- •Розділ і стародавні держави і пра на території україни (VII ст. До н. Е.—VI ст. Н. Е.)
- •1. Виникнення стародавніх держав
- •3. Античні міста-держави
- •4. Боспорське царство
- •5. Стародавні східні слов'яни
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •Розділ III
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •2. Суспільний лад
- •3. Виникнення українського козацтва. Запорізька січ
- •4. Державний лад
- •5. Право
- •Розділ V суспільно-політичний лад і право в україні у період народно-визвольної війни
- •1. Антикріпосницький і національно-визвольний ха народної війни
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •5. Входження україни до складу росії та його наслідки
- •Розділ VI суспільно-політичний лад і право козацько-гетьманської держави (середина XVII—кінець XVIII ст.) соціально-політичне становиш україни під владою іноземних держав
- •2. Входження правобережної україни до складу росії
- •3. Суспільний лад
- •4. Державний лад
- •5. Ліквідація автономного устрою україни
- •6. Право
- •1. Криза і розпад феодально-кріпосницького ладу
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •Розділ VIII суспільно-політичний лад і право україни у другій половині XIX ст. І. Скасування кріпосного права
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •Розділ IX
- •1. Загарбання західноукраїнських земель австрією
- •2. Органи урядової адміністрації
- •3.Органи самоврядування
- •4. Право
- •Розділ х
- •1. Розпад російської імперії та відродження української держави
- •2. Система органів центральної ради
- •3. Жовтневий переворот більшовиків. Його вплив на україну
- •4. Четвертий універсал і проголошення україни незалежною демократичною дер
- •5. Українська держава за гетьмана п. Скоропадського
- •6. Українська держава за директорії
- •1. Розпад австро-угорщини і проголошення зунр
- •2. Державний лад зунр
- •3. Законодавча діяльність зунр. Злука унр і зунр
- •4. Падіння зунр
- •Утворення срср та зміни / суспільно-політичному житті україни
- •1. Передумови утворення і юридичне оформлення срср
- •2. Прийняття загальносоюзної конституції і дальший розвиток конституційного законодавства урср
- •3. Перебудова державного апарату урср
- •4. Адміністративно-територіальна реформа
- •5. Кодифікації та характеристика права
- •Розділ хні входження західної у країн та північної буковини до складу україни
- •1. Окупація західноукраїнських земель та їхнє сощально-політи-чне становище у складі іноземних держав
- •Розділ XIV зміни в державному апараті та праві україни в роки другої світової війни
- •1. Напад фашистської німеччини на радянський союз. Спроби відновлення української держави
- •2. Розчленування території україни характеристика окупаційного режиму
- •3. Державний лад
- •Розділ XV
- •1. Соціально-політичне становище закарпаття у складі чехословаччин.И
- •2. Створення і діяльність органів народної влади. Входження закарпаття до урср
- •Розділ XVI розпад срср та відродження української суверенної, незалежної, соборної держави
- •1. Процес перебудови і зміни в суспільно-політичному житті україни
- •2. Декларація про державний суверенітет україни 16 липня 1990 р.
- •3. Акт проголошення незалежності україни 24 серпня 1991 р.
- •4. Державне будівництво в україні на сучасному етапі
- •Список літератури
- •290008 Львів, вул. Пекарська, 11,
2. Органи урядової адміністрації
Під Австрією суспільні відносини майже не змінилися. Панівним класом і надалі залишилася шляхта, яку австрійський уряд поділив у 1775 р. на магнатів, рицарів і так звану трудову шляхту. Основна частина останньої переходила фактично на становище вільних селян. Вони звільнялися від панщини та інших феодальних повинностей. Міське населення поділялося на міщан, які користувалися певними привілеями, і так званих жителів, котрі сплачували спеціальний податок. Кріпосне селянство повністю залежало від поміщиків. Патентом (так іменувались акти імператора) 16 червня 1786 р. у Галичині було врегульовано розмір панщини та інших феодальних повинностей, які ліквідувала революція 1848 р.
На окремому становищі перебувало єврейське населення. Воно становило 1 млн. осіб. Половина євреїв проживала у Галичині. З метою зменшення єврейського населення австрійський уряд 1773 р. заборонив євреям вступати у шлюб без дозволу влади та сплати відповідного податку, позбавивши їх також права орендувати землю, млини, корчми тощо. Проте суспільна і господарська дискримінація стосувалася головним чином незаможних євреїв.
Австрійська абсолютна монархія була багатонаціональною державою, і в ній XVIII ст. посилився процес централізації державного управління. Так звана Прагматична санкція 19 квітня 1713 р. стала фактично першим нормативним актом щодо всіх австрійських земель, який визначив їх складовими та невід'ємними частинами Австрії. Однак до середини XIX ст. в Австрійській монархії виділилися три групи країв: німецькі (Австрія, Штирія, Край-на, Трієст тощо), слов'янські (Чехія, Моравія, Галичина з Буковиною), угорські (Угорщина, Закарпаття, Хорватія тощо).
Спадковий монарх зосереджував усю законодавчу, виконавчу і судову влади. Він вважався єдиним джерелом права, видавав найвищі постанови, патенти, мандати, едикти, резолюції. Свої функції імператор виконував за допомогою особистої канцелярії. Дорадчим органом при ньому була Придворна канцелярія, що декілька разів змінювала назву і проіснувала до 1848 р. У 1774—1776 і 1797—1802 рр. існувала окрема канцелярія для Галичини.
Після загарбання Галичини австрійський уряд скасував інститут польських шляхетських сеймиків, і патентом 13 червня 1775 р. був створений галицький становий сейм у Львові з дуже обмеженою компетенцією. Фактично цей сейм організовано 1782 р. як дорадчий орган при губернаторові. Він складався з представників трьох соціальних груп. До першої входили князі, графи і барони, а також архієпископи та інфулати (особи, котрі мали звання єпископа, але не управляли єпархією). До другої групи належало рицарство, тобто всі інші дворяни, до третьої — міські депутати — по два від найбільших міст (фактично цим правом користувався лише Львів). Сейм обирав постійний Становий комітет з семи членів (по два від магнатського, рицарського і духовного станів та представник міського стану). Усунула ці декоративні установи революція 1848 р.
Фактичним керівником краю вважався губернатор. Від призначався австрійським імператором і наділявся широкими повноваженнями. При губернаторові знаходилося губернське правління з департаментів, що відали окремими галузями управління. З 1772 р. по 1849 р. у Галичині змінилося 14 губернаторів (першим був граф А. Перген). Всі вони, за винятком останнього — польського магнат» В. Залеського — були заможними і впливовими австрійськими німцями. Але після революції 1848 р. політика германізації змінилася політикою полонізації. У Галичині, населеній переважно українцями, повна політична, економічна і культурна перевага надавалася полякам, які постійно залякували Відень «російською небезпекою».
Територія Галичини спочатку була поділена на шість. циркулів у межах колишніх польських воєводств, що, у свою чергу, поділялися на 18 дистриктів. У 1782 р. поділ на дистрикти ліквідували. Залишився поділ на 18 циркулів, які називалися також округами. З 1786 р. по 1849 р, до складу Галичини як 19-й циркул входила Буковина. Територія Закарпаття перебувала у складі Угорщини і поділялася на комітати.
Циркули очолювали окружні старости. До їх компетенції належали всі адміністративні та поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу тощо. Штат циркулу був невеликий — усього» 10—12 осіб. До нього входили староста, три-чотири комісари, секретар, два діловоди, один або більше практикантів і два кур'єри. Старостів і комісарів призначав імператор, а всіх інших — староста.
Політичний устрій Галичини цілком відповідав інтересам шляхти. Губернський президент барон Гауер 1817 р. у звіті про перевірку восьми циркулів Галичини, надісланому канцлерові К. Меттерніху, розповідав про настрій польських і українських землевласників польської орієнтації. «Загальна думка після останніх подій набула корисного спрямування, особливо тому, що жителі краю переконані, що тут (в Австрії. — В. К.) їх добробут і права будуть забезпечені краще, ніж у сусідніх державах». Однак формування адміністративного апарату в центрі і на місцях здійснювала майже виключно окупаційна влада. Галичина, за висловом деяких істориків, перетворилася а Ельдорадо для багатьох авантюристів, які могли стати впливовими чиновниками. Туди потяглися, як писав Іван Франко, довгі ряди німецьких та чеських урядників, що впродовж десятиліть «напливали до краю для служби, для хліба і кар'єри».
У Галичині наприкінці XVIII ст. налічувалось 3 тис. службовців, але тільки 250 з них — місцевого походження. З 18 окружних старост у 1783 р. був тільки один українець і один поляк, з 62 циркулярних комісарів — 10 або 16% поляків. Усі інші за походженням були німцями, чехами, італійцями. Серед 18 циркулярних секретарів не знаходилося жодного галичанина, а серед 36 діловодів налічувалося всього 3 або 8% галичан. На керівні посади призначалися люди, які не тільки належали до маєтних класів, а й пройшли школу в австрійському бюрократичному державному апараті та звикли до хабарів. У архівах Відня, Львова, Кракова зберігається чимало документів, що яскраво засвідчують стиль роботи австрійських чиновників у Галичині. Наприклад, один з перших старост львівського циркулу граф Страсольдо викрав велику суму державних грошей і втік за кордон. Свавілля стало найхарактернішою рисою циркулярних установ.
Новий адміністративно-територіальний поділ у Галичині вирізнявся й тим, що австрійський уряд не створив низової ланки державного апарату і передав політичну владу в сільських місцевостях поміщикам (домініям), зміцнюючи таким чином феодальні порядки. З трьох кандидатів, яких вибирало село, поміщик призначав війта. Проте компетенція останнього вважалася незначною. Якщо село мало не менше ЗО дворів, війт раз на місяць звільнявся від панщини. Виконавчим органом поміщика були так звані мандатори (лат. mandatum — доручення), яких утримували поміщики, а на посаді затверджували окружні старости.
Мандатори — це формально державні чиновники з повноваженнями від окружної влади, а фактично службовці домінії, бо платню отримували від поміщика. Влада мандаторів мала універсальний характер — вони збирали податки, встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів (у середині XVIII ст. відбувся перехід до постійної армії), виконували поліцейські функції, судили у першій інстанції, користувалися правом тілесного^ покарання, яке офіційно скасовано в Австрії законом 15 листопада 1867 р. У селах мандатори вважалися «всесильними сатрапами».
Скарги на їхні дії ніколи не давали бажаних результатів, а навпаки, погіршували становище селян. Посада мандаторів у Галичині була ліквідована тільки 1856 р., в умовах переходу Австрійської держави на шлях конституціоналізму. Але і тут державна влада належала земельній аристократії.
Важливу роль виконували органи поліції, завданням яких була охорона безпеки існуючого ладу і встановлених порядків. У Львові 1785 р., а також в адміністративних центрах усіх інших коронних країв створювалися дирекції поліції. У циркулах організовувалися комісаріати поліції. Трохи пізніше — 1793 р. — у Відні було засноване Міністерство поліції, якому підпорядковувалися дирекції поліції та органи цензури.
Щодо судової системи, то у Галичині після її загарбання Австрією деякий час продовжували діяти старі польські суди. Але 1783 р. їх ліквідували і з 1 січня 1784 р. почав працювати шляхетський суд у Львові, а з 1787 р. — у Станиславові (тепер Івано-Франківськ) і Тарнуві (Польща). Станові шляхетські суди були судами першої інстанції. Вони розглядали спочатку цивільні та кримінальні справи шляхти. Однак 1787 р. після утворення окремих кримінальних судів для всіх станів (спочатку в усіх 19 циркулах, а пізніше — у Віснічі, Жешуві, Львові, Самборі, Станиславові та Чернівцях) компетенцію шляхетських судів було обмежено до розгляду тільки цивільних справ шляхти. Шляхетські суди у Галичині та на Буковині проіснували до 1855 р.
Другою інстанцією для шляхетських та кримінальних судів на всій території Галичини і Буковини став Апеляційний суд у Львові. Останньою, третьою інстанцією для судів усієї Австрії була Верховна палата юстиції у Відні, у складі якої діяли німецький і чеський, а деякий час також галицький сенати (департаменти). У 1814 р. створено об'єднаний чесько-галицький сенат.
У містах функції правосуддя виконували магістрати, рішення і вироки яких можна було оскаржити до Львівського апеляційного суду. Крім цього, у містах діяли окремі єврейські (до 1785 р.), вірменські (до 1790 р.), гірничі, фінансові, вексельні та військові суди.
Селяни судилися домініальними судами (фактичш мандаторами), але патент 20 жовтня 1772 р. заборони) виконувати винесені ними смертні вироки без згоди імператора.
У багатонаціональній Австрії 1848 р., як і в інших країнах Європи, відбулася революція. Вона підняла народні маси проти панщини, повинностей, національного гніту і безправ'я. Патентом австрійського імператора Фердинанда І 17 квітня 1848 р. оголошено, що з 15 травня 1848 р. у Галичині «всі панщинні роботи і підданські данини скасовуються ... за рахунок держави».
За сервітути (пасовища, ліси) селяни зобов'язувалися платити поміщикам на основі «добровільної» угоди. Таким чином, скасування кріпосного права у Галичині відбулося «зверху» майже на п'ять місяців швидше, ніж у всіх інших провінціях імперії. Окремим актом 1 липня 1848 р. дію цього патенту уряд поширив на Буковину, а 7 вересня 1848 р. австрійський парламент ухвалив закон про звільнення селян на території всієї Австрії від кріпосної залежності, про надання їм прав громадян держави і права власності на ту землю, якою вони користувалися за спадковістю. Закон передбачав повну компенсацію (індемнізацію) селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості всіх річних кріпосних повинностей. За названим законом у власність селянства Галичини і Буковини перейшло менше половини земельних угідь краю. Більшість селян залишилася малоземельними та економічно неспроможними, значну частину їх (халупників, що володіли тільки хатами — халупами, і комірників, які наймитували і жили у чужих хатах — коморах) було «звільнено» зовсім без землі. Вони відразу потрапили в економічну кабалу до поміщиків. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси та пасовища, за користування якими селяни були змушені відробляти або платити.
На Закарпатті, як і в усій Угорщині, феодальну залежність селян скасували законом, прийнятим угорським сеймом 18 березня 1848 р. і підтвердженим 1853 р. австрійським імператором Францом-Йосифом І (1830— 1916 рр.), але на таких самих кабальних умовах, як і в Галичині та Буковині.
У зв'язку з революційним рухом у країні австрійський уряд видав 25 квітня 1848 р. першу австрійську конституцію (так звану конституцію Піллерсдорфа), яка проголошувала монархічно-конституційні порядки та деякі демократичні права і свободи громадян. Але вже 16 травня вона припинила свою дію.
Користуючись конституційними свободами, представники галицької інтелігенції та духовенства заснували
2 травня 1848 р. у Львові Головну руську раду на чолі
3 єпископом Г. Яхимовичем. Обмежену програму Ради підтримали представники Закарпаття, які прагнули вийти зі складу Угорщини та об'єднатися з Галичиною у складі Австрійської монархії. Представники ж Буковини вимагали відокремити Буковину від Галичини і виділили її в окремий коронний край зі своїм сеймом. Ця вимога була задоволена 184'9 р., що посилювало роздроблення захід неукраїнських земель,
Австрійські правлячі кола, як зазначалося, поступово змінили політику германізації Галичини, надавши керівне становище у ній полякам. Першим намісником Галичини призначили провідника політики австро-польського співробітництва великого польського магната А. Голуховського, який пізніше став міністром внутрішніх справ Австрії
Франц-Иосиф І 4 березня 1848 р. дарував імперії нову антидемократичну, так звану откройовану (накинену зверху) конституцію. Вона зрізувала права громадян і повноваження парламенту на користь уряду, створювала централізовану державу, в якій вся влада була зосереджена в руках імператора та його міністрів.
Березнева конституція 1849 р. у 77-й статті зазначала, що всі коронні краї (їх налічувалося 14) отримають свої крайові конституції. Для Галичини крайову конституцію надав цісарський патент 29 вересня 1850 р. Того ж дня була надана крайова конституція і для Буковини.
Крайова конституція для Галичини поділила край на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський), тобто суто польський, змішаний польсько-український і суто український. Такий поділ був невдалою спробою згладити національні суперечності у Галичині.
Начальником крайової адміністрації був намісник, якому підпорядковувалися призначені сеймовими куріями президенти округів. Крайове представництво за конституцією повинне було складатися з трьох сеймових курій;
Львівська — 50 депутатів, Краківська — 58 депутатів Станіславівська — 42 депутати. Депутати обиралися прямими виборами при наявності майнового цензу. Компетенція курій зводилася, головним чином, до господарських питань, їх рішення вимагали санкції імператора.
Виконавчим органом усіх трьох курій вважався спільний Крайовий виділ (комітет) з 15 членів, обраних порівну куріями. Спільним законодавчим органом курій був Центральний виділ у складі 33 членів (15 членів Крайового комітету і по шість депутатів від кожної курії). Компетенція останнього зводилася до розгляду питань, які конституція вважала спільними для всього краю. Намісник краю, а також президенти округів і призначені ними комісари контролювали діяльність сеймових курій і Центрального виділу, беручи в обов'язковому порядку участь у їх засіданнях.
З метою введення у дію крайових конституцій для Галичини і Буковини, розпорядженням міністра внутрішніх справ Австрії 8 жовтня 1850 р. розділено три округи Галичини і територію Буковини на повіти. Львівський округ мав 19, Краківський — 26 і Станіславський — 18 повітів. На Буковині було створено шість повітів.
Дарована у березні 1849 р. загальнодержавна конституція та крайові конституції для Галичини і Буковини 1850 р. після придушення революційного руху не діяли. Згодом цісарський патент 31 грудня 1851 р. формально скасував їх. Австрія знову перетворилася на самодержавну монархію, в якій і мови не могло бути про автономію окремих народів. Тільки пізніше, наприкінці 60-х років, ставши двоцентровою, дуалістичною (від лат. dualis — двоїстий) державою, Австрія поступово почала ставати на шлях конституціоналізму.
Після угоди 1867 р. виникла дуалістична держава: королівство Угорщини з Трансільванією, Хорвато-Славонією і Закарпаттям, що об'єдналися під назвою Транслейтанія, та Австрія з Чехією, Моравією, Сілезією, Герцем, Істрією, Трієстом, Далмацією, Буковиною, Крайною та Галичиною. Ця частина була названа Ціслейтанією. Назви Транслейтанія і Ціслейтанія виникли у зв'язку з тим, що монархія Габсбургів рікою Лейтою розділялася на дві частини.
Кожна з двох держав, що увійшли до складу Австро-Угорщини, мала свій уряд і двопалатний парламент: Австрія — рейхсрат, Угорщина — сейм, що складався з нижньої палати депутатів і верхньої палати магнатів. Назва нової дуалістичної держави не відображала, однак, дійсного національного складу держави. Жодна з панівних націй — ні австрійські німці в Австрії, ні угорці в Угорщині не мали більшості. Австрійці у Ціслейтанії становили всього 36%, а угорці у Транслейтанії — 45°/о населення. Із загальної кількості (понад 50 млн.) жителів монархії близько ЗО млн. становили слов'яни.
Суть угоди 1867 р. значною мірою полягала у тому, щоб пом'якшити австро-угорські суперечності шляхом пригнічення інших народів, зокрема слов'янських.
Стара Австрійська держава перейшла від бюрократично-абсолютиської до нової конституційної системи з величезними пережитками абсолютизму, що особливо чітко проявилося у національних взаємовідносинах. Особа австрійського імператора (він був одночасно й угорським королем) проголошувалася священною і недоторканною. Весь апарат управління складався і діяв у кожній державі незалежно від органів управління іншої частини монархії, за винятком трьох спільних міністерств: військового, закордонних справ і фінансів. Для обговорення загальнодержавних справ була створена окрема представницька установа — так звані Делегації з 60 представників від австрійського і 60 — від угорського парламентів. (по 20 від верхніх і по 40 від нижніх палат). Причому окремі коронні краї мали визначену кількість представників у Делегаціях: Чехія — десять, Галичина — сім, Буковина — одного тощо. Делегації засідали окремо і щорічно скликалися імператором почергово у Відні та Будапешті. У випадку, коли Делегації не приходили до згоди, кожна з них мала право запропонувати скликати спільне-засідання, на якому суперечливі питання вже більше не обговорювалися, а відразу виносилися на голосування і вирішувалися більшістю голосів.
Одночасно з угодою 1867 р. австрійський рейхсрат прийняв 21 грудня 1867 р. конституцію, яка діяла в Австрії, в тому числі й на західноукраїнських землях д& жовтня 1918 р. В Угорщині була відновлена у своїй чинності угорська конституція 1848 р. У певних випадках австро-угорські колонізатори йшли на поступки верхівці однієї нації, щоб з її допомогою пригноблювати інші. Проголошення деяких демократичних інститутів було для правлячих кіл Австрії та Угорщини тільки вимушеним заходом, що аж ніяк не усував панування феодальних елементів у державному апараті.
Носієм вищої урядової влади в Австро-Угорщині вважався імператор, якому в питаннях законодавства «спри яв» парламент (рейхсрат), що складався з двох палат — верхньої палати панів і нижньої палати депутатів.
Ні в Австрії, ні в Угорщині, які формально вважались конституційними державами, не могло бути й мови про загальне виборче право. Верхня палата австрійського парламенту не обиралася, а призначалася імператором з пай-відоміших дворян імперії та верхівки духовенства. Кількість членів палати панів становила від 150 до 170 осіб. Українців було лише чотири. Нижня палата парламенту до 1873 р. обиралася не прямими виборами, а крайовими сеймами. Введена 1873 р. куріальна система виборів обмежувала коло виборців. За цією системою, доповненою ще спеціальною виборчою географією, українське населення, яке становило 13% населення Австрії, 1879 р. посилало до парламенту тільки трьох депутатів (з 353), а 1897 р. — 11 (з —425).
В Австрії 1907 р. запроваджувалося загальне виборче право, але вилучалися жінки, військовослужбовці та молодь до 24 років. Окрім цього, воно і надалі забезпечувало привілеї німецьких правлячих кіл. Так, німці обирали одного депутата від 40 тис. населення, поляки — від 52 тис., чехи — від 60 тис., а українці — від 105 тис.
Запровадження загального виборчого права майже не змінило безправного становища народних мас західноукраїнських земель. Так, у с. Горуцьке Дрогобицького повіту (тепер Гірське Миколаївського району на Львівщині) під час перших «загальних» виборів 1907 р. було вбито чотирьох і тяжко поранено шістьох виборців. У Дрогобичі лід час виборів 1911 р. вбито 28 осіб. Спеціальна делегація поїхала до Відня, щоб висловити протест проти виборчих зловживань. Зокрема, у виборчі списки Дрогобича було записано 724 особи, які ніколи й не народжувалися, 67 померлих, 58 осіб записано по декілька разів.
Прийнятий обома палатами закон вимагав санкції імператора. Але в конституції спеціальна стаття 14 давала урядові право самому видавати закони у період між сесіями парламенту. Рада міністрів на чолі з прем'єр-міні стром, якого призначав імператор, вважалася вищим органом державного управління Австрії. Міністри формально відповідали перед парламентом, а фактично тільки перед імператором. Окрім міністрів, котрі відали окремими галузями управління, в Австрії були ще міністри «без портфеля», які не керували якоюсь галуззю управління, а повинні були стежити за інтересами певного краю. Такий характер мало створене 11 квітня 1871 р. міністерство для Галичини. Трохи пізніше, 12 серпня і879 р., було створене таке ж міністерство для Чехії. Міністрів для Галичини призначали тільки з числа польських магнатів цього краю.
Міністрам підлягала крайова влада, а крайовій владі — місцеві органи державної адміністрації. На чолі коронного краю стояв крайовий начальник, призначений імператором і підлеглий йому та його міністрам. Крайовим начальникам підпорядковувалася поліція, крайові, повітові органи управління, управи міст. Вони наглядали за пресою, спілками, підготовляли списки виборців, призначали більшість чиновників, боролися зі всілякими небажаними для уряду проявами тощо. У Буковині крайовий начальник називався крайовим президентом, а в Галичині — намісником. Майже всі галицькі намісники (11 із 17) були польськими магнатами, які вороже ставилися до українського населення краю. Особливо лютим ворогом українського народу виявився намісник граф А. Потоцький, котрого у квітні 1908 р. вбив молодий студент Львівського університету М. Сочинський.
До праці у галицькому намісництві, що розділялося на департаменти, як і в усьому апараті управління Галичиною, приймали майже виключно представників панівної польської національності, причому ще 1869 р. польська мова була введена як офіційна в управлінні та судах.
Наміснику Галичини і крайовому президентові Буковини підпорядковувалися повітові старости, їх призначав міністр внутрішніх справ. До відання повітових старост, що діяли одноособове, належало адміністративне управління у галузі економічного життя, народної освіти, охорони здоров'я, поліції. Старостатське управління було створене як орган, наділений сильною владою. Основне його завдання полягало в придушенні навіть найменшого незадоволення австрійським пануванням. У селах такі ж функції виконували війти, яких призначали повітові старости.
Зміни у системі державного апарату в середині XIX ст. призвели до певних змін і в системі судових органів, до остаточного відокремлення суду від адміністрації та відмови від станового суду. Вже 1849 р. вийшов закон про перебудову судової системи. У Галичині було створено 218 судових повітів (на початку XX ст. їх скорочено до 190) й організовано повітові одноособові та колегіальні суди (у складі трьох суддів), крайові суди і вищий крайовий суд у Львові, який обслуговував також Буковину. Найвищою судовою інстанцією для всієї держави став Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. Але незабаром повітові колегіальні суди були ліквідовані, крайові суди перейменовані на окружні, що розглядали деякі кримінальні справи з участю присяжних засідателів. Для військовослужбовців існували окремі військові суди трьох інстанцій — військовий суд, вищий військовий суд і верховний військовий трибунал. Спірні питання між підприємцями і робітниками, а також між самими робітниками розглядав створений 1896 р. у Львові промисловий суд. У Дрогобичі діяв третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств. Усі судді проголошувалися незалежними і призначалися довічно імператором.