Кваліфікаційна характеристика соціального педагога

 

	соціальний педагог СП код характеристики 7.01.01.06 організатор соціально-педагогічної діяльності в соціумі
(найменування кваліфікації спеціаліста) зі спеціальності “Соціальна педагогіка” – СП
(код і найменування) 7.01.01.01.06

 

Професійне призначення спеціаліста

1.Загальні положення

Уведення інституту соціальної педагогіки в Україні 1991 року знаменувало кардинальний поворот у ставленні суспільства до проблем дитинства й молоді, зумовлений загальними тенденціями гуманізації та демократизації соціального життя України. Звичайно його становлення, яке відбувається на фоні глибоких перетворень у країні, котрі провокують величезну кількість соціальних, економічних, морально-психологічних та інших проблем, проходить досить важко й суперечливо. Воно потребує вирішення двох основних завдань – формування в суспільстві сфери професійної діяльності соціальних педагогів і створення систем підготовки спеціалістів для цієї сфери.

Вирішення першого завдання пов’язано з розвитком системи установ і видів соціально-педагогічної діяльності для надання кваліфікаційної допомоги дітям, молоді, котрі потребують соціально-педагогічної морально-психологічної, та матеріальної допомоги, визначенням меж компетентності професійних обов’язків соціального педагога, зміцнення цього статусу в суспільстві.

Проте паралельно виявилась ще й інша проблема – непідготовленість фахівців до такого виду діяльності у нових умовах. У результаті постало питання професійної підготовки соціального педагога в структурі вищої школи.

Професійна діяльність соціального педагога має ряд особливостей. Суть її полягає в тім, що на відміну від учителя чи соціального працівника , соціальний педагог має справу у своїй професійній діяльності з дитиною та підлітком у процесі їхнього розвитку, соціального становлення.

Потреба в соціальному педагогові з’являється там і тоді, де і коли сім’я, школа, громадськість не забезпечують необхідного розвитку, виховання й освіти дитини, молодої людини. До цієї категорії належать не лише ті, що “випали” із соціуму, не тільки суб’єкти з інтелектуальними, педагогічними, психологічними, соціальними відхиленнями від норми, що з’явилися як результат дефіциту повноцінного соціального виховання, а й чимала кількість дітей та молоді з фізичними, психічними чи інтелектуальними відхиленнями. Усі ці люди потребують особливої турботи суспільства.

Змістовне завдання діяльності соціального педагога можна визначити як допомогу в інтеграції дитини чи молодої людини в суспільство, допомогу у їхньому розвитку, вихованні освіті професійному становленні. По суті справи – ця діяльність, спрямована на зміну тих обставин у житті дитини, молодої людини, які характеризуються відсутністю чогось, залежно від чого-небудь чи потребою в чомусь.

Соціальний педагог: здійснює комплекс заходів і різних видів діяльності для виховання, освіти, розвитку й соціального захисту особистості в установах і за місцем проживання:

• -         вивчає психолого-методико-педагогічні особливості особистості та її мікросередовища, умови життя;

• -         виявляє інтереси і потреби, труднощі й проблеми, конфліктні ситуації, відхилення в поведінці суб’єктів і своєчасно подає їм соціальну допомогу й підтримку;

• -         виступає посередником між особистістю і установою, сім’єю, фахівцями різних соціальних служб, відомств і адміністративних органів;

• -         визначає завдання, форми, методи соціально-педагогічної роботи, способи вирішення особистих і соціальних проблем, вживає заходів для соціального захисту й соціальної реабілітації дітей і молоді.

Спеціаліст, підготовлений до професійної діяльності соціального педагога, що виступає посередником між освітніми установами, трудовими колективами, сім’єю, громадськістю, організовує їх взаємодію, об’єднує зусилля з метою створення у соціальному середовищі умов для всебічного розвитку дітей, підлітків і молоді як особистостей; проводить соціально-педагогічну роботу для організації спілкування дітей, молоді, дорослих у об’єднаннях за інтересами в мікрорайоні, у сімейно-сусідських спільнотах; сприяє участі вихованців у науковій, технічній, художній творчості, спортивній, суспільно-корисній діяльності, виявленню талантів, здібностей, дбає про професійне самовизначення та соціальну адаптацію молоді; залучає до культурно-освітньої, профілактично-виховної, спортивно-оздоровчої, творчої роботи установи, громадські організації, творчі спілки, окремих громадян; впливає на розв’язання особистісних, міжособистісних, внутрішньосімейних конфліктів, подає необхідну консультативну психолого-педагогічну допомогу дитячим, молодіжним об’єднанням, групам соціального ризику, дітям, підліткам, які потребують опіки; виховує повагу до батьків, жінок, літніх людей, до культурно-національних, духовних, історичних цінностей України, країни походження, дбайливе ставлення до свідомого життя в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між народами, етнічними, національними, релігійними групами; дотримується педагогічної етики, поважає гідність дитини, захищає її від будь-яких форм фізичного чи психічного насильства, запобігає вживанню алкоголю, наркотиків, іншим шкідливим звичкам, пропагує здоровий спосіб життя; займається профілактикою правопорушень неповнолітніх, дитячого побутового, дорожньо-транспортного травматизму; постійно підвищує свій професійний рівень, педагогічну майстерність, загальну культуру.

Систему установ, що в них може працювати соціальний педагог, класифікують передовсім за відомчою належністю.

1. Навчальні заклади: загальноосвітні та спеціалізовані школи різного типу, школи-інтернати, дитячі будинки, будинки для дітей інвалідів, школи санаторного типу.

2. Позанавчальні установи: будинки і центри дитячої освіти та виховання, культурологічні центри, соціально-виховні служби та клуби за інтересами, за місцем проживання, центри технічної та екологічної освіти.

3. Соціальні служби молоді, центри соціальних служб для дітей та молоді, обласні, міські й районні центри молодої сім’ї; соціальні приюти для дітей і підлітків, соціально-реабілітаційні центри для неповнолітніх.

4. Психолого-педагогічні центри, педагогічно-реабілітаційні центри, організаційно-методичні служби, приймальники-розподільники для дітей і підлітків, спецінтернати, спецПТУ тощо.

http://www.socwd.uzhgorod.ua/cherkasy/appendix3.htm

Додаток 3

 

ПРО ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ ЗАХИЩЕНОСТІ ІНВАЛІДІВ В УКРАЇНІ

Закон України від 21 березня 1991 року № 875 із змінами і доповненнями

[Витяг]

Стаття 1

Інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами. Республіканські і місцеві органи влади та управління, підприємства, установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання) залучають представників громадських організацій інвалідів до підготовки рішень, що стосуються інтересів інвалідів.

Дискримінація інвалідів забороняється і переслідується за законом.

Стаття 2

Інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводять до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті.

Стаття 3

Інвалідність як міра втрати здоров'я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров'я України.

Положення про медико-соціальну експертизу затверджується Кабінетом Міністрів України з урахуванням думок громадських організацій інвалідів в особі їх республіканських органів.

Стаття 4

Діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.

Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.

Стаття 5

Порядок та умови визначення потреб у зв'язку з інвалідністю встановлюються на підставі висновку медико-соціальної експертизи та з врахуванням здібностей до професійної і побутової діяльності інваліда. Види і обсяги необхідного соціального захисту інваліда надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації і адаптації.

Індивідуальна програма реабілітації є обов'язковою для виконання державними органами, підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями.

Стаття 6

Захист прав, свобод і законних інтересів інвалідів забезпечується в судовому або іншому порядку, встановленому законом.

Громадянин має право в судовому порядку оспорювати рішення органів медико-соціальної експертизи про визнання чи невизнання його інвалідом.

Службові особи та інші громадяни, винні у порушенні прав інвалідів, визначених цим Законом, несуть встановлену законодавством матеріальну, дисциплінарну, адміністративну чи кримінальну відповідальність.

 

Стаття 7

Законодавство про соціальну захищеність інвалідів в Україні складається з цього Закону та інших актів законодавства, що видаються відповідно до нього.

Місцеві Ради народних депутатів зобов'язані інформувати інвалідів про зміни і доповнення законодавства про соціальну захищеність інвалідів.

Стаття 21

Держава гарантує інвалідам дошкільне виховання, здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям.

Дошкільне виховання, навчання інвалідів здійснюється в загальних або спеціальних дошкільних та навчальних закладах.

Професійна підготовка або перепідготовка інвалідів здійснюється з урахуванням медичних показань і протипоказань для наступної трудової діяльності. Вибір форм і методів професійної підготовки провадиться згідно з висновками медико-соціальної експертизи.

При навчанні, професійній підготовці або перепідготовці інвалідів поряд із загальними допускається застосування альтернативних форм навчання.

Обдаровані діти-інваліди мають право на безплатне навчання музики, образотворчого, художньо-прикладного мистецтва у загальних навчальних закладах або спеціальних позашкільних навчальних закладах.

Стаття 22

За інших рівних умов інваліди мають переважне право на зарахування до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів.

Під час навчання пенсія і стипендія інвалідам виплачуються в повному розмірі.

Стаття 26

Органи державної влади і управління, підприємства (об'єднання), установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання) зобов'язані створювати умови для безперешкодного доступу інвалідів до жилих, громадських і виробничих будинків, споруд, громадського транспорту, для вільного пересування в населених пунктах.

Стаття 27

Планіровка і забудова населених пунктів, формування жилих районів, розробка проектних рішень, будівництво і реконструкція будинків, споруд та їх комплексів без пристосування для використання інвалідами не допускається.

У тих випадках, коли з об'єктивних причин неможливо пристосувати для інвалідів діючі об'єкти, за рішенням місцевих Рад народних депутатів за участю відповідних підприємств (об'єднань), установ і організацій створюються інші сприятливі умови життєдіяльності інвалідів, зокрема, будівництво спеціальних об'єктів.

Фінансування зазначених заходів здійснюється за рахунок коштів місцевого бюджету, а також підприємств (об'єднань), установ і організацій, які не мають можливості пристосувати свої об'єкти для інвалідів.

Стаття 28

Підприємства та організації, що здійснюють транспортне обслуговування населення, зобов'язані забезпечити спеціальне обладнання транспортних засобів, вокзалів, аеропортів та інших об'єктів, яке б дало змогу інвалідам безкоштовно користуватися їх послугами.

У тих випадках, коли діючі транспортні засоби не можуть бути пристосовані для використання інвалідами, місцеві Ради народних депутатів створюють інші можливості для їх пересування.

При проектуванні і створенні нових засобів пересування, реконструкції і будівництві аеропортів, залізничних вокзалів і автовокзалів, морських і річкових портів обов'язково передбачається можливість їх використання інвалідами.

 

 

Стаття 29

Інваліди забезпечуються житлом у порядку і на умовах, передбачених чинним законодавством і з урахуванням положень цього закону.

Інваліди та сім'ї, в яких є діти-інваліди, мають переважне право на поліпшення житлових умов в порядку, передбаченому чинним законодавством.

Стаття 30

Жилі приміщення, займані інвалідами або сім'ями, у складі яких вони є, під'їзди, сходові площадки будинків, в яких мешкають інваліди, мають бути обладнані спеціальними засобами і пристосуваннями відповідно до індивідуальної програми реабілітації, а також телефонним зв'язком.

Обладнання зазначених жилих приміщень здійснюється місцевими Радами народних депутатів, підприємствами, установами і організаціями, у віданні яких знаходиться житловий фонд.

Обладнання індивідуальних жилих будинків, в яких проживають інваліди, здійснюється підприємствами, установами і організаціями, з вини яких настала інвалідність, а в інших випадках – відповідними місцевими Радами народних депутатів.

У разі невідповідності житла інваліда вимогам, визначеним висновком медико-соціальної експертизи, і неможливості його пристосування до потреб інваліда може провадитись заміна жилої площі.

Місцеві Ради народних депутатів забезпечують виділення земельних ділянок інвалідам із захворюваннями опорно-рухового апарату під будівництво гаражів для автомобілів з ручним керуванням поблизу місця їх проживання.

Стаття 33

Діти-інваліди, що не мають батьків або батьки яких позбавлені батьківських прав і проживають у державних або в інших соціальних установах, після досягнення повноліття мають право на позачергове одержання житла і матеріальну допомогу на його благоустрій, якщо за висновком медико-соціальної експертизи вони можуть здійснювати самообслуговування і вести самостійний спосіб життя.

http://www.socwd.uzhgorod.ua/cherkasy/appendix4.htm