- •Розділ і стародавні держави і пра на території україни (VII ст. До н. Е.—VI ст. Н. Е.)
- •1. Виникнення стародавніх держав
- •3. Античні міста-держави
- •4. Боспорське царство
- •5. Стародавні східні слов'яни
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •Розділ III
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •2. Суспільний лад
- •3. Виникнення українського козацтва. Запорізька січ
- •4. Державний лад
- •5. Право
- •Розділ V суспільно-політичний лад і право в україні у період народно-визвольної війни
- •1. Антикріпосницький і національно-визвольний ха народної війни
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •5. Входження україни до складу росії та його наслідки
- •Розділ VI суспільно-політичний лад і право козацько-гетьманської держави (середина XVII—кінець XVIII ст.) соціально-політичне становиш україни під владою іноземних держав
- •2. Входження правобережної україни до складу росії
- •3. Суспільний лад
- •4. Державний лад
- •5. Ліквідація автономного устрою україни
- •6. Право
- •1. Криза і розпад феодально-кріпосницького ладу
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •Розділ VIII суспільно-політичний лад і право україни у другій половині XIX ст. І. Скасування кріпосного права
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •Розділ IX
- •1. Загарбання західноукраїнських земель австрією
- •2. Органи урядової адміністрації
- •3.Органи самоврядування
- •4. Право
- •Розділ х
- •1. Розпад російської імперії та відродження української держави
- •2. Система органів центральної ради
- •3. Жовтневий переворот більшовиків. Його вплив на україну
- •4. Четвертий універсал і проголошення україни незалежною демократичною дер
- •5. Українська держава за гетьмана п. Скоропадського
- •6. Українська держава за директорії
- •1. Розпад австро-угорщини і проголошення зунр
- •2. Державний лад зунр
- •3. Законодавча діяльність зунр. Злука унр і зунр
- •4. Падіння зунр
- •Утворення срср та зміни / суспільно-політичному житті україни
- •1. Передумови утворення і юридичне оформлення срср
- •2. Прийняття загальносоюзної конституції і дальший розвиток конституційного законодавства урср
- •3. Перебудова державного апарату урср
- •4. Адміністративно-територіальна реформа
- •5. Кодифікації та характеристика права
- •Розділ хні входження західної у країн та північної буковини до складу україни
- •1. Окупація західноукраїнських земель та їхнє сощально-політи-чне становище у складі іноземних держав
- •Розділ XIV зміни в державному апараті та праві україни в роки другої світової війни
- •1. Напад фашистської німеччини на радянський союз. Спроби відновлення української держави
- •2. Розчленування території україни характеристика окупаційного режиму
- •3. Державний лад
- •Розділ XV
- •1. Соціально-політичне становище закарпаття у складі чехословаччин.И
- •2. Створення і діяльність органів народної влади. Входження закарпаття до урср
- •Розділ XVI розпад срср та відродження української суверенної, незалежної, соборної держави
- •1. Процес перебудови і зміни в суспільно-політичному житті україни
- •2. Декларація про державний суверенітет україни 16 липня 1990 р.
- •3. Акт проголошення незалежності україни 24 серпня 1991 р.
- •4. Державне будівництво в україні на сучасному етапі
- •Список літератури
- •290008 Львів, вул. Пекарська, 11,
4. Право
Утворення Київської держави супроводжувалось формуванням феодального права. Найдавнішою його формою були звичаї, що склалися у процесі спілкування людей, увійшли в звичку, побут і свідомість певної групи чи всього населення. Звичай став основним засобом регулювання поведінки людей у первіснообщинному суспільстві. З виникненням держави панівні класи пристосували деякі звичаї до своїх інтересів, санкціонували та забезпечували їх використання примусовою силою держави. Так виникло звичаєве право, що стало важливою формою права у рабовласницьких державах. Воно поширювалося також і в період феодалізму ((до виникнення абсолютної монархії).
Уже з Х ст. з'являється князівське законодавство Ще за часів Олега у договорі з греками 911 р. є згадка про приписи «руського закону». Особливе значення мають статути князів Володимира Великого та Ярослава мудрого, які внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне і кримінальне право. Найголовнішою пам'яткою. права Київської Русі є Руська Правда, що зберегла своє значення і в наступні періоди історії й не тільки для українського права. Окрім цього, Руська Правда має чимале значення не тільки як пам’ятка законодавства Київської держави, а й як джерело пізнання розвитку державної організації та господарства, подібно до капітуляріїв франкського короля, засновника династії Каролінгів Карла Великого.
Історія Руської Правди складна. Питання про її походження, а також і час складання її найдавнішої частини ще повністю не досліджене. Деякі автори (наприклад, академік Б. Греков) відносять це навіть до УІІ ст.. Однак більшість сучасних дослідників поєднують Руську Правду з ім'ям Ярослава Мудрого. Суперечливим залишається і питання про місце видання цієї частини Руської Правди. У літописі вказується Новгород, але чимало авторів називають Київ.
Початковий текст Руської Правди до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава у другій половині XI ст. істотно доповнили та змінили його, створивши так звану Правду Ярославичів. Тепер відомо 106 списків Руської Правди, складених XIII—XVII ст., які прийнято поділяти на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену. Кожна з редакцій відображає певні етапи розвитку феодалізму в Київській Русі. Коротка редакція найдавніша (XI ст.). Вона складається з Правди Ярослава, або Найдавнішої Правди, Правди Ярославичів, або Статуту Ярославичів, Покону вірного та Статуту мостникам. Останній належить до важливих пам'яток новгородського адміністративного законодавства. Він присвячений організації мостіння (брукування) головних торгових магістралей Новгорода і доріг, що вели до пристаней і на міський торг. У сучасній літературі існують три можливих варіанти-датування Статуту. Професори С. Юшков і М. Тихомиров пов'язували його з кінцем XII ст., Б. Рибаков і Л. Черепній — з 30-ми роками XIII ст., В. Янин — з часом князювання Ярослава Ярославича (1265—1270 рр.).
Правду Ярослава Мудрого складено ймовірно у 30-х роках XI ст. Норми цієї найдавнішої Правди відображають суспільні відносини ранньофеодального періоду. Зберігається, хоч і зі значним обмеженням, інститут кривавої помсти. Предметом правового захисту є переважно життя, тілесна недоторканість і честь дружинної знаті та її військового спорядження, челядь. Відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння.
Правду Ярославичів складено у 50—60-х роках XI ст. У ній, на відміну від Правди Ярослава, дуже чітко визначено феодальну сутність регульованих нею суспільних відносин. Майже всі норми спрямовані на захист князівського феодального маєтку, земельної власності князя тощо. Тут чітко виражено специфіку феодального права, як права-привілею, тобто неоднакового підходу до захисту інтересів різних соціальних груп. Панівні класи забезпечувалися правовою охороною значно краще, ніж інші верстви населення. Так, за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф 5 гривен, а за князівського дружинника — 80.
Щодо чіткого періоду написання Розширеної редакції Руської Правди, дослідники не мають єдиної думки, її створення відносять до часу князювання Володимира Мономаха, (1113—1125 рр.) або його сина Мстислава. Не менш суперечливе питання про час виникнення складових частин цієї редакції — Суду Ярослава Володимировича та Статуту Володимира Мономаха. Розширена редакція Руської правди, куди входять перероблені та доповнені норми її Короткої редакції, всебічно задовольняла інтереси феодалів, захищала їхню власність на землю, закріплювала безправ'я холопів, які перетворювались на кріпаків, визначала обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодальне залежного населення.
Скорочену редакцію Руської Правди більшість дослідників розглядає як найпізнішу, створену на основі Розширеної редакції у XV чи навіть XVII ст.
На розвиток права Київської держави відчутно вплинуло запровадження християнства. Церква почала застосовувати різноманітні норми канонічного права, передусім візантійського, яке виникло на основі римського рабовласницького права, пристосованого до потреб феодального розвитку. Найдавнішими пам'ятками церковного права були церковні статути князя Володимира Святославича про десятини і церковних людей та князя Ярослава Володимировича про церковні суди. Ці статути збереглися у великій кількості пізніших переробок XIII—XIV ст., але початкові тексти відносять до періоду існування Київської держави. У їх основі лежать встановлення названих київських князів, де визначалися форми і розміри матеріального забезпечення церкви та межі церковної юрисдикції стосовно столичної київської митрополії. Ця обставина, а також те, що законодавцями у статутах були великі київські князі, а у створенні Статуту князя Ярослава брав участь київський митрополит Іларіон, зумовило чинність названих статутів на території всієї Русі. Водночас до їх текстів вносились нові норми, що відображали зміни у взаємовідносинах світської та церковної влади в окремих князівствах у процесі розвитку феодальних відносин, еволюції державного ладу і самій церковній організації. Церковні статути дають змогу визначити становище християнської церкви у державі. Бони закріплювали привілеї служителів церкви на «десятину» — десяту частину доходів, що залежне населення сплачувало церкві. Спочатку вона встановлювалася для спорудження й утримання Десятинної церкви (перша кам'яна церква у Києві, збудована руськими і візантійськими майстрами 989—996 рр.), а пізніше набула характеру повсюдного феодального податку, який збирали церковні установи.
Законодавство мало достатньо розвинену систему цивільно-правових норм. У статтях Руської Правди йшлося про встановлення права власності не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме майно: на коней, знаряддя виробництва тощо. Право власності відрізнялося від права володіння, передбачався порядок відібрання власником виявленого ним свого майна, що знаходилось у володінні іншої особи. Законодавець по суті обґрунтовував неправомірне володіння, вимагаючи не тільки повернення свого майна, а й сплати компенсації за користування ним.
Руська Правда охороняла приватну власність. Так, знищення знаку власності на бортних деревах каралося штрафом у сумі 12 гривен. Великий штраф означав передусім захист самого принципу приватної власності. Посилення захисту феодальної власності на землю було закріплене вже у Короткій редакції Руської Правди.
Феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її набуття спочатку вважалася займанщина — освоєння вільних земель холопами і залежними селянами. Відтак головним способом набуття землі стало пряме захоплення її у сусідських общин. Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція Руської Правди, тим більше у ній даних про розвиток феодальної вотчини, яка включала у себе палаци власника, житло його слуг, приміщення для челяді та залежних селян, господарські будівлі.
Розвиненим було зобов'язальне право. Відомі такі види договорів: купівля-продаж. позика, поклажа, особисте наймання тощо. Найповніше врегульований договір позики. Значною мірою це стало наслідком повстання київських низів 1113 р. проти лихварів, Володимир Мономах, покликаний боярами, щоб врятувати ситуацію, розробив заходи, спрямовані на впорядкування відсотків стосовно боргів, дещо обмеживши свавілля лихварів. Стягнення відсотків було обмежене двома роками, після чого поверненню підлягала тільки взята сума. Якщо ж позикодавець уже встиг отримати відсотки за три роки (це становило 150% боргу), то він втрачав право на повернення боргу. Об'єктом позики були не тільки гроші, а й хліб, мед тощо.
Переважав простий порядок укладання договорів — усна форма із застосуванням деяких символічних дій, рукостискання, зв'язування рук і т. д. У деяких випадках вимагалося свідчення. Є певні відомості й про зародження письмової форми укладання договору про нерухомість.
Спадкове право характеризувалося відверто класовим підходом законодавця. Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердів при відсутності синів майно вважалося виморочним і переходило до князя.
Тривалий час у науці залишалося спірним питання про існування у Київській Русі спадкування за заповітом. Однак, як засвідчують законодавство і практика, воно насправді існувало. При спадкуванні за законом, тобто без заповіту, перевагу мали сини померлого. При їх наявності дочки не отримували нічого. На спадкоємців покладався тільки обов'язок видати сестер заміж. Спадковість поділялася, очевидно, порівно, але молодший син мав перевагу — він отримував двір батька. Незаконні діти спадкових прав не мали, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримували волю.
Сімейне право розвивалося у Київській Русі відповідно до канонічних правил. Шлюбно-сімейні відносини до прийняття християнства регулювалися звичаєвим правом, яке довго зберігалося і після прийняття християн-сі із а. Існували викрадення наречених, багатоженство. Так, князь Володимир Великий до хрещення мав п'ять дружин і кількасот наложниць. З прийняттям християнства встановилися нові принципи сімейного права — моногамія (одношлюбність), утрудненість розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за позашлюбні зв'язки, що прийшли до нас із Візантії.
За візантійським правом існував низький шлюбний вік 12—13 років для нареченої і 14—15 для нареченого. Вимагалася згода наречених і батьків та відсутність близького споріднення. Не допускався третій шлюб. Питаннями розлучення відала церква, яка дуже рідко допускала розірвання шлюбу.
Багато уваги приділялося кримінальному праву. За Руською Правдою, поняття злочину трактувалось як «обида», незалежно від того, чи було це нанесення матеріальної, фізичної або моральної шкоди. Особливо тяжким злочином вважалося посягання на князівську владу, яка проявлялася передусім у повстаннях. Велику увагу приділяли майновим злочинам: крадіжкам (татьба), підпалові, пошкодженню рухомого майна тощо. До злочинів проти особи належали вбивство, побої, образа. виривання бороди або вусів.
Суб'єктом злочину могла стати будь-яка людина, крім холопа—3а дії холопа відповідав його пан. Система покарань була проста і м'яка. Найсерйознішими покараннями вважалися потік і розграбування, коли майно злочинця підлягало конфіскації, а винний виганявся з общини або перетворювався в холопа. Найпоширенішими були грошові покарання — віра і продаж. Перша стягалася на користь князя за вбивство у розмірі від 5 до 80 гривен, а друга — за інші злочини у розмірі від 3 до 12 гривен. За заподіяне тяжке каліцтво, вбивство зрадливої жінки стягували піввіри. Відома й так звана дика віра. її сплачувала верв, на території якої знаходили вбитого, а вбивцю не вдавалося розшукати. Смертна кара як вид покарання не записана у Руській Правді, але літописний матеріал засвідчує її застосування за виступи проти феодальної влади і зраду князя. Так, організатори й учасники повстання проти князівської влади (70 осіб) були страчені через повішення князем Ізяславом у Києві 1068 р. За злочини, що належали до компетенції церковного суду, застосовувались єпитимії (покаяння), калічницькі кари (осліплення, відрізання носа, вух), тюремне ув'язнення.
Руська Правда не знала вікового обмеження кримінальної відповідальності, не знала також поняття осудності, але їй було відоме поняття співучасті. Щоправда, проблема співучасті розв'язувалася просто: всі співучасники злочину відповідали порівну, розподіл функцій між ними не передбачався.
Староруське право ще не знало чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоч, зрозуміло, деякі процесуальні дії (наприклад, гоніння сліду, звід) могли застосовуватися тільки за кримінальними справами. У будь-якому випадку і за кримінальними, і за цивільними справами застосовувався змагальний (обвинувальний) процес, при якому сторони були рівноправними. Обидві сторони в процесі називалися позивачами.
Специфічною процесуальною формою досудової підготовки справи було гоніння сліду, тобто пошук злочинця за його слідами. Якщо слід приводив до житла конкретної особи, то вважалося, що він є злочинцем. Коли слід приводив до сільської общини, відповідальність несла верв. Якщо слід загубився на великій дорозі, то на цьому пошук припинявся. Судовими доказами були покази свідків, котрі поділялися на видоків (очевидці) і послухів (які чули про дану подію), ордалії (суди божі), тобто випробування залізом і водою, а також присяга (рота), що застосовувалася тоді, коли не було інших доказів. У деяких випадках мали доказове значення зовнішні ознаки і речові докази. Так, наявність синців була доказом побиття. При крадіжці істотне значення мало знайдення вкраденого.
Дослідники вважають, що у церковному суді застосовувався, окрім змагального, інквізиційний (слідчий) процес з усіма його атрибутами, в тому числі й з тортурами.
У Київській державі, як зазначалося, ще не було спеціальних судових органів. Судові функції виконували представники адміністрації. куди входив і сам князь. Проте існували спеціальні посадові особи, які допомагали у здійсненні правосуддя (наприклад, вірники, що збирали кримінальні штрафи за вбивство). Судові функції виконували і церковні органи (митрополит, єпископи, ігумени). Існував також вотчинний суд—право феодала самому судити залежних від нього людей. Судові повноваження феодала становили невід'ємну частину його імунітетних (лат. immunitas — звільнення, свобода, прав.