2. Суспільний лад

Широкий розмах антикріпосницького та визвольного руху у ході війни призвів до значних змін у соціально-економічній структурі, формах феодальної власності на землю, правовому становищі окремих соціальних груп і загалом панівних та пригнічених класів.

Основні зміни пов'язані з тим, що на звільненій території було ліквідовано магнатське землекористування Землі переходили до загальновійськової власності, передавалися козацькій старшині при умові служби, українській родовій шляхті, монастирям і окремим особам за послуги, що надавалися повстанцям. Деяку частину земель захопи­ли селяни, користуючись звичаєм займанщини. У ході війни феодальна власність на землю значно послабилася. Фактично був ліквідований, «козацькою шаблею знищений» феодально-кріпосний гніт. Однак, як і до війни, збереглось «ісстаринне» землеволодіння української шляхти, мона­стирів, магнатів, козацької старшини. Але це вже були інші форми власності.

Верхівка козацької старшини і гетьманське правління приводили політику збереження попередніх соціальних порядків. Гетьман та уряд намагалися видавати норма­тивні акти про захист і збереження феодальної власності на землю за формулою «ведлуг звичаю давнього». При цьому гетьманська влада від підвладних вимагала «звичного послушенства».

Крім загальноприйнятих форм розширення землеволодінь (купівля-продаж, обмін тощо), земельна власність української шляхти і козацької старшини збільшувалася внаслідок гетьманських пожалувань «у вічність» за служ­бу. Інколи «за послуги» землею наділялись особи, котрі ніякого відношення до козацтва не мали. «Ісстаринні» землі й ті, які передавались «у вічність», мали типову форму феодальної власності, їх можна було продавати, міняти, віддавати у заклад, взагалі розпоряджатися на свій розсуд.

Значного розвитку досягло так зване умовне землево­лодіння козацької старшини і шляхти. Загальновійськові землі передавалися старшинам «на ранг». Основою такого землеволодіння була служба. Власники цих земельних ділянок намагалися зберегти їх у своїх руках чи в своїх спадкоємців і в кінцевому підсумку перетворити рангові землі у власність. Правовий режим рангових земель ви­значався гетьманськими універсалами спочатку «до ласки військової», потім — доки «військо побажає залишити», а наприкінці війни — «на утримання власного господарства за вислугу». Нові землевласники намагалися перетворити рангові землі у повну власність. Тому в нормативних ак­тах часто зустрічаються вказівки про передачу землі в «спокійне», «повне», «безушкодне» володіння, коли оскар­жуваний міг таку землю «в будь-який дохід перетворити.?

Привілейоване становище козацької старшини у поземельних відносинах визначало всі аспекти її прав і надавало перевагу над усіма іншими станами. Використовуючи військово-адміністративний апарат влади, вони закріпили за собою низку інших прав і привілеїв. Так, козацька старшина звільнялася від податкового тягаря, не залучалася до «стації» на утримання війська, не вносила податків за будинковолодіння, звільнялася також від «мостового» — грошових зборів на утримання доріг, користувалася пільгами при укладанні орендних договорів на про мисли тощо.

Козацька старшина, використовуючи свою владу, до моглася значного зміцнення економічного становища, розширення соціальних і політичних прав. Цей стан все більше виявляв феодально-кріпосницькі тенденції, що закріплювались у гетьманських універсалах і підтримувалися військово-адміністративною владою.

За соціально-економічним і правовим становищем най ближче до козацької старшини були українські шляхтичі. Правове становище шляхтичів визначалося попередніми правами, а також актами гетьманської влади, з допомогою яких вони відновлювали, зміцнювали і розширювали свої права та привілеї.

Шляхта зберігала за собою попередні землеволодіння, розширюючи їх шляхом отримання нових земель від геть­манської влади за надання допомоги і заслуги перед Вій­ськом Запорізьким.

Залежно від конкретних обставин шляхта вимагала від підвладного населення виконання попередніх повинностей. Як було підтверджено згодом царською Жалуваною гра­мотою 27 березня 1654 р., шляхті «бути за попередніми правами і привілеями, даними від королів польських і ве­ликих князів литовських, і тих їх прав і вільностей пору­шувати нічим не веліли». Це повністю задовольняло ви­моги шляхти, яка висловлювала прохання і в наступні роки, щоби її повернули «в попередній стан». ^ У ході народно-визвольної війни були повністю віднов­лені права християнської православної церкви. Гетьман­ська влада підтвердила її панівне становище, затвердила і розширила станові права духовенства. За своїм стано­вищем духовенство стояло поряд з козацькою старшиною і шляхтою. Церква продовжувала залишатися великим землевласником, виступала суддею у сімейно-шлюбних і спадкових справах населення, карала за проступки проти віри, а також була вотчинним судом для людей, які про­живали на її землях. Духовенство зберігало свої станові суди і вважалося «білим», тобто не підлягало обкладанню податками. Селяни були зобов'язані нести «звичайне по­слушенство» — за давніми правилами і звичаями. Селянам церковних земель заборонялося переходити у козаки. Майнові та особисті інтереси, життя, здоров'я і честь духовенства захищались так, як і шляхти. За пору­шення прав і привілеїв духовенства винні підлягали су­довій чи адміністративній відповідальності й суворо карались.

Духовенство домоглося повернення йому всіх земель­них володінь, раніше захоплених польською шляхтою та католицькою церквою.

За майновим і соціальним становищем духовенство не було однорідним. Виділялася його верхівка — митрополит. єпископи, ігумени монастирів, які ставили у залежне ста­новище низове духовенство (сільських священиків і мо­нахів). Це призводило до загострення протиріч у самому стані і було причиною переходу багатьох з них у козацтво.

Аналіз соціально-економічного і політичного становища козацької старшини, шляхти й духовенства засвідчує, що у період народно-визвольної війни відбувався процес фор­мування трьох згаданих панівних станів у єдиний клас-українських феодалів. Вони змушені були зважати на ви­моги народу, боялися антикріпосницьких виступів селян, козацької та міської бідноти. Феодали не змогли зберегти старі феодально-кріпосницькі порядки. Антикріпосницький за характером, феодальний гніт був значно послаблений» якщо не скасований.

Іншу велику групу залежного населення становили се­лянство, міська і козацька біднота. Основною масою цього стану було кріпосне селянство. Воно стало головною рушій­ною силою народно-визвольної війни. Як наслідок — було ліквідовано магнатське і польсько-шляхетське землеволо­діння. Селян, котрі проживали на цих землях, фактично визнали вільними. Вони отримали право вільного переходу в козацтво. Це право мали селяни, які проживали на зем­лях української шляхти і духовенства. В універсалах зу­стрічаються заборони до переходу в козаки тільки мона­стирських селян.

Селяни залучалися до панщини один-два дні на тиж­день. Якщо розмір не/визначався гетьманським універса­лом, то феодали встановлювали його самостійно. Крім цього, селяни мали інші феодальні повинності. Всі вони виконували основну повинність у вигляді так званої стації, тобто грошових і натуральних платежів на утримання армії. До цієї повинності належав також обов'язок надан­ня війську квартир і харчування, грошових платежів на утримання військової канцелярії та їх охорони, виконанні;

господарських повинностей на вимогу полковників, сотників чи курінних отаманів тощо.

Селяни сплачували також щорічний «подимний пода­ток». Його розмір залежав від наявності будинку, роз­міру і характеру господарства селянина. Періодично вста­новлювалися повинності у вигляді плати «мостового» — грошей на утримання доріг, «покотельщизни» — мита за виготовлення винних виробів, «пчолиного», тобто грошей-па утримання вуликів, та ін. За правовим станом селян­ство поділялося на дві категорії. Першу з них становили селяни, котрі проживали на землях української шляхти і церкви, які продовжували залишатися кріпосними. Другу категорію становили селяни, котрі проживали на землях вигнаних магнатів, католицької церкви і польсько-литов­ської шляхти, за якими визнавалося право вільного пере­ходу.

Міське населення за соціально-економічним і право­вим становищем не було однорідним. Його верхівку ста­новили купці, цехові майстри ремісників і чиновники, а основну масу — ремісники, дрібні торговці та декласовані елементи, тобто міська біднота.

Міське населення називалося міщанами. Серед них ви­різнялися представники міського управління — війти, бур­містри, радники і лавники, що за становищем прирівню­валися до козацької старшини і шляхти. Всі мешканці визнавалися вільними. Вони мали право переходу в коза­цтво, право займатися ремеслами, промислами і торгівлею. У містах проживало також населення, яке займалося сіль­ським господарством, дрібною торгівлею, а також дрібну орендатори міських земель, ті, хто займалися ремеслом;. та ін.

На міщанство поширювалась уся система різноманіт­них повинностей. Вони платили подимний податок, мосто­ві гроші, ярмарочні збори, забезпечували військові постої тощо, за свій рахунок утримували міську адміністрацію і забезпечували охорону міста.

Нелегке становище міщан стало причиною того, що-чимало з них переходили у козацтво і виступали разом із. селянами в антикріпосницькій боротьбі.

Чільне місце в українському суспільстві посідало ко­зацтво. Головним обов'язком козаків вважалася військова служба. Козацтво поділялося на старшину і рядових. Ко­зацька старшина за становищем належала до панівної верстви. Козацтво визнавалося вільним. Воно могло без­перешкодно переходити в інший стан, змінити місце про­живання, користуватися землею, звільнялося від загаль­них податків і повинностей. Його особливим правом була. участь у виборах козацької старшини. Серед козаків найпривілейованішими вважалися реєстрові козаки, за якими визнавалися право власності на землю. Одним із приві­леїв козацтва було те, що вони користувались правом захисту у своїх судах: курінних, сотенних, полкових на генеральному суді.

Таким чином, в Україні продовжував існувати суспіль ний лад, що відповідав феодальному способу виробництва.