2. Суспільний лад

Рід заняття та різниця в матеріальному добробут були основою поділу населення на окремі соціальні групи У IX ст. сформувався панівний .клас феодалів, до якого, входили, київські" та місцеві князі, бояри. Князі та бояри "збільшували землеволодіння і господарства внаслідок захоплення общинних земель і перетворення общинників у феодальне залежне населення. Найбільшим феодалом вважався великий князь. Зосередивши обширні приватні володіння, великий князь київський розпоряджався об­щинними землями, що вважалися державними, роздаючи їх дружинникам, які. становили сконсолідоване військо Арабський письменник і мандрівник Ібн-Фадлан зазначав, що ці «вірні люди умирають разом з князем і йдуть на смерть за нього». Крім прибутків від великого феодального господарства, на користь князя надходили прибутки з суду. Збиралася данина. Однак через зростання великого землеволодіння бояр, які захоплювали обід землі, прибутки великого князя від суду і збирання данини поступово зменшувалися.

Поряд з великокнязівським доменом (від лат. dominium — володіння), а також володінням місцевих князів існували боярськодружинні володіння.. Назва бояр, спершу болярів, походила від «болій» — більший. Меші бояри, які називалися дітськими або отроками, посідали нижче становище. Феодальна власність на землю мале ієрархічний характер. Князі окремих феодальних воло дінь були у васальній залежності від великого князя київського і самі мали дружинників, котрі одержували від них землі в умовне володіння.

Зростало—церковне володіння, зокрема монастирське. Сприяючи розвиткові феодальних відносин, церква з князем і боярами перетворилась у великого землевласника. Вона захоплювала общинні землі, займала пусті, заселяючи їх залежними людьми. Водночас церква збільшувала землеволодіння внаслідок дарувань князів і б а також шляхом купівлі й обміну земель. Особливо великі земельні володіння зосередили монастирі (Києво-Печерський та ін.). Великі прибутки одержувала церква від численних поборів і церковного суду, який відав справа­ми, пов'язаними з порушенням християнських обрядів ¹ церковних норм сімейного права.

Феодальне господарство ґрунтувалося на експлуата­ції різних груп залежних людей. Найчисленнішу групу залежного населення становили смерди (назву вважають запозиченою з перської мови). Приблизно до середини XI ст. значна частина смердів ще була відносно вільною і сплачувала князям данину (спочатку головним чином хутром, а потім — грішми). Наприкінці XI ст.—початку XII ст. чимало смердів шляхом економічного та позаеко­номічного примусу були перетворені у феодальне залеж­них людей. Феодальному поневоленню вільних смердів як економічному процесові сприяли князівські та боярські побори, участь у воєнних походах стихійні лиха, епідемії, недорід, голод, феодальні міжусобиці та напади кочівників.

Феодально залежний смерд мав приватне господарство і житло. Проте його майнові права були обмежені. Коли смерд умирав, не залишивши синів, його майно переходило до феодала навіть якщо у смерда була дочка. Коли ж умирав феодал, який не мав синів, його майно передавалося у спадщину дочкам.

Численну групу феодально залежних людей у Київ­ській державі становили рядовичі, котрі перебували у тимчасовій феодальній залежності у зв'язку з догово­ром — «рядом». Однією з Категорій рядовичів стали за­купи. Так називали смердів, які розорилися і попали в кабалу до князів і бояр. Не маючи засобів виробництва, смерд змушений був брати у феодала «купу», тобто по­зичку грошима, і одержував від нього земельний наділ. Якщо закуп покидав землевласника, він повинен був по­вернути позичку. За одержану купу закуп працював у господарстві феодала, тобто відбував панщину. Рема­нент, яким він користувався (соха, плуг, борона), а та­кож кінь належали феодалові. Коли закуп тікав, його обертали на раба. Значну групу феодально залежного населення становили також ізгої (від «гоїти» — жи­ти) — люди, котрі не мали засобів виробництва для ве­дення власного господарства. У становище ізгоїв потрап­ляло багато рабів (їх називали також холопами або че­ляддю), які могли звільнитися від рабства за викуп.

Джерелами рабства були полон під час війни, купів­ля невільної людини, шлюб із рабинею, продаж збанкрутованого купця за борги, покарання закупа за втечу від феодала. Діти холопа були також рабами. Проте невільництво не мало широкого розвитку. Феодали часто оса­джували своїх рабів на господарствах, і вони пере­ходили до категорії залежних селян. Полегшенню долі рабів значно сприяло християнство, яке не визнавало невільництва. У пізніші часи рабство майже цілком зникло.

Міське населення поділялося на дві основні групи —міську аристократію і міські низи. До міської арстократії належали; князі, бояри; вище духовенство, купці, ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство становили міські низи, які у багатьох повстаннях виступали про­ти феодалів разом зі смердами. Так, у 1113 році у Києві спалахнуло велике народне повстання, викликане утиска­ми міської бідноти з боку князівської адміністрації, а також розвитком лихварства, яке розоряло населення. Міську бідноту активно підтримали смерди.