2. СТИЛІСТИЧНА СИСТЕМА — сукупність функц. та експресив. стилів у їх взаємозв’язках. Характер С. с. (кількість функц. стилів, жанрово-стильових різновидів мови) залежить від зовнішньо- та внутрішньомовних чинників. Перші пов’язані з істор. умовами функціонування літ. мови, соціально-психол. основами витворення мовних типів спілкування. Внутрішньомовні чинники також зумовлюють певні ознаки С. с., напр., вільний порядок слів в укр. мові впливає на різноманітність динам.-інтонац. синтакс. структур; флективний характер мови передбачає використання варіантних форм вираження семант.-синтакс. зв’язків тощо. У С. с. укр. мови виділяються осн. функц. стилі, що витворилися у зв’язку з найважливішими сусп. функціями мови, а також ті стилі, що перебувають на периферії С. с. (напр., епістолярний, ораторський). В історії укр. літ. мови засвідчується змінність С. с., напр., у давній літ. мові сучас. публіцистичному стилеві відповідав полемічний; ін. характер мали науковий стиль та офіційно-діловий стиль. У сучас. літ. мові, що побутує в Україні, тривалий час не був реалізований відомий з попередньої істор. доби конфесійний стиль. Через недерж. становище укр. літ. мови штучно стримувався розвиток усіх нехудож. стилів, а художній стиль однобічно впливав на С. с. мови. Незначну диференціацію щодо жанрів і мовних форм має через зазначені причини розм. стиль. У С. с. складаються відповідні парадигми фонет., лекс., грамат., фразеол. мовних одиниць, які несуть на собі дод. навантаження, зумовлене емоц.-вольовими та лог. прийомами увиразнення мови. Елементи С. с. розрізняються за характером книжності та розмовності — категоріями, що пов’язані не так із писем. чи усними джерелами, як з оцінкою вживаності відповідних мовних засобів у сучас. функц. стилях, з набутими дод. характеристиками цих засобів. Поняття С. с. застосовується також щодо мови окр. худож. творів, авторських стилів і передбачає виявлення у них зв’язку й принципів взаємодії між одиницями всіх мовних рівнів. З погляду С. с. більше уваги приділено лексиці, фразеології, менше виявлено дод. значень у семантиці грамат. одиниць. Щодо опису функц. стилів як компонентів С. с., то найчастіше дослідники звертаються до мовно-худож. практики, оскільки в ній віддзеркалюються міжстильові зв’язки і найвиразніше проступає феномен оцінки.
6. Фоностилістика
Фонетика української мови вивчає звуки в акустичному, анатомо-артикуляторному, лінгвістичному аспектах. Стилістика української мови, а саме її розділ фоностилістика, відрізняється від фонетики тим, що, спираючись на неї, вивчає частоту вживання фонем у різних стилях, їх сполучуваність і співвідношення, вибирає з ряду акустико-артикуляторних і лінгвістичних ознак, досліджених фонетикою, ті, що здатні створювати звуковий ефект, вмотивований змістом і образністю тексту. Стилістична фонетика вивчає засоби звукової організації мовлення, виділяє найдоцільніші способи використання природних і функціональних ознак звуків для певного типу мовлення. Фоностилістика відображає фоносемантичні зв’язки між словами в тексті. Вони можуть бути первинними (звуконаслідувальними) і вторинними (звукосимволічними).
Українська мова, з притаманною їй милозвучністю, гармонійним співвідношенням голосних і приголосних звуків, має широкі можливості для словесного інструментування.
Виділяють постійні (регулярні) звукові повтори за співвідношенням голосних і приголосних звуків, серед ітхриму (гр. гїуїЬтоз — ритм, такт, розмірність) — співзвуччя, звуковий повтор у віршах, здебільшого в кінці рядків:
Єй непостійні (нерегулярні) звукові повтори, наприклад звуковий паралелізм, форми якого розрізняються за акустико-артикуляторними ознаками звуків.
У звуковому паралелізмі виділяють кілька фонетичних фігур.
Алітерація — суголосся приголосних звуків, тобто повтор одного або кількох приголосних у суміжних чи розташованих недалеко одне від одного словах.
Моиафоп — слова, що починаються однаковим звуком.
Асонанс (від лат. аззо — відгукуюся) — суголосся голосних, тобто повтор однієї або кількох голосних у суміжних чи розташованих недалеко одне від одного словах.
Анафора — початковий (ініціальний) повтор однакових звуків (слів) на початку слів, рядків, строф, речень, абзаців, розділів твору.
Епіфора — повтор однакових звуків, слів, словосполученьнаприкінці суміжних віршованих рядків, строф, речень, абзаців, розділів твору. Ці повторення увиразнюють мову, підсилюютьі підкреслюють якусь думку.
Стик — зіткнення однакових звуків наприкінці одних слів,рядків і т. ін. і на початку наступних.
Кільце — повтор однакових звуків на початку одних слів, рядків і наприкінці наступних. Наприклад:
Нічка тиха і темна була.
На акустико-артикуляторних ознаках звуків утворюють
логогриф (гр. 1о£о$ — слово, £гіриоз — загадка) — стилістичну фігуру, що нагадує словомереживо, в якому фонетичні й морфемні редукції чи «протези» (усічення звуків, складів або додавання) спричинюють семантичну метаморфозу: слова набувають щораз іншого значення, створюючи пластичний свіжий звуковий образ. Гарні логогрифи засвідчують високу версифікаційну майстерність поетів, уміння створювати засобами фономорфології місткі синестезійні комплекси образів, чаруючи читача алітераціями та асонансами:
Звуконаслідування {ономатопея) — у художній мові один із способів звукописания, що полягає в оптимальному зближенні звучання слова і його змісту, імітації звуків природи за допомогою прямого їх наслідування.
Голоси тварин, звірів, птахів та інші звукові вияви навколишнього середовища у мовному тексті можуть передаватися як наслідування за аналогією до звукового оформлення загальновідомих лексем з повтором чи протяжністю звуків.
Отже, фонетичні фігури — це система словесної інструмен товки з уживанням однакових або схожих звуків, завдяки яким створюються певні звукові образи, дуже близькі до тих, що сприймаються на слух у реальному житті
7. Лексикологія української мови дає повну характеристику лексичних одиниць мови з погляду того, як вони своїми лексичними значеннями відображають дійсність і яка їх мовна організація, або що вони позначають в реальному житті, з якими поняттями, уявленнями, предметами, явищами, речами співвідносяться і що означають у стосунку одна до одної, до ряду однорідних та неоднорідних одиниць у лексичній системі.
В розрізі цих аспектів лексична стилістика, або стилістична лексикологія, виділяє групи слів, які здатні створювати не тільки лексико-семантичні, а й стилістичні протиставлення (моносемантичні і полісемантичні лексеми, синоніми й антоніми, нейтральні й емоційно-оцінні слова, книжна, офіційна, розмовна, просторічна лексика тощо). У складі лексики національної мови стилістика виділяє групи слів, які є чистими номінаціями предметів, явищ, ознак, понять, та групи слів, які виражають, крім називання, ще й ставлення мовця до навколишнього. На матеріалі предметно-тематичної та генеалогічної (за походженням) класифікацій слів, здійснюваних у лексикології, стилістика виділяє лексеми, стилістичні можливості яких грунтуються не на лінгвістичних (граматичних) ознаках, а на оцінних характеристиках понять і реалій, позначуваних цими лексемами (любов, радість, чесність, милосердя, краса, туга, ненависть, зрада, рідний, чужий, любий, підлий) та ін.
Процес поповнення активного словника мови новотворами або запозиченнями одночасно супроводжується й процессом поповнення стилістичних ресурсів мови. Неологізми і нові запозичення певний час зберігають відбиток новизни, свіжості виразу. Вони можуть бути стилістичною прикметою часу у певних стилях мовлення і навіть входити до лексичного складу мови, довго зберігаючи ефект новизни. Серед лексичних запозичень виділяються слова, що є назвами характерних реалій інших народів. У мову запозичувача вони своїм лексичниням вносять відтінок незвичайності, тому їх називають екзотизмами. В лексичній стилістиці української мови це білоруське слово сябри, болгарське другарі, чеське честь праці! (привітання), тюркські аксакал (мудрець), акті (поет), кавказькі чурек, сакля та ін.: Чурек і сакля — все твое (Т. Шевченко).
Лексикологія вивчає весь лексичний склад мови, стилістика ж виділяє в ньому ту частину, яка за протиставленням до нейтральних слів набуває стилістичної значимості:
• високого, урочистого стилю (колориту) мовлення або зниженого, просторічного;
• мейоративної чи пейоративної оцінки;
• позитивних чи негативних емоцій тощо.
Серед лексичних одиниць на особливу увагу з погляду стилістики заслуговують абсолютні, ідеографічні та стилістичні синоніми.
Абсолютними називають синоніми, що мають тотожне номінативне значення. Вони можуть розрізнятися лише сферою вживання.
Ідеографічні і стилістичні мають багату стилістичну парадигму. В лексичній стилістиці синоніми як тотожні або близькі за значенням лексеми є найпотужнішою категорією.
З одного боку, те, що синонімічний ряд фонетично різних одиниць може називати одне загальне поняття, надає мовцю великі можливості стильового і стилістичного вибору для урізноманітнення тексту. З іншого — те, що синоніми обов’язково чимось різняться між собою, мають різний змістовий обсяг, додаткові значеннєві відтінки, можуть відрізнятися якістю і мірою емоційно-вольової експресії та колориту, книжним чи розмовним походженням, робить їх настільки виразними, що вони сприймаються швидше як стилістеми, ніж номінативні лексеми.
8. Фразеологічна стилістика
Фразеологія вивчає стійкі словосполучення і вирази, значення яких не виводяться із суми значень компонентів, а мотивуються внутрішнім образом: байдики бити, пуд солі з’їсти, замилювати очі, витрішки продавати, ляси точити, дістати відкоша, позичити в сірка очей, яблуко розбрату тощо. Внутрішня форма зумовлює цілісне значення фразеологізму і часто визначає його додаткові семантичні відтінки.
Одним із домінуючих чинників у формуванні семантичної цілісності фразеологічних одиниць є оцінне значення. Воно може також об’єднувати різні фразеологізми в один оцінний тип. Тоді виникають великі можливості для стилістичного вибору одного потрібного фразеологізму або стилістичного добору синонімічного ряду фразеологізмів. Приклад такого добору цілого синтаксичного ряду фразеологізмів.
Лексика і фразеологія є будівельним матеріалом для створення образних засобів із заданим стилістичним ефектом. Оскільки джерельна база походження фразеологізмів української мови, як і лексем, надзвичайно широка (метафоричне переосмислення власних мовних одиниць, праслов’янська міфологія, антична риторика і біблійна міфологія, класична художня література, запозичення, крилаті вислови видатних людей, усна розмова), то і стилістичні можливості фразеологізмів є широкими і різнобічними.
Фразеологізми належать до текстотворчих стильових засобів. Це означає, що є фразеологізми, які вживаються тільки або переважно у межах певного стилю і є суттєвим у ньому.
Проте в межах одного чи кількох стилів фразеологізми диференціюються ще й за стилістичним значенням та колоритом. Наприклад, виділяються книжні, поетичні, часто урочисто-піднесені, високі
фразеологізми: випити гірку чашу, дантове пекло.
Усно-розмовні фразеологізми мають здебільшого зневажливо-знижене експресивне забарвлення і відповідне цьому стилі тичне використання, формують колорит простоти, фамільярності: бучу здіймати, без задніх ніг, воду варити, ґав ловити.
Для нової української літературної мови, що сформувалася в XVIII—XIX ст. на народнорозмовній основі, і сучасноїїї форми животворна стилістична стихія фразеологізмів є невичерпною.
9. Граматична стилістика
Граматика вивчає граматичну будову мови, мовні одиниці кількох її рівнів. У ній виділяються морфеміка, словотвір, морфологія (вчення про частини мови і словозміну) та синтаксис з його подальшим членуванням на синтаксис словоформ, синтаксис словосполучень, синтаксис речень, синтаксис надфразних єдностей і синтаксис тексту. Відповідно в стилістиці національної мови виділяється її розділ — грамматична стилістика. Вона не повторює граматику, а досліджений нею матеріал вивчає в аспекті стилістичних протиставлень з тим, щоб виявити арсенал граматичних засобів, здатних до творення певних стилістичних ефектів відповідно до мети і призначення мовлення.
Можливість утворювати за існуючими моделями нові слова з наперед заданим семантичним змістом спеціалізувала словотворчі засоби і в стилістичному плані. Частина їх набрала супровідних стилістичних значень (префікси урочистості, суфікси зменшеності, пестливості, згрубілості, демінутиви та ін.) і вивчається в стилістичному словотворі.
Процеси творення слів зумовлюються, як правило, двома головними мотивами-чинниками: потребою семантичною (утворити нову номінацію) і потребою стилістичною (знайти нове, частіше — емоційно-оцінне вираження суб’єктивного ставлення до названого). Утворення, спричинені цим другим мотивом, належать до стилістичної категорії, а словотворчі елементи, особливо префікси і суфікси (саме вони додають стилістичні нарощення слову), — до стилістичних засобів. Ілюстрацією можуть бути слова з компонентами старослов’янського походження, які мають стилістичне забарвлення книжності, урочистості: воз-, вос {возвеличити, возлюбити, возвістити, восплакати, восхвалити, воззріти, возсіяти, возрадуватися, воз- Гласити.
Словотворчий формант -ція в сучасній українській мові закріпився у словах іншомовного походження як виразний стильовий маркер наукового стилю. Поєднуючись із основами загальновживаних слів, цей формант додає до них контрастну їм стилістичну науковість, і таким чином нове утворення набуває розмовного іронічно-жартівливого чи негативно-оцін ного забарвлення: купоиізація, котеджизація, чорнобилізація, жебракізація, співдружнізація, прихватизація та ін.
Конотацію розмовності вносять у текст слова зі словотворчими афіксами -ник, -ець, -а/я/к: альтернативний телевізійник, черговик; діаспорець, пожилець; східняк, західняк, ходак.