Тема 2.7. Профілактика девіантної поведінки

 

Мета: Розглянути питання профілактики девіантної поведінки серед дітей і молоді, ознайомити з проблемою відхилень у поведінці дітей та молоді, з педагогічними поглядами на проблему в зарубіжній та вітчизняній психолого-педагогічній науці.

Навчально-методичний матеріал

Вивчення даної теми вимагає ознайомлення та аналізу існуючих поглядів вчених як зарубіжної, так і вітчизняної психолого-педагогічної науки на проблему відхилень у поведінці дітей і молоді, існуючих кваліфікацій адиктивної поведінки, визначення факторів, умов, причин, які детермінують адекватну поведінку дітей.

Подальше ознайомлення з темою передбачає виділення основних видів педагогічної профілактики адиктивної поведінки.

Часто у науковій літературі, у побуті ми зустрічаємося з поняттям “важкий” підліток або юнак, “важковиховуваний”, “педагогічно занедбаний”. Що ж означає “важкий”? А.Й. Капська визначає три істотні ознаки складових змісту цього поняття: по-перше, відхилення від норм поведінки, по-друге, складність у виправленні поведінки, по-третє, необхідність індивідуального підходу та особливої уваги. Зовнішньо важковиховуваність виявляється конфліктністю дітей і молоді з найближчим оточенням, емоційною неврівноваженістю, грубістю, правопорушеннями.

Поведінку, що характеризується відхиленням від прийнятих норм, називають девіантною.

Девіантна поведінка (від лат. deviato – відхилення) визначає певні способи поведінки, мислення, діяльності людини, які не відповідають встановленим в даному суспільстві нормам і цінностям (злочинність, проституція, аморальна поведінка, пиятика, наркоманія, самогубство тощо). У визначенні йдеться про “норми”, які регулюють соціальну діяльність, поведінку людей (правові, моральні, етичні).

Девіантна поведінка поділяється на дві групи: 1) поведінка, яка відхиляється від норм психічного здоров'я (шизоїди, астеніки, епілептоїди; особи з акцентуаціями характеру); 2) поведінка, що має відхилення від морально-правових норм, які виявляються у форму проступків і злочинів.

Останній час констатується збільшення кількості проявів девіантної поведінки серед неповнолітніх і молоді. Хоч у багатьох випадках порушення норм неповнолітніми не становлять суспільної небезпеки, оскільки характеризуються примітивністю способів вчинення, часто мають виражену дитячу мотивацію^22[1], але є небезпечними і в разі відсутності своєчасного реагування вихователів можуть привести до деформації особистості.

Вивчення та аналіз існуючих думок, поглядів, теорій щодо проблеми відхилень у поведінці дає можливість нам визначити основні причини виникнення девіантної поведінки.

Зупинимося на поглядах учених, які є цінними для розуміння даної проблеми.

Грецькі філософи Демокрит, Платон, Аристотель були переконані в тому, що виховання шляхом переконань має позитивний вплив на розвиток вихованців. Так, Демокрит вважав, що погане оточення негативно впливає на дитину; Платон відзначав, що вихователь повинен завжди пояснювати дитині позитивність і негативність вчинків, оцінювати їх; Аристотель рекомендував вихователям враховувати вікові та індивідуальні особливості дитини і дотримуватися середини при вихованні.

Цікавими є думки римського педагога М. Квінтіліана, який у своїй книзі “Про виховання оратора” зазначав, що позитивні задатки слід розвивати, що погані вчинки дітей є результатом неуважності до них педагога.

Слушними є педагогічні ідеї мислителя-гуманіста М. Монтеня. Це, насамперед, думка про уміння вихователя розуміти, поважати, знати вихованця; не вживати до нього насильства, виявляти у відносинах з дитиною витримку, вимогливість і доброту.

Видатний чеський педагог Я.А. Коменський у своїй “Великій дидактиці” звертався до проблеми відхилень у поведінці дітей. Так, Коменський вважав, що діти не народжуються поганими чи добрими, такими вони стають у результаті виховання. Він акцентував увагу на тому, що “ласкаве слово”, вправляння у хороших вчинках, похвала – найкращі методи виховання. Цікавою є його класифікація дітей, які мають труднощі у навчанні (діти дуже повільні, загальмовані, діти вперті, невгамовні, яких часто вважають безнадійними, але з яких можна виховати видатних людей; діти тупі, байдужі до всього, мляві, злі, вперті. Педагог вважав також, що трапляються, хоч дуже рідко, діти-виродки, безнадійні у вихованні.

Позитивні ідеї Ж.-Ж.Руссо є актуальними і сьогодні. Це ідея природовідповідності виховання, врахування індивідуальних і вікових особливостей. Ж.-Ж. Руссо запропонував метод “природних наслідків”, який можна використовувати у вихованні дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. Якщо дитина зламала стільчик, то не слід поспішати дати їй новий стілець. Нехай вона відчує, як незручно без стільця.

І. Песталоцці стверджував, що виховання повинно починатися з першого дня від народження дитини, а матерів слід навчати методиці виховання. Соціалісти-утопісти Фур'є, Сен-Сімон, Оуен вбачали причинами відхилень у поведінці особистості вади соціального середовища, недоліки в організації суспільства. У своїх працях Р.Оуен^23[2] розвиває теорію про те, як формується “поганий”, “посередній”, “найкращий характер” залежно від середовища, виховання, природи дитини.

Цікавими є також погляди Б. Мореля, Ч. Ломброзо, Е. Кречмера щодо причини злочинної поведінки людини. Ломброзо висловлював думку, про “природжений тип злочинця”. Злочинця, за його теорією, можна впізнати за певними зовнішніми ознаками (“атлетична фігура”, “низьке скошене чоло”, “великі вуха” та ін.). Вчення Ломброзо неодноразово критикувалися.

Концепція Е. Кречмера про те, що відхилення у поведінці можна пояснити спадково-біологічними причинами, а темперамент і характер – типом будови тіла. Ця концепція була визнана методологічно неправильною, оскільки розвиток особистості не зводиться тільки до успадкованих генотипних особливостей.

Американські вчені Е. Хьютон, У. Шелдон доводили, що поведінка людини, в тому числі протиправна, залежить від показників росту, об'єму грудини, кольору шкіри та ін. Хоч хибність цієї теорії є очевидною (адже злочинці є невисокі, худі, із слабко розвиненою грудною кліткою), дослідники продовжують пошуки існування злочинного типу особистості.

Суть ідей австрійського психіатра З.Фрейда полягає у тому, що будь-який вчинок особистості зумовлений конфліктом між “Я” і “воно” тобто між свідомим і підсвідомим. Оскільки підсвідоме (інстинкти, імпульси, потяги), на думку Фрейда, природжені, а розвиток особистості закінчується у 6-7 років, то роль виховання, середовища, соціальних умов зводиться до нуля. Це означає, що формування особистості являє собою дію природжених біологічних інстинктів, неусвідомлених імпульсів.

Сучасні неофрейдисти дотримуються основної лінії фрейдизму – зумовленість поведінки людини таємничими імпульсами, інстинктами.

Деякі вчені пояснюють відхилення у поведінці неповнолітніх, виходячи із врахування закономірностей людської психіки. Такі ідеї є різновидами “теорії фрустрації”. Прихильники теорії вважають, що фрустрація найчастіше призводить до агресії, до різноманітних форм негативної поведінки. Але в останні роки з'явилися дослідники, які звертають увагу на середовище та його вплив на особистість.

Так, американський психотерапевт Д. Легман довів негативність впливів популярних у США коміксів, радіо і телепередач, у яких є насилля, стрілянина, вбивство та ін., на формування особистості. Він стверджує, що американські діти, які тисячу разів відчували переживання, пов'язані з насильством, переконані у нормальному його виправданні.

Серед основних соціальних факторів, які негативно впливають на формування особистості, дослідниками визначаються: популяризація злочинності засобами масової інформації (Е. Шур); незадоволені матеріально-побутові умови як фактор, який впливає на формування асоціативного типу особистості. П.Вест пропонує вживати заходи для обмеження народжуваності, але ненасильницьким шляхом. А. Дойч пропонує з цього приводу “стерилізацію” для обмеження народжуваності.

Вчені Елеонора і Шелдон Глюк, обстеживши 500 неповнолітніх деліквентів, дійшли висновку, що більшість із них почали виявляти ознаки відхилень у поведінці в дитячому віці. Взагалі більшість дослідників абсолютизують роль раннього періоду розвитку особистості.

Дослідження К. Хорні доводять вплив невротичного характеру на поведінку індивіда.

Теорія “самоактуалізації” А. Маслоу доводить важливість справи, яка захопить індивід і допоможе самоактуалізуватися.

Таким чином, дослідження зарубіжними вченими проблем відхилень у поведінці дітей і молоді характеризуються різноманітністю та різноаспектністю.

У вітчизняній літературі ще з часів Київської Русі знаходимо думки щодо запобігання відхилень у поведінці. Це насамперед “Повчання” В. Мономаха, в якому визначаються основні засоби запобігання лінощам, привчання до праці; тактовне і гуманне ставлення до оточуючих. “Домострой” включає 164 правила поведінки, які слід засвоїти з дитинства.

Проблему відхилень у поведінці дітей з ХVІІІ ст. досліджували багато вчених, зокрема І. Бецкой, М. Новиков, О.Радищев. Г.Сковорода вважав, що моральні вади та інші відхилення в поведінці людини породжуються суспільними умовами, неправильним вихованням, неосвіченістю. У правильному вихованні дитини з перших днів її життя філософ вбачає основу профілактики відхилень та протиправних дій.

Певний внесок у розвиток теорії відхилень у формуванні особистості дитини у другій половині ХІХ ст. внесли такі вчені, як М.О. Добролюбов, Д.І. Писарєв, М.І. Пирогов, К.Д. Ушинський, О.М. Острогорський. Цікавими є погляди М.І.Пирогова, який вимагав від вихователів шанобливо ставитися до вихованців, враховувати всі обставини здійснення поганих вчинків і призначати відповідне покарання. К.Д. Ушинський серед засобів морального виховання відзначав приклад, педагогічний такт, похвалу, покарання та ін.

О. Духнович розумів, що на формування поведінки дитини впливають природні нахили і навколишнє середовище. Він рекомендував нешаблонні підходи до фізично слабких дітей та дітей із затримками у психічному розвитку; покарання до дітей, вважав він, треба застосовувати тактовно, обережно, але в окремих випадках вчений допускав можливість фізичних покарань, що суперечило його гуманістичним поглядам.

Проаналізувавши погляд вчених на проблему девіантної поведінки серед дітей і молоді, можна визначити фактори, які впливають на процес дезадаптації підлітків і молоді: спадковість (психофізична, соціальна, соціокультурна); психолого-педагогічний фактор (дефекти шкільного й сімейного виховання); соціальний фактор (соціальні та соціально-економічні умови функціонування суспільства), соціальна діяльність самого індивіда, яка виявляється в активному ставленні до норм і цінностей свого оточення.

Адиктивна поведінка, схильність до неї є проявом внутрішнього стану особистості, який детермінується такими умовами та факторами:

• -         відсутність або недостатність позитивного емоційного контакту з батьками, вихователями;

• -         неповна, неблагополучна сім'я;

• -         неправильне виховання дітей в сім'ях, відсутність у батьків педагогічних знань.

Високий ризик адиктивної поведінки виявлено у підлітків із психопатіями та акцентуаціями характеру (епілептоїдний, гіпертимний, істероїдний типи акцентуацій). Умовами адиктивної поведінки для таких підлітків є: відсутність установки на працю і навчання; відсутність самоконтролю, чутливість до сторонніх впливів, до гострих переживань, потяг до діяльності у неформальній підлітковій групі, неадекватна самооцінка.

Типологічні риси особистості з адиктивною поведінкою: слабка адаптація до нових ситуацій, конфліктів, підвищена тривожність, психічна незрілість, депресивність, вживання наркотиків, алкоголю.

Адиктивною поведінкою, як правило, супроводжується деліквентність.

Робота соціального педагога із підлітками, схильними до правопорушень, – це перш за все налагодження стосунків, спільна діяльність, постійна увага до особистості, контроль, аналіз свого ставлення до конкретного підлітка, особистісний, індивідуальний підхід.

Соціальний педагог повинен володіти науковими педагогічними знаннями про засоби впливу на підлітків, психологічним відчуттям, тактом, знанням етики, організаторськими здібностями, знати методи і стиль, індивідуально-особистісний підхід до важковиховуваних підлітків.

А.Й. Капська зазначає, що характер загальних закономірностей процесу соціальної реабілітації девіантних дітей виражають педагогічні принципи, які диктують стратегію використання різних форм, методів і засобів соціально-педагогічної роботи із неповнолітніми. Серед них:

• -         Принцип інтеграції – у процесі стимулювання фактора саморегуляції життєдіяльності індивіда реалізується ідея єдності та взаємної оптимізації, кожний крок у розвитку підлітка повинен бути опосередкованим навчанням, вихованням, які здійснюються відносно до природно-соціологічних і соціально-психологічних закономірностей розвитку особистості;

• -         Принцип системності – проектування педагогічного процесу відбувається таким чином, що дає можливість своєчасно виявити потенційні конфлікти “збою” у розвитку педагогічних процесів;

• -         Принцип об'єктивної позиції у взаємодії з підлітками;

• -         Принцип активності – створення розвиваючо-виховного середовища;

• -         Принцип стабільності – динамічності розвиваючо-виховного середовища сприяє створенню умов, що змінюють навколишнє середовище.

• -         Принцип позитивної емоційності середовища.

Використовуючи детальну інформацію про девіантну поведінку підлітків, соціальний педагог може використовувати педагогічні технології (вмотивована діяльність, яка забезпечує ефективність, надійність результатів).

Важливу роль відіграють педагогічні технології соціальної адаптації, які включають: передбачення результатів виховання; засоби діагностики, методи педагогічного впливу; критерії вибору методів.

Педагогічні технології передбачають ситуації розвитку, саморозвитку, самовдосконалення, самореалізації; пропонують групи методів виховання: переконання, заборону, вказівки, обмеження; бесіду, співбесіду; інтерактивні, комунікативні, ігрові та інші ситуації.