Соціальний захист як функціональна система

У повному своєму виявленні соціальний захист повинен охоплювати такі напрямки:

• забезпечення членам суспільства прожиткового мінімуму й надання матеріальної допомоги тим, кому з об’єктивних причин вона необхідна. Захист від чинників, що знижують життєвий рівень;

• створення умов, за яких громадяни безперешкодно можуть заробляти засоби для життя будь-якими, не забороненими способами;

• створення умов, що забезпечують задоволення певного мінімуму (в обсязі суспільних можливостей і з урахуванням національно-історичної специфіки) потреб громадян в освіті, медичній допомозі тощо;

• забезпечення сприятливих умов праці для найманих працівників, їх захист від негативних наслідків індустріального виробництва;

• забезпечення екологічної безпеки членів суспільства;

• захист громадян від злочинних посягань;

• захист громадянських і політичних прав і свобод, які відповідають принципам правового, демократичного суспільства;

• створення умов, що виключають збройні, соціальні та міжнаціональні конфлікти;

• захист від політичних переслідувань і адміністративного свавілля;

• забезпечення духовного життя, захист від ідеологічного тиску;

• створення сприятливого психологічного клімату в суспільстві в цілому, в окремих ланках і структурних підрозділах, захист від психологічного пресингу;

• забезпечення максимально можливої стабільності суспільного життя.

Мета соціального захисту – створення демократичного громадянського суспільства. Об’єктивна потреба викликає необхідність посилення соціального захисту за широким спектром напрямків, але у сучасних економічних умовах головне – це захист від зниження життєвого рівня населення і від безробіття, а на конкретному підприємстві – турбота про умови і зміст праці, раціональну організацію й ефективні системи оплати праці.

Система соціального захисту будується на таких принципах:

• загальності, незалежно від соціального статусу, з метою не допущення розвитку психології утриманства окремих груп населення (працюючих, безробітних, непрацездатних, службовців, робітників ін.);

• адресності, за допомогою чого чітко визначаються конкретні програми соціального захисту і особи, що її потребують;

• диференціації, завдяки чому ураховуються причини, ступінь втрати працездатності та розмір необхідної допомоги;

• затребуваності –особисте звернення громадянина за певними послугами і пільгами, якщо він має на це право;

• інтегрованості – передбачає обов’язковість взаємозв’язку і взаємодії всіх форм, елементів і методів соціального захисту, організацію їх у єдину систему на всіх рівнях і структурних ланках суспільного життєзабезпечення.

Соціальний захист виконує дві функції: “лікувальну” і превентивну.

“Лікувальна” – пов’язана із запровадженням механізмів боротьби з бідністю, що передбачає адресну допомогу малозабезпеченим верствам населення, надання житлових субсидій, допомоги сім’ям з дітьми тощо. Ці заходи, по суті, “лікують” певні групи людей, становище яких можна охарактеризувати як “хворобу бідності”.

Превентивна – пов’язана із попередженням бідності шляхом надання особам можливості в період економічної діяльності здобути право на соціальне забезпечення в разі нещасного випадку.

Система соціального захисту складається з двох основних форм: соціальне страхування і соціальна допомога. Різниця між ними визначається, у першу чергу, регулюючою роллю держави та джерелом фінансування.

Соціальне страхування розповсюджується на економічно активне, зайняте населення і забезпечується головним чином за рахунок доходів та обмежених дотацій з бюджету. Це є, гарантована державою, система матеріального забезпечення громадян у разі втрати заробітку внаслідок безробіття, хвороби, старості та інших соціальних та професійних ризиків.

Усі працівники згідно з трудовим законодавством підлягають обов’язковому соціальному страхуванню. До державного соціального страхування відносяться: пенсійне страхування; страхування на випадок безробіття; страхування на випадок тимчасової непрацездатності та у зв’язку із витратами, обумовленими народженням і похованням; медичне страхування; страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що спричиняє втрату працездатності.

Критеріями соціального страхування є такі правові категорії: страховий стаж, страховий ризик і страховий випадок.

Страховий стаж – це період, протягом якого особа підлягала обов’язковому соціальному страхуванню і виплачувала страхові внески.

Страховий ризик – це обставини, за яких громадяни або члени їх сімей можуть втратити тимчасово або назавжди працездатність і кошти до існування і потребують матеріальної підтримки або послуг соціального страхування.

Страховий випадок – юридичний факт, що слугує підставою виникнення правовідносин на отримання матеріального забезпечення із страхових фондів. До страхових випадків відносять: тимчасову непрацездатність, вагітність, пологи, догляд за малою дитиною, інвалідність, досягнення пенсійного віку, смерть годувальника, безробіття, нещасний випадок на виробництві, професійне захворювання та інші обставини, установлені законом.

Страхові внески вносяться організаціями, окремими громадянами, які використовують працю найманих працівників у особистому господарстві, а також самими працівниками. Функціонують державні позабюджетні фонди: Пенсійний фонд, Державний фонд зайнятості. Кошти державного страхування використовуються на виплати пенсій, допомогу з тимчасовою непрацездатністю, вагітністю і пологами, доглядом за дитиною тощо.

Соціальна допомога – зорієнтована переважно на підтримку найбільш уразливої групи населення – дітей, старих, інвалідів. Вона спрямована на додаткову підтримку, має, як правило, компенсаційний характер і фінансується за рахунок бюджетів різних рівнів та добродійності.

В Україні діють такі види надання державної соціальної допомоги:

• цільова соціальна допомога непрацездатним громадянам з мінімальними доходами;

• адресна допомога сім’ям з дітьми;

• адресні безготівкові субсидії на покриття оплати житлово-комунальних послуг.

За оцінками МОП ефективність програми соціальної допомоги в Україні становить лише 20-22%, тоді як аналогічний показник у більшості країн Західної та Східної Європи досягає 30-50%.