Тема 7. Соціально-трудові відносини зайнятості
7.1. Соціально-економічна сутність, види і форми зайнятості (поняття, статус, види, показники ефективності зайнятості, класифікація її форм за різними ознаками).
7.2. Соціально-економічна сутність безробіття і шляхи його зниження (безробіття як соціально-економічне явище, статус безробітного в Україні і за методикою МОП, види безробіття, природна норма безробіття, заходи із зниження безробіття).
7.3. Регулювання зайнятості та державна політика в цій сфері (принципи державної політики зайнятості, класифікація заходів регулювання, характеристика рівнів регулювання, основні задачі ДСЗ).
Література: [5]. [10]. [11]. [12, с. 71 – 93]. [14, с.166 – 208]. [16, с .32 – 58].
7.1 Соціально-економічна категорія зайнятість характеризує діяльність громадян, пов'язану із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка не суперечить чинному законодавству і приносить їм заробіток.
Поняття „зайнятість” включає економічний, соціальний і правовий аспект.
Зайнятість з економічної точки зору – це діяльність працездатного населення зі створення суспільного продукту і національного доходу. Ця зайнятість, з погляду корисності, для суспільства має вирішальне значення. Вона визначає як економічний потенціал суспільства, так і рівень, якість життя населення в цілому, а також благополуччя окремих громадян.
Зайнятість із соціальних позицій – це зайнятість такими видами корисної діяльності, як навчання в загальноосвітніх школах, середніх і вищих навчальних закладах, служба в армії, зайнятість у домашньому господарстві, виховання дітей, догляд за хворими і людьми похилого віку, участь у роботі громадських організацій.
Правовий аспект зайнятості полягає в тому, що праця є природним правом людини і це право гарантується громадянину України державою.
Склад населення, яке відноситься до зайнятого визначено ст.2 Закону України „Про зайнятість населення”.
Для економічно активного населення, включаючи безробітних, істотним є статус зайнятості. На практиці розрізняють п'ять статусів зайнятості:
Наймані працівники – особи, що працюють за укладеним письмовим договором або за усною згодою з керівництвом підприємства.
Працюючі на індивідуальній основі – особи, які самостійно здійснюють діяльність, що приносить їм доход, і не використовують або використовують найманих робітників.
Роботодавці – особи, що керують власним капіталом або уповноважені державою керувати акціонерним товариством, господарським товариством і т.п.
Працівники сімейних підприємств – особи, що працюють без оплати на сімейному підприємстві, власником якого є їхній родич.
Особи, яких важко віднести до того чи іншого статусу зайнятості. А також включають і безробітних, які не займалися раніше трудовою діяльністю, що приносить доход.
Концептуально виділяють зайнятість глобальну, повну, ефективну.
Під глобальною зайнятістю варто розуміти участь працездатного населення в суспільному виробництві, включаючи сферу послуг, навчання в загальноосвітніх, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах, ведення домашнього господарства і виховання дітей, догляд за людьми похилого віку й інвалідами, участь в органах державної влади, громадських організаціях, службу в збройних силах.
Повна зайнятість – це стан найбільшого залучення працездатного населення в суспільно корисну діяльність. Вона характеризує такий стан, при якому забезпечені роботою всі нужденні в ній і бажаючі працювати, що відповідає збалансованості між попитом та пропозицією робочої сили.
Ефективна (продуктивна) зайнятість означає такий розподіл трудових ресурсів у територіальному і галузевому розрізах, за сферами докладання праці та видами діяльності, який дає можливість у кожен момент часу одержати найбільший приріст матеріальних і духовних благ, і припускає ефективне використання в трудовому процесі кожного зайнятого.
Продуктивна зайнятість характеризується з двох позицій. По-перше, зайнятість повинна приносити трудящим доход, що забезпечує гідні умови життя. Звідси випливає прямий зв'язок політики зайнятості з політикою доходів. По-друге, продуктивна зайнятість протиставляється зайнятості формальної. Окремий випадок останньої – наявність зайвих працівників чи створення формальній робочих місць, щоб уникнути безробіття.
Вільно обрана зайнятість припускає, що право розпоряджатися власною здатністю до праці належить тільки власнику робочої сили, тобто самому працівнику. Цей принцип гарантує право кожного працівника на вибір між зайнятістю і не зайнятістю, забороняючи будь-яке адміністративне залучення до праці.
Таким чином, повна зайнятість відбиває кількісну, а продуктивна – якісну збалансованість між потребою населення в роботі та робочими місцями, при якій створюються сприятливі умови для соціально-економічного прогресу суспільства.
В економічній теорії і практиці розроблена система показників, що відбивають ефективність зайнятості. Звичайно застосовують чотири групи показників.
Перша група – пропорції розподілу ресурсів праці суспільства за характером їхньої участі у суспільно корисній діяльності.
Друга група – рівень зайнятості працездатного населення в суспільному господарстві. Економічно цей показник відбиває, з одного боку, потребу суспільного господарства в працівниках, а з іншого боку – потреба населення в робочих місцях. Ефективність зайнятості за даним показником може бути оцінена на основі балансу трудових ресурсів.
Третя група – структура розподілу працюючих за галузями національного господарства.
Четверта група – відображає - розподіл працюючого населення за професійно-кваліфікаційними групами і ступенем збалансованості системи підготовки кадрів з потребою економіки у кваліфікованих працівниках.
Раціональну структуру розподілу працюючих за галузями і секторами економіки називають раціональною зайнятістю.
Кількісно зайнятість характеризується її рівнем (Уз), що може бути розрахований як:
частка зайнятих (Чз) у загальній чисельності населення (Чн) :
Уз = Чз / Чн ; (7.1.)
частка зайнятих в економічно активному населенні (Чз + Чб):
Уз = Чз / (Чз + Чб) . (7.2)
У міжнародній статистиці вихідним показником для аналізу зайнятості є рівень економічної активності населення (Уз), тобто частка економічно активного населення в загальній його чисельності:
Ун = (Чз + Чб) / Чн. (7.3)
Різноманіття соціально - економічних процесів породжує існування різних форм зайнятості.
Форми зайнятості являють собою організаційно-правові способи й умови використання робочої сили. У рамках кожного виду зайнятості праця
людей організується за допомогою різноманітних організаційно-правових форм (див. рис. 7. 1).
7.2. Безробіття – це таке соціально-економічне явище, коли частина економічно активного населення не може застосувати свою робочу силу.
Безробітні у визначенні МОП – це особи у віці 15 – 70 років (як зареєстровані, так і не зареєстровані в державній службі зайнятості), що одночасно задовольняють трьом умовам: не мають роботи, шукають роботу чи намагаються організувати власну справу, готові приступити до роботи протягом наступних двох тижнів. До цієї категорії належать також особи, що вчаться за направленням служби зайнятості, знайшли роботу і чекають відповіді.
Згідно зі ст.2 Закону України „Про зайнятість населення” безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку чи інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані в державній службі зайнятості як шукаючі роботи, готові та здатні приступити до підходящої роботи.
Тут присутні сім ознак безробіття і відсутність хоча б одного з них не дає, право ДСЗ реєструвати людину як безробітну. Оскільки ці умови не завжди здійснені, то не всі, що звернулися в службу зайнятості, одержують статус безробітного і допомогу з безробіття.
В Україні відповідно до ст. 28 Закону «Про зайнятість населення» виплата допомоги здійснюється 360 календарних днів протягом 2 років, а для осіб передпенсійного віку – до 720 днів. Особам, що бажають відновити трудову діяльність після тривалої перерви (більше 6 місяців) і, що вперше одержують роботу, – допомога з безробіття виплачується не більше 180 календарних днів.
Загальна кількість безробітних умовно поділяється на такі категорії:
особи, що втратили роботу внаслідок скорочення виробництва, зміни профілю чи закриття підприємства;
особи, що залишили колишнє місце за власним бажанням, але не знайшли протягом якого-небудь часу нової роботи з незалежних від них причин;
особи, що вперше вступили на ринок робочої сили (молодь, випускники й ін.);
особи, що знову повертаються на ринок праці після тривалої перерви й ін.
Кількість безробітних – це абсолютний показник безробіття, що вказує на її розміри. Відношення кількості безробітних (Чб) до чисельності економічно активного населення (Чеан) – це відносний показник безробіття, що показує його поширеність і називається рівнем безробіття:
Уб = Чб / Чеан х 100% . (7.4.)
У вивченні явища і проблем безробіття велика увага приділяється аналізу його видів. Критеріями визначення видів безробіття є причини його виникнення і тривалість, а основними видами безробіття є так: циклічне, фрикційне і структурне.
Циклічне безробіття – це безробіття в результаті спаду виробництва, зниження інвестицій в економіку. Коли сукупний попит на товари і послуги зменшується, зайнятість скорочується, безробіття росте.
Фрикційне безробіття зв'язане зі зміною в пропозиції праці. У кожен визначений момент частина працівників знаходиться в стані зміни роботи: вони чи добровільно змінюють роботу, яка їм не підходить, чи вперше шукають роботу, чи підшукують роботу у зв'язку із закінченням терміну контракту і т.п. Фрикційне безробіття вважається неминучим і бажаним, оскільки ініціатива звільнення виходить від самої людини, і багато працівників змінюють роботу на більш змістовну і високооплачувану.
Різновидом фрикційного безробіття є безробіття інституціональне, тобто таке, що породжується інститутами та самою структурою ринку праці (розмір допомоги з безробіття, підвищення мінімальної заробітної плати, недосконалість податкової системи й ін.). У цьому випадку зростає тривалість безробіття, тому що гасяться стимули для енергійних пошуків роботи.
Сутність структурного безробіття полягає в змінюванні у часі структури споживчого попиту і технології, що спричиняють зміни у структурі загального попиту на працю. Пропозиція праці, яка є більш інертним елементом ринку праці в силу стійкості психологічних стереотипів людей, найчастіше не відповідає якісним параметрам попиту на працю. У зв'язку з неможливістю швидкої професійної підготовки нових і перепідготовки раніше зайнятих працівників, виникає дисбаланс попиту та пропозиції праці в різних галузях. Структурне безробіття є неминучим, як неминучі зміни в економіці. Структурне безробіття має різновиди: регіональне, професійно-кваліфікаційне, за статтю, за віком, технологічне.
Загальний рівень структурного і фрикційного безробіття, за визначенням більшості економістів, складає природний рівень безробіття.
Природний рівень безробіття – це той мінімальний рівень, що відповідає поняттю повної зайнятості. Його рівень постійно зростає в розвинених країнах, оскільки загальний високий рівень життя дає працівникам більше економічної волі. На сьогоднішній день цей рівень коливається в різних країнах від 3 до 7%.
В останні роки однію з найважливіших проблем зайнятості в Україні стало приховане безробіття. Основна причина цього явища – спад виробництва і неадекватне йому скорочення зайнятості.
Приховане безробіття існує в таких формах:
надлишкова чисельність працівників, що одержують повну заробітну плату (фактично ці люди не почувають себе безробітними, але від їхнього звільнення робота підприємства не погіршиться, а їхнє утримання веде до подорожчання продукції, а в остаточному підсумку – до розкручування інфляційної спіралі);
утримання на підприємстві осіб, що працюють на умовах неповного робочого часу, одержують відповідно неповну заробітну плату, бажають працювати повний час, але через скорочення виробництва не мають такої можливості;
оформлення працівниками відпусток без збереження чи із частковим збереженням заробітної плати;
наявність цілоденних чи внутрішньозмінних простоїв з організаційно-технічних причин.
На національному рівні безробіття, насамперед, знижує обсяг виробництва валового внутрішнього продукту. Взаємозв'язок цих явищ виражений в так названому законі Оукена, відповідно до якого, якщо фактичний рівень безробіття перевищує природний рівень на 1%, то відставання обсягу ВВП складає 2,5%.
Щоб уникнути масового безробіття, необхідно застосовувати заходи як довгострокового, так і кон'юнктурного (короткострокового) характеру.
До заходів довгострокового характеру відносяться такі:
1. Застосування гнучкої системи поєднання професійної підготовки і перепідготовки з зайнятістю.
2. Активна інвестиційна політика щодо створення додаткових, нових робочих місць, а також збереження і підтримка економічно доцільних робочих місць, розвиток тимчасової зайнятості.
3. Збільшення розмірів пенсій по старості й інвалідності, щоб їх вистачало на нормальне людське життя.
4. Широке застосування різних форм вторинної зайнятості.
5.Сприяння трудовій міграції працездатного населення за межі регіону й ін.
До заходів короткострокового характеру можна віднести такі:
1. Розвиток додаткової зайнятості, індивідуальної трудової діяльності щодо надання послуг (ремонт квартир, побутової техніки, будівництво гаражів, дач та ін.).
2. Заохочення створення підприємств малого бізнесу.
3. Розвиток приміського фермерства.
4. Розширення громадських оплачуваних робіт та ін.
7.3. Державне регулювання зайнятості – це система заходів цілеспрямованого впливу на попит, пропозицію, заробітну плату з метою стабілізації суспільства, підвищення ефективності суспільного відтворення, забезпечення стійкого економічного росту.
Відповідно до рекомендацій МОП і до законів та інших нормативних актів про зайнятість населення при розробці державної політики зайнятості необхідно керуватися такими принципами:
1) забезпечення рівних можливостей всім громадянам України незалежно від національності, статті, віку, соціального стану, політичних переконань і відношення до релігії в реалізації права на добровільну працю і вільний вибір зайнятості;
2) сприяння ефективної зайнятості, що попереджає безробіття, створення нових робочих місць і умов для розвитку підприємництва, підтримка трудової і підприємницької ініціативи громадян, сприяння розвитку їхніх здібностей до продуктивної, творчої праці;
3) добровільність праці, відповідно до якої зайнятість базується на вільному бажанні громадян (кожна людина має право самостійно вирішувати питання: брати чи не брати участь у суспільній праці, вибирати найбільш сприятливий для себе режим зайнятості й ін.);
4) сприяння трудовій мобільності (зумовлено розвитком системи загальноосвітньої і професійної підготовки з урахуванням нових вимог до якостей працівника в умовах ринку, а також з формування орієнтації людей на безперервне вдосконалення професійної майстерності, готовності до перенавчання в разі потреби;
5) забезпечення соціального захисту в області зайнятості, створення спеціальних заходів захисту для громадян, що мають труднощі у пошуку роботи;
6) поєднання місцевих заходів із централізованими заходами в області зайнятості й ін.
Сукупність заходів і спеціальних інститутів, за допомогою яких держава здійснює свій вплив на зайнятість населення, називається механізмом регулювання ринку робочої сили.
Ці заходи можуть бути класифіковані за такими ознаками:
1. За масштабами впливу – загальні та селективні. Загальні – охоплюють усе працездатне населення. Селективні – поширюються на окремі групи працездатних, наприклад, на молодь, чи на працездатних осіб, що проживають у визначеному регіоні, який у результаті структурних перетворень виявився районом економічних негаразд.
2. За способами впливу – прямі та непрямі. Прямі заходи безпосередньо спрямовані на створення додаткових робочих місць, установлення мінімальної заробітної плати, регламентацію робочого часу. Вони впливають на ринок робочої сили за допомогою зміни умов господарювання через здійснення державою відповідної податкової, грошово-кредитної, бюджетної політики.
3. За типом впливу – активні та пасивні. До активних заходів відносяться ті, котрі спрямовані на сприяння якнайшвидшому поверненню до активної праці. Сюди відносяться: допомога у працевлаштуванні, сприяння у підвищенні професійної і регіональної мобільності працездатних громадян, організація громадських оплачуваних робіт, розвиток самозайнятості, створення малого підприємництва. Пасивні заходи базуються на відповідальності держави за положення працівників і роботодавців на ринку праці. До них відносяться: реєстрація тих, хто шукає роботу, визначення розміру допомоги з безробіття, організація системи надання допомоги з безробіття, здійснення не грошових форм підтримки безробітних і членів їхніх родин, оформлення дострокового виходу на пенсію за умови наявності виробничого стажу.
4. За змістом – економічні, адміністративні, ідеологічні заходи. Економічні включають надання кредитів, субсидій, пільг і дотацій підприємцям, регулювання рівня податків та ін. До адміністративних відносяться законодавчі акти, що регламентують робочий час, пенсійний вік, обмеження імміграції. Ідеологічні заходи спрямовані на формування суспільної думки, що полегшує проведення державою певної політики на ринку робочої сили.
5.За об'єктом впливу – спрямовані на кількісні параметри (динаміка співвідношення попиту та пропозиції робочої сили), якісні характеристики (рівень освіти і професійної підготовки, територіально-галузевої структури), організаційний аспект ринку.
Вибір тих чи інших заходів у процесі регулювання змінюється під впливом змін в економіці. Держава, поповнюючи арсенал свого впливу на ринок праці новими засобами, може корегувати найбільш гострі диспропорції в співвідношенні попиту та пропозиції робочої сили.
Процеси зайнятості населення регулюються на трьох рівнях: державному, регіональному і рівні підприємства. Для того, щоб політика регулювання процесів зайнятості була ефективною, необхідна максимальна погодженість дій на всіх рівнях. На державному рівні визначаються мінімальні, необхідні нормативи функціонування ринку праці, його загальні границі.
Держава забезпечує уніфікацію системи соціального і трудового законодавства, встановлює обсяг прав роботодавців і найманих робітників, можливість їхньої участі в управлінні виробництвом. Законодавча влада представлена Верховною радою України, де сформовані комітети з питань зайнятості, соціального захисту населення. Виконавчу владу здійснює уряд (Кабінет Міністрів України), що формується Президентом України.
Центральним органом виконавчої влади з питань забезпечення єдиної державної політики зайнятості, соціального захисту є Міністерство праці і соціальної політики України, а також відділи праці обласних і районних Рад народних депутатів. Основні сфери діяльності Міністерства праці і соціальної політики України наведені в табл. 7.1.
Таблиця 7.1.
Основні сфери діяльності Мінпраці і соціальної політики
Сфера діяльності |
Напрямок діяльності |
Оплата і мотивація праці працівників у виробничих галузях і в бюджетній сфері |
Вивчення перспективних і міжгалузевих проблем оплати праці в різних виробничих галузях; підготовка пропозицій щодо мінімального рівня оплати праці; установлення тарифних ставок і посадових окладів для працівників бюджетної сфери |
Рівень життя і соціальний захист населення |
Проведення моніторингу рівня життя, доходів, умов і охорони праці, аналіз структури і динаміки доходів, розробка мінімальних споживчих бюджетів і соціальних пільг, компенсацій; вивчення загальних питань пенсійного забезпечення |
Політика на ринку праці і зайнятості населення |
Аналіз і регулювання ринку праці, розробка політики зайнятості, вивчення і прогнозування міграції населення і соціальних проблем зайнятості |
Організація праці |
Розробка форм і методів організації і нормування праці, тарифікація праці |
Підготовка і перепідготовка кадрів |
Розробка видів і методів підготовки, перепідготовки кадрів для ринкової економіки, прогнозування ринку професій і профорієнтації населення, розробка міжрегіональних і міжгалузевих програм у цій сфері |
Охорона й умови праці |
Розробка й узгодження норм і правил з охорони й умов праці |
Трудові відносини і соціальне партнерство |
Розробка порядку складання Генеральної і галузевої угод. Організація соціального партнерства, розв’язання трудових конфліктів; розробка нормативно - методичних документів з питань трудових відносин і соціального партнерства |
Правове регулювання праці і соціальних питань |
Підготовка й експертиза проектів нормативних актів, систематизація й аналіз трудового законодавства |
Міжнародне співробітництво |
Розробка пропозицій з питань двостороннього співробітництва, координація робіт з МОП, реалізація проектів закордонної технічної допомоги. |
З метою реалізації державної політики зайнятості населення створюється державна служба зайнятості (ДСЗ), діяльність якої здійснюється під керівництвом Міністерства праці і соціальної політики України, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування.
Основні задачі ДСЗ – це розробка і здійснення заходів щодо реалізації державної політики зайнятості. Функції державної служби зайнятості викладено в ст.19 Закону “Про зайнятість населення” [5]. Послуги, пов'язані із забезпеченням зайнятості населення, надаються ДСЗ безкоштовно.
Світова практика регулювання зайнятості має у своєму розпорядженні значний арсенал заходів, що змінюються в залежності від рівня економічного розвитку і цілей економічної політики. Вони можуть і повинні бути використані у процесі реформування економіки в нашій країні.
РЕЗЮМЕ
Поняття соціальні відносини розглядаються у широкому значенні (як усі відносини у суспільстві) та у вузькому значенні (ті, що формуються та реалізуються у соціальній сфері). Соціально-економічні відносини формуються між суб’єктами різних рівнів (громадянин, група громадян, підприємства, регіон, держава тощо), у всіх складових відтворювального процесу (виробництво, розподіл, обмін споживання з приводу задоволення матеріальних інтересів на підґрунті трудових або нетрудових відносин. Соціально-трудові відносини – це усталені взаємозв’язки і взаємодія між різними групами суб’єктів, обумовлених їх трудовою діяльністю.
Система СТВ включає такі елементи: суб’єкти, рівні, предмети, типи СТВ. Суб’єкти – це особи, фізичні чи юридичні, які володіють повноваженнями у СТВ: наймані працівники, їх представники, роботодавці, їх представники, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування. Рівні СТВ визначаються властивостями соціально-економічного простору, в якому функціонують СТВ (індивідуальний, груповий, змішаний; рівень країни, регіону, галузі, області, підприємства).
Предметами СТВ є соціально-економічні процеси та явища, що виникають у соціально-трудовій сфері. Для кожного рівня СТВ властиві свої предмети СТВ. Їх сукупність узагальнюють у три відносно самостійні блоки: СТВ зайнятості; СТВ, пов’язані з умовами праці, її організацією та ефективністю; СТВ, пов’язані з відтворенням використаної робочої сили та розвитком працівника.
Типи СТВ визначаються принципами взаємодії суб’єктів та принципами розв’язання протиріч у СТВ. Виділяють такі типи: солідарність, субсидіарність, патерналізм, соціальне партнерство, дискримінацію тощо. Сучасний тип СТВ у розвинених країнах базується на принципах соціального партнерства. Воно сприяє опрацюванню загальних позицій і домовленостей відносно задоволення інтересів сторін у конкретних умовах, досягненню компромісу, який здатен призвести до соціального миру в організаціях, регіоні, країні взагалі.
Формування СТВ у суспільстві у сучасних умовах знаходиться під впливом таких основних чинників: соціальної політики, глобалізації економіки, розвитку суспільної праці та виробництва.
Соціальна політика – це стратегічний напрямок соціально-економічного розвитку країни, обраний урядом, з метою забезпечення громадянам реалізації їх конституційних прав і гарантій у соціальній сфері. Вона покликана забезпечити стимулювання економічного розвитку та споживання, посилення трудової мотивації, підприємництва, підвищення якості життя, соціального захисту, збереження цивілізаційної ідентичності населення.
Зміст соціальної політики складають заходи, що забезпечують зайнятість населення, соціальні гарантії, свободу підприємницької діяльності, умови адаптації населення до ринку праці, соціально-справедливий розподіл національного доходу, підвищення економічної та соціальної активності громадян.
Спрямованість соціальної політики на соціальну захищеність громадян передбачає наявність таких систем: соціального захисту, соціальної підтримки, соціальної допомоги. Головна мета соціальної політики – це підвищення рівня та якості життя громадян.
Соціальний захист варто розглядати як функціональну та як інституціональну систему. Як функціональна система, соціальний захист передбачає певні напрямки захисту, виконання функцій “лікувальної” та превентивної, дотримання принципів функціонування системи (загальності, адресності, диференціації, потреба, інтегрованості), та виступає у двох формах: соціального страхування та соціальної допомоги.
Як інституціональну систему, соціальний захист представляють інститути, які забезпечують його дієвість: держава, суди, профспілки, громадські організації, трудове право, колективний договір, індивідуальні трудові договори (контракти). Ці інститути поділяються на соціально-організаційні та соціально-нормативні.
Існують різні моделі соціальної політики: шведська, американська, німецька, японська, англосаксонська. В сучасній Україні домінує ринкова соціальна модель, яка представляє собою симбіоз лібералізму і соціальної орієнтації.
Глобалізація економіки виступає потужним чинником впливу на національні СТВ через поширення географії американських та англійських ТНК, в яких СТВ будуються без урахування більшості міжнародних стандартів праці, що розроблені МОП. Тому необхідно посилення державного захисту національної економіки та соціальної політики від негативного впливу глобалізації економіки на СТВ.
Розвиток суспільної праці та суспільного виробництва веде, з одного боку, до зростання економіки, покращення якості трудового життя та якості людського життя в країні. А з другого боку, викликає зрушення у структурі зайнятості, зростання рівня безробіття, необхідність професійного перенавчання та навчання новим професіям, розвиток нестандартних форм зайнятості, неповної зайнятості, заміну праці капіталом та ін. Все це знижує соціальну захищеність працівників і тому потребує зваженої політики держави у регулюванні СТВ.
Виділяють різні методи регулювання СТВ: нормативно-правові, програмно-цільові, адміністративні та організаційні, договірні, єднально-арбітражні, посередницькі, партисипативні, методи суспільного регулювання.
У системі соціального партнерства важливими є договірні методи регулювання СТВ. Процес колективно-договірного регулювання СТВ передбачає укладення різних угод та договорів. Генеральної угоди (рівень країни), галузевої, регіональної, колективного договору (виробничий рівень). Соціальне партнерство реалізується за умови здійснення регулювання СТВ на принципах, що проголошені МОП та принципах, яких необхідно дотримуватися під час ведення переговорів, під час укладення різного роду угод та договорів, під час проведення взаємних консультацій та контролю, в процесі вирішення колективних спорів.
Існують різні моделі соціального партнерства, які відрізняються методами вирішення протиріч у соціально-трудовій сфері, кількістю суб’єктів взаємодії у СТВ, переліком соціальних гарантій трудящим тощо. Основною сферою функціонування соціально-трудових відносин є ринок праці.
Ринок праці – це система суспільних відносин, пов’язаних з наймом і пропозицією праці. Це також економічний простір – сфера працевлаштування, в якій взаємодіють покупці та продавці праці. Це механізм узгодження ціни на послуги робочої сили (вартість робочої сили) та умов праці між роботодавцями і найманими працівникам, регулювання попиту та пропозиції праці.
Ринок праці охоплює всю сферу найманої праці, об’єктом політики на ринку праці повинне бути широке коло трудових відносин і все економічно активне населення.
Головними складовими ринку праці є сукупна пропозиція праці, що охоплює все економічно активне населення та сукупний попит, що визначається загальною потребою економіки у найманій робочій силі. Вони складають сукупний ринок праці. Задоволений попит створює умови для функціонування економіки країни. Незадоволений попит, який визначається кількістю вакантних робочих місць та кількістю працівників, які активно шукають роботу, утворюють поточний ринок праці.
Залежно від співвідношення попиту та пропозиції праці виділяють три типи кон’юнктури ринку: трудодефіцітний, трудонадлишковий та рівноважний.
Невід’ємною характеристикою цивілізованого ринку праці, показником його розвиненості і критерієм дієвості є багатофункціональна і високоефективна інфраструктура, що включає державні та недержавні заклади щодо сприяння зайнятості, кадрові служби підприємств і фірм, громадські організації і фонди, нормативно-правове середовище, які забезпечують взаємодію між попитом та пропозицією праці.
Держава бере участь у регулюванні ринку праці з метою зниження його негативного впливу на стан зайнятості населення шляхом створення робочих місць, професійної підготовки та перепідготовки робочої сили, реалізації програм сприяння найму робочої сили та соціального забезпечення.
Зайнятість – це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що не суперечить законодавству і, як правило, приносить заробіток (трудовий доход). Це надзвичайно важливе явище соціально-економічного життя суспільства, яке далеко не вичерпується проблемами безробіття, а включає також такі аспекти як раціональне використання праці; забезпечення гідного рівня життя працюючого населення; задоволення потреб народного господарства у робочій силі із врахуванням її кількості та якості; задоволення професійних потреб працівників, включаючи потреби у професійній освіті та підтриманні кваліфікації; соціальну підтримку в разі втрати роботи тощо.
Ефективна і вільно обрана зайнятість відображає стан кількісної і якісної збалансованості між потребою населення в роботі та робочими місцями, при якому створюються сприятливі умови для соціально-економічного прогресу і дотримуються інтереси як окремих працівників, так і суспільства в цілому.
Соціально-економічна політика держави в галузі зайнятості повинна мати комплексний характер і спрямовуватися на досягнення поставлених перспективних цілей у цій сфері: забезпечення повної і раціональної зайнятості як необхідної передумови реалізації права громадян на працю та досягнення високого рівня життя населення. Найближчою тактичною метою політики зайнятості має бути збалансування попиту і пропозиції праці.
Найгостріші проблеми України в цій сфері полягають у кризовому скороченні попиту на працю, безпрецедентних розмірах прихованого безробіття та неформальної і нетоварної зайнятості, регіональній диференціації рівня безробіття, величезній напрузі на сільському ринку праці. Вирішення цих проблем можливе лише при створенні сприятливих умов для розвитку підприємництва, стимулюванні створення нових робочих місць.
Безробіттям називається соціально-економічна ситуація в суспільстві, при якій частина активних працездатних громадян не можуть знайти роботу. Відношення кількості безробітних до кількості економічно активного населення називається рівнем безробіття. Відмітними рисами видів безробіття є причини його виникнення та тривалість, а основними видами безробіття вважаються структурне, фрикційне і циклічне безробіття. Згідно із законом Оукена, зростання рівня безробіття на один процентний пункт над природним рівнем призводить до втрати 2 - 2,5% потенційного валового національного продукту.
Використанням гнучких форм зайнятості можна розв’язати декілька дуже важливих проблем безробіття. Нестандартні організаційні форми зайнятості надають можливість підприємцям маніпулювати кількістю та якістю робочої сили, ефективно розв’язувати проблеми праці жінок, допомагають збільшити число зайнятих, не збільшуючи при цьому число робочих місць тощо.
Міжнародний досвід свідчить, що втручання держави в трудові відносини повинне бути виваженим і програмно-плановим, ґрунтуватися на наукових прогнозах і довгостроковій політиці, враховуючи загальноекономічну кон’юнктуру. Разом з тим, у розвинених країнах держава не втручається у власну підприємницьку діяльність, яка до того ж стає ефективнішою за рахунок державних програм.