УДК 37.013.42.(075.8)

А–87

ББК-74.6

 Архипова С.П., Майборода Г.Я.

Соціальна педагогіка: Навчально-методичний посібник. – Черкаси-Ужгород, 2002. – 154 с.

  Навчально-методичний посібник містить навчально-тематичний план, навчальний матеріал для проведення лекційних, семінарських і практичних занять із соціальної педагогіки, понятійний словничок, питання для самоконтролю, список рекомендованої літератури.

Посібник рекомендований викладачам та студентам навчальних закладів І–ІV рівнів акредитації, які готують соціальних педагогів.

Рецензенти: Сагарда В.В., доктор педагогічних наук, професор;

Савченко О.П., кандидат педагогічних наук, доцент

Видано за сприяння міжнародної програми TEMPUS-TACIS JEP №21007-2000

 

Рекомендовано до друку

Вченою радою Черкаського державного університету ім. Б. Хмельницького як навчальний посібник для студентів денної та заочної форми навчання І–ІV рівнів акредитації

(протокол № 1 від 5 січня 2002 р.)

  

ISBN 5-7707-0392-x  

http://www.socwd.uzhgorod.ua/cherkasy/preface.htm

Передмова

Цивілізоване суспільство зацікавлене у збереженні та розвитку тих соціальних інститутів, які спроможні позитивно впливати на вирішення соціальних проблем суспільства та активізувати соціалізуючий процес.

Соціально-педагогічна робота – це своєрідний соціальний інститут, який сприяє процесам соціалізації, соціальної інтеграції груп та індивідів, а також підтримці стабільності суспільства. Поява інституту соціально-педагогічної роботи обумовлена історичним розвитком суспільства, змінами у системі соціальної та освітньої допомоги і підтримки.

У кожній державі, як і в житті кожної людини, є такі періоди, коли їй потрібна допомога іншої людини, групи людей, цілого суспільства. У цій ситуації особливу роль можуть відігравати як окремі соціальні інститути, так і окремі спеціалісти, серед яких соціальний педагог і соціальний працівник посідають особливе місце. Сьогодні назріла суспільна потреба в таких працівниках. З іншого боку, соціальні й економічні реформи породили кризові процеси в сучасному суспільстві, зростання безробіття, професійну убогість, духовне зубожіння, що, в свою чергу, поставило питання про соціальну й духовну підтримку населення, особливо молодого покоління. Це потребує професіоналізації соціально-педагогічної роботи.

Особливої ролі набуває розробка теоретичних основ курсу “Соціальна педагогіка”. Актуальним завданням для навчальних закладів залишається посилення професійно-педагогічної спрямованості всього навчально-виховного процесу й, зокрема, практичної підготовки соціальних педагогів.

Пропонований навчально-методичний посібник містить навчальний матеріал для проведення лекційних, семінарських і практичних занять, понятійний словник, питання для самоконтролю, завдання для самостійної роботи, а також довідково-інформаційні матеріали й рекомендовану літературу, яка охоплює основні монографічні джерела стосовно конкретних тем курсу і додатки, а саме: програму курсу “Соціальна педагогіка”, методики досліджень, різноманітні матеріали, передбачені змістом семінарських і практичних занять.

Навчально-методичний посібник рекомендований викладачам і студентам педагогічних відділень класичних університетів, педагогічних училищ і коледжів, майбутнім соціальним педагогам, соціальним працівникам, учителям шкіл.

http://www.socwd.uzhgorod.ua/cherkasy/part1_1.htm

Тема 1.1. Сутність і призначення соціальної педагогіки

 

Мета: Дати загальні поняття про соціальну педагогіку як навчальну дисципліну; визначити предмет і завдання соціальної педагогіки та її функції у суспільстві, вказати на взаємозв’язок педагогіки з іншими педагогічними науками.

Навчально-методичний матеріал

При вивченні даної теми доцільно зосередити увагу на таких питаннях: предмет, структура і завдання курсу “Соціальна педагогіка”; загальні поняття про соціальну педагогіку і соціальну роботу; методологічна основа соціальної педагогіки; взаємозв’язок соціальної педагогіки з іншими науками.

Соціальна робота виникла як суспільне явище, як особлива сфера діяльності людей. Вона пройшла довгий шлях і своїм корінням сягає часів давніх слов’ян. Слов’яни вже тоді зверталися до найпростіших форм благодійності, систематичний характер якої виявився за часів київського князя Володимира після Хрещення Русі (кінець Х ст.).

Ідея милосердя складала основу християнської благодійності, увійшла у свідомість народу і пустила в ній глибокі корені. Взаємодопомога була у традиціях нашого народу ще від найдавніших часів. Українські звичаї – “обжинки”, “очищення криниць”, “закладання хати”, “відвідини породіллі” та інші – закликали людей до любові та милосердя.

З кінця Х ст. допомога нужденним розглядалася як обов’язок князів. Досягли успіхів у цій діяльності Ярослав Мудрий і Володимир Мономах. У життя простого народу ввійшла милостиня, освячена іменем Христа (“Руська Правда”, “Повчання …”). За даними деяких джерел лише у ХІ–ХІІ ст. у Києві діяло 15 монастирів, де піклувалися про бідних, хворих людей. Документально благодійна діяльність відобразилася у “Церковному статуті 996 року”, де згадується про опіку над бідними у церквах, монастирях, богодільнях, які з доброчинною метою виділяли “десятину” зі своїх прибутків.

До ХІХ століття доброчинністю займалися окремі особами та церква, а з початку ХІХ ст. – громадські організації. Ідеї державної допомоги людям сформувалася ще за часів Івана Грозного, але була втілена в життя Катериною ІІ. В кінці ХІХ ст. в країні розвинулася система благодійності та державна система допомоги нужденним.

Лише на початку ХХ ст. в різних країнах соціальна робота починає визнаватися професією, що потребує спеціальної підготовки. Від філантропії (з грецької philantropia – людинознавство, благодійність, допомога тим, хто її потребує) соціальна робота відрізняється не тільки орієнтацією на допомогу, але й тим, що виявляє повсякденні проблем людини, групи, колективу і вчить їх долати.

Історично сформувалися три головні напрямки благодійності: державна, земсько-церковно-приходська та приватна. У цих напрямках благодійність і спілкування розвивалися до 1917 року.

У роки радянської влади розвинулися нові напрямки соціальної роботи:

- соціальне забезпечення (в старості, хворобі, багатодітним сім’ям і т. ін.);

- соціальне страхування;

- житлове будівництво;

- курортне обслуговування;

- боротьба з дитячою безпритульністю.

Термін “соціальна педагогіка” було впроваджено німецьким педагогом А. Дістервегом у середині ХІХ ст. як визначення такого напрямку педагогіки, який вивчає соціальне виховання молоді та старших вікових груп. Засновники соціальної педагогіки: Й.Г. Песталоцці, Г. Ноль, Г. Боймер, П. Наторп, С.Т. Шацький.

Л.Г. Коваль, І.Д. Звєрєва дають таке визначення цього напрямку педагогічної науки: “Соціальна педагогіка – галузь загальної педагогіки, наука про закономірності та механізми становлення та розвитку особистості в процесі здобуття освіти та виховання у різних соціальних інститутах…” Соціальна педагогіка як наукова дисципліна розкриває соціальну функцію загальної педагогіки, досліджує виховний процес у різних виховних групах, що здійснюються, як в організаціях спеціально для цього створених, так і в таких, де виховання не є основною функцією (підприємства, військові частини, культурні заклади, установи і соціальні служби), які сприяють формуванню соціальної активності дітей, молоді, дорослих, пенсіонерів, у багатьох сферах суспільства: сімейній, шкільній, промисловій, медичній, геронтологічній, професійній, судовій, сільській тощо.

Соціальна педагогіка тісно пов’язана із соціальною роботою. Педагог – це той самий соціальний працівник. Соціальні працівники повинні мати соціально-педагогічну підготовку.

Соціальна педагогіка – це самостійний розділ педагогіки зі своїми особливими методами соціальної виховної і освітньої діяльності. Методи соціальної педагогіки спрямовані на особистість, її самовдосконалення, самовиховання, самоорганізацію, самоствердження.

Соціальна робота – професійна або волонтерська діяльність, спрямована на гарантовану підтримку і надання соціальних послуг будь-якій людині. У широкому розумінні слова соціальна робота – це діяльність соціальних служб (державний, приватних); у вузькому – вплив спеціалістів із соціальної роботи на особистість з метою надання допомоги у самовиявленні. (Соціальна робота/Соціальна педагогіка: Понятійно-термінологічний словник. – К., 1994.– С.87).

Розробка проблем соціальної педагогіки сприяє розвитку соціальної роботи і перетворює її на високопрофесійну соціально-педагогічну діяльність.

Соціальна педагогіка як навчальна дисципліна має своїм завданням дати наукову картину соціально-педагогічної дійсності, вона вивчає соціальне середовище та соціалізацію особистості, соціальну адаптацію, які тісно пов’язані із загальнопедагогічними та загальнопсихологічними категоріями: соціальне виховання, соціальне навчання, самовиховання, самоосвіта, соціальна допомога, самодопомога, самоконтроль, самооцінка, саморегуляція та інші.

Соціальне середовище – сукупність соціальних умов життєдіяльності людини, що впливають на її свідомість і поведінку.

Соціалізація особистості – процес становлення особистості на основі засвоєння нею цінностей, норм, настанов, зразків поведінки, притаманних певному суспільству, соціальній спільності.

Соціальна адаптація – пристосування індивіда до умов середовища та результатів цього процесу.

Завданнями соціальної педагогіки є:

- вивчення дії факторів соціального середовища, характеристика їх впливу на формування особистості;

- дослідження закономірностей та перспектив соціально-педагогічної взаємодії особистості та середовища;

- розробка механізмів регулювання відносин між особистістю та суспільством.

Функції соціальної педагогіки можна сформулювати так:

- виховна;

- соціально-правова;

- соціально-реабілітаційна.

Провідною функцією соціальної педагогіки є інтегральна функція, яка покликана забезпечити інтеграцію наукових знань про виховання людини як соціальної істоти.

Соціальна робота має свій предмет, об’єкт та завдання.

Об’єктом дослідження соціальної роботи є зв’язки, взаємодії, механізми, засоби та способи регуляції поведінки соціальних груп і особистостей, які сприяють реалізації їх життєвих інтересів і спрямовані на розвиток соціальної гармонії в суспільстві.

У зв’язку з багатогранністю досліджуваного об’єкта у наш час можна виділити в ньому ряд напрямків:

а) індивідуальні, сімейні, організаційні проблеми (фізичний стан здоров’я, безпорадність, жорстокість, соціальна ізоляція, самотність); зростання кількості людей, що не мають притулку, бідних, біженців та ін.;

б) соціально-екологічні проблеми: охорона довкілля, екологічні катастрофи, забруднення промислових центрів;

в) соціально-економічні проблеми: різке падіння прибутків населення, проблеми в освіті, медичній допомозі, соціальному забезпеченні, соціально-культурній інфраструктурі;

г) проблеми поведінкового функціонування індивідів, груп, спільностей, аспекти девіантної поведінки, соціальних відхилень; наркоманії, алкоголізму, соціальної анемії тощо;

д) проблеми соціальної стратифікації. Нерівність у суспільстві, що веде до поділу його на “нижчі” та “вищі” класи та страти, економічної, експлуатаційної, технократичної маніпуляції;

е) проблеми символізації і моделювання світу та людей в ньому. Вони виражаються в низькій моральності, невисокій самоповазі, недосягненні життєвих цілей, а звідси – у відчуженні, забобонах, запереченні загальнолюдських цінностей;

і) проблеми комунікації, інформаційного забезпечення (неадекватне спілкування з оточенням);

к) проблеми структур влади, оскільки від дій владних структур, їх програм залежить соціальна напруженість чи стабільність у суспільстві, від режиму – тоталітарного, демократичного чи авторитарного – залежить соціальна активність населення.

Предметом соціальної роботи як науки є закономірності та принципи розвитку суспільних процесів, їх динаміка під впливом різних факторів при захисті громадянських прав і свобод особистості в суспільстві.

Об’єкти та суб’єкти соціальної роботи. У практиці соціальної роботи виділяють три групи об’єктів: конкретний індивід; група людей, які опинилися у скрутній ситуації; група, що живе сумісно (сім’я, община). Серед об’єктів соціальної роботи переважно люди, що потребують сторонньої допомоги; люди похилого віку; пенсіонери; інваліди; тяжко хворі; підлітки; правопорушники; сироти; наркомани; алкоголіки; психічно хворі.

Об’єктів соціальної роботи, які, опинившись у скрутній ситуації, з метою її подолання звертаються до спеціалістів із соціальної роботи, називають клієнтами.

Суб’єкти соціальної роботи – це спеціалісти, які надають послуги об’єктам соціальної роботи. Вони поділяються на професійні та непрофесійні. Професійні спеціалісти – це кваліфіковані соціальні педагоги, соціальні працівники: психологи, медики, соціологи, юристи.

Міждисциплінарні зв’язки у вивченні проблем людини, суспільства та характеру їх взаємодії реалізуються за допомогою комплексних досліджень. Існують кілька класифікацій наук. У класифікації Ж. Піаже психологія займає центральне місце як джерело пояснень формувань і розвитку всіх інших наук; згідно з думкою Б.М. Кедрова (за принципом відповідності наук об’єктам, де людина – фундаментальний об’єкт пізнання), психологія і педагогічні науки є базисними для інших наук. За характером проблем соціальна педагогіка/соціальна робота займає особливе місце серед таких наук, як філософія, історія, політологія, правознавство, економіка тощо, вона тяжіє до соціології, психології, медицини.

Соціальна педагогіка/соціальна робота і соціологія. Соціологія вивчає суспільство, поведінку сімей, дітей, чоловіків, жінок, особливості осіб девіантної поведінки, поведінку людей похилого віку тощо. Знання із галузі соціології дозволять соціальному працівнику досліджувати соціальні проблеми, забезпечити оволодіння інтерперсональними навичками та техніками.

Соціальна педагогіка/соціальна робота і психологія. Психологи вивчають індивідів, намагаються зрозуміти механізми їх розвитку, важливі фактори, що впливають на психіку і поведінку людини, а також психологію колективів. Активно у практику соціальної роботи впроваджуються різноманітні методи психологічного впливу (психодрама, музична терапія та ін.).

Соціальна педагогіка/соціальна робота і медицина. Програми навчання соціальних працівників вимагають медичної підготовки (робота з інвалідами, онкологічними хворими, особами, які зловживають алкоголем та наркотиками). У компетенції соціальних працівників вести профілактичну і патогенетичну діяльність.

Діяльність соціальних працівників спрямована на гармонізацію відносин між суспільством і людиною та надання їй допомоги, в ім’я мирного існування і співіснування людей на планеті. Місію соціальних працівників виражають слова: “Радій життю і надай допомоги життю в усіх параметрах іншим людям”^1[1].