44. Фашистський окупаційний режим на території України

Перед війною гітлерівці розглядали 2 основних варіанти, як розпорядитися Україною: 1) здобути підтримку українців в боротьбі проти Кремля, надавши їм власну державу, яка мала перебувати під опікою Німеччини; 2) (до якого схилялась більшість нацистського керівництва) цілком нехтував інтересами українців і передбачав їх нещадну експлуатацію на користь Німеччини. У серпні1941 Гітлер наказав поділити Україну на окремі адміністративні одиниці: 1) рейхскомісаріат Україна (Правобережжя і більша частина Лівобережжя), столиця – місто Рівне, правитель Еріх Кох, відомий своєю жорстокістю і нетерпимістю, особливою ненавистю до слов*ян; 2) Галичина (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська області). Її німці перетворили на один з районів Генерального губернаторства Польщі; 3) Буковина (Чернівецька обл.) і частина Південно-Західної України, включаючи Одесу, були передані Румунії і називалися Трансністрією; 4) наближені до лінії фронту східні землі України залишалися під управлінням командування німецької армії. В Україні на всі важливі адміністративні та господарські посади призначали німців, українцям дозволялось займати лише найнижчі посади (сільський староста, мер невеликого міста, поліцай). Нацисти використовували Україну як джерело примусової праці для роботи в Німеччині. На поч. 1942 почалося вивезення молоді до Німеччини. З 2 800 000 остарбайтерів, 2 300 000 були з України. Кох різко обмежив надходження продуктів у міста. Голод у містах став звичайним явищем. Багато жителів міста були змушені перебратися на село, щоб вижити. Київ втратив близько 60% своїх жителів. З 370 тис жителів Харкова для роботи в Німеччині вивезли 120 тис, 30 тис - розстріляли, а 80 тис – померли з голоду. Кох вважав, що 3-х класів початкової школи для українців більше ніж достатньо. Була згорнута система медичного обслуговування в Україні. Терор окупаційних властей викликав широкий рух Опору в Україні. Водночас частина українського населення, скривджена більшовицьким режимом, байдуже сприймала «новий порядок» Гітлера, не вбачаючи великої різниці між Гітлером і Сталіним. Майже 220 тис українців пішли на співпрацю з окупантами, служили в німецькій армії і поліції (за Субтельним). Певна частина населення наймалася на роботу в адміністративний апарат, переважно з метою врятувати себе та своїх близьких від голоду. Саме в Рейхскомісаріаті Україна нацистський режим набував своїх найбільш екстремальних форм. В Галичині німецькі власті пводили себе не так жорстоко. Галичанам дозволили утворити у Львові представницький орган – укр. земельний комітет. Тут існувала початкова, середня та професійна освіта. Українці в Галичині мали змогу в обмежених масштабах організовувати кооперативи та вести культурну діяльність. Порівняно з німецькою, румунська окупація південно-західної України була ліберальнішою. Румуни утримувались від застосування широкого політичного терору і дозволяли вільно торгувати. Але вони придушували всілякі прояви українського націоналізму. Політика нацистів в Україні була жорстокою і необачною. На думку багатьох сучасних істориків, неспроможність німців ефективно використовувати проти радянського режиму неросійські народи, були однією з їх найбільших помилок у війні.