§ 4. Сучасні концепції природного права

Відродження інтересу до природного права припадає на ХХ ст. Концепції природного права акцентують увагу на змісті юридичних норм і конкретних рішень. Вони керуються положенням: право повинно бути правильним не лише за формою, а й за змістом, тож не всі законодавчі, судові чи адміністративні рішення, будучи формально коректними, містятьправо. Критеріємтакоїправильностіівважалосяприроднеправояк

ідеальний порядоквідносин міжлюдьми, як ідеальне право. Привсій різноманітностітакихтеорійїхоб’єднуєантипозитивістськаіантитоталітарна спрямованість.

Найважливішою методологічною основоювідродження природного права на початку ХХ ст. було неокантіанство, яке утверджувало первинність свідомості щодо буття. Видатним представником неокантіанства був Рудольф Штаммлер (1856−1938)1. Право він розглядав як регулюючу форму соціального життя. На відміну від марксизму, вважав, що не економічні відносини визначають правову форму, а правова форма є визначальним чинником суспільного розвитку.

Штаммлер першим поставив питання про відродження природного праваізапровадивформулу«природногоправаіззміннимзмістом». Під останнім він розумів право, яке відповідає принципам справедливості. Через мінливість історичних умов і потреб людського життя це право змінюється, але напрямок цих змін — відповідність соціальному ідеалу. Водночас він наголошував: «у прояві справедливого права, що постійно збільшується і стає правильнішим, і полягає соціальний прогрес».

Значнийвнесокувідродженняідеїприродногоправазробиввідомий французький богослов і громадський діяч Жак Марітен (1882−1973)2. Представникофіційноїдоктриникатолицькоїцеркви — неотомізму, він розвивавученняАквінськогопроприроднеправозурахуваннямсуспільнихзмінуХХст. ЙогоідеїзнайшливтіленнявЗагальнійдеклараціїправ людини 1948 року, в підготовці якої він брав безпосередню участь.

Природне право Марітен вважав втіленням божественної мудрості

ісправедливості. Воно — неписаний закон, визнання гідності людської особистості, ідеальний порядоклюдськихдій, закріплений уморальних вимогах. «Природнеправомає справузправами іобов’язками, які необ-

1ШтаммлерРудольф – видатнийфілософ ітеоретикправа. Професор цивільного права ун-ту м. Галлі, а потім – Берлінського ун-ту. Основні роботи: «Господарство

іправозпоглядуматеріалістичного розумінняісторії» (1896), «Вчення проправильне

право» (1902), «Сутність і завдання права і правознавства» (1908).

2 Марітен Жак – професор католицького університету в Вашингтоні, посол Франції у Ватикані. Основні роботи: «Інтегральний гуманізм» (1934), «Права людини і природний закон» (1942), «Людина і держава» (1951).

245

хідним чином пов’язані з першим принципом: «Роби добро і уникай зла»». Цьому порядку повинно відповідати позитивне право (корпус законів) і його застосування на практиці. Марітен підкреслює, що людський розум пізнає природне право не за допомогою понять і логічних висновків, а за допомогою особливого інтуїтивного пізнання. Права людини кореняться в природному законі як вираз внутрішньої цінності і гідності людини.

Відстоюючиневідчужуваністьлюдськихправ, він, проте, вирізняв володіння і реалізацію прав. Їх реалізація підпорядкована в кожному окремому випадку конкретним можливостям певного суспільства.

Ж. Марітенвиокремлювавправарізнихрівнів: 1) праваіндивіда, які відповідають абсолютній вимозі природного закону (фундаментальні права): право на життя і особисту свободу, право приватної власності, право на прагнення до етичної досконалості тощо. Вони є природними в точному значенні цього слова, адже кореняться в самій природі людини як вільної і духовної істоти; 2) політичні права (права громадянина), які утворюютьпродовженняприродногоправа: правонародувстановлювати конституцію держави і визначати форму правління; право громадян на активну участь у політичному житті, у тому числі у виборах; право об’єднання в політичні партії і суспільні об’єднання; свобода висловлюваньідискусій, рівністьгромадянпередзакономісудом. Хочаціправане єабсолютними, вони, проте, невід’ємнівсуспільстві, щодосягнуло«стану політичної справедливості»; 3) соціальні права (права трудящих): право на працю, право створення профспілок, право на справедливу заробітну плату, право на соціальне забезпечення та ін., які «обумовлені загальним благом».

У дусі обґрунтування нового права, яке б ураховувало індивідуальність кожної людини, розроблялися екзистенціалістські концепції природного права. Природне право розглядалося як право екзистенції — справжнього людського існування. Основним своїм завданням представники цього напрямку (В. Майхофер, Е. Фехнер, Г. Кон) бачили в орієнтації індивідів, законодавців і правозастосовників на ухвалення екзистенціально правильних рішень у конкретній правовій ситуації. Екзистенціальне право вони протиставляли позитивному праву з його механічними, «мертвими» нормами. Правовий екзистенціалізм справив вплив на гуманізацію законодавства і суддівської практики в післявоєнній Європі.

Після ухвалення Загальної декларації прав людини 1948 р., інших документів ООН і міжнародних пактів про права людини 1966 р. була створена ефективна система міжнародних норм для їх захисту. Природ- но-правова теорія, вирішивши одне зі своїх основних завдань — пози- тивно-правовогозакріпленняправлюдини, практичнопідтвердиласвою

246

теоретичну значущість, але при цьому вона не вичерпала своїх можливостей і не втратила свого значення в правознавстві.

Новітнійетапрозвиткутеорійприродногоправапочинаєтьсязвідомої суперечкиГ. ХартаіЛ. Фуллеранаприкінці50-хроків. ЯкщоХартокреслив позицію позитивізму як концептуальне розмежування права і моралі, тоФуллер(1902−1978) визначивідеюприродногоправаякідеюнеобхідного зв’язку між правом і мораллю. При цьому Фуллер говорить як про внутрішню, такіпрозовнішнюморальправа. Підвнутрішньоюмораллю прававінмавнаувазівісімпринципівстворенняізастосуванняюридичних норм. Вонивимагають, щобправилабули: 1) загальними; 2) опублікованими; 3) передбачуваними(неретроспективними); 4) зрозумілими; 5) несуперечливими; 6) здійсненними; 7) постійними; 8) діїпосадовцівмаютьвідповідати проголошеним правилам. Дотримання цих принципів уможливлює право як таке, а недотримання хоча б одного з них робить правову систему аморальною, а тому свідчить про відсутність правової системи взагалі. Ці принципи виражають вимоги справедливості, або чесності. Свою інтерпретаціюприродногоправаФуллерназивавпроцедурнимприродним правом, розуміючипіднимте, щодаєзмогусконструюватисистемуправил дляпідкореннялюдськоїповедінкиіуправлятинею. Протейогоконцепція ненакладаєжоднихобмеженьназмістюридичнихправил, якіможутьбути інесправедливими. Підзовнішньоюморальністюправавінрозуміветичні принципи, яких дотримує суспільство і які лежать в основі правових інститутів, забезпечуючи їх функціонування. Внутрішня і зовнішня моральністьвзаємопов’язані. Аморальнаправовасистеманеможеіснувати довго, бонематимепідтримки суспільства.

НайвідомішимізсучаснихприхильниківприродногоправаєРональд Дворкін1. Він наполягає на можливості і необхідності дати моральне обґрунтовування права. Це завдання полегшується тим, що позитивне право неминуче асимілює, концентрує в собі моральний зміст.

За Дворкіним позитивне право (правова система) утворює єдність правиліпринципів. Правила — цеконкретнінорми; принципимістять загальні правові положення, такі як людська гідність, справедливість, рівність, вониєнормамичесностіісправедливості. Ускладнихвипадках судді виходять за межі правил і зважують цінності (принципи). Вони не творятьзаконів, аухвалюютьрішення, заснованінаточному«зважуванні» принципів, що належать до справи (суддя обмежений у своєму виборі). У суді кожна зі сторін вимагає захистити своє право. Дворкін пише: «Індивідуальні права — це політичні козирі в руках індивідуумів».

1Дворкін Рональд – відомий американський філософ права, професор права Оксфордського і Нью-Йоркського ун-тів. Основні роботи: «Серйозний погляд на права» (1977), «Справа принципу» (1985), «Імперія права» (1986).

247

КонцепціяанглійськогофілософаправаДжонаФінніса1 єрозвитком традиції природного права, що йде від Фоми Аквінського. Він вирізняв сімфундаментальнихоб’єктивнихцінностей(базовихблаг), необхідних для хорошого життя кожної людини, незалежно від її поглядів і належності до тієї чи іншої культури: життя, знання, гра, естетичні переживання, спілкування (дружба), практична розсудливість і релігія (яку він розуміє як «питання про походження космічного порядку і людської свободи ірозуму»). Вся решта цінностей єзасобами реалізації цихсеми цінностей.

Позаякцінностіможутьбутиреалізованітількивсуспільстві, тодля того, щоб координувати загальне прагнення до базових благ, виникає необхідність у праві як сукупності підкріплених силою влади правил. Визначаючи природне право як «набір принципів практичного розуму для впорядковування людського життя і людського співтовариства», він підкреслює, що конкретні закони слід виводити з «природного права», або «законів розуму». Практичний розум вимагає поважати фундаментальні цінності в кожній дії.

Такимчином, усісучаснітеоріїприродногоправаоб’єднуєвизнання зв’язку права з мораллю, тобто того, що головна мета права полягає вутвердженнісправедливості. Прицьомудлянихєхарактерноюзосередження на проблемі природи позитивного права. Таке зближення теорій юридичного позитивізму і природного права зумовило тенденцію до розвитку інтеграційних концепцій права, які ставляться до права як до багатовимірного явища.

§ 5. Інтегративна юриспруденція

Серед найважливіших чинників, що зумовили виникнення у ХХ ст. інтегративної юриспруденції як одного з перспективних напрямків розвитку правової науки, слід виокремити, по-перше, те, що розвиток правовоїнаукидосягрівня, колидомінуючоюїїтенденцієюстаєспеціаліза-

ціятадиференціаціяюридичнихзнань. Зацихумовкожнийнапрямок юридичнихдослідженьвсебільшенабуваєпевноїконцептуальноїзавершеності — власніобґрунтування, понятійнулогікутакритеріїістинності, щоспричиняє критичне розмежування тачасто-густоідейну ворожнечу між різними школами правової думки. По-друге, така досить детальна роздробленість правознавства призвела до нехтування основоположними правовими категоріями, передовсім такими, як «право» та «за-

1 Фінніс Джон – професор права і правової філософії Оксфордського університету і професор школи права Нотр Дама. Основна робота «Природне право і природні права» (1980).

248

конність», щоупрактичнійплощиніпризводитьдозниженнясоціальної ефективності правового регулювання, нігілістичного ставлення до фундаментальних соціальних цінностей — безпеки, соціальної справедливості, свободи. По-третє, під впливом результатів новітніх пошуків

урізнихгалузяхнаукиістотнозміниласяметодологічнаситуація — плюралізм в методології, який прийшов на зміну однополюсному баченню соціальноїдійсності, передбачаєможливістьтадоцільністьрізноаспектнихвимірівправа, коливонорозглядаєтьсяякскладнийтабагатогранний ціліснийфеномен, арізноманітніпідходидойоговивченнядоповнюють один одного, відображаючи певний шлях до пізнання світу правових явищ.

На плюралістичному фундаменті нової методології юриспруденції,

яка покликана забезпечити багатоаспектність підходів у досягненні істини, наполягаввидатнийукраїнськийправознавецьБ. Кістяківський. На його думку, різноманітність чинників, що зумовлюють існування права, а також його цілі передбачають необхідність застосування різних наукових методів. Тому підсумком аналізу різних сторін права має стати декілька його понять, виокремлення чотирьох істотних проявів права як «державно-наказового», психологічного, нормативного і соціологічного. На цій основі він пропонував створити загальне вчення про право, яке забезпечило б пізнання різних його граней, усі його прояви в їх єдності.

Рух до цілісного сприйняття права здійснюється і в російській політико-правовій думці під назвою «синтетичної точки зору в юридичних теоріях». Критикуючи односторонню послідовність будь-якої юридичної концепції, А. Ященко (1877–1934)1 констатує їх відмінності

упитанні про природу права. Наразі «відволікання» особливих сторін єдиної ідеї від цілісного бачення спричиняє надмірну абстрагованість

іоднобічність юридичних визначень. Інший російський правознавець П. Виноградов (1854–1925)2 розглядав право як соціальне явище і як частину соціального досвіду, особливість та небезпеку аналітичного методу. Звідси увага прихильників синтетичної точки зору до такого праворозуміння, яке охопило б існуючі теорії «в їх однобічній правильності», визнання відносної істинності конфронтуючих теорій права.

А. Ященко вважав помилковим дуалізм природного й позитивно-

го права, оскільки природне право є раціональною сутністю права, реалізованою залежно від конкретно-історичних умов, рівня моральної

1Ященко А. С. – російський юрист. Основні роботи: Синтетическая теория права в юридических науках// Журнал Министерства юстиции. – 1912. – Январь; Философия права Владимира Соловьева. Теория феодализма. О синтетической теории права и государства. – СПб., 1919.

2ВиноградовП. Г. – російськийюрист. Основнаробота: Обычайиправо. – Осло,

1925.

249

свідомості суспільства. Не може бути двох різних за своїм змістом — права позитивного й права природного, а є лише одне право, як є одна моральність, де природна складова не протиставляється позитивній.

Учений застосовує синтетичний підхід стосовно концепції поділу влади: реально не існує ні поділу влади в точному змісті слова, ні суворої її єдності як єдиної волі, а є синтез влади, її спільність і врівноваженість. Так само й своєрідність устрою федеративної держави передбачає, що суверенітет тут не у центральної влади й не у частин федерації, а «у корпоративній нерозривності центральної влади й федеративної влади, що діють спільно». З позицій синтезованого підходу формує загальну теорію права П. Сорокін (1889–1968)1. Оглядаючи можливі соціальні прояви права, він зводить комплексну характеристику права до трьох основних аспектів: право як правило поведінки; як правилайнормиувиглядіправовихпереконань; якправовіпереконання, реалізовані й об’єктивовані в джерелах права, різних інститутах політичної організації суспільства.

Спираючись на основоположні ідеї природно-правової доктрини та проголошуючи план подальшого розвитку правової думки в США, історик правових теорій Дж. Холл2 вперше застосовує термін «інтегративнаюриспруденція». Вінзазначивперевагиновогонапрямуправової науки порівняно з існуючими «партикулярними» юриспруденціями — юридичнимпозитивізмом, школоюреалістів, юриспруденцієюдефініцій, соціологічною юриспруденцією тощо. На його думку, недоліки кожної зцихшкілзумовленілогічнимвиокремленнямодневідодногоцінностей, фактів і ідеї. Зокрема відокремлення природного права від позитивного знищує зв’язок останнього з етичними принципами. Тому право для Дж. Холла є і нормативний акт, і конкретна дія офіційної особи, і правова свідомість. Саме інтегративна юриспруденція, надумкувченого, покликанастатинайбільш«адекватноююриспруденцією», якабудеосередком переосмислених головних ідей, сумісних із багатьма правовими теоріями, кожна з яких має власний доробок достовірних доводів і тверджень. Як підсумок інтегративна юриспруденція виступає синтезом таких класичних підрозділів правової думки, як правова онтологія, правова аксіологія, соціологія права й формальна юридична наука.

1Сорокін П. А. – російський і американський соціолог, політолог. Навчався

вПетербурзькому університеті, очолював соціологічний фак. Гарвардського ун-ту. Основна робота: Элементарный учебник общей теории права в связи с теорией государства. Ярославль, 1919.

2ХоллДжером – американський історикправовихтеорій. Основніроботи: Інтег-

ративна юриспруденція // Studies in Jurisprudence and Criminal Theory. N.-Y., 1958;

Дослідження з юриспруденції і кримінальної теорії. – N.-Y., 1958.

250

НадумкуГ. Дж. Бермана1, право — вісторіїЗаходувусякомуразі — неможебутиповністюзведененідоматеріальнихумовтогосуспільства, щойогопороджує, нідовідповідноїсистемиідейтацінностей. Правослід також розглядати і як самостійний чинник, як одну з причин, а не лише одинзрезультатівцілогорядусуспільних, економічних, політичних, інтелектуальних, моральних і релігійних явищ. Перше завдання соціальної теоріїправасьогодніполягаєвтому, щобвідійтивіднадмірноспрощених концепцій причинності права. Як підсумок Г. Дж. Берман доходить переконання, щосинтезованаюриспруденціямаєстатифілософією, щопоєд-

нує три класичні школи: правовий позитивізм, теорію природного правайісторичнушколу, томущокожнаізцихтрьохконкуруючихшкіл виділила один з важливих вимірів права, виключивши інші, і змішання декількох вимірів в одному фокусі, по-перше, можливо, і, по-друге, важливо. Особливу роль у справі об’єднання такого важливого для західної традиції права юридичного позитивізму і теорії природнього права покликана відіграти, на думку вченого, історична юриспруденція.

Прихильники інтегративного підходу підкреслюють, що він не може бути породженням юридичних дефініцій, оскільки відображає комплекс основнихідей, якіутворюютьнайбільшадекватнуправовудоктрину. Тому юриспруденція, вимірюванавракурсіісторичного, теоретичноготапрактичногоправознавства, маєбутидоповненатакимихарактеристиками, які виглядають обгрунтованими з позицій цілісного соціокультурного під-

ходу. Особлива увага при цьому звертається на нові можливості сучасного порівняльного правознавства, якому став доступний порівняльний аналіз правового досвіду Заходу та інших країн, що запозичили європейське кодифіковане право, так із самобутніми правовими системами.

Якнеобхіднускладовуформуванняінтегральноїтеоріїправарозглядаєсистемнийпідхід, якийоб’єднуєфілософські, юридико-соціологічні та теоретико-догматичні знання про право Вернер Кравітс2. На його думку, право, є соціальною системою, що самовдосконалюється, тому зпозиції аналітичної теорії права, яка склалася на базі нормативізму Г. Кельзена, системно-соціологічний підхід є абсолютно неможливим. Правова система — це не лише уявний образ, зафіксований за посередництваюридичнихтекстів, апередусімсоціальнареальність, щовключає іречі, ідії, ілюдей-прокурорів, суддів, чиновників тощо. Томусучасний правовий підхід передбачає різні рівні осмислення правової дійсності:

1)правова практика; 2) практична правова наука; 3) догматичне вчення

1БерманГ. Дж. – історикіфілософправа, професорГарвардського ун-ту. Основні роботи: Западная традиция права: эпоха формирования. М., 1994; Вера и закон: примирение права и религии. – М., 1999.

2Кравітс Вернер – професор Мюнстерського ун-ту (ФРН). Основні роботи:

Право й системтеорія // Vernunft und Erfahrung in Rechtsdenken der Gerenwart // Hrsg. Von Eckhoff T. et al. – B.: Duncker u. Humblot, 1986.

251

про метод; 4) загальне вчення про право; 5) правова лінгвістика; 6) правова соціологія; 7) правова філософія; 8) правова логіка.

Таким чином, інтегративна юриспруденція — відповідь правознавства на виклики часу, навіяна потребами зближення правових шкіл, процесами глобалізації. Тенденцію до інтеграції права, що охоплює різні його національні системи, відображає зараз процес формування європейського права, появи елементів світового права. Подальший розвиток міжнародного співробітництва примушує, особливо з точки зору інструментальної і гуманітарної ролі права, шукати загальну позицію, єдиний погляд на нього.

252