Розділ 22

Західноєвропейські вчення про державу в ХХ ст.

§ 1. Теорія солідаризму Л. Дюгі

Леон Дюгі (1859–1928)1, французький теоретик права, конституціоналіст, пропагував ідеї класового миру, започатковані О. Контом. Його творчість припала на період жорстоких класових боїв, революцій, Першої світової війни, що примушувало вченого шукати відповіді на виклики часу.

Головною і об’єднуючою ідеєю всієї його творчості стала запозичена з галузі позитивістської соціальної філософії концепція солідаризму.

Солідаризм, соціальну солідарність на відміну від революційного синдикалізму, щозакликавробітниківдонасильствістрайків, Дюгірозглядавякфактвзаємноїсоціальноїзалежностічленівлюдськогосуспільства, в якому люди є нерівними, внаслідок чого суспільство поділяється на соціальні групи (класи) і кожна з соціальних груп виконує соціально необхідну функцію для інших, а тому вони не можуть існувати один без другого. Причому класи виступають зібранням індивідів, між якими існує особливо тісна солідарність, оскільки вони здійснюють однакову роботувсуспільному розподіліпрацідлязадоволення загальнихпотреб суспільства. Тому «злочином є проповідувати боротьбу класів, — писав французький конституціоналіст, — і я думаю, що жодним чином ми не йдемо до знищення одного класу іншим, а, навпаки, до режиму координації та ієрархії класів».

Л. Дюгі визнавав корисність мирного синдикалізму, організації синдикатів за спільністю соціальної роботи і професійних інтересів, через які робітники зможуть висловлювати і захищати свої права та інтереси в представницьких органах держави, обмежувати владу уряду. Синдикати, найогодумку, даютьнадійнугарантіювідсваволіправлячих. Це призведе до прийняття відповідних законів, які визначать відносини між класами і, таким чином, вплинуть на послаблення або взагалі припинення класової боротьби.

1Дюгі Леон – французький правознавець. Закінчив у 1881 р. ф-т права ун-тету

ум. Бордо. З 1886 р. і до кінця життя працював у цьому ун-теті професором конституційногоіадміністративногоправа, деканомюридичногофак-ту. Основніпраці: «Держава, об’єктивне право і позитивний закон» (1901), «Суспільство, особистість і держава» (1908), «Трактат про конституційне право» (1911).

222

Крім соціальної солідарності, на думку Дюгі, людей об’єднують іінтегруютьвновіспільнотинеправилаповедінки, щовипливаютьзправ індивідів і колективів (їх він вважав ілюзорними і неіснуючими), а соціальні норми, які засновані на взаємній залежності, що об’єднують людей. Такеоб’єднанняідисциплінуваннялюдейвиникаєзтієїпричини, що люди — істоти соціальні і будь-який акт поведінки, що порушує соціальні норми, викликає негативну реакцію щодо порушника. Дюгі підсумовує: «Будь-яке супільство є дисципліна, а оскільки людина не може жити без суспільства, то вона може жити, тільки підпорядковуючись якійсь дисципліні». Соціальні норми, на думку Дюгі, є не моральними, аправовими, щоналежать дозовнішніх проявів людської волі. Прицьому соціальна норма стоїть вище держави і позитивних законів, які нею встановлені. Уподальшомусоціальнанормастане«органічнимзаконом громадянського життя».

Іншим перетворенням, писав Дюгі, стане знищення права власнос-

ті — воно «поступиться» поняттю власності як соціальної функції.

Французький юрист пропонував замінити й поняття суб’єктивного права поняттям соціальної функції і обов’язком. Він вважав за необхідне виключити з юридичної науки цілий ряд понять і конструкцій, що, на його думку, є метафізичними, а саме «суверенна особистість держави», «суб’єктивнеправоособи» іввестиновіпоняття, наприклад, «юридична ситуація», «функція», «соціальне право» та інші.

Разом із цим Дюгі зазначає: новий суспільний лад, що виникає, потребує несуб’єктивного, аоб’єктивногоправа, яке накладає накожного членасуспільствавідповіднісоціальніобов’язки, тобто«зобов’язуєйого виконатипевнумісію» івідповідно«надаєвладувчинитиакти, щонеобхідні для цієї місії». Засновник солідаризму в політичній теорії вважає: «... Коженмаєобов’язки, іпритомувідносновсіх, аленіхтонемаєправа у власному сенсі слова». Права людини він оголошує метафізикою,

якійнемамісцянівнауці, нівпрактиці. ПотрібнаДеклараціяобов’язків. «Індивід не мета, а лише засіб», — пише Дюгі в дусі Ф. Ніцше.

Держава в її існуючих формах колективності (римській, королівській, якобінській, наполеонівській, формі третьої Французької Республіки) зникне і їх місце займе новий державний лад — «більш гнучкий, більш гуманний, що більш захищає індивіда», з новою системою прав колективів і прав індивідів. Така держава базується на двох основоположних елементах: соціальній нормі, яка заснована на факті взаємної залежності і солідарності, що об’єднує все людство взагалі і членів будь-якої соціальної групи; децентралізації або синдикальному федералізмі, адже сучасне суспільство рухається «до певного роду федералізму класів, які організовані в синдикати». Федералізм з часом

223

буде «зкомбінований з центральною владою», котра збереже своє існування, але значно зміниться і буде зведена до функцій контролю і нагляду. Це в свою чергу призведе до контролю і обмеження діяльності правлячих класів, а держава перетвориться на систему відповідних служб, що обслуговують суспільство.

Такимчином, державаперетворитьсяна«корпоративну», дебудуть зліквідовані парламентаризм, загальне виборче право, а натомість встановлене пряме професійно-корпоративне представництво різних професійнних груп в органах державної влади. Ідеями Дюгі скористалися італійські та німецькі фашисти, що й зумовило падіння авторитету дюгізму після Другої світової війни.

§ 2. Ліберальна економіко-правова доктрина Ф. Гаєка

Важливе місце в державно-правовій думці ХХ ст. займають ідеї західних економістів-лібералів — Дж. М. Кейнса, Л. фон Мізеса, Ф. А. фон Гаєка та ін. Предметом дискусії між ними є межі впливу держави на економічну й соціальну сферу суспільного буття, доктрина невтручання держави («laissez faire»). Згідно з цією класичною ліберальною теорією держава має якомога менше втручатися в економічну сферу, обмежуючи свою роль захистом особи та власності, справами національної оборони, забезпеченням функціонування транспортних мереж тощо. Кейнс (1883– 1946)1 критичноставитьсядонеї, ратуєзакапіталізмзактивнимдержавним регулюваннямекономіки, звиразнимисоціально-демократичнимирисами.

Послідовним опонентом Кейнса та авторів економіко-політичної

доктрини «держави загального благоденства» є видатний ліберальний економіст і філософ Фрідріх Авґуст фон Гаєк (1899–1992)2. У своїх роботах він піддає обґрунтованій критиці ідеї Кейнса як такі, що призводять до занепаду економіки й зміцнення бюрократії, виникнення значного прошарку державних службовців, що паразитують на розподі-

1КейнсДжонМейнард – англійськийекономіст, членпалатилордів. Найвідоміші роботизполітичноїекономії: «Трактатпрогроші» (1930), «Загальнатеоріязайнятості, прибутку та грошей» (1936).

2Гаєк Фрідріх Август, фон народився у Відні, до 1931 р. жив у Австрії. З 1927 по 1931 р. – директор Австрійського інституту економічних досліджень. Професор Лондонського, Чиказького, Фрайбурзького, Зальцбурзького університетів. Доктор права, членБританськоїакадеміїнаук, лауреатНобелівськоїпреміїзекономіки(1974). Роботи, що містять державно-правові ідеї: «Шлях до рабства» (1944), «Конституція свободи» (1960), «Право, законодавство та свобода: Нове викладення ліберальних принципів справедливості та політичної економії» (1973–1979).

224

лі соціальних пільг. Учений наполягає на небезпечності поєднання в

рукахдержавиодночаснополітичноїтаекономічноївлади, оскільки це є згубним для індивідуальної свободи й неминуче веде до диктатури держави.

Єдиним надійним фундаментом прав і свобод особистості Гаєк вважає свободу економічну. Він доводить, що поширення тоталітарних ідей у ХХ ст., зокрема фашизму, є логічним наслідком соціалістичних ідей державного регулювання економіки, реалізація яких обмежує свободу індивідів, фактично робить їх рабами держави. Реальну загрозу такого розвитку суспільства Гаєк бачить не лише в країнах соціалістичного табору, а всюди, де держава перебирає на себе функції економічного регулювання(втомучислійутогочаснихзахіднихкраїнах). Ученийпіддає критиці монополію держави на життєво важливі послуги, зокрема у сфері соціального забезпечення, оскільки вона руйнує традиційні соціальні інститути — родину, етнічну групу, релігійну громаду, замінює сталі неформальні взаємовідносини між членами суспільства залежністю від уряду.

Рецептом гарантування свободи особистості таїїзахистувіддовільногодержавноговтручанняГаєквважаєповерненнядопервиннихпринципів класичних ліберальних доктрин «правової держави» й «верховенства права», які, на його переконання, втрачені сучасними західними державами. Водночас саме їх мислитель вважає наріжним каменем сво-

боди. Гаєк пропонує таке визначення принципу верховенства права:

«це означає, що уряд має виконувати правила, встановлені й проголошені заздалегідь, — правила, що дають змогу з певністю передбачати, як влада використовуватиме свої повноваження здійснення примусу за певних обставин і планувати власні справи на підставі цього знання».

На думку філософа, законодавець, керуючись цим принципом, має формулювати в законах не створені ним штучні веління, а вже апробовані суспільством загальні правила гідної поведінки, основні права громадян, щодержавнимобмеженнямнепідлягають. Принципверховенства права передбачає насамперед верховенство приватного права над

публічним, верховенство закону, який гарантує свободу людини, а не обмежує її.

Першою ознакою такого закону є його загальність, абстрактність його приписів — закон має містити лише найбільш загальні норми, даватиособистості, щоїхзастосовує, простірдлясвободиволі, неповинен матинаувазіжодногоконкретного індивіда. Саме цеГаєквважає гарантією того, що закон не обмежить свободу, відповідатиме принципу верховенства права, буде стабільним. Другою ознакою такого закону є його доступність та очевидність — результат застосування й тлумачення

225