- •Розділ і стародавні держави і пра на території україни (VII ст. До н. Е.—VI ст. Н. Е.)
- •1. Виникнення стародавніх держав
- •3. Античні міста-держави
- •4. Боспорське царство
- •5. Стародавні східні слов'яни
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •Розділ III
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •2. Суспільний лад
- •3. Виникнення українського козацтва. Запорізька січ
- •4. Державний лад
- •5. Право
- •Розділ V суспільно-політичний лад і право в україні у період народно-визвольної війни
- •1. Антикріпосницький і національно-визвольний ха народної війни
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •5. Входження україни до складу росії та його наслідки
- •Розділ VI суспільно-політичний лад і право козацько-гетьманської держави (середина XVII—кінець XVIII ст.) соціально-політичне становиш україни під владою іноземних держав
- •2. Входження правобережної україни до складу росії
- •3. Суспільний лад
- •4. Державний лад
- •5. Ліквідація автономного устрою україни
- •6. Право
- •1. Криза і розпад феодально-кріпосницького ладу
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •Розділ VIII суспільно-політичний лад і право україни у другій половині XIX ст. І. Скасування кріпосного права
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •Розділ IX
- •1. Загарбання західноукраїнських земель австрією
- •2. Органи урядової адміністрації
- •3.Органи самоврядування
- •4. Право
- •Розділ х
- •1. Розпад російської імперії та відродження української держави
- •2. Система органів центральної ради
- •3. Жовтневий переворот більшовиків. Його вплив на україну
- •4. Четвертий універсал і проголошення україни незалежною демократичною дер
- •5. Українська держава за гетьмана п. Скоропадського
- •6. Українська держава за директорії
- •1. Розпад австро-угорщини і проголошення зунр
- •2. Державний лад зунр
- •3. Законодавча діяльність зунр. Злука унр і зунр
- •4. Падіння зунр
- •Утворення срср та зміни / суспільно-політичному житті україни
- •1. Передумови утворення і юридичне оформлення срср
- •2. Прийняття загальносоюзної конституції і дальший розвиток конституційного законодавства урср
- •3. Перебудова державного апарату урср
- •4. Адміністративно-територіальна реформа
- •5. Кодифікації та характеристика права
- •Розділ хні входження західної у країн та північної буковини до складу україни
- •1. Окупація західноукраїнських земель та їхнє сощально-політи-чне становище у складі іноземних держав
- •Розділ XIV зміни в державному апараті та праві україни в роки другої світової війни
- •1. Напад фашистської німеччини на радянський союз. Спроби відновлення української держави
- •2. Розчленування території україни характеристика окупаційного режиму
- •3. Державний лад
- •Розділ XV
- •1. Соціально-політичне становище закарпаття у складі чехословаччин.И
- •2. Створення і діяльність органів народної влади. Входження закарпаття до урср
- •Розділ XVI розпад срср та відродження української суверенної, незалежної, соборної держави
- •1. Процес перебудови і зміни в суспільно-політичному житті україни
- •2. Декларація про державний суверенітет україни 16 липня 1990 р.
- •3. Акт проголошення незалежності україни 24 серпня 1991 р.
- •4. Державне будівництво в україні на сучасному етапі
- •Список літератури
- •290008 Львів, вул. Пекарська, 11,
3.Органи самоврядування
Окрім урядових органів адміністративного управління в Галичині та Буковині існували ще органи крайового і місцевого самоврядування (крайові сейми, повітові, міські та сільські ради). Антидемократичний принцип австрійського самоврядування полягав у розчленуванні завдань і функцій урядового управління та самоврядування. Насправді державні органи контролювали діяльність органів самоврядування, які не були наділені будь-якою реальною владою. Так, повітовий староста міг зупинити виконання рішень повітової ради під приводом їх невідповідності законам держави або недоцільності, а намісник мав право розпустити повітові, міські й сільські ради. Щоправда, розпущені ради могли оскаржити свій розпуск перед міністерством, але подача скарги не припиняла виконання рішення про розпуск і, як засвідчила практика, ніколи не давала позитивних наслідків.
У Львові та Чернівцях 1861 р. створювалися крайові сейми, вибори до яких були нерівними для різних соціальних груп населення. По-перше, до складу сейму автоматично, за посадою, входили так звані вірилісти — митрополити, єпископи та ректори університетів. По-друге, виборче право не було загальним. Усі виборці розділялися на чотири курії (великої власності, торгово-промислових палат, міської буржуазії та сільську, кожна з яких окремо обирала депутатів до сейму строком на шість років). У виборах до галицького і буковинського сеймів через високий майновий ценз брало участь 9—10% населення. Нарешті, відкрите голосування давало великі можливості для зловживань шляхом підкупів і терору з боку державно-адміністративного апарату. В національному відношенні депутати галицького сейму були переважно поляками, а буковинського — румунами.
Компетенція крайових сеймів була дуже обмеженою. Головна сфера їх діяльності стосувалася господарських справ. Бюджетні права сеймів зводилися до накладання додатків до безпосередніх державних податків. Ці додатки нерідко перевищували навіть основну податкову суму. В галузі місцевого самоврядування сейми здійснювали нагляд над повітовими, міськими і сільськими органами, рішення яких часто вимагали затвердження сейму або його виконавчого органу — крайового комітету. Вся діяльність сейму підпорядковувалася центральній владі, він був частиною колоніального апарату Австро-Угорщини. Його рішення, які мали другорядний характер, все одно затверджував імператор. Отже, фактично вони були актами імперської волі.
Крайове та місцеве самоврядування на західноукраїнських землях служило, як і урядові органи, інтересам польської верхівки. Якщо іноді це самоврядування і було демократичнішим, ніж урядові органи, воно однаково захищало усталені порядки і всілякими способами підтримувало інтереси заможних верств населення.
4. Право
На територію західноукраїнських земель поступово поширювалась чинність австрійського права. Проте багатонаціональний характер Австрійської монархії став однією з причин того, що у правовій системі цієї держави тривалий час не було єдності. Але ще до загарбання західноукраїнських земель Австрією там проводилися певні заходи щодо об'єднання цивільного права різних австрійських провінцій. Для ліквідації партикуляризму в праві була створена 1753 р. кодифікаційна комісія, яка 1766 р. подала вироблений нею проект цивільного кодексу на затвердження імператриці Марії Терезії. Однак цей проект імператриця не затвердила.
Особливо пожвавилася робота над кодифікацією цивільного та інших галузей права в останній чверті XVIII ст. Галичина стала своєрідним полігоном, місцем випробування нових законів, чинність яких відтак поширювалася Я на інші австрійські провінції. У 1772 р. була створена нова комісія для переробки незатвердженого проекту цивільного кодексу. Робота просувалася дуже повільно, і тільки 1785 р. була складена перша частина кодексу, яку імператор Иосиф II затвердив декретом 1 листопада 1786 р До неї увійшли норми про права підданих, сімейне т< опікунське право.
Коли закінчилася робота над складанням повного цивільного кодексу, він декретом 13 лютого 1797 р. під назвою Галицького цивільного кодексу був запроваджений у Західній, а декретом 8 вересня того ж року — і у Східній Галичині. Таким чином припинило дію старе польське феодальне право, а сам кодекс став фундаментом для дальшого вдосконалення цивільного законодавства. Але тільки 1811 р., після кількох переробок був затверджений і з 1 січня 1812 р. введений у дію Цивільний кодекс для всієї Австрії. На Тернопільщині цивільний кодекс 1811 р. був введений у дію з 1 лютого 1816 р., оскільки вона від 1809 р. до 1815 р. перебувала у складі Росії.
Кодекс мав 1502 статті і поділявся на три частини. У вступі викладені загальні положення про цивільний закон, перша частина присвячена особовим правам, друга — речовим, у третій подаються спільні постанови щодо особових і речових прав.
Джерелами цивільного кодексу послужили пандектне право, тобто пристосоване до капіталістичних відносин римське право, Прусське земське уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв, але вони часто й істотно перероблялися і змінювалися.
Австрійський цивільний кодекс 1811 р. — це модернізований формулами капіталістичного права дворянський звід законів. Будучи компромісом капіталістичного та феодального права, він у нових історичних умовах застарів. Із деякими змінами, внесеними до кодексу в роки першої світової війни, кодекс продовжував діяти на території Галичини й після її включення за Ризьким мирним договором 1921 р. до складу Польщі. У 1933 р. був затверджений обширний за обсягом польський кодекс зобов'язань, який припинив дію значної частини австрійського цивільного кодексу 1811 р.
Ще до проведення кодифікації цивільного права 1763 р., в Австрії був затверджений кодекс вексельного права. Він налічував усього 53 статті та охоплював норми, що регулювали питання кредиту. Чинність цього кодексу 1775 р. була поширена на Галичину і Буковину, де вексельні справи регулювалися звичаєвим правом.
Майже одночасно з підготовкою цивільного кодексу розпочалася робота над складенням цивільного процесуального кодексу, якому надано силу закону в 1781 р. Через деякий час кодекс був перероблений і введений у дію 1796 р. у Західній Галичині, а 1807 р. — у Східній Галичині, діставши назву Галицького цивільного процесуального кодексу. За своєю структурою він поділявся на 43 розділи, мав 617 статей, які регулювали всі стадії цивільного процесу, починаючи від позовної заяви і закінчуючи виконанням судового рішення. Процес характеризувався повільністю, тяганиною, дорожнечею суду і тому виявився фактично недоступним для багатьох. Навіть тодішні юристи визнавали, що «встановлення істини стало тяжкою і коштовною справою, а правосуддя — повільним і непевним».
У 1825 р. був вироблений новий проект цивільного процесуального кодексу для всіх австрійських країв, але його імператор не затвердив. З цього проекту трохи пізніше були введені у дію тільки окремі його розділи (адвокатська ординація 1849 р., закон про компетенцію судів 1852 р., закон про судочинство/у безспірних справах 1854 р. тощо). Новий цивільний процесуальний кодекс затверджено 1895 р. Він діяв до розпаду Австро-Угорщини.
Робота над кодифікацією кримінального права розпочалася у грудні 1768 р., коли в Австрії був затверджений імператрицею Марією Терезією кримінальний кодекс (скорочено Терезіана). Він складався з двох частин, з яких перша належить до процесуального, а друга — до матеріального права. Система покарань була дуже жорстокою, процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням тортур, скасованих, щоправда, 1776 р. Цей кодекс не діяв у Галичині в частині матеріального кримінального права, але був запроваджений там 1774 р. у частині процесуального права, яке дещо змінилося впродовж найближчих років. Так, 1781 р. було видано розпорядження, яке давало судам право допускати свідками жінок і євреїв.
Імператор Иосиф II 1786 р. затвердив загальну судову інструкцію для судів усіх інстанцій, що детально регулювала порядок розгляду судами справ. У цій інструкції, яку можна вважати своєрідним процесуальним кодексом, подавалися зразки процесуальних документів і форми бланків для судової статистики.
У січні 1787 р. був виданий новий Австрійський Кримінальний кодекс про злочини та їх покарання, що мав окремі положення, характерні для буржуазного кримінального права. Проте загалом він вважався феодальним кодексом. Застосовувалися дуже суворі покарання, але скасовувалася смертна кара. Цей кодекс (його називають скорочено Иосифіною) вперше в історії австрійського кримінального права поділив злочинні дії на кримінальні злочини (їх розглядали суди) і тяжкі поліцейські проступки (тобто менш серйозні правопорушення, що розглядалися адміністративними органами).
У порядку досвіду 1796 р. був запроваджений у Західній, а з 1797 р. у Східній Галичині кримінальний кодекс, підготовлений австрійським юристом Й. Зонненфельсом. Цей кодекс 1803 р. із незначними змінами був проголошений діючим у всій Австрії. Кодекс складався з двох розділів — перший стосувався норм кримінального матеріального права, другий — процесуального права.
Кримінальний кодекс 1803 р. (його називають скорочено Францішканою) встановив смертну кару за деякі злочини, але смертні вироки імператор у порядку помилування здебільшого замінював позбавленням волі, що повинно було створити в умовах розпаду феодально-кріпосницького ладу та зростання капіталістичних відносин популярність абсолютної влади, зміцнити віру народу в «доброго і щедрого імператора». Так, із 1304 смертних вироків, винесених австрійськими судами до 1848 р., виконано тільки 448. Всі інші замінені позбавленням волі на різні строки.
Кримінальний кодекс був переглянутий 1852 р. Його видано у новій редакції, і він діяв у Галичині аж до введення там Польського Кримінального кодексу 1932 р.
Замість попереднього поділу на злочини і тяжкі поліцейські проступки кримінальний кодекс 1852 р. запровадив поділ на злочини і проступки. Кодекс поділявся на дві частини — про злочини і проступки. За вчинення злочину передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув'язнення на різні строки. За проступки кодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести місяців, тілесні покарання (скасовані в Австрії законом 15 листопада 1867 р.), заборону проживати у даній місцевості тощо.
Кримінальний кодекс 1852 р. був доповнений у 1855 р. військовим Кримінальним кодексом, що посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини, а також іншими законами. Однак незважаючи на видання багатьох законодавчих актів, що доповнювали Кримінальний кодекс 1852 р., він ґрунтувався на застарілому кодексі 1803 р. Тому австрійські юристи вимагали перегляд} багатьох його положень. Зокрема, середньовічним варварством вони вважали смертну кару, вимагали іншого врегулювання питання про відповідальність неповнолітнім (за австрійським кодексом 1852 р. від кримінальної відповідальності звільнялися повністю тільки діти до десяти років), виступали проти застосування статей Кримінального кодексу за аналогією тощо.
У кримінальному законодавстві Австро-Угорщини від бився дуалістичний характер держави. Кримінальний кодекс 1852 р. діяв лише в Австрії, в тому числі у Галичині й на Буковині. В Угорщині ж 1879 р. був виданий свій Кримінальний кодекс, чинність якого поширювалася на територію Закарпаття. Цивільне право в Угорщині не було кодифіковано, а складений наприкінці XIX ст. проект Цивільного кодексу не був затверджений.
Та частина Кримінального кодексу 1803 р., що регулювала кримінальний процес, діяла до 1853 р. Тоді ж прийнято окремий закон про кримінальне судочинство, який запроваджував частково гласність процесу, але не допускав участі громадськості у здійсненні правосуддя. Крім цього, ще 1852 р. більшість справ про проступки було передано на /.розгляд органів поліції. Поліцією відало Міністерство внутрішніх справ. Існувала поліція безпеки, шляхова, пожежна, санітарна, торгова тощо. Вона контролювала таким чином все життя країни.
Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив основним демократичним принципам суду, тому 1869 р. його доповнили законом про суди присяжних, а 1873 р був затверджений новий Кримінально-процесуальний кодекс, який проіснував з незначними змінами аж до розпаду Австро-Угорщини. Цей кодекс встановив усність та гласність процесу, допустив участь громадськості (мається на увазі суд присяжних) у розгляді тяжких злочинів і проводив ідею вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів. У 1912 р. був введений » дію військовий Кримінально-процесуальний кодекс. Військові суди розглядали, окрім цього, справи на підставі застарілого Терезіанського кодексу 1768 р.
Австрійське законодавство, що майже півтора століття діяло в Галичині, відповідало, незважаючи на деякі феодальні пережитки, інтересам панівної верхівки. За його допомогою австрійські правлячі кола через відповідні органи державного апарату, насамперед суд та прокуратуру, забезпечували собі панування на західноукраїнських землях.