Словник

Релігія – складна соціальна система, до якої входять релігійна свідомість, релігійний культ та релігійні організації.

Релігійність – певна форма чи сутність релігійної свідомості досвіду та поведінки людини.

Позарелігійність – форма нейтрального, байдужого чи радикально-негативного ставлення до релігійності.

Секуляризація – процес звільнення від релігійного контролю в життєвих справах, звільнення людини від влади релігії, звільнення різних сфер суспільного життя від впливу релігії й церкви, від її регулювання релігійними нормами.

Релігійне виховання – це процес, відповідний до формування особистості, що зобов'язує її вести певний спосіб життя, додержувати віросповідання, обов'язково виконувати обряди, пости, молитви та інші норми. Таке виховання можливе у конфесійних релігійних школах.

Атеїзм – заперечення існування Бога, і пов'язане з цим заперечення релігії.

Конформізм – некритичне сприйняття існуючих норм, цінностей, думок, звичаїв, відсутність власної стійкої позиції, готовність поступитись власними поглядами.

 

Питання для самоконтролю

1. 1.      Дайте визначення релігії як форми суспільної свідомості, її соціального значення в житті народу.

2. 2.      Назвіть основні історичні етапи розвитку взаємовідносин між державою та церквою.

3. 3.      Проаналізуйте сучасні погляди на значення релігії в суспільстві. Визначте свій погляд на проблеми соціальної особистості в системі релігійної освіти та виховання.

4. 4.      Назвіть основні форми співробітництва між громадянськими та конфесійними інститутами виховання.

5. 5.      Визначте особливості роботи соціального педагога в середовищі різної соціально-релігійної організації.

 

Література

1. 1.      Коваль Л.Г., Звєрєва І.Д., Хлєбік С.Р. Соціальна педагогіка. – К., 1997.

2. 2.      Социальная педагогика: теория, методика, опыт исследования. – Свердловск, 1998.

3. 3.      Социология молодежи. – СПб., 1996.

4. 4.      Понятійно-термінологічний словник з соціальної роботи. – Ужгород, 2001.

5. 5.      Шунаєва Л.М. Духовні надбання поколінь //Рідна школа. – 1994.– № 3–4.

6. 6.      Філіпова Т. Вічне джерело духовності //Рідна школа. – 1993. – № 4.

 

 

 

http://www.socwd.uzhgorod.ua/cherkasy/part2_10.htm

Тема 2.10. Проблеми соціальної адаптації і реабілітації

 

Мета: Розкрити теоретичні та практичні основи соціальної адаптації, з'ясувати сутність та призначення реабілітаційної педагогіки.

Навчально-методичний матеріал

У процесі вивчення теми необхідно, по-перше, з'ясувати суть понять “соціальна адаптація” та “реабілітація”, по-друге, детально вивчити питання про закономірності, рівні умови, види, структуру соціальної адаптації. Далі перейти до вивчення форм і методів роботи соціального педагога з урегулювання адаптаційних процесів. По-третє, розкрити сутність і призначення реабілітаційної педагогіки як системи заходів медичного, психологічного і соціально-педагогічного характеру. Слід детально зупинитися на характеристиці методів реабілітації.

Різноманітні соціальні проблеми вимагають від соціального педагога надання допомоги з метою досягнення соціальної адаптації дітей, молоді, окремих осіб різного віку, груп, соціальних верств населення. Соціальні педагоги і соціальні працівники повинні урегулювати механізми взаємовідносин людини із зовнішнім середовищем, соціальними інститутами (сім'ї, системи освіти, засобів масової інформації).

Термін “адаптація” походить від лат. слова adaptatio – пристосування. Важливим завданням адаптації є виживання людини через пристосування потенцій організму індивіда з процесами природного і соціального середовища.

Виділяють чотири види адаптації:

1) біологічну, яка характеризує процеси пристосування людини до природного середовища. Велике теоретичне значення для дослідження біологічної адаптації мали положення Ч. Дарвіна, І.М. Сєченова;

2) фізіологічну – оптимальне пристосування людського організму до оточуючого світу. Досліджували цей вид адаптації І.П. Павлов, А.А. Ухтомський;

3) психологічну – психічна організація, індивідуально-особистісне пристосування;

4) соціальну – пристосування до соціальних відносин, вимог, норм соціального устрою. Соціальна адаптація є важливим механізмом соціалізації і являє собою процес, який по-різному впливає на особистість, спонукає її до вибору механізмів дії в певний життєвий період. Цей процес може відбуватися на трьох рівнях:

а) на рівні макросередовища, що характеризує адаптацію особистості до соціального, економічного, політичного, культурного, духовного розвитку суспільства;

б) на мезарівні – адаптація людини в соціальній групі (сім'я, клас, виробничий колектив тощо);

в) на мікрорівні – індивідуальна адаптація, прагнення до гармонійних стосунків.

Оскільки людина входить в різноманітну систему соціальних відносин (особистісних, міжособистісних, інтимних, виробничих, ділових, професійних, економічних, релігійних тощо), то і типи адаптації можуть бути різними: побутова, економічна, політична, релігійна, наукова, інтимна та ін. Будь-який вид адаптації вимагає від людини певних здібностей, а тому залежить від її індивідуально-особистісних властивостей; від тих, хто організовує соціальну, соціально-педагогічну, соціально-психологічну службу.

Адаптація соціальна – це процес і результат пристосування людини, групи до середовища, що змінюється, в ході якого відбувається узгодження вимог і очікувань. (Столяренко Л.Д. у кн.. “Социальная работа /Под общ. ред. В.И. Курбатова. – Ростов н/Д., 1999. – С.298.).

Адаптація відбувається на всіх рівнях соціального життя людей, стає універсальним засобом подолання життєвих криз, забезпечує підготовку людини до всього нового, що відбувається в її житті, є засобом гармонізації соціальних відносин.

Л.Д. Столяренко зазначає, що “Соціальна адаптація є цілеспрямованою взаємодією елементів свідомості та поведінки соціального суб'єкта і цінностей системи зовнішнього для неї середовища з метою встановлення між ними відповідності та подолання суперечливих взаємовідносин”.

Головною метою адаптації є подолання дисфункцій соціальної системи та гармонізація взаємозв'язків суб'єкта із середовищем. У сучасних соціально-економічних умовах успішній гармонізації людей заважає неузгодженість між “культурними” і соціальними структурами, що веде до пошуку девіантних способів задоволення потреб, відходу від законних суспільних способів задоволення потреб і до псевдоадаптації. Девіантні форми поведінки “краще” (як не парадоксально) забезпечують життєдіяльність людей, аніж законні, хоча вони мають негативне значення для суспільства (рекет, крадіжки, вбивство з метою збагачення та ін.).

Вчений також спробував пояснити механізм формування соціальної адаптації за двома основами: особистісно-суб'єктивною та зовнішньо-об'єктивною.

(С+) – мікросередовище з позитивною спрямованістю, (С-) – мікросередовище з негативною спрямованістю; особистість: (О+) – з позитивною спрямованістю, (О-) – з негативною спрямованістю (антисуспільною, негативними поглядами та ін.).

1. Успішна соціальна адаптація – перший етап адаптації – (А+) – можлива за умов взаємодії позитивної особистості та позитивного середовища

(А+) = [(С+) ´ (О+)]

2. Другий тип механізму адаптації характеризується незбігом очікувань – вимог мікрогрупи, колективу та якостей особистості. Можливі два варіанти:

а) перший варіант із нестійкою позитивною спрямованістю:

(А+) = [(С+) ´ (О-)]

у такому випадку особистість з антисуспільною спрямованістю має можливість засвоїти правові установки, перевести їх у свої особливі якості, цілі, вчинки;

б) другий варіант – входження позитивної особистості в середовище з негативною моральною і правовою орієнтацією, що характеризується нестійкою негативною спрямованістю:

(А-) = [(С-) ´ (О+)]

у даному випадку макросередовище формує риси особистості, які не відповідають інтересам суспільства, в результаті взаємодії, може відбутися передача негативних зразків поведінки, що в подальшому реалізується в протиправній поведінці.

3. Третій тип механізму адаптації здійснюється тоді, коли відсутні позитивні соціальні зв'язки, які закріпляють негативну спрямованість особистості, тобто коли людина залишається в антисоціальному, злочинному середовищі:

(А-) = [(С-) ´ (О-)]

Пристосування особистості до негативного кримінального середовища називається “псевдоадаптацією”.

Ефективність адаптації зумовлена кінцевим результатом, який визначається показниками досягнень суб'єкта, задоволенням його у тій чи іншій сфері діяльності.

З метою поліпшення адаптації дітей-сиріт, дітей, які позбавлені батьківської опіки, вихованців інтернатів, дитячих будинків, створюються спеціальні програми, які спрямовані на формування у дітей, підлітків, юнаків самостійності, контролю своєї поведінки, самообслуговування, ведення домашнього господарства, вміння користуватися грошима, психологічної готовності до професійної діяльності, до сімейного життя.

Не менш важливі задачі постають перед соціальним педагогом в роботі з дітьми та молоддю – інвалідами. Свою діяльність із соціальної адаптації соціальний педагог має планувати з урахуванням підсилення медичної, побутової, психологічної, педагогічної допомоги. Важливими формами соціальної адаптації таких осіб є створення середовища позитивного спілкування під час навчання, відпочинку. Рекомендуються як індивідуальні, так і групові форми роботи. Слід зауважити, що робота соціального педагога в цьому напрямку потребує особливої уваги, вона не може обмежуватися окремими “актами турботи”, як то свята, конкурси, благодійні акції. Така робота повинна стати цілеспрямованою, систематичною, комплексною.

Дезадаптація – це неспроможність індивіда пристосуватися до умов і вимог соціального оточення.

Психологічна сутність соціальної дезадаптації дітей і підлітків може бути зрозумілою лише із встановленням факторів, причин, що їй сприяли:

1) сімейний фактор, пияцтво батьків, бездоглядність дітей, жорстокість, відсутність зацікавленості стосовно дитячих проблем;

2) церебральна недостатність, легкі дисфункції мозку: швидка втомлюваність, дратівливість, нездатність до тривалих навантажень, обмеженість уважності, мала кількість добрих оцінок – фактори, що ведуть до фрустрації, дискомфорту.

Наведемо схематичні категорії дезадаптованих дітей^25[1]:

1. Важковиховувані діти (причинами дезадаптації є складності темпераменту, легкі дисфункції мозку, порушення уваги, недостатній розумовий розвиток, особливості психолого-педагогічної ситуації розвитку і виховання).

2. Нервові діти, нездатні самостійно впоратися з важкими переживаннями, що пов'язані із системою їхніх стосунків (батьки, дорослі).

3. Важкі підлітки, які не вміють вирішувати свої проблеми соціально прийнятним чином.

4. Фрустровані підлітки – їм властиві стійкість форми саморуйнівної поведінки небезпечної для їх здоров’я (алкоголізм, наркотики); духовного розвитку, факту існування (сексуальні стосунки, домашні крадіжки), схильність до суїциду, відсутність смислу життя тощо.

5. Підлітки-деліквенти, постійно балансуючі межі дозволеного і протиправного.

У науці визначено такі форми дезадаптації: запущеність, деривація, фрустрація, внутрішній конфлікт.

Зміст роботи соціально працівника полягає у створенні атмосфери реального співробітництва, партнерства, постійній підтримці таких відносин.

Використовуються методи індивідуального підходу, спостереження, бесіда, включення у гру, створення педагогічних ситуацій тощо.

Якщо особистість потрапляє з тих чи інших причин в складні ситуації, в яких обмежуються або порушуються умови її життєдіяльності, вона потребує соціальної реабілітації. Соціальна реабілітація – це комплекс заходів, які спрямовані на відновлення у людини здоров'я, прав, соціального статусу.

Реабілітація (від пізньолат. Rehabilitatio – відновлення) – це комплекс медичних, психологічних, педагогічних, технічних, професійних заходів, що спрямовані на відновлення (чи компенсацію) порушених функцій організму та працездатності хворих та інвалідів. Перелічені функції разом забезпечують реабілітацію хворої чи постраждалої від стихійних лих людини.

Важливим завданням реабілітації є те, щоб інвалід або хворий став повноцінним членом суспільства.

Соціальна реабілітація має здійснюватися за таких важливих принципів: етапність, диференційованість, комплексність, послідовність, безперервність, доступність, безкоштовність (для інвалідів-біженців).

Вчені виділяють такі види соціальної реабілітації: медико-соціальний, професійно-трудовий, соціально-психологічний, соціально-расовий, соціально-побутовий, соціально-правовий.

Дамо характеристику цим видам реабілітації. Медична реабілітація передбачає комплекс заходів, які включають заходи, спрямовані на відновлення чи компенсацію функцій організму, що була втрачено людиною. Держава забезпечує санаторно-курортне лікування, профілактику ускладнень протезування, фізіотерапію, лікувальну фізкультуру, психотерапію, забезпечення ліками безкоштовно або на пільгових умовах.

Соціально-середовищна реабілітація спрямована на забезпечення умов життєдіяльності технічними засобами реабілітації (інвалідними колясками, протезами та ін.), які сприятимуть відновленню втраченого соціального статусу, громадських зв'язків тощо.

Професійно-трудова реабілітація інвалідів – це заходи професійної орієнтації, навчання, які сприяють перекваліфікації, навчанню та працевлаштуванню таких членів суспільства.

Психолого-педагогічна реабілітація – включає такі заходи, які допомагають інвалідам адаптуватися в суспільстві, долати життєві кризи, складні психічні стани (стреси, депресії тощо), продовжувати навчання, розширювати коло їх спілкування та взаємодії.

Соціальний педагог має оточити увагою дітей-інвалідів, постраждалих від травм, післястресових реакцій, військових дій. Суб'єктами реабілітації в діяльності соціального педагога можуть бути: діти-інваліди, люди похилого віку, учасники бойових дій, ветерани, військовослужбовці, соціально дезадаптовані (біженці, наркомани, токсикомани); особи, що відбули покарання в місцях позбавлення волі.

Соціально-педагогічна реабілітація – це діяльність спеціалістів, яка передбачає допомогу людині, перш за все, у набутті впевненості в собі, в своїх силах, у розумінні себе як повноцінного члена суспільства, в досягненні особистісної рівноваги.

Умови реабілітації, яких слід дотримуватися соціальному педагогу: прояв уваги, зацікавленості, розуміння, терпіння.