4. Державне будівництво в україні на сучасному етапі

У зв'язку з проголошенням нової держави — нового, повноправного суб'єкта внутрішньо- та міжнародно-право-пих відносин, постало питання: як бути з Українською РСР, її законодавством, державними органами, колишні­ми колоніальними структурами?

Використовуючи досвід державотворчої діяльності УНР і ЗУНР, досвід «старих» і новітніх європейських держав, 12 вересня 1991 р. прийнято закон «Про правонаступництво України». У ньому зазначалося, що з моменту прого­лошення незалежної України найвищим органом влади є Верховна Рада в існуючому депутатському складі. Вона повинна діяти до скликання Установчих зборів або нових виборів у парламент. Закони та інші нормативні акти УРСР діють на території республіки, якщо вони не супере­чать законам України, ухваленим після проголошення Ак­та про незалежність України. Україна підтвердила свої зо­бов'язання за міжнародними договорами, укладеними до 24 серпня 1991 р. У законі також визначено основні прин­ципи державного будівництва — народ України створюва­тиме державу «суверенну і самоврядну, незалежну і від­криту, демократичну і правову».

Верховна Рада ратифікувала основні міжнародні акти про права людини. Вони стали невід'ємною частиною за­конодавства України. Законом «Про громадянство Украї­ни» 8 жовтня 1991 р. встановлено у державі єдине грома­дянство. Громадянами України є всі особи, які на ^момент введення закону в дію проживали на її території і не за­перечували проти прийняття її громадянства — незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, освіти, політич­них поглядів і релігійних переконань.

Цей закон. України був значно демократичнішим порів­няно з аналогічними законами інших держав колишнього СРСР, зокрема, прибалтійських.

Прагнучи утвердження на території України загально­людських соціальних цінностей і благ, зокрема, принципів свободи людини, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності усіх націй та етнічних груп, беручи до ува ги, що на території держави проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становлять 52-мільйонний народ України, Верховна Рада 1 листопада 1991 р. прийняла «Декларацію прав національностей Ук­раїни».

Дуже важливим завданням молодої держави було створення власних Збройних сил — гаранта захисту державне незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Без надійних і достатніх збройних сил будь-яка держава не могла б довго проіснувати. Яскравим доказом цього була трагічна доля попередніх українських держав: УНР і ЗУНР. Тому постановою Верховної Ради 24 серпня 1991 р. усі військові формування, дислоковані на території України, були підпорядковані парламентові України. У січні 1992 р. створено Міністерство оборони, яке взяло ке­рівництво над Збройними силами України. Розпочалося формування Республіканської національної гвардії. Усі військовослужбовці, котрі бажали служити народові Ук­раїни, повинні були скласти військову присягу. Під процес творення національних Збройних сил підвели відповідну юридичну основу з широким соціальним захистом військо­вослужбовців.

Цей процес, однак, ще не завершився. Не розв'язане питання про повернення українських офіцерів, прапорщи­ків, мічманів з інших регіонів колишнього СРСР. Необхід­но створити мобільну, боєздатну, з сучасним озброєнням, на професійних засадах армію. Відкритим залишається і питання доцільності ядерного роззброєння, оскільки чима­ло держав нині шукають можливостей озброїтись ядерною зброєю, вважаючи її одним з найнадійніших гарантів су­веренітету.

Прагнучи забезпечити економічний суверенітет, вхо­дження у світове господарське співтовариство, добробут і умови для вільної, творчої праці громадян, Україна роз­почала перехід до ринкової економіки, визначила рівно­правність усіх форм власності. Закони, прийняті Верхов­ною Радою щодо роздержавлення і приватизації власності, хоч і створили певні умови для господарювання всіх під­приємств і підприємців, все-таки виявилися половинчасти­ми, недосконалими. Нечітко ведеться фінансова політика. Вимагає перегляду податкова політика держави, діяль­ність Національного банку. Відкритим залишається питан­ня щодо національної грошової одиниці. Все це, як і інші фактори, не сприяє розвиткові виробництва, збільшенню випуску товарів тощо.

З прийняттям Акта незалежності створено український дипломатичний корпус, який почав утверджувати міжнародну правову суб'єктність Української держави. Відразу після проголошення Акта повідомлення про цю історичну подію отримали всі постійні представництва у республіці та за кордоном. Офіційний текст Акта був негайно розі­сланий у консульства і представництва іноземних держав в Україні. Відповідні ноти були передані у різні міжнарод­ні організації, зокрема, в 00Н.

Незважаючи на це, світ не поспішав визнавати нову незалежну державу. Протилежним було відношення до трьох держав Прибалтики, оскільки західні країни не ви­знавали правомірним факт їх входження у СРСР, окрім цього, бажання і реальне право на вихід підтвердилось там під час плебісциту. Тому з правового погляду питання створення незалежної держави остаточно мав розв'язати весь народ України.

Референдум був призначений на 1 грудня 1991 р. Крім відповіді на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт прого­лошення незалежності України?», громадяни повинні були обрати президента країни. На день голосування право брати участь у референдумі мали 37 885 555 осіб. Взяли участь у голосуванні 31 891 742, або 84,18%. Із них відпо­віли «Так, підтверджую» 28804071 громадянин, або 90,32%, «Ні, не підтверджую» — 2417544, або 7,58%; 670117 бюлетенів (2,1%) визнано недійсними.

Підсумки референдуму були явищем закономірним, під­готовленим спалахом масової соціально-політичної та на­ціонально-патріотичної активності: численними мітингами, пікетами, демонстраціями, страйками. Найвражаючішими стали «живий ланцюг» 21 січня 1990 р. з нагоди річниці самостійності та соборності України, в якому між Києвом і Львовом та Івано-Франківськом стояло 3 млн. осіб, а та­кож голодування студентів з 2 по 17 жовтня 1990 р. у Киє­ві, надання Декларації про державний суверенітет Украї­ни конституційної, сили, оголошення нових виборів у Вер­ховну Раду на багатопартійній основі тощо.

Підсумки референдуму однозначно засвідчили прагнен­ня народу України до державної незалежності, його ба­жання бути повноправним господарем на власній землі, а не «молодшим братом», частиною ще однієї імперії з но­вітнім фасадом.

Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних

держав.

До виборчого бюлетеня по виборах Президента Украї­ни було внесено шість кандидатур. Народ обрав Президентом Л. Кравчука. За нього проголосували 61,59% вибор­ців, що взяли участь у голосуванні.

Верховна Рада України 5 грудня звернулася із заявою «До парламентів і народів світу», в якій наголошувалось, що Україна, одна з держав-засновниць 00Н, у повній від­повідності з метою і принципами Статуту 00Н спрямову­ватиме зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі. Зовнішня її політика ґрунтуватиметься на загально­визнаних принципах міжнародного права.

Коли до проведення референдуму Україну як державу визнало тільки декілька держав — і першими серед них Угорщина та Польща, то після референдуму розпочалась широка смуга офіційного її визнання державами світу. Україну визнали близько 150 держав, і більшість встано­вили з нею дипломатичні відносини. Цей процес продов­жується.

Верховна Рада 10 грудня 1991 р. ратифікувала Угоду про співдружність незалежних держав (СНД) із застере­женнями до неї, які забезпечували незалежність України як суб'єкта міжнародного права.

Входження України до СНД викликало неоднозначну реакцію. Пояснюючи цей крок, Л. Кравчук зазначав:

«СНД утворився для вирішення двох серйозних завдань. Перше — це мирне, цивілізоване розлучення. Друге — щоб знайти механізм співпраці, враховуючи попередні тісні еко­номічні й інші зв'язки, інтеграцію. Це дозволило б швидше подолати адміністративні методи управління і разом роз­в'язати складні проблеми переходу до ринку».

Проте, на жаль, співробітництво у межах СНД пішло надзвичайно складно, з елементами конфронтації. Росія ніяк не могла позбутися «великодержавних» претензій. Особливо це стосується Збройних сил (Чорноморського флоту тощо). Загострилася проблема Криму.

Важливим елементом становлення суверенітету, дер­жавності є законодавче затвердження головних держав­них символів — герба, прапора, гімну. Україна давно мала вже свої, історично обґрунтовані символи. Але це, як зда­валось на перший погляд, нескладне завдання не так прос­то було розв'язати українському парламенту. Причини, що зумовили надзвичайне збурення навколо проблеми дер­жавної символіки, виявилися такі: тривалий колоніальний статус України, сформована у масовій свідомості уява про державну символіку, як про суто політичне, класове яви­ще, а не просто національне; послідовно насаджувані впродовж десятиліть комуно-більшовицьким режимом ан­тиукраїнські погляди; відверто антиукраїнська, антиісто­рична, шовіністична позиція багатьох депутатів.

Однак історична правда і здоровий глузд перемогли. Малим гербом України визнано державний символ ще з часів Київської Русі — тризуб, прапором — синьо-жовтий, що символізує колір синього неба і жовтого лану пшениці, гімном — «Ще не вмерла Україна» (музика М. Вербиць-кого, слова П. Чубинського).

Після проголошення державної незалежності в Україні активно розгорнулося будівництво власної демократичної держави, творення її правової основи. Передусім процес державотворення вимагав розробки і прийняття нової, су­часної Конституції. Українському народові частіше від ба­гатьох інших доводилось втрачати і відбудовувати держав­ність, створювати для неї Конституцію. Згадаймо «Вивід прав України» Пилипа Орлика чи Конституцію Централь­ної Ради. Та жити за цими Конституціями народу не дове­лось. П. Орлик писав Конституцію для вже неіснуючої козацької держави, а Конституція Центральної Ради діяла лише день, оскільки була прийнята напередодні гетьман­ського перевороту. Щодо радянських Конституцій Украї­ни — 1919, 1929, 1937 і 1978 рр., то вони творилися у крем­лівських кабінетах, московськими партійно-державними функціонерами, а в Україні тільки переписувалися.

Після проголошення незалежності в Україні був підго­товлений і опублікований для обговорення проект нової Конституції, Конституції незалежної Української держави. Обговорення проекту відбувалося дуже активно. Увесь на­род взяв участь у цьому обговоренні. Висловлено чимало різних поправок, доповнень, змін до проекту. Все це кон­ституційна комісія врахувала і зараз проект Консти­туції винесено на обговорення парламенту України.

Серед інших важливих, конституційного значення, за­конів прийнято Декларацію прав національностей України (листопад, 1991 р.), закон «Про представника Президента України» (березень, 1992 р.), яким з метою ефективної реалізації президентської влади на місцях створено інсти­тут представників Президента, чітко визначено їх роль у розвитку місцевого і регіонального самоврядування, пра­вові, організаційні ц, фінансові основи їх діяльності тощо.

Важливу роль / становленні та розбудові Української держави відігравали і відіграють різні громадські органі­зації: партії, рухи, профспілки, товариства. Вже з почат­ком перебудови помітно посилився їхній вплив на політич­не, економічне та духовне життя суспільства. Після здобут­тя Україною незалежності цей вплив зріс іще більше. В Україні діють понад ЗО політичних партій. Найчисельнішою була комуністична (3294038 осіб). У зв'язку з при­четністю її до державного перевороту у Москві (серпень, 1991 р.) Президія Верховної Ради України 26 серпня 1991 р. спочатку постановила припинити її діяльність, а згодом заборонила діяльність цієї партії. Але насправді вона продовжувала існувати, зберігши величезні матері­альні й людські ресурси, валютні й рубльові кошти, ра­хунки в закордонних банках, активно організовуючи різні комерційні структури, банки тощо, куди й вкладала свої фінанси і цінні папери. Нині парламентарії-комуністи на­полегливо висувають питання про зняття заборони з діяль­ності компартії.

До найбільш впливових партій в Україні належать на­ступні.

Демократична партія України (грудень, 1990 р.). Го­ловою її є Ю. Бадзьо. Головна мета — побудова незалеж­ної, самостійної, соборної Української держави.

Партія демократичного відродження України (ПДВУ) (грудень, 1990 р.), утворена на основі демократичної плат­форми у компартії. Більшість членів партії — колишні комуністи. Очолює партію сім співголів — В. Гриньов, О. Ємець, В. Філенко та ін. Партія відстоює пріоритет за­гальнолюдських цінностей, захищає права і свободи лю­дини.

Народна партія України (22 липня 1990 р.). Ініціатор створення — народний депутат П. Табурянський. Мета — побудова мирним шляхом самостійної парламентської рес­публіки, допомога малозабезпеченим, досягнення соціаль­ної справедливості.

Соціал-демократична партія України (СДПУ) (травень 1990 р.). Голова — О. Сугоняка. Вимоги — реальний по­літичний і економічний суверенітет, сприяння процесам інтеграції всіх народів України в єдину українську націю, заперечення марксизму-ленінізму.

«Партія зелених» України (вересень, 1990 р.). Мета — фізичне і духовне відродження українського народу, створення екологічно чистого середовища, боротьба за збере­ження природи.

Українська республіканська партія (квітень, 1990 р.), Голова — Л. Лук'яненко, пізніше М. Горинь. Головна ме­та — створення і зміцнення «Української Незалежної Со­борної Держави» парламентськими і позапарламентськими методами. Має близько ЗО друкованих видань. Об'єднує близько 10 тис. членів.

Українська християнсько-демократична партія (УХДП, квітень, 1990 р.). Лідер — В. Січко. Мета — утворення де­мократичної Української держави європейського взірця. Висловлюється за повну деполітизацію, демілітаризацію життя, гуманізацію та християнізацію освіти.

Соціалістична партія України (жовтень, 1991 р.). Головою донедавна був О. Мороз. Близька до комуністичної Мета — побудова соціалістичного суспільства. Виступає за національне відродження, незалежну Україну, в економічній сфері — за пріоритет суспільно-державних форм власності.

Народний рух України — раніше наймасовіша демократична організація, що налічувала близько 5 млн. осіб. Проведено чотири з'їзди. Друкований орган — «Народна газета». Голова — В. Чорновіл. Мета — зміцнення Української незалежної держави, побудова демократичного гуманного суспільства, в якому буде досягнуте справжнє народовладдя, всебічний розвиток української нації тощо.

Від Руху 1993 р. відокремився Всенародний рух України на чолі з Л. Скорик, М. Поровським та ін.

Виникли і діють ще понад 20 політичних партій, численні самодіяльні угруповання, громадсько-політичні організації. Умовно їх можна поділити на організації екологічного напряму («Зелений світ», «Зелене милосерця» тощо); історико-культурного характеру («Меморіал», Всеукраїн­ське товариство «Просвіта» ім. Т. Шевченка, «Спадщина»); організації національних меншин (Російське товариство ім. О. Пушкіна, Єврейське, Польське, Організація крим­сько-татарського національного руху тощо).

Однією із суттєвих прикмет оздоровлення суспільного життя стало відновлення зв'язків між державою і церквою. Розвивається процес створення і відновлення організацій релігійного спрямування. Віруючим повертають храми та інші культові споруди. Забезпечуються нормальні умови для здійснення свободи віросповідання. Перестало пере­слідуватись виконання релігійних обрядів, відзначення ре­лігійних свят.

Важливим кроком була реабілітація 1990 р. Україн­ської Греко-Католицької Церкви, яка змушена була впро­довж десятиріч перебувати у підпіллі, а тисячі її свяще­ників, монахів і монахинь були репресовані або зазна­вали всіляких утисків і знущань.

Помітно зріс інтерес народу до моральних витоків своєї

культури, релігії.

Самодіяльні угруповання, громадсько-політичні органі­зації та рухи активно створюються й молоддю України. Це Українська студентська спілка. Студентське братство, «Пласт», Спілка незалежної української молоді._

Одним з основоположних принципів справжньої демо­кратії є свобода слова, преси, гласність. Без цього не мо­же-бути ефективної політичної й трудової творчості мас, їхньої діяльної участі в управлінні. В Україні гласність поширилася майже на всі сторони суспільного життя. Від­носну, але ще не повну свободу отримала преса. На сто­рінках численних газет і журналів з'явилось чимало забо­ронених раніше матеріалів — про справжній рівень еконо­мічного життя нашого народу, його матеріальне станови­ще, факти корупції, зловживання, хабарництва, про зло­чини більшовицько-комуністичного режиму проти україн­ського народу.

Важливою умовою розвитку демократії є всебічне зміцнення правової основи державного та суспільно-політичне го життя, неухильне дотримання законності та правопоряд­ку. Демократія не може бути стихійною, сприйматися як вседозволеність. Вона не існує поза законом і над законом. Реальності сьогодення показали необхідність здійснення кардинальної правової реформи. Оновлення діючого зако­нодавства, вдосконалення структури і методів діяльності юридичних установ, системи правоохоронних органів, під­вищення правової культури керівників різних ланок управ­ління, загалом громадян, молодого покоління мають вели­ке значення у процесі творення демократичної, правової держави в Україні.

Шляхи до незалежності та свободи, до політичної само­стійності проходять через зростання національної самосві­домості, розуміння необхідності національного відроджен­ня народу України — і самих українців, і представників 110 інших національностей та народностей, які пов'язали свою долю з долею України. За переписом 1989 р. в Ук­раїні проживало 37,4 млн. українців (71,9%), 11,4 млн. ро­сіян (21,9%), 486 тис. євреїв (9,3%), 440 тис. білорусів (8,4%), 325 тис. молдаван (6,2%), 234 тис. болгар (4,5%), 219 тис. поляків (4,2%), 163 тис. угорців (3,1%), 135 тис. румун (2,5%) та ін.

Усі ці люди різних націй і народностей, постійні жителі України, тобто ті, хто прийняв її громадянство, становлять народ України, його повновладдя на своїй території, пра­во самочинно розв'язувати усі питання економічного, полі­тичного, культурного, духовного життя, визначати форми й структуру органів держави — це і є реальний суверені­тет, що втілюється у незалежність держави.

Важливою віхою національно-культурного розвитку Ук­раїни стало прийняття «Закону про мови». Оголошуючи українську мову державною, закон гарантує використання й розвиток мов усіх націй, що проживають в Україні. Гро­мадянам гарантується право користуватися своєю націо­нальною чи будь-якою іншою мовою. Вони можуть зверта­тися до державних, громадсько-політичних організацій, підприємств, установ українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін. Характерною рисою закону є те, що він містить норми, спрямовані на захист рідних мов. Заборо­нені будь-які привілеї чи обмеження громадянських прав за мовною ознакою, а також мовна дискримінація. Перед­бачено, що публічне приниження чи зневаження, навмисне спотворення української чи інших мов у офіційних доку­ментах і текстах, створення перешкод і обмежень у кори­стуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному ґрунті пе­редбачають правову відповідальність. Маючи на увазі сту­пінь готовності різних регіонів країни до реалізації поло­жень закону, прийнявши рішення про введення закону в дію з 1 січня 1990 р.. Верховна Рада встановила для по­ступового впровадження окремих його положень в усі сфе­ри суспільно-політичного життя різні терміни — від трьох до десяти років.

Значно посилилась увага до задоволення національно-культурних запитів національних меншостей. У цьому пла­ні велику роль виконують вже згадувані національно-куль­турні товариства. Зараз в Україні діють російське, болгар­ське, польське, єврейське, німецьке, угорське, чеське, тюрк­ське, кримсько-татарське товариства. Створено Раду на­ціональних товариств України. У місцях компактного про­живання національно-етнічних груп працює понад 220 шкіл з викладанням національними мовами. У навчальних зак­ладах відкрито понад 450 факультетів з вивченням болгар­ської, польської, угорської, єврейської та інших мов. Ви­ходять газети мовами національних меншостей, діють теат­ри, радіо та телебачення (наприклад, новогрецькою мовою у Донецькій області, молдавською — у Чернівецькій, бол­гарською — в Одеській, російською — у всій Україні).

До речі, українському населенню, українській мові, ос­віті, культурі у сусідніх зарубіжних країнах, наприклад у Росії, майже не приділяється уваги. В Росії немає жодної школи з українською мовою викладання, жодного театру тощо.

Зрештою, й сама Українська держава недостатньою мі рою піклується, нерішуче відстоює інтереси українців з. рубежем, мало їм допомагає. А їх є немало: у Росії — понад 5 млн., Казахстані — понад 900 тис., Молдавії -близько 600, Білорусії — 240, Узбекистані — 154 тис. У таї званому далекому зарубіжжі теж проживає немало українців: у США — понад 1 млн., Канаді — близько 1 млн. Польщі — 300 тис., Бразилії — 150, Аргентині — 100, Че­хії та Словаччині — 100 тис. тощо.

Провідною організацією, яка здійснює контакти з укра­їнцями за рубежем, є товариство «Україна». Воно знайо­мить зарубіжних співвітчизників з історією, культурою та сьогоденням України, надсилає їм різну літературу, періо­дику, кінофільми, організовує гастролі артистів.

Знаменною подією у суспільно-політичному житті Укра­їнської держави став Перший Всеукраїнський міжнаціо­нальний конгрес з проблем духовного відродження наро­дів, котрі проживають в Україні, що проходив 16—17 лис­топада 1991 р. в Одесі. Конгрес виробив скоординовану політику щодо забезпечення прав вільного розвитку всіх національностей, для яких Україна стала Батьківщиною.

Ще однією важливою подією був Конгрес українців не­залежних держав, який відбувся у Києві 22—23 січня 1992 р. У його роботі взяли участь близько 1500 делегатів-українців з усього світу, передусім, з колишнього СРСР. Конгрес сприяв консолідації всіх українців. Планується проведення Другого конгресу українці» світу (також у Києві).

Державне будівництво, створення правової основи мо­лодої Української держави продовжується. Так, 25 березня 1992 р. Верховна Рада прийняла закони «Про загальний військовий обов'язок і військову службу»; «Про службу безпеки України»; 18 листопада 1993 р. — «Про вибори народних депутатів України»; 22 грудня 1993 р. — «Про міжнародні договори України»; 23 грудня 1993 р. — «Про авторське право і суміжні права»; 24 грудня 1993 р. — «Про органи реєстрації актів громадянського стану»;

21 січня 1994 р. — «Про державну таємницю»; 4 лютого 1994 р. — «Про правовий статус іноземців», «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів»; «Про забез­печення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» тощо.

Проводяться в Україні й великі кодифікаційні роботи: 13 березня 1992 р. прийнято Земельний кодекс України; 27 липня 1994 р. — Кодекс України про надра; 21 січня 1994 р. — Лісовий кодекс України тощо. Систематично вно­сять зміни у Кримінальний, Цивільний кодекс, Кодекс за­конів про працю, процесуальні кодекси.

В Україні відбулися 27 березня 1994 р. дострокові ви­бори у парламент держави — Верховну Раду. У квітні (2, З, 9, 10) проведено повторне голосування. В липні-серп­ні — ще одне. Внаслідок голосування до складу Верховної Ради обрано 394 депутати (з 450). Серед них: 381 з вищою освітою; 44 — економісти, 102 — інженери, 32 — юристи, 65 — фахівці освіти, 57 — фахівці сільськогосподарських професій, 10 — медики, 12 — фізики, хіміки, математики, 11 — соціологи, психологи, 20 — перші керівники мініс­терств і відомств, 32 — директори державних підприємств, 20 — працівники Рад усіх рівнів, 15 — докторів наук, 60 — кандидатів наук. У складі парламенту України сформовано і зареєстровано дев'ять депутатських груп і фракцій (станом на 1 липня 1995 р.):

1. Фракція «Комуністи України за соціальну справед­ливість і народовладдя» — 84 члени. Уповноважені пред­ставляти фракцію Симоненко П. М., Мармазов Е В, Олійник Б. І.

2. Фракція Народного руху України — 27 членів (Чорновіл В. М., Лавринович О. В., Ковтунець В. В.).

3. Соціалістична фракція — 25 членів (Чиж І. С., Вінський Я. В., Кияшко С. М., Марченко В. Р.).

4. Група «Центр» — 38 членів (Бутейко А. Д., Коломойцев В. Е., Яворівський В, О.).

5. Група «Аграрники України» — 36 членів (Довгань С. В., Боровик О. Г., Ващук К. Т.).

6. Група «Реформи» — 27 членів (Соболев С. В., Ла­новий В. Т„ Пинзеник В. М„ Головатий С. П.).

7. Група «Єдність» — 25 членів (Меркулов В. Т., Алексеєв В. Г., Кужель О. В.).

8. Група «Державність» — 25 членів (Юхновський І. Р., Кияк Т. Р., Мовчан П. М., Мулява В. С.).

9. Міжрегіональна депутатська група (МДГ) — 25 чле­нів (Азаров М. Я; Карпов О. М.).

Не входило до складу фракцій 20 народних депутатів. Головою парламенту на першому засіданні було обрано О. Мороза.

У листопаді відбувся ще один тур голосування до Вер­ховної Ради, в результаті якого дообрано ще 10 депутатів. Проте у більшості виборчих округів довибори не відбулися через неявку виборців.

У березні відбулися також дострокові вибори Президен­та України. Найбільшу кількість голосів виборців набрали Л. Кравчук — 37,72%' та Л. Кучма — 31,27%. Вони й ви­йшли у другий тур, де перемогу здобув Л. Кучма, який { став другим Президентом в історії новітньої Української держави.

Процес творення, зміцнення й розвитку незалежної Ук­раїнської держави триває.