можуть бути включені до бази персональних даних, визначається умовами згоди суб'єкта персональних даних або відповідно до закону. Первинними джерелами відомостей про фізичну особу є: видані на її ім'я документи; підписані нею документи; відомості, які особа надає про себе.

Цікавим є рішення Конституційного суду України у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин 1-2 ст. 32, частин другої від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 яким встановлено що за ЦК України зміст права на недоторканність особистого і сімейного життя як одного з видів особистого немайнового права полягає в тому, що фізична особа вільно, на власний розсуд визначає свою поведінку у сфері свого приватного життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб та має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя (статті 270, 271, 301). Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав (ч. 3 ст. 269 ЦК України).

Особистим життям фізичної особи є її поведінка у сфері особистісних, сімейних, побутових, інтимних, товариських, професійних, ділових та інших стосунків поза межами суспільної діяльності, яка здійснюється, зокрема, під час виконання особою функцій держави або органів місцевого самоврядування. Сімейне життя – це особисті майнові та немайнові відносини між подружжям, іншими членами сім’ї, яке здійснюється на засадах, визначених у СК України: кожна особа має право на повагу до свого сімейного життя (частина четверта статті 4); ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України (ч. 5 ст.і 5); регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя (ч. 4 ст. 7) та інше.

Конституційний Суд України виходить з того, що неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб.

Суд вирішив, що інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов’язані з особою та членами її сім’ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень. Така інформація про особу є конфіденційною;

– збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле-, та відеозйомок, а також охорона інтересів фізичної особи, що зображена на фотографіях та в інших художніх творах об’єднується поняттям право на зображення.

Зображенняфізичної особи – це її зовнішність, статура, фізичні дані, одяг, а також сукупність цих елементів, за допомогою яких можливо індивідуалізувати людину; її відображення на матеріальному носії.

Право на зображення можна умовно поділити на дві складові. Перша – це право давати згоду або забороняти проведення фото-, кіно-, теле- та відеозйомок. Друга – це право давати згоду або забороняти використання свого зображення, що відображене в художніх творах, тобто, фактично, право на використання носія з зображенням.

Право на проведення фото-, кіно-, теле-, відеозйомок (ст. 307-308 ЦК)може бути реалізоване як шляхом заборони, так і шляхом надання згоди на зйомку. Відсутність такої згоди припускається в разі, коли зйомка здійснюється відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах, інших заходах публічного характеру або у випадках, прямо встановлених законом.

Фізична особа, яка надала згоду на те, щоб бути знятою на фото-, кіно-, теле-, відеоплівку, може вимагати припинення публічного показу свого зображення в частині, що стосується її особистого життя.

Право особи, що зображена в художніх творах може бути реалізоване як шляхом заборони, так і шляхом надання згоди на публічний показ, демонстрацію, розповсюдження творів з її зображенням. При цьому потрібна згода або особи, про зображення якої йдеться, або, у випадку її смерті, її дітей, удови (удівця), а, якщо вони відсутні, – батьків, братів, сестер.

Якщо людина позувала автору за плату, то такий твір з зображенням може бути публічно продемонстрований, відтворений або розповсюджений без її згоди. Особа, що позувала авторові за плату, а після її смерті – її діти, удова (удівець), батьки, брати, сестри можуть вимагати припинення використання твору за умови відшкодування автору або іншій зацікавленій особі пов’язаних з цим збитків.

Фотографія може бути розповсюджена без дозволу фізичної особи, що на ній зображено, якщо це викликано необхідністю захисту його інтересів або інтересів інших осіб.

Право на свободу літературної, художньої, наукової та технічної творчості (ст. 309 ЦК) – це юридично забезпечена можливість вільного вибору сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості.

Творча діяльність в правовому сенсі – самостійна, результативна, інтелектуальна діяльність у різних сферах життя, яка передбачає досягнення якісно нових результатів. Свобода творчості є системою законодавчо закріплених і гарантованих правом правомочностей: а) займатися всіма видами творчої діяльності відповідно своїх інтересів і здібностей як на професійній так і на непрофесійній (аматорській) основі; б) рівна охорона прав на результати творчої діяльності; в) рівна правова охорона результатів творчої, інтелектуальної та подібної їх діяльності; г) свобода розпорядження майновими правами на результати такої діяльності; д) право на підтримку державою творців та інших володільців прав на результати творчої діяльності. Свобода творчості забезпечується встановленням заборони втручання в цю діяльність, закріпленням конституційних принципів и гарантій (свобода думки и слова, заборона цензури тощо). Свобода творчості тісно пов’язана з правом на самореалізацію та правом на індивідуальність.

При цьому відсутність цензури в процесі творчості та результатів творчої діяльності є найважливішою гарантією здійснення даного права.

Право на свободу пересування (ст. 313 ЦК) – надана людині та забезпечена законом можливість вільно пересуватися по території України та на вибір місця перебування як за межами України так і за кордоном із дотримання встановленого порядку його здійснення . Відповідно ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні свобода пересування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Так законними підставами перебування на території України є: для громадян України – належність до громадянства України; для іноземців та осіб без громадянства – підстави, що встановлені Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Свободу пересування відповідно до закону може бути обмежено: у прикордонній смузі; на територіях військових об'єктів; у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом; на приватних земельних ділянках; на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан; на окремих територіях і в населених пунктах, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей введені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності.

Свобода пересування також обмежується щодо осіб: до яких відповідно до процесуального законодавства застосовано запобіжні заходи, пов'язані з обмеженням або позбавленням волі; які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі; які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом; які згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню; які звернулися за наданням їм статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; іноземців та осіб без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України; яких призвано на дійсну строкову службу до Збройних Сил України та інших, утворених відповідно до законів України, військових формувань; іноземців, які перебувають у складі військових іноземних підрозділів і які мають статус військового.

Свобода пересування може бути обмежена в інших передбачених законом випадках.

Право на свободу об’єднань(ст. 314 ЦК) передбачає можливість фізичних осіб за власною ініціативою об’єднатися в політичні партії та громадські організації. Право на свободу об’єднання закріплене в Конституції України, деталізується у законодавстві. Межі правового регулювання права на свободу об’єднання визначені Конституційним Судом України у пункті 2 мотивувальної частині Рішення від 13 грудня 2001 року № 18-рп/2001 наступним чином: Конституція України встановила межі втручання держави в реалізацію права громадян на свободу об’єднання. Пункт 11 ч. 1 ст. 92 Конституції України передбачає, що виключно законами визначаються засади утворення і діяльності. об’єднань громадян. Інші питання реалізації права на свободу об’єднання в громадянському суспільстві не підлягають державному регулюванню і мають вирішуватися на вільний розсуд його членів.

Концептуальні засади права на свободу об’єднань визначені Європейським судом з прав людини під час тлумачення норм ст. 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Визнаючи виключне право держави самостійно регулювати діяльність неурядових організацій на її території, Суд зазначив, що таке втручання у право на свободу об’єднання повинно переслідувати легітимну мету та бути "необхідним у демократичному суспільстві", а спеціальний закон повинен бути доступним для конкретної особи та достатньо чітко визначати межі

втручання держави у право на свободу об’єднань.

Законом, статутом об’єднання громадян можуть бути встановлені вимоги, у відповідності до яких особа може бути засновником цього об’єднання чи її членом.

Приналежність чи неприналежність фізичної особи до політичної партії не може бути підставою для обмеження її прав, надання пільг або переваг.

Право на мирні зібрання(ст. 315 ЦК) передбачає можливість вільно збиратись на мирні зібрання, конференції, засідання, фестивалі тощо.

Обмеження реалізації права на мирні зібрання можуть встановлюватись судом у відповідності до закону.

Контрольні питання:

1. Поняття особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне буття особи.

2. Зміст особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне буття особи.

3. Прояви особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне буття особи

4. Здійснення особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне буття особи три України та їх правове значення.

5. Захист особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне буття особи

6. Поняття особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне буття особи.

7. Зміст особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне буття особи.

8. Прояви особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне буття особи

9. Здійснення особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне буття особи три України та їх правове значення.

10. Захист особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне буття особи