Висновки

1. Ринок екологічного підприємництва в Україні знаходиться на стадії формування і по своїй потужності ще значно відстає від європейського. Не визначені пріоритети розвитку цього ринку в екологічній політиці.

2. Громадські об‘єднання промисловців і підприємців України, малого і середнього бізнесу не приділяють адекватної європейському рівню уваги екологічному підприємництву.

3. Державна підтримка і заохочення екологічного підприємництва неефективна і слабо розвинена.

4. Правова база потребує розвитку в частині механізмів взаємодії і підтримки екологічного підприємництва.

5. Не створена інфраструктура мікрофінансування екологічного підприємництва.

Рекомендації

А) першочергові

1. Створення при державних і місцевих органів влади координаційних рад чи комітетів з розвитку екологічного підприємництва, які повинні підготувати і внести законодавчі і адміністративні пропозиції щодо підтримки і заохочення екологічного підприємництва.

2. Підготувати і провести за державної підтримки на базі громадських об‘єднань тематичні цільові семінари щодо завдань і можливостей екологічного підприємництва у контексті національної політики європейської інтеграції і сталого розвитку.

Б) стратегічні

3. Розробити і задіяти цільові державні програми (плани дій) розвитку екологічних ринків і підприємництва з механізмами фінансування взаємодії адміністративних, громадських і підприємницьких структур щодо спільного впровадження національних, регіональних екологічних програм і проектів, виконання міжнародних екологічних зобов‘язань щодо змін клімату збереження біорізноманіття тощо.

4. Розробити і ввести навчальні курси в інженерно-технічних, сільськогосподарських, комерційних вищих навчальних закладах: “Екологічно чисті технології і підприємництво”, “Поводження з відходами і підприємництво”.

Глава 4. Національний природоресурсний потенціал: збереження, відтворення, скорочення втрат і витрат

4.1. Земельні ресурси

В країнах з ринковою умовою останнім часом удосконалюється політика і система державного управління на засадах сталого розвитку. Визначення сталого розвитку і сталості включає дві визначальні ідеї:

• задоволення потреб, зокрема, задоволення першочергових потреб, необхідних для існування найбідніших верств населення;

• необхідність обмежень, що обумовлено здатністю навколишнього середовища задовольняти теперішні і майбутні потреби.

У реалізації вищезазначених ідей домінуюча роль належить екологічно сталому використанню земель. Земельний фонд України є одним з найбільших у Європі. Якщо, наприклад, у розвинутих європейських країнах орні землі займають 30-32% загальної площі суші, то в Україні цей показник підвищується до рівня 56,1% за рахунок скорочення площ лісів, сіножатей і пасовищ, внаслідок чого змінюється мікроклімат, рівень залягання ґрунтових вод, активізуються процеси аридізації і опустелювання земель, розвивається водна і вітрова ерозія, що зумовлює падіння родючості ґрунтів, деградацію та зниження продуктивності агроекосистем та унеможливлює їх сталий розвиток, з яким пов’язане не тільки екологічна, але й продовольча безпека країни.

На міжнародній арені існує значна кількість інституцій та міжнародних організацій, таких як ООН (UN), Організація з економічного співробітництва та розвитку (OECD), Європейська комісія (ЕС та Європейська агенція з навколишнього середовища (ЕЕА), які доклали чимало зусиль щодо розробки відповідних критеріїв та індикаторів невиснажливого землекористування, відтворення родючості, охорони цілісності й різноманітності ґрунтового покриву планети.

Узагальнюючі міжнародні критерії та індикатори невиснажливого землекористування, відтворення родючості, охорони цілісності й різноманітності ґрунтового покриву можна звести до наступного:

• попередження розвитку водної ерозії та дефляції;

• підтримання належного фітосанітарного стану ґрунту;

• збереження екологічної стійкості грунтів;

• відтворення родючості ґрунтів в агроекосистемах;

• оптимізація біосистеми ґрунтового середовища у процесі сільськогосподарського використання;

• підтримання соціально-економічних функцій грунтів;

• застосування ефективних нормативно-правови, економічних та організаційних механізмів еклогічно сталого землекористування.

Загальна територія земельного фонду складає 60,4 млн. га. За даними Держкомзему України станом на 01.01.04. структура земельного фонду держави характеризується наступними показниками: сільськогосподарські землі займають – 71,3% території України, з них сільськогосподарських угідь 69,2%. Сільськогосподарські угіддя країни на 77,7% представлені орними землями; 13,3% - складають пасовища; 5,8% - сіножаті; 2,2% - багаторічні насадження; 1% - перелоги. Ліси та інші лісовкриті території займають 17,3% території країни, забудовані землі – 4,1%, води – 4,0%, заболочені землі – 1,6%, інші – 3,7%.

Структура сільськогосподарських угідь, як і структура земельного фонду України, що характеризується надмірно високим індексом сільськогосподарської освоєності території (0,72 од.), має дуже високий ступінь розораності земель, що значно перевищує екологічно обґрунтовану межу.

За оцінками вітчизняних учених, орні землі України (32 млн. га) територіально розташовані переважно в сприятливих природно-кліматичних умовах для вирощування основних сільськогосподарських культур. Близько 1/10 всієї площі орної землі зосереджено в зоні Полісся, приблизно 2/5 – в Лісостепу і 1/2 частина – у степовій зоні. Орні землі Гірського Криму та буроземно-лісової області Карпат займають незначну частину земельного фонду, проте їх цінність полягає в тому, що вони придатні для вирощування тютюну, винограду, ефіроолійних, овочевих і кормових культур.

У ґрунтовому покриву України, що характеризується досить великою строкатістю й різноманітністю (близько 650 видів ґрунтів), переважають чорноземи звичайні (близько 9 млн. га), чорноземи типові (понад 7,2 млн. га), чорноземи південні (3,2), чорноземи опідзолені й темно-сірі лісові (3,2), дерново-підзолисті (1,4), темно-каштанові (1,2 млн. га) ґрунти.

Значна кількість земельних ресурсів України має неперевершені економіко-екологічні параметри. До них можна віднести унікальні масиви чорноземів, питома вага яких у складі орних земель сягає 60%, але вони найбільш сильно вражаються ерозією, тому й потребують пильного контролю за станом їх родючості.

У цілому земельний фонд України можна оцінити як такий, що характеризується високими біопродуктивними властивостями. На думку учених, за умов оптимального землекористування та відповідному рівні культури землеробства держава у змозі прогодувати 300-320 млн. чоловік.

Еколого-агрохімічний стан орних земель систематично погіршується внаслідок глибокого порушення екологічної рівноваги в балансі основних поживних елементів, який у 2003 році в середньому по Україні становив мінус 78 кг/га, в т.ч. для азоту - мінус 22, фосфору - мінус 9, калію - мінус 46 кг/га, а показники інтенсивності балансу дорівнювали відповідно 48, 41 та 16%. У зональному відношенні найбільш інтенсивно використовуються запаси елементів живлення рослин у зонах Степу та Лісостепу, де одержують найвищі урожаї. Тут до ґрунту було відповідно повернуто лише 25 та 40% поживних речовин від винесених урожаєм. У таких областях, як Полтавська, Кіровоградська, Київська, Миколаївська кожен гектар ріллі втратив у середньому 100 кг/га NPK. Отже, фактичні показники нижче екологічно нормованих у декілька разів, що й призвело до прискорення агрохімічної деградації та зниження родючості ґрунтів. Адже протягом останнього десятиріччя в землеробстві країни грубо порушувався закон повернення, що є природничо-науковою основою теорії відтворення родючості фрунтів і частковим проявом загальнонаукового закону – збереження речовин та енергії.

Недотримання цього закону на практиці сприяло, як зазначалося вище, підкисленню ґрунтового середовища, збідненню орного шару ґрунту на органічну речовину з наступним швидко прогресуючим виснаженням орних земель на вміст основних поживних елементів.

Істотне погіршення еколого-агрохімічного стану орних земель підтвердила проведена з використанням агроекологічного методу якісна оцінка ґрунтів України, яку здійснено за матеріалами шостого (1991-1995 рр.) і сьомого (1996-2000 рр.) турів еколого-агрохімічної паспортизації полів і земельних ділянок з використанням статистичних і наукових даних різних установ і відомств України.

Землі зони Полісся отримали оцінку 43 бали за 100-бальною шкалою, Лісостепу – 53, Степу – 60 балів. У середньому по Україні сучасний агрохімічний стан ґрунтового покриву оцінюється у 55 балів, тобто за 5 років між VI та VII циклами еколого-агрохімічного моніторингу оцінка знизилась на 2 бали. Найгостріша ситуація спостерігається у Поліссі, де суттєве зниження балу бонітету (від 2 до 7) зафіксоване в усіх без винятку областях. Відносно кращим еколого-агрохімічним станом в цілому характеризуються лісостепові та степові області, хоча якісна оцінка ґрунтів Чернівецької, Вінницької, Сумської, Луганської областей та АР Крим не перевищує 45 балів. Землі Дніпропетровської, Донецької, Полтавської та Черкаської областей перебувають у найкращому еколого-агрохімічному стані (бал бонітету становить від 53 до 63).

Одержані дані свідчать про чітко виражену тенденцію до зниження родючості ґрунтів внаслідок катастрофічного скорочення обсягів застосування добрив і активізації різноманітних деградаційних процесів ґрунтового покриву.

Ситуація, що склалася на сьогодні з використанням земель в Україні, близька до критичної. Логічно, що найбільш поширеними є деградаційні процеси, пов’язані із сільськогосподарською діяльністю. Впливу ерозії зазнає 57,5% земель країни (19360,4 тис. га сільгоспугідь держави є дефляційнонебезпечні, 13284,2 тис. га – піддані водній ерозії (змиті), у тому числі у складі орного фонду нараховується 10582,6 тис га). Щорічно внаслідок ерозії втрачається біля 11 млн. т гумусу, 0,5 млн. т азоту, 0,4 млн. т фосфору та 0,7 млн. т калію, а кількість еродованих земель збільшується 80 - 90 тис. га. Розповсюдженим є підкислення, засолення та осолонцювання грунтів (землі з кислими грунтами займають 25% ріллі; із засоленими грунтами - 2,8%, солонцюватими – 5,3% від загальної площі орних земель країни). За оцінками фахівців Національного наукового центру “Інститут грунтознавства та агрохімії ім. О.Н. Соколовського” грунти 38% орних земель країни є переущільненими (на поверхні ґрунтів 37% таких земель можливе виникнення твердої кірки). Масштабним є забруднення грунтів радіонуклідами, важкими металами, пестицидами. Викликає занепокоєння також активізація таких екзогенних геологічних процесів як зсуви (поширені на 0,3% площі території країни), підтоплення земель (12%) та карстоутворення (близько 37,6% території країни).

Інтегральним показником рівня родючості ґрунту традиційно вважають вміст у ньому гумусу. За даними останнього циклу грунтово-агрохімічного моніторингу (1996 – 2000 рр.) середній вміст гумусу в ґрунтах України становив 3,20%, у тому числі у Поліссі – 2,18, Лісостепу – 3,27, Степу – 3,45%, що значно менше від оптимальних параметрів вмісту гумусу, які складають відповідно 2,6, 4,3 та 4,3%. Порівняно з попереднім циклом обстеження середньозважений показник вмісту гумусу зменшився пересічно по Україні на 0,07%, у Поліській зоні – на 0,04, Лісостеповій та Степовій – на 0,09%. Враховуючи значне зменшення площ просапних культур, під якими гумус активно мінералізується, а також виведення з обробітку частини малогумусних низькопродуктивних земель, фактичні запаси гумусу в ґрунтах України знизились ще суттєвіше.

Основною причиною погіршення гумусного стану оброблюваних грунтів України є різке зменшення застосування органічних добрив. Якщо у 1990 р. під всі посіви сільськогосподарських культур зони вносилось по 8,6 т/га органічних добрив, то в 2003 р. застосувалось 1,0 т органіки на гектар. При цьому значно знизилась урожайність сільськогосподарських культур, а разом з нею і надходження у грунт пожнивних та кореневих решток, з яких утворюється гумус. Внаслідок цього у землеробстві усіх природних зон України склався гостродефіцитний баланс органічної речовини, коли втрати перевищують новоутворення гумусу в середньому на 800 кг/га, у тому числі в Поліській зоні – 320, Лісостеповій – 600, Степовій – 990 кг/га. У таких степових областях як Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська, Миколаївська та Херсонська від’ємний баланс гумусу сягав більше 1000 кг/га.

Пропозиції.

Для подолання вказаних негативних явищ потрібно, насамперед, оптимізувати співвідношення ріллі й екологостабілізуючих угідь шляхом вилучення з інтенсивного обробітку деградованих і малопродуктивних земель з наступною консервацією (реабілітацією) та трансформацією їх у лісові та природні кормові угіддя. На першому етапі оптимізації таке співвідношення має відповідати пропорції 50: 50%. При цьому площа ріллі зменшиться на 8-10 млн. га, відповідно підвищиться лісистість території та питома вага природних кормових угідь.

Окрім високих рівнів сільськогосподарської освоєності та розораності земель велике значення у формуванні агроекологічного стану орних земель мають зональні природно-сільськогосподарські умови та генетичні особливості ґрунтового покриву.

З метою вдосконалення державної політики щодо раціонального й екологічно безпечного використання земельних ресурсів, в т.ч. сільськогосподарського призначення необхідно в першу чергу інтегрувати роботи з землеустрою, грунтово-агрохімічних обстежень і еколого-меліоративного моніторингу та створення єдиної державної земельної інформаційної системи (ДЗІС), яка має складатись з бази даних про просторову характеристику земельного фонду держави у всіх його аспектах та базуватися на єдиній системі їх координатної прив’язки та на комплексному використанні сучасних інформаційних систем, дистанційних і традиційних методів спостережень, а також контроль за станом земель в усіх сферах народного господарства.

В Україні, крім виробничого агроекологічного моніторингу, необхідно сформувати самостійну фіксовану мережу спостережень за екологічним станом ґрунтів. Бази даних з цього питання та геоінформаційні системи повинні бути узгоджені з європейськими.

При удосконаленні системи моніторингу земель необхідно узгодити з європейськими критерії, індикатори, методи спостережень, організацію, структуру, збір та обробку інформації, отриманої різними відомствами. Крім того, необхідно узгодити форми опису індикаторів чи індексів, що дозволить досягти певних компромісів міжвідомчого значення. Завдяки таким методам можна наблизитись до автоматизації обміну інформацією та до створення відповідних пошукових систем, важливих для віддалених користувачів, що може бути реалізовано через Інтернет.

Необхідно продовжити удосконалення правового і нормативного забезпечення засад створення стійких систем землекористування, охорони і відтворення родючості грунтів з метою збереження цілісності ґрунтового покриву, його екологічних функцій та різноманітності ґрунтів у процесі сільськогосподарської діяльності в умовах приватної власності на землю.

У концептуальному плані підвищення родючості земель України (особливо чорноземних) у залежності від конкретних умов можуть бути засновані на:

• використанні природно-ресурсного потенціалу чорноземів;

• регулюванні балансу гумусу й біогенних елементів у системі польових і спеціалізованих сівозмін;

• підвищенні біологічної й ферментативної активності чорноземів із залученням у процеси синтезу й розкладу додаткової маси органічної речовин;

• використанням в якості добрив подрібненої соломи, сидератів, азотфіксуючих і фосфатмобілізуючих біопрепаратів, дефекату, більш повного використання існуючих місцевих родовищ крейди, фосфоритів та інших агроруд;

• усуненні несприятливих властивостей ґрунтів: переущільнення, підкислення, погіршення структури, засолення, ерозії, осушення, зрошення тощо шляхом здійснення системи меліоративних проектів;

• здійсненні постійного моніторингу за зміною якості ґрунтів відповідно до системи показників, передбачених у паспорті ґрунтів.

Такі екологоутворюючі чинники, як агрофізична та агрохімічна деградації земель враховуються при проведенні якісної оцінки грунтів, а також паспортизації полів і земельних ділянок, що здійснюються за методиками, рекомендаціями та керівними нормативними документами.

Зазначені науково-методичні розробки використовуються у практичній діяльності Державного проектно-технологічного центру охорони родючості грунтів та їх обласних підрозділів при проведенні еколого-агрохімічного моніторингу та паспортизації земель, а також при розробці практичних рекомендацій з оптимізації сучасних регіональних систем землекористування та використання агрохімікатів, обґрунтуванні параметрів для створення спеціальних сировинних зон для виробництва продуктів дитячого харчування тощо.