2. Суспільний лад

Соціально-економічний розвиток України у першій половині XIX ст. відбувався за загальними закономірностями, характерними для Російської імперії. Визначально? у цей період була криза феодально-кріпосницького ладу формування елементів нового, капіталістичного ладу.

Факторами, що найбільше сприяли розвиткові економіки України, став технічний переворот і переростання мануфактурного виробництва у промислове, виникнення нових галузей промисловості, зміцнення господарської спеціалізації районів, зростання міст, розвиток торгівлі. Кріпосництво об'єктивно гальмувало формування соціальне економічного устрою.

Населення України за становим критерієм поділялося на дворянство, духовенство, міських жителів і селянство Перші два стани звільнялися від сплати податків. Міщани і селяни відносилися до податкових станів.

У першій половині XIX ст. політика царизму щодо дво­рянства України спрямовувалася на подальше зрівняння його у правах з дворянством Росії. За національним скла­дом російське дворянство було неоднорідним. Основну ча­стину дворянства Лівобережжя становила українська козацька старшина, яка XVII—XVIII ст. оформилася у клас феодалів. На Правобережжі дворянством вважалася ук­раїнська і польська шляхта. У степових губерніях України, що освоювалися внаслідок роздавання земельних масивів, переважали російські поміщики.

Кількість російських дворян у всій Україні постійне збільшувалася. Загальною політикою царського самодер­жавства щодо дворянського стану була політика підтвер­дження і зміцнення прав цього стану. У 1801 р. під­тверджена Жалувана грамота дворянству 1785 р. Закон 1827 р. закріпив за дворянами право створення ремісни­чого виробництва, фабрик і заводів у містах без обмеже­ної кількості робітників. З метою збереження економічної основи дворянства/1845 р. виданий закон про майорати (лат. majoratus, від major — більший, старший), що зу­пинив роздроблення поміщицької земельної власності. За­кон встановив порядок спадкування нерухомого майна (найчастіше землі), за яким воно передавалося старшому в родині, сім'ї.

Водночас царське самодержавство надавало чимало переваг російському дворянству — поміщикам і чиновни­кам, зокрема у губерніях Правобережної України. Так, за указом 1810 р., особи, котрі отримали орендні маєтки в губерніях Правобережжя як нагороду за «відмінну і

старанну» службу, звільнялися від податків. У 1841 р. російським орендаторам продовжено термін оренди па пільгових умовах. У 1832 р. за чиновниками російського походження, призначеними на службу в Подільську і Во­линську губернії, збережені понад платню пенсії за попе­редню військову чи цивільну службу.

Духовенство, як і раніше, поділялося на чорне (черне­че) і біле (приходське). Воно звільнялося від особистих податків і повинностей, військових постоїв, тілесних по­карань. У першій половині XIX ст. було дозволено всту­пати до лав духовенства представникам інших станів. Дозволявся також вихід з духовного сану, причому діти колишніх священиків отримували звання спадкових почес­них громадян.

Колонізація степової частини України, розвиток про­мисловості й торгівлі зумовили процес утворення нових міст, зростання старих. Міста поділялися на губернські, повітові, заштатні (які не були адміністративними центра­ми) та містечка. Все міське населення поділялося на куп­ців, міщан, цехових і так званих робочих людей.

У 1832 р. верхівка купецтва отримала деякі переваги, зокрема почесне громадянство. Категорія почесних грома­дян, названа у царському указі станом, була створена, щоб запобігти проникненню до дворянського стану інород-них елементів. Почесні громадяни звільнялися від подуш­ного податку, рекрутської повинності, тілесних покарані і мали право брати участь у виборах і бути обраними на міські громадські посади.

Міщани вважалися податковим станом і сплачували подушне, а з 1816 р. платили податки на будівництво шля­хів сполучення, виконували рекрутську та інші повинності. Однак 1832 р. вони отримали право на придбання у місті земельних ділянок для торговельної та промислової діяльності.

Велику частину населення України становило селянство. Царськими указами 1800, 1804, 1808 і 1828 рр. завер­шено окріпачення всього селянства України. Правове становище державних селян (велика станова група се­лян, котрі користувалися державною (казенною) землею і були феодальне залежними від держави) визначалось тим, що вони були зобов'язані сплатити державні податки і феодальні повинності. Податки селяни сплачували як піддані держави, повинності — як феодальне залежні від неї. За характером державні повинності були грошовими і натуральними.

У першій половині XIX ст. царський уряд перетворив державних селян на ізольовану від народу військову касту, яку при потребі можна було б використати для придушен­ня виступів. Одночасно уряд сподівався зменшити витрати на утримання армії, але збільшити її чисельність. В Ук­раїні військові поселення почали створювати 1817 р. на території Слобідсько-Української (пізніше Харківської) губернії. Селяни, перетворені на військових поселенців, ставали довічними солдатами, їхніх дітей з семи років зараховували до кантоністів (нім. Kantonist — новобра­нець, франц. canton — військовий округ), а з 18 років — у військові частини, де вони перебували до 45 років, потім переходили на нестройову військову службу.

Військові поселенці були одночасно селянами і солда­тами. Для них встановлювався суворий режим, що регла­ментував усе їхнє життя. У «розпис» входили не тільки військова муштра, сільськогосподарські роботи, а навіть сон і народження дітей. За найменшу провину поселенців жорстоко карали. Формально вони мали працювати три дні на казну і три дні на себе; насправді ж вони працю­вали на казну весь тиждень, бо «уроки» були такі великі, що «урок на день» треба було відробляти два-три дні. В умовах зростання селянського руху (повстання бузьких козаків 1817 р., Чугуївське повстання на Харківщині 1819 р., Шебелинське повстання також на Харківщині 1829 р. тощо) під час глибокої кризи феодально-кріпос­ницької системи 50-х років царський уряд змушений був 1857 р. ліквідувати військових поселенців, перевівши їх на становище державних селян.

Величезну кількість (за переписом — ревізією — 1810 р. їх налічувалося 60,5%) становили поміщицькі се­ляни. Вони вважалися власністю дворян-поміщиків. Вна­слідок цього поміщик здійснював щодо селян усю повноту адміністративної, поліцейської та судової влади. Помі­щицькі селяни зобов'язані були сплачувати такі ж подат­ки і виконувати натуральні повинності, як і державні се­ляни, цілком залежали від сваволі поміщика. Поміщики розпоряджалися самим селянином і його господарством, переселяли їх у помістя інших місцевостей, продавали або обмінювали їх, регламентували сімейний побут.

Кріпосний селянин перебував у цілковитій залежності від поміщика. Тільки на Правобережжі під впливом се­лянського руху, очолюваного Устимом Кармалюком, цар­ський уряд почав 1847—1848 рр інвентарну реформу, суть якої полягала в тому, що форми і масштаби залежності кріпосних селян від поміщиків затверджувалися в інвентаріях (лат. inventarium — опис) для кожного поміщиць­кого маєтку за станом на 1847 р Однак вона тільки за­кріпила існуюче положення і аж ніяк не обмежила свавілля поміщиків. Підтвердженням цього є царський указ З березня 1848 р. про надання селянам права набувати у власність землі, будинки, крамниці та нерухоме майно тільки з дозволу своїх поміщиків.

Селянські повстання поглиблювали кризу феодально-кріпосницького ладу. В березні 1821 р. було створено Пів­денне товариство декабристів в Україні (м. Тульчин Він­ницької обл.) і згодом — Північне товариство декабристів у Петербурзі. Південне товариство, очолене сином сибір­ського генерал-губернатора полковником П. Пестелем, було за програмою радикальнішим, ніж Північне товари­ство, очолене М. Муравйовим-Апостолом (його мати — дочка українського гетьмана Д. Апостола).

«Руська правда» Пестеля передбачала ліквідацію крі­посництва, встановлення республіканського ладу, безплат­не наділення селян землею за рахунок державного фонду. «Руська правда» проголошувала знищення станів, рівність громадян перед законом, свободу слова, друку, віроспові­дання, передбачала ліквідацію військових поселень, ско­рочення строку служби в армії. Верховну законодавчу владу мало здійснювати Народне віче, виконавчу — Дер­жавна дума, нагляд за виконанням законів — Верховний собор.

Конституція Муравйова передбачала створення консти­туційної монархії. Росія повинна була перетворитися на федерацію 15 держав з власними парламентами. Зокре­ма, передбачалося створення «Чорноморської держави» з центром у Києві та «Української держави» з центром у Харкові. Верховна влада у федерації належала двопалат­ному Народному віче, яке складалося з Верховної думи (у складі 42 членів) і Палати народних представників (депутат від 50 тис. жителів чоловічої статі). Для виборів встановлювався високий майновий ценз. Менш демокра­тично розв'язувалося земельне питання. Селяни повинні були отримати тільки по 2 десятини, тобто трохи більше ніж 2 га орної землі на двір. Основний масив землі зали­шався у руках поміщиків.

У Новоград-Волинському (тепер Житомирської обл.) 1823 р. виникло ще Товариство об'єднаних слов'ян (заснов­ники — брати Борисови), яке висунуло ідею добровільно­го об'єднання слов'янських народів у формі федеративної республіки.

Декабристський рух, що мав відгуки і на західноукра­їнських землях, закінчився невдалим повстанням 14 груд­ня 1825 р. у Петербурзі і повстанням Чернігівського пол­ку на Київщині 29 грудня 1825 р., яке також було при­душене. Зауважимо, що видатним представником когорти демократів в Україні у період загострення кризи феодаль­но-кріпосницького ладу був Тарас Шевченко. Наприкінці 50-х років з критикою кріпосницького ладу виступала письменниця Марко Вовчок (Марія Вілінська, по чолові­кові Маркевич).