- •Розділ і стародавні держави і пра на території україни (VII ст. До н. Е.—VI ст. Н. Е.)
- •1. Виникнення стародавніх держав
- •3. Античні міста-держави
- •4. Боспорське царство
- •5. Стародавні східні слов'яни
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •Розділ III
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •2. Суспільний лад
- •3. Виникнення українського козацтва. Запорізька січ
- •4. Державний лад
- •5. Право
- •Розділ V суспільно-політичний лад і право в україні у період народно-визвольної війни
- •1. Антикріпосницький і національно-визвольний ха народної війни
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •5. Входження україни до складу росії та його наслідки
- •Розділ VI суспільно-політичний лад і право козацько-гетьманської держави (середина XVII—кінець XVIII ст.) соціально-політичне становиш україни під владою іноземних держав
- •2. Входження правобережної україни до складу росії
- •3. Суспільний лад
- •4. Державний лад
- •5. Ліквідація автономного устрою україни
- •6. Право
- •1. Криза і розпад феодально-кріпосницького ладу
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •Розділ VIII суспільно-політичний лад і право україни у другій половині XIX ст. І. Скасування кріпосного права
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •Розділ IX
- •1. Загарбання західноукраїнських земель австрією
- •2. Органи урядової адміністрації
- •3.Органи самоврядування
- •4. Право
- •Розділ х
- •1. Розпад російської імперії та відродження української держави
- •2. Система органів центральної ради
- •3. Жовтневий переворот більшовиків. Його вплив на україну
- •4. Четвертий універсал і проголошення україни незалежною демократичною дер
- •5. Українська держава за гетьмана п. Скоропадського
- •6. Українська держава за директорії
- •1. Розпад австро-угорщини і проголошення зунр
- •2. Державний лад зунр
- •3. Законодавча діяльність зунр. Злука унр і зунр
- •4. Падіння зунр
- •Утворення срср та зміни / суспільно-політичному житті україни
- •1. Передумови утворення і юридичне оформлення срср
- •2. Прийняття загальносоюзної конституції і дальший розвиток конституційного законодавства урср
- •3. Перебудова державного апарату урср
- •4. Адміністративно-територіальна реформа
- •5. Кодифікації та характеристика права
- •Розділ хні входження західної у країн та північної буковини до складу україни
- •1. Окупація західноукраїнських земель та їхнє сощально-політи-чне становище у складі іноземних держав
- •Розділ XIV зміни в державному апараті та праві україни в роки другої світової війни
- •1. Напад фашистської німеччини на радянський союз. Спроби відновлення української держави
- •2. Розчленування території україни характеристика окупаційного режиму
- •3. Державний лад
- •Розділ XV
- •1. Соціально-політичне становище закарпаття у складі чехословаччин.И
- •2. Створення і діяльність органів народної влади. Входження закарпаття до урср
- •Розділ XVI розпад срср та відродження української суверенної, незалежної, соборної держави
- •1. Процес перебудови і зміни в суспільно-політичному житті україни
- •2. Декларація про державний суверенітет україни 16 липня 1990 р.
- •3. Акт проголошення незалежності україни 24 серпня 1991 р.
- •4. Державне будівництво в україні на сучасному етапі
- •Список літератури
- •290008 Львів, вул. Пекарська, 11,
4. Державний лад
Очолював Литовсько-Руську державу Великий князь. Спочатку (XIII—XIV ст.), у період ранньофеодальної монархії, Литва була обширним феодальним комплексом, до складу якого входили литовські, білоруські та українські князівства. Взаємини між Великим князем і місцевими князями мали васальний характер. Останні повинні були на вимогу Великого князя брати зі своїм військом участь у воєнних походах, а також у великокняжій раді, платити данину (так звану підданщину).
Зауважимо, що на відміну від Київської Русі, де верховна влада Великого Київського князя часто була формальною (інші князі не зважали на його думку, навіть воювали з ним) — у Литві такого не трапилося. І формальну, і реальну верховну владу мав Великий князь. Особливо це помітно з часу княжіння Вітовта (1384— 1430 рр.). Отже, Литва щасливо оминула небезпеку, яка стала основною причиною загибелі Київської держави: вона не розпалася на окремі князівства, залишившись єдиною. Великий князь] мав верховну владу: його укази, розпорядження були обов'язковими для місцевих князів і намісників. Князі не були співправителями, а тільки дорадниками і виконавцями його волі. З самого початку Великі князі почали активно втручатися у роздачу земель місцевими князями і в призначення ними місцевої адміністрації (урядників). Водночас вони розглядали скарги населення на місцевих князів.
Процес централізації закінчився експропріацією князівських наділів і перетворенням місцевих князівств у провінції єдиної держави (воєводства і староства). Позбавлені земельних володінь і влади над місцевим населенням, князі з васалів Великого князя перетворилися в його слуг і поступово змішалися з верхівкою служилої знаті. Отже, литовський феодалізм став подібним до західноєвропейського. Землеволодіння було нерозривно пов'язане зі службою Великому князеві, передусім військовою. Земля, яка вважалася великокнязівською, могла належати тільки тому, хто служив Великому князеві. Завдячуючи цьому, Великий князь розпоряджався всіма матеріальними засобами держави і військовими силами. Різні землі мали своє самоуправління, але воно обмежувалося господарськими справами, опікою над церквою, судочинством та іншими незначними місцевими справами.
Таким чином, хоч Великі Литовські князі неодноразово наголошували, що на захоплених українських і білорусі ких землях вони «старого не рухають та новини не вводять», насправді Литва внесла ґрунтовні зміни у державний устрій цих земель, позбавивши влади українських князів і передавши її своїм намісникам. Цю політику дуже чітко проводив Ольгерд (1341—1377 рр.), усуваючи всюди місцевих князів і призначаючи управителями земель своїх численних синів і свояків. Таку політику продовжував Вітовт та ін.
Так Литовські Великі князі намагалися знищити в Україні прагнення до створення самостійного державної життя. Остаточно удільні князі втратили державниць права і перетворилися у підданих Великого князя після привілею 1434 р.
Щодо Великого князя Литви, то його влада теж пройшла значну еволюцію. До початку XIV ст. Великий князь владу ніби поділяв з удільними князями. Кожен удільний князь мав свою раду, куди входили служилі бояри, вищі урядовці, духовники. На своїй землі він був верховні суддею, адміністратором, командував військом, збир:ч податки, залишаючи частину собі. Великий князь не міг втручатися у внутрішню адміністрацію удільних князів, приймати апеляції на їх присуди і рішення.
У другій половині XIV ст. влада Великих князів значно посилюється. Вони стають майже необмеженими правителями. Престол переходить до них за спадком, як правило» до старшого сина. Проте Великий князь міг призначити спадкоємцем і молодшого сина. У другій половині XIV ст. і в XV ст. у нього знаходилися верховна законодавча влада, виконавча, судова. Він же був верховним головнокомандувачем збройними силами, відав дипломатичними відносинами з іноземними державами, оголошував війну, укладав мир, призначав і звільняв державних урядовців.
З середини XV ст. влада литовських князів перестала зростати, а з кінця століття; почала зменшуватися. Розширюються компетенції іншого важливого органу держави — так званої панів-ради. Спочатку це був дорадчий орган при Великому князеві. До нього входили найбільші та найвпливовіші васали князя — удільні й інші князі, пани-бояри, церковні достойники. Після Кревської та Городельської уній з Польщею до ради увійшли й католицькі єпископи. Ще раніше тут були українські князі, бояри, пани, їх повністю зрівняли у правах з литовською знаттю. Спочатку українська знать була звільнена навіть від сплати данин і податків, мала право утримувати свої військові формування, на чолі яких під своїми прапорами виступала у військові походи, право здійснювати управління на своїх землях тощо. їх мова була державною мовою, а церква і релігія домінували у суспільстві. Українська (і білоруська) знать почувала себе співгосподарями у Литовській державі. Тому незважаючи на те, що Литовські Великі князі безоглядно виступали проти будь-яких автономістичних тенденцій, українські князі та пани були глибоко прив'язані до Литовської держави, служили їй, обороняли і дбали про її розквіт та могутність.
У міру перетворення Литовського князівства у централізовану державу пани-рада поповнювалися так званими урядниками — сановниками, котрі обіймали високі посади у державному управлінні (канцлер і підканцлер, гетьман, маршалок та ін.). До її складу увійшли і намісники (правителі) земель. Зі збільшенням кількості членів панів-ради звідси виділився більш вузький орган — таємна рада, члени якої стали називатися старшими панами. Вона працювала безперервно, а пани-рада скликалася князем у випадку необхідності.
Пани-рада мала те ж значення, що й феодальна курія у західноєвропейських державах. Великі князі змушені '•були зважати на її думку, оскільки сюди входили найвпливовіші світські та духовні феодали. Проте обов'язковими для Великого князя рішення ради не були.
З кінця XV ст. у Литві, як ще раніше у Польщі, влада, права і привілеї феодалів-панів і шляхти, духовенства починають зростати, а великокнязівська — слабшати. Формальним приводом для посилення впливу і значення ради мало обрання Великого князя Казимира 1444 р. королем Польщі. Він переїхав до Кракова (з 1596 р. столицею стала Варшава), тільки зрідка навідуючись у Литву.
Пани-рада 1492 р. видає особливий привілей, за яким влада Великого князя обмежується вже й юридичне. Він повинен був узгоджувати з радою всі питання зовнішньої політики, питання про видання і відміну законів, призначення і звільнення вищих урядовців, здійснення видатків з державної скарбниці, спільно з радою виносити важливі судові рішення. Цим привілеєм узаконено правове становище панів-ради, врегульовано склад і компетенцію. Цікаво, що тільки вищих центральних і провінційних урядовців входило до її складу близько 80. Ще більше зміцнив правове становище ради привілей 1506 р. У випадку відсутності Великого князя рада дістала право керувати всією внутрішньою і зовнішньою політикою країни, навіть оголошувати мобілізацію, починати війну.
Посилення контактів з Польщею викликало появу нового колегіального, більш представницького органу (за прикладом Польщі) — Великого вального сейму. Незабаром він повністю замінив панів-раду. Це трапилося після Люблінської унії. Вперше такий сейм, де крім магнатів і урядовців брала участь і шляхта, відбувся 1507 р., коли князь потребував грошей для війни з Росією. Де цього сейми збиралися тільки по землях та областях. Литовський статут 1529 р. визнав Великий вальний сейм яр державний орган. На перші сейми, крім усіх магнатів, вищого духовенства і урядовців, запрошували ще й усю шляхту. Та з 1512 р. на сейми шляхта почала обирати по два представники від повіту. З утворенням Речі Посполитої Великі вальні сейми стали об'єднаними для всієї держави.
Сейм розв'язував усі найважливіші питання у державі На ньому обирали й королів Речі Посполитої.
Центральна адміністрація складалася з призначених спочатку особисто Великим князем, а потім у погодженні з панами-радою і Великим вальним сеймом урядовців. Найважливішими були: маршалки -•(маршалок земський, який відав князівським двором і головував у відсутності князя на засіданнях панів-ради; маршалок двірський, котрий відав князівськими дворянами; маршалок із судових справ; маршалок дипломатії та ін.); канцлер, який відав державною канцелярією (заступником його був підканцлер); земський підскарбій, котрий завідував фінансами (заступник — двірський підскарбій); гетьман земський, який командував військом, та гетьман польний.
Було чимало інших урядовців: кухмістер, чашник, крав-чий, стольник, ловчий. Окрім виконання відповідних при-двірських функцій, їм часто давалися державні доручення — дипломатичні, адміністративні, судові тощо. Немало з цих посад обіймали українські пани і шляхта.
Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації влади удільних князів. Обмежуючи владу цих князів, литовські правителі призначали на їх землі своїх намісників. З посиленням впливу польської адміністративної системи територія Литви наприкінці XIV ст. поділялась на землі, воєводства, а вони, в свою чергу, — на повіти та волості. Воєвод і старост призначали Великі князі. Вони були не лише урядовцями, які від імені Великого князя здійснювали державне управління, а й управителями державних доменів з їх господарством. Старости й воєводи збирали податки, чинили суд, обороняли свою територію, стежили за фортецями, забезпеченням їх зброєю та припасами, за тим, щоб не пустували землі, за порядком. Серед помічників старост були службовці з, як правило, староруськими назвами: тіуни, датські. Появились і нові – возні (виконували судові рішення), хорунжі, городниці, мостівничі та ін. З появою місцевих сеймиків воєводи і старости почали розв’язувати найважливіші питання на засіданнях, зі шляхтою. Великі міста, в тому числі Київ, своїх старост. У менші призначалися державці.
На чолі повітів і волостей стояли тіуни, потім держав-слах певний час існували самоуправлінські общини - волості, сотні, сороки, десятки на чолі з виборними пйшинами, сотниками, сорочниками, десятниками. Найважливіші питання розв'язувалися на сходках, вічах. Згодом, у зв'язку з централізацією держави, а також збільшенням ролі шляхти, селянське самоуправління було ліквідоване.
У складі Корони Польської українські землі поділялись на воєводства: Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Київське, Брацлавське і 1630 р. — Чернігівське. Очолювали воєводства воєводи, їх помічниками були каштеляни.
Міста у Литві спочатку не виділялися в окремі адміністративні одиниці Й становили частину тих земель,, на яких вони знаходилися, підлягаючи юрисдикції відповідного урядовця чи феодала. З XIV ст. більші міста домагаються Магдебурзького права, дістають самоуправління. Очолювали міську виборну адміністрацію війт, радці та бурмістри. Радці кооптувались з верхівки міщанства (6— 25 осіб). Радці обирали зі свого складу помічників війта— бурмістрів. Ці органи не тільки управляли містом, а й здійснювали суд над населенням. У великих містах самоуправління було складніше: воно складалося з двох колегій — ради (бурмістри і радці) та лави (війт і лавники). Перша управляла містом, друга виконувала судові функції (здійснювала правосуддя).
Збройні сили. Військо Литовсько-Руської держави мало дві частини: загальне ополчення і постійну армію. Постійні професійні війська складались, у свою чергу, з боярсько-князівських дружин і великокнязівської дружини. Основною силою вважалася кіннота — важкоозброєна («панцерна») і легка. Піших частин було менше. З XIV ст. вводиться вогнепальна зброя, що змінює спосіб і характер ведення воєн. Велике значення мали оборонні фортеці. Наймогутніші з них знаходилися у Барі, Кам'янці-Подільському, Холмі, Галичі, Львові, Перемишлі.
Суд і процес. Майже до кінця XIV ст. суд Великого князівства Литовського був подібний до суду Київської Русі. Вся повнота судової влади належала Великому князеві, а на місцях — спочатку удільним князям, потім намісникам, воєводам, старостам, державцям, тіунам, тобто суд не був відділений від адміністрації. Міські та сільські громади мали свої, виборні суди. Князь розглядав скарги на рішення всіх нижчестоящих судів (як найвища інстанція), а також як перша і основна інстанція — справи удільних князів, бояр, панів, урядовців, справи про позбавлення феодалів честі, обвинувачення в антидержавних злочинах тощо. Князь розглядав справи одноособове і сам виносив рішення. Інколи справи розглядалися князем спільно з панами-радою. Іноді пани-рада судили без князя. У таких випадках можна було їх рішення оскаржити князю, який розглядав скаргу спільно з панами-радою.
Існував також церковний суд і суд феодалів над залежним населенням. Вони одержували від князя грамоти на право здійснення судочинства. Феодальні або домініальні суди були узаконені привілеєм 1457 р., а судебник 1468 р. врегульовує їх компетенцію. Це був, по суті, одноособовий суд пана-шляхтича над селянами і слугами та іншими залежними людьми.
Тривалий час у Литві існували (ще з часів Київської Русі) общинні або так звані копні суди. їх юрисдикції підлягало все населення «копного» округу. Але пани і шляхта швидко звільнилися від підпорядкування цим судам, і вони, таким чином, стали селянськими судами.
У середині XVI ст. відбулася велика судова реформа, що відмінила привілейовану підсудність місцевих князів, панів, бояр та ін. Всі вони, як і шляхта, повинні були судитися у таких судах:
1. Гродських або замкових. Судочинство здійснював одноособове намісник, староста або воєвода. Формальну сторону справи пильнував замковий суддя, книги вів писар. Гродський суд розглядав кримінальні справи всіх вільних людей.
2. Підкоморському суді. Він діяв у кожному повіті. Розглядав земельні справи. Судив підкоморний, призначений Великим князем. Заступником його був коморник.
3. Земському суді, або шляхетському трибуналі. Це виборні шляхетські суди. Вони діяли у кожному повіті й складалися з суддів, підсудка й писаря. Урядували тричі на рік — по два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до Великого князя.
Виконавчим органом цих судів вважався возний або «дітський». Він також викликав у суд сторони, приводив звинуваченого тощо.
Гродські суди виконували також нотаріальні функції. Для цього існували спеціальні «книги гродські». До них вписувалися судові рішення, нормативні акти тощо.
На початку XVI ст. з'явився суд асесорів, який розглядав справи, що раніше входили до компетенції суду Вели кого князя, діяли за його особливим дорученням. Оформився також маршалківський суд — роз'їзний суд з рай-важливіших справ під головуванням маршалка і з участю засідателів-шляхтичів.
Судовий процес спочатку мав змагальний характер. Суд починався заслуховуванням скарги потерпілого. Допускалося представництво сторін. Представники називалися прокураторами або речниками. Якщо звинувачений не з'являвся у суд, то згідно з першим Литовським статутом (1529 р.), суддя міг виносити рішення чи вирок заочно, а згідно з другим статутом — тільки після трикратної неявки (за неявку з неповажних причин звинувачений платив штраф). З XVI ст., і це закріплено у другому статуті (1566 р.), появляються елементи слідчого (інквізиційного) процесу зі застосуванням тортур. Суд міг сам порушити справу, не чекаючи скарги потерпілого.
Після виявлення злочину у копних округах мешканці найближчих поселень повинні були вжити заходів, щоб знайти злочинця, робити обшуки, опитувати потерпілих і очевидців. Групу цих людей називали «горячою копою» Для розгляду справи збиралася «велика копа» — всі «мужі» з представників сіл копного округу. Для виконання вироку збиралася третя — «завита копа» (завити — закінчити).
Кожен суд поєднував слідчі та судові функції, діяв за звичаєвим правом, присуджував до штрафу, відшкодування збитків, тілесних покарань, смертної кари, практикував умовне засудження.
Доказами у судах були: власне признання (допускались тортури: били різками, пекли вогнем), покази свідків, речові докази, письмові документи, присяга, характеристика підсудного «добрими людьми». Свідчили під присягою^ Покази шляхтича вважалися важливішими, ніж простої людини. Не могли бути свідками раніше засуджені за тяжкі злочини, слуги проти своїх панів, співучасники злочинів, душевнохворі та ін.