Словник

Талант – природна обдарованість і видатні здібності до якої-небудь діяльності (наукової, політичної, художньої). Своєчасне розпізнання таланту допомагає його становленню.

Обдарованість – наявність у людини сприятливих задатків і здібностей до якого-небудь одного або декількох видів діяльності. Про людину судять згідно з характером розвитку її здібностей і оволодіння знаннями, навичками, уміннями, беручи до уваги успіхи, рівень досягнень у професійній практиці. Пізнавальні потреби є головною умовою розвитку обдарованості.

Здібність – особливості людини, які дозволяють їй успішно оволодіти тим чи іншим видом діяльності, професією, удосконалюватись, ефективно виконувати функціональні обов'язки в складних ситуаціях.

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. 1.      Розкрийте значення понять: “обдарована дитина”, “талановита дитина”.

2. 2.      Дайте характеристику обдарованої дитини.

3. 3.      Як охоронно-захисний напрямок відображено у вітчизняній правовій та загальнолюдській політиці?

4. 4.      Визначте основні напрямки соціально-педагогічної підтримки обдарованих дітей.

 

Семінарське заняття до теми 2.4

Соціально-педагогічний патронаж обдарованих дітей

1. 1.      Особливості, завдання і зміст соціально-педагогічної діяльності з обдарованими дітьми та молоддю.

2. 2.      Критерії оцінки та способи розвитку обдарованості.

3. 3.      Характеристика навчальних закладів для обдарованих дітей та молоді, особливості їх діяльності.

 

Теми рефератів та наукових ПОВІДОМЛЕНЬ

Навчально-виховні заклади для обдарованих дітей.

Дослідження структури індивідуальності обдарованої дитини.

Критерії оцінки та методи розвитку обдарованості.

 

Література

1. 1.      Венгер Л.А. Педагогика способностей. – М., 1973.

2. 2.      Батори З., Йоо А. Обучение одаренных детей в Венгрии. Перспективы // Вопросы образования. – 1989. – № 1.

3. 3.      Гільбух Ю.З. Розумово обдарована дитина. – К., 1993.– 77 с.

4. 4.      Кащенко В.П. Нужно ли выделять даровитых детей из общей массы школьников // Антология педагогической мысли. Вторая половина ХІХ в. – М., 1990.

5. 5.      Крутецкий В.А. Проблема способностей в психологии. – М., 1971.

6. 6.      Лейтес Н.С. Об умственной одаренности. – М., 1960.

7. 7.      Психологічна діагностика умов формування обдарованості учнів /Метод. реком. –Івано-Франківськ.

8. 8.      Сергеева Н.И. Обучение одаренных детей в школах Великобритании //Советская педагогика. – 1990. – № 6.

 

http://www.socwd.uzhgorod.ua/cherkasy/part2_5.htm

Тема 2.5. Роль соціального педагога в роботі із соціально незахищеним контингентом

 

Мета: Розкрити зміст основних понять теми – “сирітство”, “соціальне сирітство”, “інвалідність”, дати характеристику “групам ризику”, визначити можливості та шляхи соціального педагога в діяльності з таким контингентом населення.

Навчально-методичний матеріал

При вивченні цієї теми доцільно звернути увагу на з'ясування поняття “групи ризику”, напрямки, за якими здійснюється соціальний захист, визначити правову базу соціального захисту, незахищених контингентів, окреслити основні проблеми кожної з груп.

Поняттям “групи ризику” позначено категорії людей, чиє соціальне положення за тими чи іншими критеріями не має стабільності, які практично не можуть без допомоги соціальних працівників подолати труднощі, які виникають в житті. Це діти-сироти, інваліди, неповні сім'ї, багатодітні сім'ї, люди похилого віку, одинокі люди похилого віку, розумово відсталі, мігранти.

Соціальний захист цієї категорії населення здійснюється за такими напрямками: соціальне забезпечення, соціальне обслуговування, соціальна допомога.

Правовою базою соціального захисту цих категорій населення є документи Міжнародного законодавства: “Декларація прав людини”, Конвенція ООН “Про права дитини”, Конституція України, Закон України “Про сприяння соціальному становищу та розвитку молоді в Україні”, Громадянський кодекс України, Сімейний кодекс України.

Надання допомоги дітям, які залишилися без батьків, є важливим напрямком соціально-педагогічної діяльності.

Сирітство як соціальне явище існує стільки ж, скільки й людське суспільство. Війни, епідемії, стихійні лиха призводили до того, що діти ставали сиротами. У класовому суспільстві з'явилося соціальне сирітство, яке зумовлено небажанням і неможливістю виконувати батьками свої обов’язки. Відомості про батьків, які відмовилися від своїх дітей, знаходимо в Біблії.

У ХХ столітті в розвинутих країнах зростає тенденція батьків “відмовлятися” від своїх дітей. Таке явище спостерігається у розвинутих країнах (Франція, Італія та ін.).

Падіння рівня життя, збільшення неблагополучних сімей веде до зростання безпритульності. За деякими підрахунками кількість дітей-сиріт в Україні в 2000 році складає 59 527 осіб. До числа дітей-сиріт відносять дітей, у яких померли батьки – обидва або єдиний. До числа дітей, які залишилися без опіки, відносять тих, хто втратив єдиного або обох батьків, а також якщо батьки перебувають у лікувальних закладах, позбавлені батьківських прав, визнані безвісти відсутніми, недієздатними, померлими.

Причинами соціального сирітства є зростання числа батьків, які позбавлені батьківських прав, зубожіння населення, зростання наркоманії та алкоголізму, збільшення кількості сімей, в яких відсутні умови для нормального виховання дітей та ін.

Держава змушена брати на себе піклування про дітей, які залишилися без опіки. Головною проблемою в таких випадках є соціалізація дітей, оскільки як поза сім'єю, так і в прийомній сім'ї, відсутній генетичний зв'язок між дітьми й батьками, тому змістом діяльності соціального працівника є захист прав дітей та контроль за умовами їхнього утримання, соціальній адаптації.

Обов'язки щодо питань виявлення, обліку форм влаштування дітей, які залишилися без опіки батьків, контроль за умовами їхнього утримання виховання і освіти покладаються на органи опіки, які в тісному зв'язку співпрацюють зі шкільними соціальними педагогами.

Діти, які залишилися без опіки батьків, можуть бути всиновленими. Згідно із законодавством, усиновлення дозволяється тим сім'ям, які мають оптимальні умови для виховання і розвитку дітей.

Усиновлення (удочеріння) – це державний акт, який здійснюється в суді й офіційно реєструється в органах запису громадянських актів, у зв'язку з чим між усиновленими та усиновлювачами виникають такі права і обов'язки, які існують між дітьми та батьками.

Опіка – форма устрою дітей-сиріт, що залишилися без опіки батьків, з метою їх утримання, виховання та освіти. Над дітьми, які не досягли 14 років, встановлюється опіка, над дітьми від 14 до 18 років – піклування.

Прийомні батьки виконують функції виховання. Діти-сироти, діти, які залишилися без опіки, виховуються також у державних закладах соціального обслуговування населення (дитячі будинки-інтернати, соціально-реабілітаційні центри допомоги дітям, соціальні притулки); закладах охорони здоров'я, будинках дитини та ін.

Сирітство – це проблема, яку вирішити раз і назавжди неможливо. Тому соціальна політика держави повинна здійснюватися у двох напрямках: профілактика (ефективна просвіта молодих сімей, допомога одиноким матерям, статева освіта юнаків і дівчат).

Діти-втікачі – в основному це діти, які досягли 15 років, що прогулювали школу, були виключеними з неї або кинули навчання. Більшість таких дітей – з неповних, неблагополучних сімей. Причинами втечі є хвилювання дитини через невдачі, пошук чогось, конфлікти в сім'ї.

Втікачі опиняються у небезпеці, часто зазнають насильства, використовуються дорослими в злочинних цілях.

Діти, які страждають від жорстокості батьків. Винуватцями жорстокого ставлення до дітей є батьки, переважно жінки, які погано піклуються про дитину, вдаються до фізичного насилля. Вчені визначили, що причиною поганого ставлення до дітей є особисті якості батьків.

Розповсюджений вид насилля – фізичне (побої, травми, рани). Діти, що зазнають фізичного насилля, погано розвиваються фізично.

Сексуальне насилля веде до психічних розладів, замкнутості, депресії підлітків. Психічне (емоційне) насилля – погрози, брутальність, нещирість, ізоляція – веде до затримки як фізичного, так і психічного розвитку. Для таких дітей характерні агресивність, тривожність, замкнутість.

Моральна жорстокість виявляється в тому, що дитиною не цікавляться, не турбуються про неї.

Діти, про яких ішла мова, виховуються та навчаються у прийомних сім'ях, у спеціальних закладах: а) освітніх – інтернатах; б) закладах соціального обслуговування – дитячих будинках-інтернатах для дітей-інвалідів із розумовою відсталістю та фізичними вадами, соціально-реабілітаційних центрах допомоги дітям, що залишились без опіки, соціальних притулках; в) закладах охорони здоров'я – будинках дитини.

Діти у віці до 3 років виховуються в будинках дитини. Після досягнення трирічного віку сироти переводяться у дитячі будинки для дітей дошкільного та шкільного віку, спеціалізовані інтернати для дітей із фізичними та розумовими вадами, закриті інтернати для деліквентних дітей та підлітків.

Проблема формування особистості в таких закладах залишається гострою та актуальною. Позбавлення материнської любові, ласки та турботи веде до затримки в розвитку дитини та може проявитися симптомами психічних і фізичних захворювань. Ілюзії дитини у віці від 1 до 3 років стосовно матері найчастіше ведуть до тяжких наслідків – як інтелектуальних, так і особистісно-функціональних, які не піддаються виправленню. Постійна зміна мікросоціального середовища (будинок дитини – дошкільний дитячий будинок – дитячий будинок для дітей шкільного віку) негативно впливає на психіку дітей, погіршує їхнє здоров'я.

Діти, які виховуються в таких закладах, у своїй більшості відстають від ровесників у психофізичному розвитку: вони пізніше починають говорити, ходити, частіше хворіють, гірше навчаються. За соціологічними дослідженнями, лише 15 % випускників інтернатів, дитячих будинків вступають до середніх та вищих навчальних закладів із причини залежності цих дітей від закладу, ізольованості дитячих будинків від інших закладів та організацій, що не сприяє формуванню у дітей навичок до самостійного життя. Нерідко ці діти не мають елементарних навичок приготування їжі, обслуговування в магазині, організації свого вільного часу тощо.

Все це слід враховувати в роботі з такою категорією дітей. Тому соціальним працівникам слід приділяти увагу виконанню таких завдань:

• -         сприяння організації невеликих дитячих будинків сімейного типу;

• -         створення соціального та емоційного оточення, близького до сімейного;

• -         утримання сестер і братів разом, у тих самих закладах;

• -         зміцнення зв'язків між дітьми та їх батьками;

• -         розвиток у дітей побутових і суспільних вмінь та навичок, необхідних у самостійному житті;

• -         вирішення питань саморятування та самостійного проживання майбутніх випускників.

 

Інвалідність

Інвалід – це особа, яка має порушення здоров'я, зі стійким розладом функцій організму, обумовленим захворюванням, результатом травм, дефектами, які ведуть до обмеженої життєдіяльності, що викликає необхідність у соціальному захисті.

Згідно з Декларацією про права інвалідів (ООН 1975), інвалід – це особа, яка не може самостійно повністю або частково забезпечити потреби нормального особистого життя з причини вроджених або не вроджених вад фізичних, розумових можливостей.

У Рекомендаціях 1185 до реабілітаційних програм 44 сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 травня 1992 року інвалідність визначається як обмеження у можливостях, обумовлених фізичними, психологічними, сенсорними, соціальними, культурними законодавчими та іншими бар'єрами, які не дозволяють людині, що має інвалідність, бути інтегрованою в суспільстві та брати участь в житті сім'ї чи суспільства на таких же правах, як і інші члени суспільства.

У Конвенції про права дитини (1989 р.) зазначено права дітей із відхиленнями в розвитку щодо повноцінного життя в умовах, які забезпечують їхню гідність, сприяють впевненості в собі і полегшують активну участь у житті суспільства (Стаття 23), право неповноцінної дитини на особливу турботу і допомогу, яка повинна надаватися, по можливості, безкоштовно та ін.

У 1971 році Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Декларація про права розумово відсталих осіб. У відповідності до неї стверджувалася необхідність здійснення прав таких інвалідів (право на медичне лікування та обслуговування, право на освіту, навчання та ін.; право продуктивно працювати, займатися корисною справою тощо). Інтегративним документом, який окреслює всі сторони життєдіяльності інвалідів, стали Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів.

Всіх інвалідів поділяють на групи:

- діти-інваліди, дорослі-інваліди;

- інваліди з дитинства, інваліди війни, інваліди праці, інваліди загального захворювання;

- інваліди І групи непрацездатності;

• -         інваліди ІІ групи працездатності в певних полегшених умовах.

За характером захворювання інваліди можуть відноситися до мобільних, мало мобільних, нерухомих.

Інвалідність у дітей – це обмеження життєдіяльності, що призводить до соціальної дезадаптації, нездатності до самообслуговування, неспроможності рухатися, орієнтуватися, навчатися, спілкуватися.

Діти-інваліди виховуються в інтернатах, в сім'ї. Сім'я для дитини-інваліда повинна бути підготовленою до переживання стадій її розвитку. Розглянемо періоди життєвого циклу сім'ї з дитиною-інвалідом.

1. 1.      Народження дитини – одержання точного діагнозу, емоційне звикання.

2. 2.      Шкільний вік – прийняття рішення про навчання дитини, турбота про організацію навчання, переживання реакцій ровесників.

3. 3.      Підлітковий вік – звикання до хронічної природи захворювання дитини, виникнення проблем, пов'язаних із пробудженням сексуальності, ізоляцією від ровесників, плануванням майбутньої зайнятості дитини.

4. 4.      Період “випуску” – визнання та звикання до сімейної відповідальності, переживання стосовно дефіциту можливостей для соціалізації дитини.

5. 5.      Постбатьківський період – перебудова взаємовідносин між чоловіком та жінкою (якщо дитина успішно вийшла з сім'ї).

Соціальний працівник повинен керуватися принципом “нормалізації” в роботі з інвалідами. (“Нормалізація” – це доступність для людини норм існування основної частини суспільства). Відома у Великобританії та в Україні дослідниця соціальної роботи Шуламіт Рамон підкреслює необхідність дотримання таких принципів:

а) впевненість в тому, що інваліди такі ж самі люди, як і всі;

б) повага до особистості з інвалідністю;

в) право на самовизначення людини-інваліда.

Технологія соціальної реабілітації дітей здійснюється за такими програмами:

• -         медичні заходи (оздоровча профілактика);

• -         спеціальні заходи (освітні, психологічні, психотерапевтичні, соціальні, спрямовані на розвиток загальної чи точної моторики, мови, мовлення, розумових здібностей, навичок самообслуговування, спілкування).