2. Еколого-економічні проблеми використання біологічних ресурсів

Біологічне різноманіття (біорізноманіття) є визначальним для під­тримки життя на планеті та має надзвичайно важливе екологічне, гене­тичне, соціальне, економічне, наукове, освітнє, культурне, рекреаційне й естетичне значення. Крім цих ключових цінностей, біологічне різноманіття визначає здатність живих організмів, у тому числі людини, адаптуватися до змін оточуючого середовища. Без належного біологічного різнома­ніття такі явища, як зміна клімату, епідемії, нашестя шкідників матимуть більш катастрофічні масштаби. Збереження і використання біологічного різноманіття також має вирішальне значення для задоволення потреб у продуктах харчування та є необхідною основою для розвитку промис­ловості, медицини й науки. Глобальне значення збереження компонен­тів біологічного різноманіття для теперішніх і майбутніх поколінь було визначене ще у 1972 р. на Стокгольмськый конференцыъ ООН з проблем оточуючого людину середовища. Однак необхідність збереження біоріз­номаніття у всій його сукупності визнано лише в 1992 р. на конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро, де було прийнято Конвенцію про охорону біологічного різноманіття. Тоді ж було сформульовано поняття біологічного різноманіття: «різноманітність живих організмів з усіх джерел, включаючи, серед іншого, наземні, морські та інші водні екосистеми та екологічні комплекси, частиною яких вони є; це поняття включає в себе різноманітність у рамках виду, між видами і різноманіття екосистем».

До цього міжнародні, національні заходи й інструменти, у тому числі і на рівні Європейського Співтовариства, були спрямовані на охорону та збереження окремих компонентів біорізноманіття, зокрема, дикої флори та фауни. Упродовж 1970-80х років розроблено і впроваджено основні міжнародні угоди, спрямовані на збереження й охорону най­більш цінних видів чи різновидів дикої флори та фауни, до яких також приєдналось Співтовариство (Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі (Берн, 1979 р.), Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої флори та фауни, що перебувають під загрозою зникнення (Вашінгтон, 1973р.), Кон­венція про збереження мігруючих видів диких тварин (Бонн, 1979 р.), Конвенція про збереження морської флори та фауни Антарктиди (Канберра, 1980р.).

Тоді ж було визначено, що збереження біорозмаїття потребує ком­плексного підходу, тобто однакового рівня захисту щодо всіх складових біологічного різноманіття. Саме такий підхід закладено в основу Конвен­ції про охорону біологічного різноманіття, завданням якої є збереження біологічного різноманіття, стале використання його компонентів і спільне одержання на рівній та справедливій основі вигод, пов'язаних із використанням генетичних ресурсів, шляхом належної передачі від­повідних технологій з урахуванням усіх прав на такі ресурси і технологій через належне фінансування. Конвенція є рамковою і залишає вибір засобів досягнення її цілей за учасниками, передбачаючи лише певні загальні заходи. Такими загальними заходами є: розробка і впровад­ження загальних стратегій щодо збереження та сталого використання біорозмаїття у різні секторальні й міжсекторальні програми чи плани (стаття 6 Конвенції).

Зараз в Україні діє Загальнодержавна програма формування націо­нальної екологічної мережі України на 2000-2015р. До останньої згідно зі ст. 5 Закону «Про екологічну мережу» входять:

а) території та об'єкти природно-заповідного фонду;

б) землі водного фонду, водно-болотні угіддя, водоохоронні зони;

в) землі лісового фонду;

г) полезахисні лісові смуги та інші захисгі насадження, які не віднесені до земель лісового фонду;

ґ) землі оздоровчого призначення з їх природними ресурсами;

д) землі рекреаційного призначення, які використовуються для організації ганізації масового відпочинку населення і туризму та проведення спортивних заходів;

е) інші природні території та об'єкти (ділянки степової рослинності, пасовища, сіножаті, кам'яні розсипи, піски, солончаки, земельні ділянки, в межах яких є природні об'єкти, що мають особливу природну цінність);

є) земельні ділянки, на яких ростуть природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України;

ж) території, які є місцями перебування чи зростання видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України;

з) частково землі сільськогосподарського призначення екстенсивного використання - пасовища, луки, сіножаті тощо;

и) радіоактивно забруднені землі, що не використовуються та підлягають окремій охороні як природні регіони з окремим статусом.

Лісові ресурси. Ліси України за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно екологічні (водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі) та інші функції, мають обмежене експлу­атаційне значення.

Загальна площа земель лісового фонду складає 10,8 млн. га, з яких вкрито лісовою рослинністю 9,4 млн. га, що становить 15,6 відсотків території України. Ліси по території країни розташовані дуже нерівно­мірно. Найбільші лісові масиви сконцентровано на півночі країни та в Карпатах. Лісистість у різних природних зонах має значні відмінності (коливається від 5% до 42%) і також не є оптимальною, тобто такою, за якої ліси як найскладніше і найпотужніше рослинне угруповання найбільш позитивно впливають на клімат, ґрунти, ерозійні процеси, а також задовольняють потреби країни у деревині. Наукою дослідже­но, що оптимальна лісистість для України в цілому має становити не менше 19%.

Довготривале, незбалансоване використання лісових ресурсів у минулому призвело до зменшення лісистості гірських територій майже вдвічі (з 98-95% до 55%), а на передгір'ях - у п'ять разів (до 15-20%). Зменшення площі стиглих лісів та заміна їх видового складу значно по­гіршує водорегулюючу спроможність лісового покрову. Значних мате­ріальних збитків завдала масова забудова заплав річок у зонах ризику затоплення.

Запас деревини у лісах України становить 1,7 млрд. куб. м. Середній щорічний приріст насаджень у лісах, що перебувають у користуванні Держкомлісгоспу, складає 4,0 куб. м на гектар і коливається від 5,0 куб.м у Карпатах до 2,5 куб.м у степовій зоні.

Враховуючи, що Україна є лісодефіцитною державою, одним із основних завдань є забезпечення розширеного відтворення лісів, тобто створення за рахунок відповідного фінансування нових лісових насад­жень в обсягах, що перевищують вирубування. У зв'язку з недостатнім фінансуванням сучасні обсяги створення нових лісів не перевищують обсяг вирубок насаджень і разом з незначними обсягами захисного лісорозведення щорічно становлять близько 35 тис. га.

Для України у зв'язку з ускладненням екологічної ситуації особливе значення має захисне лісорозведення. Під впливом ерозії перебувають близько 15 млн. га земель. Незважаючи на поширення захисного лісо­розведення, інтенсивність ерозійних процесів залишається ще значною і проблема захисту земель лісомеліоративним способом остаточно не вирішена.