1. Розпад австро-угорщини і проголошення зунр

У другій половині XVIII ст. Польща як самостійна дер­жава перестала існувати, розділена між Австрією, Прус­сією і Росією. Більша частина земель колишнього Галицько-Волинського князівства відійшла до Австрії, Волинь — до Росії. Австрія штучно об'єднала ці землі з польськими у так званий коронний край Галіції та Лодомерії. Східна частина краю здебільшого була заселена українцями, за­хідна — поляками.

У складі іноземних держав західноукраїнські землі постійно були об'єктом нещадного колоніального гніту Вони мали забезпечити промислові центри метрополії де­шевою сировиною (нафтою, сіллю, лісом тощо) і стати вигідним ринком збуту товарів. Промисловість Галичини розвивалася дуже повільно, 97% підприємств були дріб­ними. Тут існував найдовший в Австро-Угорщині робочий день (14—16 год), найнижча заробітна плата, найгірші житлові умови. У сільському господарстві домінувало по­міщицьке землеволодіння, існували численні феодальні та напівфеодальні пережитки. Ліквідація в Австрії 1848 р. кріпосного права становища селян суттєво не змінила. Навіть на початку XX ст. поміщикам (ними переважно були поляки, частково австрійці, євреї та українці) нале­жало 37% земель, а разом з церквою — 44%. Селянство, яке становило більшу частину населення, було переважно малоземельним і безземельним.

Кожного року збільшувалася заборгованість селян, зем­лі яких розпродавали за несплачені борги з публічних торгів. Так, тільки в 1910—1912 рр. було розпродано 9303 селянські господарства. У селі панували безпросвітні злидні, нерідко голод, епідемії. Тяжкі умови життя змушували людей шукати кращої долі за кордоном. З 1880 р. по 1910 р. з Галичини емігрувало 399 тис. осіб, тільки до Америки 1913 р. — 110 тис.

Політична система управління краєм була, як уже зазначалось, повністю пристосована до здійснення коло­нізаторської політики. Галичиною управляв губернатор, а з 1849 р. — намісник, який призначався імператором і зо­середжував усю адміністративну владу. Йому підпоряд­ковувалися поліція, крайові, повітові, міські органи уп­равління — повітові старости, бурмістри у містах і війти у селах. Існували виборні органи крайового та місцевого самоуправління (галицький крайовий сейм, повітові, мі­ські та сільські ради), але вони серйозної ролі у системі управління краєм не виконували.

Характерно, що хоча більшість населення у Східній Галичині становили українці (на 1890 р. тут проживало 4,7 млн. осіб, з яких 63% становили українці, 23% — по­ляки, 13% — євреї, 1% — інші), управляли краєм поль­ські магнати. Зокрема, намісниками краю з 1849 р. були тільки поляки. Польські панівні кола захопили всю адмі­ністрацію, суд, культурно-освітні заклади, перетворивши їх у знаряддя насильного ополячування та онімечення українського населення. Кількість українських шкіл не­впинно скорочувалася. У 192 селах краю їх зовсім не було. Одна середня школа в Галичині припадала на 656 тис. українців і 33,5 тис. поляків. Львів у 1910—11 н. р. мав тільки одну початкову українську школу і одну гім­назію. У 1869 р. польська мова була введена у суд таї адміністрацію; 1871 р. введене польське викладання (за­мість німецького) у Львівському університеті. Внаслідок такої політики 79,8% українського населення було непись­менним.

Українці намагалися всіляко протистояти насильниць­кій асиміляції. Українська інтелігенція, греко-католицька церква підтримували в народі прагнення до волі, любов до рідної мови, історії, землі. Велика заслуга у цьому належала прогресивному літературному угрупованню за­хідноукраїнських письменників «Руська трійця» на чолі з М. Шашкевичем, товариствам «Руська бесіда» і «Про­світа», створеним у 60-х роках XIX ст., товариству ім. Т. Шевченка тощо. У 1880—90-х роках у Галичині виникають перші українські політичні партії — народов­ці, українська радикальна, національно-демократична, соціал-демократична.

Значний внесок у зростання національної свідомості українців краю зробив глава греко-католицької церкви (з 1900 р.) митрополит А. Шептицький.

Завдяки успіхам в освітньому, релігійному, культурно­му житті Галичина в той час стала центром українського національного руху. Цьому сприяли також порівняно ліберальніший, ніж у Росії, політичний режим і законо­давство конституційної Австро-Угорської монархії, прий­няте наприкінці XIX—на початку XX ст., яке давало. змогу представникам різних національностей спілкуватися? рідною мовою, мати свої школи, видавництва, партії, ор­ганізації, обирати своїх послів у парламент. Так, перед. війною українці мали у краї шість державних і 15 при­ватних гімназій, понад 3 тис. народних шкіл, сім кафедр в університеті. Виходило 66 українських періодичних ви­дань.

У Росії ж постійно здійснювалася шовіністична, вели­кодержавна політика гноблення, викорінення всього неро­сійського. Діяли закони про заборону української мови„ літератури, видавничої справи (Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський акт 1876 р.), заперечувалося право українського народу на існування взагалі. З чорносотен­цями-реакціонерами солідаризувалося чимало представни­ків так званої прогресивної інтелігенції, навіть деякі ре­волюціонери-демократи, наприклад, В. Бєлінський.

Перша світова війна різко загострила соціально-полі­тичну ситуацію в Галичині. Вибираючи з двох лих менше провідні політичні кола краю оголосили про свою під­тримку у війні Австро-Угорщини. На початку серпня 1914 р. з представників основних політичних партій у Львові була створена Головна українська рада, яка мала на меті за­хист політичних інтересів українського населення у період війни. Користуючись сприятливою ситуацією, вона домог­лася згоди в австрійської влади на утворення окремої фор­мації українського національного війська — Українських січових стрільців (2,5 тис.). Воювати їм довелося у склад» австро-угорської армії, але основною метою їх створення була боротьба за волю України.

Різке загострення соціально-економічних, політичних і національних суперечностей у воюючих країнах призве­ло до вибухових ситуацій: спочатку в Росії (лютневі 1917 р., потім жовтневі події), а в жовтні-листопаді

1918 р. — в Австро-Угорщині та Німеччині.

Австро-угорський імператор Карл І видав 18 жовтня 1918 р. маніфест, погоджуючись перетворити країну в федеративну державу. «Коронні землі» одержали права створити свої представницькі органи — Національні ради. У зв'язку з цим 18 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького» і буковинського сеймів та по три представники від усіх політичних партій, духовенства і студентства. На цих зборах було обрано Українську національну раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Вона негайно проголосила, що Галичина, Північна Буковина й Закарпаття, які «творять цілісну українську територію, уконституйовуються як українська держава», щоправда, у складі Австро-Угорської монархії, з якою галицькі політики ще не наважувалися порвати. Рада створила свої виконавчі органи — комісії. Першу — загальну (на чолі з Є. Петрушевичем), другу— для Галичини й Закарпаття (на чолі з Костем Левицьким), третю — для Буковини (її очолив Омелян Попович). Делегація Української національної ради виїхала до Відня для переговорів з австрійською владою.

Інші поневолені народи клаптикової монархії Габсбургів діяли рішучіше. Наприкінці жовтня — у листопаді 1918 р. проголосили незалежність Угорщина, Чехословаччина, Польща, Сербо-Хорвато-Словенська держави.

Активно підготовлялися до захоплення влади у Гали­чині поляки, які вважали цей край своєю історичною те­риторією. У Кракові 28 жовтня була створена Польська ліквідаційна комісія, яка планувала взяти владу в усій Галичині й оформити перехід краю до складу Польщі. Бу­ли призначені генеральний комісар Галичини — князь В. Чарторийський і військові коменданти Галичини та Львова — генерали Пухальський і Ламезан. Можливі ви­ступи «непольського населення» начальник Головного штабу збройних сил Польщі генерал Розвадовський на­казав придушити. На 1 листопада призначалося офіційне передання влади в усій Галичині полякам. Українці не гаяли часу: в ніч на 1 листопада 1918 р. Центральний військовий комітет, створений у вересні з офіцерів-укра­їнців, які служили в австро-угорській армії, на чолі зі сотником Дмитром Вітовським вирішив випередити поля­ків. Хоч у Львові в його розпорядженні було лише близь­ко 2 тис. вояків, він діяв рішуче, зайнявши до ранку всі найважливіші стратегічні пункти міста — пошту, телеграф, військові казарми, будинок сейму, банки тощо. Над рату­шею замайорів синьо-жовтий прапор.

У перші дні листопада українці взяли владу в усіх інших містах і місцевостях Галичини. Це відбулося без-кровно, без боїв і жертв. Австрійські, угорські та інші вояки не чинили ніякого опору, звертаючись із єдиним проханням — якнайшвидше відправити їх на батьківщину; поляки, для яких виступ українців був несподіваним, вичікували.

Українська національна рада 1 листопада видала відозви «До населення міста Львова:» та «Український народе», в яких зазначалося: «Волею українського народу на українських землях Австро-Угорської монархії утвори­лась українська держава...»; «віднині Ти, український на­роде, господар своєї землі..., визволений з віковічної нево­лі...», що «найвищою владою тут є Українська національна рада».

Вже в перших правових актах підкреслювалося, що всім громадянам Української держави незалежно від на­ціональності та віросповідання надаються і гарантуються «громадянська, національна і віросповідна рівноправ­ність». Усім національним меншинам пропонувалось обрати своїх представників до складу Української національної ради.

Щоправда, спокій на західноукраїнських землях три­вав недовго. Вже наприкінці дня 1 листопада польські збройні сили у Львові розпочали військові дії. До них приєдналося польське цивільне населення, яке у Львові налічувало понад 120 тис. осіб (з 240 тис.). Почалася боротьба, що охопила увесь край. Неодноразові звертан­ня української влади до польських керівників з пропози­ціями сісти за стіл переговорів, мирно врегулювати всі спірні проблеми не дали жодного результату. Поляки не хотіли вести ніяких переговорів, називаючи корінне українське населення, що завжди становило більшість у Східній Галичині, «варварськими ордами», «хлопськими бандами» та ін.

На засіданні Української національної ради 9 листо­пада 1918 р. було визначено назву Української держави— Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), до скла­ду якої, крім Східної Галичини, входили Північна Буко­вина та українські повіти (комітати) Закарпаття. Держава охоплювала близько 70 тис. км² території з насе­ленням 6 млн. (у тому числі 71% українців, 14% поляків, 13% євреїв, 2% угорців, румунів та ін.).

Щоправда, невдовзі Північну Буковину захопила Ру­мунія, а Закарпаття спочатку відійшло до складу Угор­щини, а у січні—квітні 1919 р. — Чехословаччини. Все це відбулося зі згоди і санкції Антанти. Таким чином, фактично ЗУНР охоплювала тільки територію Східної Галичини з населенням 4 млн. (75% українців, 12% поля­ків, 11% євреїв, 2% — інші національності).