В. С. Кульчицький, М. І. Настюк, Б.Й. Тищик

Затверджено Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів

ЛЬВІВ ВИДАВНИЦТВО «СВІТ»

ПЕРЕДМОВА

Розвиток і поступ науки залежить від загальної атмосфери у країні, суспільно-політичного клімату. Цей постулат особливо яскраво унаочнює наше сьогодення. Десятиліття командно-бюрократичних методів керівницт­ва згубно вплинули і на історико-правову науку. Від неї вимагалося здебільшого пропагувати нерідко вигадані успіхи і досягнення соціалістичної системи. Це і приз­вело до однобічного зображення минулого, без об'єк­тивного вивчення і серйозного розкриття труднощів та суперечностей історичної, у тому числі й історико-правової науки. А не знати історії, за словами римського політичного діяча, оратора і письменника Марка Тулія Цицерона, — бути завжди недоростком. Розвиваючи цю думку, відомий український поет, академік Максим Риль­ський у передмові до книги І. Шаповала «В пошуках скарбів» зазначав: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани».

Тепер ми повною мірою усвідомлюємо, що не можна впевнено йти у майбутнє з тягарем ілюзій минулого, не відтворивши історичну справедливість. Саме у встанов­ленні істини, сущої правди подій і процесів — запорука морального оздоровлення нашого суспільства, джерело духовного відродження нації.

Зрештою, ми маємо змогу подивитися на світ без ідео­логічних вказівок «зверху», бачити його таким, яким він був, складним, багатогранним, суперечливим. Переважно історики мали хибні уявлення про минуле України. Але не знали не тому, що не хотіли знати, адже доступ до багатьох архівних фондів, інших інформаційних джерел був тільки у довірених осіб. Більшості залишалося пов­торювати і коментувати компартійні догми. Опинившись у полоні ідеологічних ілюзій, чимало істориків мимоволі ставали адептами так званого соціалістичного ладу. І це було не стільки їх виною, скільки бідою.

Життя вимагає наукової, глибокої, правдивої історії Однак це надзвичайно складне і важливе завдання неможливо розв'язати впродовж короткого часу, тим паче за нинішніх матеріальних та інших труднощів. Пропо­нований навчальний посібник є спробою цілісного роз­гляду суспільно-державного ладу і правової системи ук­раїнського народу від найдавніших до наших часів. Він буде корисним не тільки студентам юридичних факуль­тетів, а й усім, хто не байдужий до історії України, і, що, на нашу думку, дуже важливо, дасть поштовх до роздумів, нових наукових пошуків.

Навчальний посібник підготували викладачі юридич­ного факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка: член-кореспондент Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор Воло­димир Кульчицький, кандидат юридичних наук. доцент Михайло Настюк і кандидат юридичних наук, професор Борис Тищик.

Авторський колектив висловлює подяку всім, хто сприяв підготовці та виданню цієї книги.

Розділ і стародавні держави і пра на території україни (VII ст. До н. Е.—VI ст. Н. Е.)

1. Виникнення стародавніх держав

Найдавнішим періодом історії людського суспільства був стародавній кам'яний вік — палеоліт, названий так 1865 р. англійським дослідником Дж. Леббоком. На те­риторії України первісні люди вперше з'явилися в епоху стародавнього кам'яного віку — ранньому палеоліті (пратоліті). Ця епоха характеризується поширенням ка­м'яних знарядь праці з дерева, каменю, кістки і рогів тварин, переважанням збиральництва, яке полягало у заготівлі дикоростучих плодів, ягід, їстівного коріння, молюсків, комах тощо для харчування. Збиральництво існувало поряд з мисливством і рибальством.

Сліди життя давніх людей у вигляді залишків їх короткочасних поселень-стоянок знайдені на території дея­ких районів України. Найдавнішою вважається стоянка у с. Лука Врублівецька Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. В епоху пізнього палеоліту (міоліту) з'явився матріархально-родовий лад. При групово­му шлюбі, що панував у той період, батько дитини за­лишався невідомим. Була відома тільки мати, від якої й велися родовід і спорідненість людей.

Палеоліт змінився мезолітом, за якого суспільною організацією людей стали племена — об'єднання спорід­нених родових общин. Родовий лад характеризувався високим розвитком мисливства і рибальства та переходом до відтворюючих форм господарства — скотарства й землеробства. Споріднені племена об'єднувалися у гру­пи, що займали часто великі території — в Приазов'ї на Північному Бузі та Дністрі, у Середньому Придністров'ї, Прикарпатті, на Волині тощо. Матріархат (від лат. mater—мати) замінено патріархальним (від лат. pater—батько) родовим ладом і парною сім'єю — моногамною, де спорідненість і спадковість велася за батьківською лінією.

Господарською основою патріархальних родових об­щин стала велика патріархальна сім'я. Вона складалася з кількох поколінь родичів за батьківською лінією, що здійснювали спільні виробництва і споживання. До її складу входили і раби.

Застосування залізного знаряддя призвело до підви­щення продуктивності праці у господарстві, до подаль­шого розвитку обміну, зростання багатства родів і пле­мен, майнового розшарування суспільства. У процесі збагачення патріархальних родових общин їхні виборні родові ватажки поступово перетворювалися на спадкову родову знать, прибираючи до своїх рук общинні багат­ства і перетворюючи їх на приватну власність окремих невеликих індивідуальних сімей. Раби і вироблені про­дукти також стали власністю таких сімей. Розвиток ре­месла і зв'язаної з ним внутрішньої та зовнішньої тор­гівлі призвів до виникнення замість родових общин те­риторіальних (сусідських) общин. Поява спадкової влади й експлуатація рабів і збіднілих общинників з метою збільшення багатства родової знаті, а потім розпад ро­дових общин та заміна їх територіальними общинами були початком розкладу первіснообщинного ладу і по­ступового переходу людства до класового суспільства. Вожді-воєначальники наймогутніших племен підкоряли сусідні племена, утворюючи союзи племен. Родоплемінна знать при цьому перетворювалася на спадкову майнову знать, а влада вождів-воєначальників — на спадкову князівську (королівську, царську) владу. Ця багата вер­хівка повністю панувала над більшістю залежного від неї бідного населення. Необхідність для панівного класу утримувати в залежності та покорі пригноблений народ сприяла утворенню держави, що знаменувала заміну пер­віснообщинного ладу класовим суспільством.

Людство розвивалося дуже нерівномірно, тому й за­міна первіснообщинного ладу класовим суспільством від­бувалася в різні часи і по-різному. Так, на території України у скіфів цей процес закінчився у першій по­ловині І тис. до н. е., а у східних слов'ян — наприкінці І тис. н. е., коли в них виникла найдавніша держава — Київська Русь.

2. СКІФІЯ

Степова смуга України на північ від Чорного моря була з давніх часів шляхом, яким проходили різні пле­мена. Від VII ст. до н. е. в українських степах жили іраномовні племена — спершу скіфи (давня назва скити), пізніше—споріднені зі скіфами сармати, або савромати, алани, роксолани та ін. Знання про життя скіфів і сусідніх з ними племен ґрунтуються на вивченні їх пам'яток — поселень і поховань, а також писемних творів старогрецьких учених і письменників.

Скіфські племена займалися переважно скотарством і вели кочовий спосіб життя, пересуваючись з місця на міс­це у пошуках корму для коней, великої рогатої худоби та овець. Скіфи перебували на стадії розкладу первісно­общинного ладу. Для їх суспільної організації характер­ний лад військової демократії. Це були дуже войовничі племена, вони вміло билися у кінному і в пішому строю.

За свідченням Геродота, якого вже у давнину нази­вали «батьком історії», скіф випивав кров першого вби­того ним ворога, а голови всіх убитих у бою відносив до царя, адже той, хто приніс голови, отримував частину захопленої здобичі. Давньогрецький лікар і природодослідник Гіппократ писав, що навіть скіфські дівчата їзди­ли верхи, стріляли з луків і кидали дротики, сидячи на конях, билися з ворогами. Заміж вони не виходили доти, доки не вбивали трьох ворогів. Скіфи нерідко здійсню­вали спустошливі напади на сусідні племена у Східній Європі, античні міста-держави Північного Причорномор'я, а також на стародавні держави Закавказзя і Середньої Азії. Недарма наприкінці V ст. до н. е. старогрецький історик Фукідід зазначав, що воєнною силою і кількістю війська зі скіфами «не тільки не можуть зрівнятися євро­пейські царства, але навіть в Азії немає народу, який міг би сам на сам протистояти скіфам, якщо всі вони будуть одностайні». Так, невдачею закінчився похід пер­ського царя Дарія І Гістаспа проти скіфів у 514 або 513 р. до н. е. Заманюючи персів на свою територію і нападаючи на їх окремі загони, але уникаючи генераль­ного бою, скіфи здобули блискучу перемогу над 700-ти-сячним військом Дарія, відкинувши його за Дунай.

У V—IV ст. до н. е. частина скіфів-кочівників посту­пово почала переходити до осілого способу життя. Вини­кали великі поселення, укріплені ровами, земляними ва­лами та кам'яними стінами. У кочових скіфів, котрі во­лоділи великими стадами худоби і жваво торгували з

грецькими містами-державами, відбувався процес майнового розшарування. Почали застосовувати працю рабів Влада багатьох вождів з виборної поступово перетворювалася у спадкову. У деяких степових скіфських племенах відбувся поділ на рабовласників і рабів. Створю валися передумови для створення рабовласницьке держави.

Перша скіфська держава виникла у середині IV ст. до н. е. Вона займала територію Північного Причорномор’я від Азовського моря до Дунаю. Цар Атей, кот­рий, як повідомляє старогрецький географ та історик Страбон, панував над більшістю північно-причорноморських племен, організував успішні походи проти фракій­ців. Однак у війні з царем Філіппом II Македонським по­терпів поразку, і його держава розпалася.

У III ст. до н. е. утворилася скіфська держава в Кри­му. Вона була тривалішою і могутнішою від держави Атея. Її столицею стало м. Неаполь Скіфський (поблизу сучасного м. Сімферополя), який найбільшого розквіту досяг у II ст. до н. е. за царів Скілура та його сина Палака.

Наприкінці II—початку III ст. п. е. Скіфія як полі­тичне об'єднання перестала існувати. Пануванню скіфів поклала край міграція сарматів із-за Дону на Захід. Тут вони зустрілися з давніми східними слов'янами і впро­довж кількох століть були їх безпосередніми південними сусідами. Але назва «Скіфія» щодо території Північного Причорномор'я зберігалася і пізніше (наприклад, у «Повісті врем'яних літ», складеній на початку XII ст., згадується Великий Скуфь). Під час великого переселен­ня народів скіфи асимілювалися іншими, у тому числі слов'янськими племенами. Рештки їх — це кавказькі осетини.

У Скіфії встановилися рабовласницькі відносини г пережитками первіснообщинного ладу. Поділ скіфськи? племен на скіфів царських, скіфів-орачів, скіфів-земле­робів і скіфів-скотарів, а також кочовий побут багатьом :і них, збереження патріархальних звичаїв не могли за­тримати процес розкладу родового ладу і появу майнової нерівності. Приватна власність зосереджувалася переду­сім у руках племінних вождів і старійшин племен, їх родин. Решта населення — це вільні общинники, які несли військову службу, сплачували данини і виконували різні повинності. У містах основну масу населення ста­новили вільні ремісники, а також купці. Головним дже­релом поповнення рабів було підкорення осілих племен.

Раб вважався власністю пана, річчю, яку можна продати, подарувати, обміняти і передати у спадщину. Рабі використовувались здебільшого у домашньому господарстві, а також для охорони стада. При розпаді первісне общинного ладу рабство втрачало патріархальний характер. Посилення експлуатації викликало повстання рабів, що жорстоко придушувалися. За» свідченням Геродота, повсталих рабів розпинали на хрестах.

Майнова і соціальна нерівність у скіфів яскраво ви являлася у характері їх поховальних пам'яток. Похо­вання бідних скіфів звичайно розміщали під невисокими курганами. Над похованнями знатних скіфів насипалися високі кургани, у поховання клали різноманітні речі зі срібла і золота. При похованнях багатих скіфів завжди знаходилися поховання вбитих воїнів, жінок, рабів, коней з бойовим спорядженням тощо. Особливо багаті були кургани з похованням вождів племен і царів скіфської" держави. Одним з найбільших є Чортомлицький курган поблизу м. Нікополя на Дніпропетровщині. Тут поховані цар і цариця, шість воїнів та 11 бойових коней, а також велика кількість цінних речей.

У скіфів існувала деспотична царська влада. Однак кандидатура царя і його наступників затверджувалася народними зборами. Вони, а також Рада старійшин і пле­мінних вождів розв'язували важливі державні питання. Територія держави поділялася на нами (округи), що» ймовірно, були племінними територіями, які населяли різні кочові й осілі скіфські та інші племена. Правова система ґрунтувалася головним чином на звичаях, рішен­нях народних зборів, а також постановах царів. Існувала приватна власність на стада, посіви, житло. Право при ватної власності на рухомі речі зумовило розвиток зобов'язального права. Договори скріплювалися присягою Сімейне право характеризувалося пануванням патріарха ту, що вимагало ведення родоводу за батьківською лінією, панівної ролі чоловіка у господарстві, суспільстві сім'ї. Жінка перебувала під владою чоловіка. Після йол смерті вона переходила у власність спадкоємця. У спадковому праві панував мінорат (лат. minor — менший) тобто перехід батьківського майна неподільно до молодшого за віком сина. Одружені сини мали право на виділ при житті батька.

Найнебезпечнішими злочинами вважалися злочині проти царя. Каралося не тільки вчинення злочину, а і замах. Самостійним злочином була фальшива присяга що, за переконанням скіфів, могла спричинити хвороба царя і каралася стратою. Таке ж покарання застосову­валося за порушення звичаїв і відступ від віри предків. Тяжкими злочинами вважалися вбивство, крадіжка, об­мова невинного, перелюбство тощо. До найпоширеніших видів покарань належали смертна кара, відрубання пра­вої руки, вигнання. Продовжувала існувати кривава помста. Справи, які не стосувалися царської влади та інтересів держави, розглядалися змагальним поряд­ком, але існував і слідчий процес для найнебезпечніших злочинів.