3. Екологічний контроль стану довкілля

Важливим напрямком моніторингових досліджень є оцінка якості природного середовища. Згідно із Законом України «Про навколишнє природне середовище» від 25 червня 1991 року № 1264-ХІІ контроль за станом навколишнього природного середовища здійснюють органи екологічної безпеки.

Завдання контролю в цій галузі полягають у забезпеченні додержання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища всіма державними органами, підприєм­ствами, установами та організаціями, а також громадянами. Державному контролю підлягають використання і охорона зе­мель, надр, поверхневих та підземних вод, атмосферного повіт­ря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського се­редовища та природних ресурсів територіальних вод, континен­тального шельфу, природних територій та об'єктів, що підляга­ють особливій охороні, стан навколишнього природного середо­вища (Закон, 1991).

Екологічні інспекції, санепідемстанції в порядку державно­го контролю здійснюють перевірку роботи очисних споруд, скла­ду ґрунту, атмосферного повітря, стічних вод, що скидаються у водні об'єкти, і визначають вплив скидів на стан водних об'єк­тів - приймачів стічних вод, а також інші об'єкти.

На промислових підприємствах існує внутрішній контроль за роботою власних локальних очисних споруд і визначається склад стічних вод, що скидають­ся в міську каналізацію або у водні об'єкти.

Санітарні служби контролюють якість води в джерелах централізовано­го і нецентралізованого питного водопостачання. Ці самі параметри в поряд­ку внутрішнього контролю постійно вимірюють підприємства, що забезпечу­ють централізоване господарсько-питне водопостачання міста.

Контроль за вмістом токсичних речовин у відпрацьованих газах автотранспорту та інших транспортних засобів здійснюють спеціально створені орга­нізації, що мають відповідну ліцензію. Організаційну і правову допомогу цим організаціям надає Державтоінспекція.

Контроль за якістю навколишнього середовища є частиною адміністративного регулювання управління природокористуван­ням. До адміністративно-контрольних методів управління на­лежать:

• державна екологічна експертиза;

• державний інспекційний контроль.

Адміністративне регулювання охоплює ряд методів управлін­ня, серед яких у рамках контролю слід виділити такі: стандарти якості навколишнього середовища, стандарти впливу на навко­лишнє середовище, прямі заборони, технологічні стандарти, стан­дарти якості продукції, екологічні сертифікати і ліцензії.

Комплекс екологічних стандартів являє собою єдину систе­му обов'язкових для всіх об'єктів управління норм і вимог.

У зв'язку з тим, що серед основних забруднювачів довкілля є промислові підприємства, саме цим об'єктам приділяється значна увага в системі контролю якості навколишнього середо­вища. На підприємстві повинна діяти система стандартів, що враховує специфіку виробництва і рівень технологічного забезпечення, її головне завдання - допомагати певним державним органам контролювати екологічне навантаження на довкілля. Найбільш істотним із розроблених стандартів є екологічний паспорт промислового підприємства.

Екологічний паспорт - це нормативно-технічний документ, який містить дані про використання підприємством ресурсів і ви­значення впливу його виробництва на навколишнє середовище.

За допомогою екологічного паспорта вирішуються такі за­вдання:

• оцінюється вплив викидів забруднюючих речовин і відходів на природне середовище та здоров'я населення;

• встановлюються нормативи викидів забруднюючих речовин і складування відходів;

• плануються і оцінюються природоохоронні заходи на під­приємстві;

• аналізується дотримання підприємством законодавства, ста­ндартів і нормативно-технічної документації з охорони на­вколишнього середовища;

• здійснюється експертиза проектів реконструкції підприємства;

• розробляються заходи з підвищення ефективності викорис­тання природних і мінеральних ресурсів, енергії і вторинної сировини.

Екологічний паспорт містить таку інформацію:

• про підприємство і регіон його розміщення;

• про технології, що використовуються на підприємстві;

• кількісні і якісні характеристики ресурсів, що використову­ються (сировини, палива, енергії);

• кількісні характеристики продукції, що випускається;

• кількісні і якісні характеристики викидів забруднюючих навколишнє середовище речовин (нормативи ГДС і ГДВ), а також відходів виробництва.

Основними джерелами інформації для складання екологіч­ного паспорта є:

показники виробництва; розрахункові і фактичні викиди; дозволи на природокористування;

- паспорти газо- і водоочисного обладнання і споруд, устано­вок з утилізації і використання відходів;

- дані державної статистичної звітності;

- інвентаризація джерел забруднення;

- дані про діяльність підприємства і фонові показники стану природного середовища в регіоні.

Щорічно паспорт коригується і уточнюється.

Таким чином, з точки зору контролю за екологічним станом навколишнього середовища природні системи розглядаються як у межах норми, так і за її межами. Нормою вважається відпові­дність державним стандартам (ГДК) стану різних складових біо­сфери. Недолік цього підходу полягає в тому, що тут не врахо­вується ступінь відхилення від нормативу: в однаковому стано­вищі виявляються системи, у яких норматив перевищується в кілька разів, у десятки і сотні разів.

При екодеструктивному навантаженні природні системи можуть перебувати у певному стані:

• нормальному (природні системи не зазнають істотного наван­таження);

• пригніченому (такий стан потенціалу природних систем, який піддається самовідновленню);

• сильно навантаженому (коли відбувається істотне знижен­ня продуктивності природних систем);

• стані екологічного лиха (коли відбувається прогресивне руй­нування природних систем - втрата їх фонового якісного стану).

Як приклад екологічного лиха можна навести аварію на ЧАЕС у 1986 році.

Слід мати на увазі, що, хоча природні процеси (зокрема такі, як біопродуктивність мікроорганізмів та їх здатність сприяти розкладу складних хімічних та органічних речовин, їх круго­обіг, вивітрювання, розклад тощо) сприяють самоочищенню природних систем, усі вони мають певні обмеження. Отже, слід ці обмеження враховувати при організації виробничої та госпо­дарської діяльності людини, щоб межі екологічного лиха не стали граничним державним стандартом.