§ 3. Теорія всесвітньої монархії Данте Аліґ’єрі
ДантеАліґ’єрі(1265–1321), італійськийпоет, юристідержавнийдіяч, автор творів «Нове життя», «Бенкет», «Про народне красномовство», «Комедія», «Монархія» таін. Утрактаті«Монархія» вінобґрунтовуєтриголовні тези: 1) необхідністьвсесвітньоїмонархіїдляблагополуччямиру; 2) належність римському народу місії утворення всесвітньої монархії; 3) авторитет монархіїдається безпосередньо відБога, атомуєнезалежним відцеркви.
ІдеїДантецікавіновими, космополітичними поглядаминаоблаштування світу: «мені Всесвіт є батьківщиною, як рибам море». Єдиний вихідізкризи, якаохопилаєвропейськідержави, вінвбачавувсесвітній монархії, яка покладе край чварам і міжусобицям та встановить загальниймиріпорядок. Прикладом цієї монархії вважав Римську імперію, за часів якої народ довів свою здатність збудувати універсальну імперію. Підкорюючи інші народи, римляни намагалися досягти високої мети справедливості — загального блага. Виникнення ж християнства саме у Римській імперії — прояв божественного благовоління до неї.
ОднієюзпричинрозбратувІталіїДантевважав втручання Римського Папи в компетенцію світської влади. Церков порушила поділ влади, якийбувустановлений Богом: «церковРиму, двівладивсобізмішавши,
упалавбруд». Він — зарозмежуванняповноваженьцерквиймонар-
ха. Завданням церкви можуть бути лише духовні справи, а методом їх здійснення — лише переконання. Намагання затверджувати світську владу не відповідає самій природі церкви. Аргументами незалежності монархії у Данте є також історичний досвід — світська влада виникла набагато раніше християнства, а тому монарх одержує владу безпосередньо від Бога, а не від церкви.
ПоглядиДантеможнавважатиідеалістичними. Однозначновизнаючи шкоду від поєднання в одних руках світської та релігійної влади, він вважавможливимзнайтивільноговідкорисливостімонархадлякерівництва Всесвітом, який буде правити виключно заради загального блага.
§ 4. Політико-правове вчення Марсилія Падуанського
Марсилій Падуанський (бл. 1275–бл. 1343), італійський політик, релігійнийдіячінауковець, розробивнезвичнудляСередньовіччяполітикоправовудоктрину, якувиклавупраці«Захисникмиру». Зацюпрацюавтор буввизнанийєретикоміпримушенийпереховуватися відгонінняцеркви.
Він першим із мислителів виступив за повну секуляризацію державноювлади. Навідміну відДанте, Марсилій Падуанський обґрунто-
54
вував не стільки розмежування їх повноважень, скільки майже повне підпорядкування церкви державі. На його думку, причиною всіх бід вІталіїтогоперіодубуланегативнапрактикавтручанняцерквиусвітські справи. Цьомупотрібно, вважаввін, покластикрай. Церкваповиннабути позбавлена свого суверенного статусу та понижена до рівня державної установи, підлеглоїсвітськійвладі. Канонічнеправотакожмаєвикористовуватисялишездозволудержави. Примусзаневиконанняпевнихнорм є монополією виключно держави.
Марсилій не визнавав божественного походження держави. На його думку, держава виникає внаслідок історичного розвитку та прогресу суспільства, ускладненняформйогоорганізації(сім’я, рід, плем’я, місто, держава), як результат раціонального розуму людини та розвитку її потреб. Він розрізняє шість частин держави, кожна з яких виконує певну суспільну роль — землеробство, ремесла, торгівля, військова справа, священство та суд.
Принципово новою була його ідея про суверена держави. Марсилій першим визнав сувереном, джерелом державної влади народ, під яким розумів не всіх громадян, а кращу їх частину — військових, чиновників, священиків, щодбаютьпрозагальнеблаго. Однимізпершихвінобґрунтував відмінності законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада належитьвиключносуверену— народу, авиконавча — монархуйуряду. Виконавчавладабезумовнопідпорядковуєтьсязаконодавчій. Найкращимспособомформування державного апарату вінвважав вибори. Навітьмонархію, прихильникомякоївінбув, пропонувавзробитинеспадковою, авиборною. Обраниймонарх— завждикращеспадкового, авсядержава більшміцна.
Виключно народ як верховний суверен має видавати закони, під якими він розумів «приписи, що мають примусову силу завдяки покаранню або заохоченню». Найважливішою метою законів Марсилій вважав установлення «громадянської справедливості та загального блага», а додатковою — «безпеку та стабільність влади государів».
Таким чином, незважаючи на панування феодалізму в суспільних відносинах, у Середньовіччі виникло багато нових ідей, які виходили далеко за ідеологічні межі цього історичного періоду. Панування релігійного світогляду не завадило появі нової теоретичної течії, яка вперше обґрунтовувала світський характер держави і права. Проблема співвідношення світської й релігійної влади вирішувалася по-різному: в Європі чітко простежується ідея їх відокремлення, а в мусульманському світі, навпаки, — нерозривнепоєднання. Спільноюрисоюбільшостіполітичних концепцій цього часу було їх формування на основі переосмислення здобутків античності, насамперед праць Арістотеля. Нові політико-правові ідеї, які виникли в середньовічній Європі, заклали теоретичні підвалини формування багатьох концепцій Відродження й Реформації, виникнення національних держав і систем національного права сучасного типу.
55
Розділ 6
Початки вітчизняної правової
йполітичної думки
§1. «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона
Одним з центрів книжності, політичної і філософської думки на Русі ставКиєво-Печерськиймонастир, дедіяли«Ярославовікнижники». Прагнучи до зміцнення незалежності Русі від Візантії, Ярослав Мудрий без відома Константинопольського патріарха собором руських єпископів за- твердивмитрополитомєпископаІларіоназКиєво-Печерськогомонастиря. Літописець у «Повісті временних літ», зафіксувавши цю знаменну подію 1051 р., подав лаконічну характеристику першого київського митрополита: «Ларіон муж благ, книжний і постник». Саме йому належить перший на Русі релігійно-політичний трактат «Слово про Закон і Благодать».
На початку твору Іларіон викладає своє тлумачення закону, благодаті
йістини. Законтут— теологічнеіюридичнепоняття, змістякогозмінюється в Новому Завіті. «Закон, через Мойсея даний» був символом Старого Завіту, іудаїзму. Він суворо регламентував життя іудеїв і в його поняття вкладено зміст вузьконаціональної правової норми. Новозавітний закон Іларіонтрактуєякзасібподоланняпороківлюдей, прилученнядо«благодаті
йістини» — християнства, Бога. Ним людство рятується від ворожнечі і взаємознищення, воно як «сосуд поганий», омивається «начебто водою, законом», щоб умістити «молоко благодаті». Отже, у Іларіона законослухняність, моральністьповедінки— умова, шляхпізнанняблагодатійістини. Той, хто живе відповідно до християнських норм Нового Завіту, уже не потребує закону, адже позбувся пороків і моральна досконалість дозволяє йому вільно реалізувати свою волю. У Іларіона закон — предтеча, умова благодаті й істини, істинного християнства. Прийнявши християнство, за Іларіоном, народиперейшливідрабствадосвободи, замінизакону(іудаїзму) благодаттюйістиною(християнством).
«Слово про Закон і Благодать» утверджує ідею рівноправності всіх народів: «Віраблагодатнанавсінародипошириласяідонашогонароду руського дійшла». Час богообраності одного народу (іудеїв) пройшов, тепер народи «малі і великі славлять Бога». Прийняття Руссю християнства, на думку Іларіона, поклало кінець «ідольському мороку», «служінню бісам», тобто язичництву. Руський народ став урівень з ін-
56
шими християнськими народами як рівноправний і не має потреби ні в чиїй опіці, утомучислі Візантії. Руська земля — могутняізнана держава, «вона відома і чута є всіма чотирьми кінці землі».
Унаступнійчастині«Слова» ІларіонславитьвеликогокнязяВолодимира— хрестителяРусі. Утрактатістверджуєтьсязаконністьвладивели-
когокнязя, шляхетністьйогопоходження— «славнийвідславнихнаро-
дився, шляхетнийвідшляхетних». Вінназваний«самодержцемземлісвоєї». Очевидно, що автор «Слова» виступає за легітимність великокнязівської влади, їїдинастичний характеріцентралізмуправління вдержаві.
ПокрестившиРусь, Володимирздійснив, надумкуІларіона, «подвиг благовір’я». У «Слові» виділяються такі благотворні його наслідки: поперше, великий князь повелів «бути усім християнами — незнатним і знатним, рабам і вільним, юним і старим, боярам і простолюдинам, багатим і бідним». Таким чином, стверджується християнська рівність людей. По-друге, «не було жодного, хто став би проти його повеління», — пише автор. Очевидно, для Іларіона були важливими єдність
«благовір’я» із владою, її силою. Єдиновладдя з погляду давньорусь-
кого мислителя служить опорою християнській вірі, що, у свою чергу,
нерозлучна з єдиновладдям. Вирішуючи гостре для Середньовіччя пи-
тання про пріоритет духовної чи світської влади в державі, автор
«Слова» порівнюєвеликогокнязязримськимімператоромКостянтином, що на Никейському соборі оформив союз між імператорською владою
іцерквою. Іларіон — за союз, співпрацю світської і духовної влади.
Він — прихильник їх спільної законотворчості, «симфонії» влади. Вирішуючи питання про пріоритет влади в державі на користь «са-
модержця» у союзі з церквою, Іларіон дає відповіді й на інші, не менш актуальні політичні питання. На його думку, великий київський князь відповідальний і перед Богом, і перед людьми. Він зобов’язаний від-
повідати перед богом «за працю пастви людій його», забезпечувати мир у державі. Рядки «Слова» звучать тут як головні пункти політичної програми для київських князів. За Іларіоном, Володимир — зразок для київських князів. Він — «честен муж», «в правду одягнений, міцністю препоясан, вістинувзутий, розумомувінчанийімилосердям, якгривнею
ізолотоюприкрасоюкрасується». Іншимисловами, розумісила, управління «по правді», тобто за законом, милосердя і справедливість до підданих — необхідні якості верховної влади. Такий акцент на соціаль-
ному аспекті влади був притаманний Ярославовим книжникам. Автор «Слова» вихваляє свого сучасника князя Ярослава: він не
порушує статутів Володимира, але зміцнює, не розтрачує скарбів його благовір’я, алещебільшпреумножує, неговорить, аледіє. Отже, Іларіон, прославляючиВолодимираВеликогоіЯрославаМудрого, створюєобраз ідеального християнського монарха.
57