Розділ 19

Розробка теорії права і правової держави в Україні і Росії наприкінці ХIX — на початку ХХ ст.

§ 1. Розробка теорії права

а) Формально-догматична концепція права Г. Ф. Шершеневича

Розвиток загальної теорії права в Росії був викликаний практичними потребамисистематизаціїзаконодавствапісляреформ60–70-хроківХІХст. Він відбувався спочатку на основі етатистського позитивізму, який утверджував пріоритет держави щодо права і приділяв особливу увагу вивченнюправовихнорм, щобуливідбитівнормативнихактахдержави.

Поєднання формально-догматичного підходу і філософського позитивізму втілилося в концепції права і держави Г. Ф. Шершеневича (1863–1912)1 –видатного представника юридичного позитивізму в Росії.

Наполягаючи на необхідності розробки загальної теорії права, вчений, у дусі позитивізму Конта, розумів її як описову науку, яка становить «продовження загальної частини всіх юридичних наук» і досліджує «виключно позитивне право».

Поняття права. Шершеневич вважав, що держава − єдине джерело права, а право − творіння держави і його функція. Він твердив, що відмінноюрисоюправа, якеслідрозумітияксукупністьнорм, установлених державою, єйогопримусовийхарактер. Правовоб’єктивномузначенні, за Шершеневичем, є «а) норма, b) яка визначає ставлення людини до людини, с) загрозою в разі її порушення стражданням, d) заподіюваним органамидержави». Отже, «державапередуєправуісторичноілогічно», «держава є явище первинне, право − вторинне».

Основним мотивом правової поведінки, на думку вченого, є страх перед загрозою, яка супроводжує норму права. Для приведення цієї загрози в дію держава і створює особливі органи. Учений доходив такого

1Шершеневич (Габріель) Феліксович − цивіліст і теоретик права. Народився

удворянськійпольськійродинівКазані. Закінчивюрид. фак. Казанськогоун-ту. Викла- давуМосковськомуун-ті, деочолювавкафедруторговогоправа. Захистивмагістерську ідокторську дисертації, професор. Член кадетської партії, один із авторів її програми. Був депутатом І Державної Думи. Основні роботи: «Підручник російського цивільного права» (1894), «Загальна теорія права» (вип. 1−4, 1910−1912).

184

висновку: де відсутня ознака організованого примусу, там немає і норм права. Слідуючи цьому принципу, Шершеневич був змушений виключити зі сфери права цілі галузі права, такі як конституційне право і міжнародне право, а також право канонічне (церковне) і звичаєве. Відмінність між правом і мораллю вчений вбачав у формальних ознаках − у тих санкціях, що ними підтримуються їх норми. Право забезпечено організованими примусовими юридичними санкціями; моральність − неорганізованими соціальними санкціями.

Поняття держави. Виникнення держави Шершеневич трактував соціологічно, ніяк непов’язуючицейпроцесзправом. Елементами держави, на думку вченого, є: 1) населення як політичне об’єднання; 2) територія−простірдіїдержавноївлади; 3) державнавлада, якаробить свої веління чинником, що визначає поведінку підлеглих. Інстинкт самозбереження, страх за своє благополуччя і довіра до органів держави збокупідданихстановлятьіндивідуально-психологічнуосновудержавної влади. Такий висновок виводить російського правознавця за межі етатичного праворозуміння, адже він визнає не лише сам факт встановленнязакону державою, аздатність влади переконувати вцьому населення. Фактично у Шершеневича йдеться про необхідність політичної легітимації влади і правової легітимації закону.

Нормиправа, вважавШершеневич, — цевимогидержави: «Будь-яка правованорма — наказ». Держава, якджерело права, неможебутисама обумовленаправом. Ученийкритичнооцінювавідеюзв’язаностідержави нею ж самою створеним правом. Державна влада опинялася, таким чином, надправом, анепідправом. Правила, щовизначаютьладідіяльністьсамоїдержавноївлади(конституція), неможутьматидлянеїправового характеру, адже «писана Конституція є фіксування суспільного погляду на взаємини елементів державної влади». Тому переважаючою формою (джерелом) права Шершеневич називав закон − «норму права, яка йде безпосередньо від державної влади у заздалегідь установленому порядку». Такимчином, ознакамизаконує: 1) загальнеправило, розраховане на необмежену кількість випадків (норма права); 2) похідність від державної влади; 3) вираження у встановленому заздалегідь порядку.

Вивчати догму і техніку права, вважав Шершеневич, особливо важливо для юриста-практика, який стоїть поза ідеологією і політикою права. Безперечне пізнавальне значення такого формально-догматично- го методу в тлумаченні права все ж зводить право до логіко-мовної форми наказу держави.

б) Соціологічні концепції права

Зверненнядосоціологіїдопомагалонауковомуобґрунтуваннютеорії права, доведення його соціальної природи. На відміну від юридичного позитивізмувцентріувагисоціологічного правознавства буловивчення

185

правової динаміки, умов виникнення і розвитку правових відносин, що передують нормам державного права. Саме право при цьому розглядалося як соціальне явище, обумовлене низкою суспільних чинників: економічних, соціальних, політичних, національних, психологічнихіт. ін., від яких безпосередньо залежало встановлене державою право.

ОдниміззасновниківсоціологічноїтеоріїправавРосіїбувпрофесор юридичного факультету Московського університету Сергій Муромцев (1850–1910)1. Усвоїйконцепціїголовнезначеннявіннадававправо-

вим відносинам.

Право, з погляду Муромцева, слід вивчати не як суто форму, а як одне з виявлень усього соціального життя суспільства. Він вважав, що основою права є інтереси індивідів, суспільних груп, союзів і т. ін., на базі яких у суспільстві і виникають різні відносини, що регулюються за допомогою різних санкцій. До правових належать відносини, які складаються з приводу типових для даного суспільства інтересів окремих осіб і їх об’єднань. Ці відносини та інтереси можуть мати: а) «неорганізований захист» з боку суспільства і соціальних груп у формі осуду, обурення, насильницькихдійпротипорушникатощо; б) «організований захист» із боку державних органів. Він покладається на суддів і посадовців, дії яких набувають точних форм, з чітким визначенням меж компетенції, певною процедурою ухвалення рішень і т. ін. Таку організовану форму захисту вчений називав юридичним захистом. Вона необхідна тільки для тих відносин, які вимагають додаткових гарантій від держави. Таким чином, право вчений визначав як порядок відносин,

захищений організованим (юридичним) способом. Нормативність права для нього не має суттєвого значення. Норми — це атрибут правового порядку, «чинник у процесі його історичного творення».

Юридичні норми, які створює держава, наголошував учений, не завжди відповідають існуючому в даному суспільстві правопорядку. Тому великі надії на подолання суперечностей між юридичними нормами

іправопорядком він покладав на судові органи, які здатні постійно приводитидіючийправопорядокувідповідністьзі«справедливістю». Таким чином, суд, вважав Муромцев, перетвориться на арбітра між законом

іконкретним правовідношенням і зможе відповідно до своєї правосвідомості перевіряти «життєвість» позитивного права, приводити закон у відповідність з «живим правом».

1Муромцев Сергій Андрійович – доктор права, публіцист, громадський і політичний діяч. У 1871 р. закінчив юрид. фак. Московського ун-ту, після чого продовжив підготовку до професорського звання в Німеччині. Учень Р. Ієрінга. У 1877− 1884 рр. – професор римського права Московського ун-ту. Був редактором «Юридичного вісника» (1879−1902). З 1905 р. − член ЦК кадетської партії, голова І Державної думи. Основні праці: «Нариси загальної теорії цивільного права» (1877), «Визначенняйосновнийподілправа» (1879), «Щотакедогмаправа?» (1884).

186

Достоїнство концепції Муромцева в тому, що він захищав право як систему правовідносин, які виникають на основі конкретних інтересів людей усередині громадянського суспільства. Ця нова позиція у правознавствісприялабільшглибокомурозуміннюприродиіфункційправа. Ідеї соціологічної юриспруденції згодом розвивали Є. Ерліх, Р. Паунд та ін.

Однимізвидатнихпредставниківсоціологічногонапрямкувзагальній теоріїправабувМиколаКоркунов(1853−1904)1. Критикуючиприродноправовудоктрину, Коркуновтвердив, щоправо, навідмінувідморальності, лише визначає межі здійснення інтересів, встановлює певні права і обов’язки суб’єктів правовідносин. Такий підхід припускає визнання релятивності (відносності) права. До права, за Коркуновим, не можна підходити з погляду абсолютних критеріїв (як це роблять прихильники природного права). Те, що одні народи визнають як правове, не визнають таким інші народи. Отже, наголошував учений, не може бути абсолютної протилежності права і безправ’я. Виходячи з цього, Коркунов вважав, щопоняття«право» охоплюєбудь-якерозмежуванняінтересів, незалежно відтого, справедливе воночинесправедливе ічимустановлено: звичаєм, законом, судовою практикою або просто суб’єктивною правосвідомістю. Глибинні основи права і влади вчений вбачав у психіці людини.

Особливістьдержавиякформилюдськогоспілкування, заКоркуновим, є примусове, самостійне, мирне владарювання. Саме ця особливість, а не суверенітет, обмеженість правом є ознакою держави. При цьому державна владаґрунтуєтьсяненачиїйсьволі, анаколективнійсвідомостілюдей, наїх психологічномуєднанні. «Владаєсила, обумовленаневолеюволодарюючого, асвідомістюзалежностіпідвладного». Такимстаномпостійноговладарювання, щоспираєтьсянадобровільнепідкорення, вважавучений, єдержава. Влада, щоґрунтуєтьсянаусвідомленні людьмиїхзалежностівіддержави, не потребує поділу влади, а лише «належного розподілу функцій владарювання».

Урозвиткусоціологічногонапрямутеоріїправапомітнурольвідіграв Максим Ковалевський (1851–1916)2. Він розглядав право як продукт

1Коркунов Микола Михайлович − фахівець у галузі теорії права, міжнародного

ідержавного права. Закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету (1874.). Доктор права з 1894 р., викладав у Санкт-Петербурзькому університеті, Військово-юридичній академії та інших навчальних закладах. Основні праці: «Лекції іззагальноїтеоріїправа» (1886) (9 видань), «Російське державне право» (1892−1893), «Суспільне значення права» (1890), «Історія філософії права» (1896).

2КовалевськийМаксимМаксимович– правознавець, історик, соціолог, політичний діяч. Народився на Харківщині. Закінчив юрид. фак. Харківського ун-ту (1872). У1878−1887 рр. −професорМосковського, в1905−1916 −Петербурзькогоун-тів. Читав курси лекцій в Парижі, Оксфорді, Чикаго, Сан-Франциско. Був обраний депутатом І Державної думи від Харківської губернії. Основні праці: «Історико-порівняльний методуюриспруденціїіспособививченняісторіїправа» (1880), «Первіснеправо» (1886), «Державнеправоєвропейськихдержав. Курслекцій» (1864−1887), «Походженнясучасної демократії». Т. I−IV (1895−1897) таін.

187

історичного розвитку суспільства і відстоював ідею тісної залежності між існуючим правом і тим чи іншим економічним, політичним і релігій-

но-етичним устроєм життя. Учений пов’язував поняття права з началомлюдськоїсолідарності, яказавждивластивалюдськомусуспільству. Право, за Ковалевським, це − «норми, що ставлять за мету підтримку

ірозвиток солідарності», яка «запроваджується в життя організованою силоюсуспільства −державою», імають примусовусилу. Воновиникає ранішедержавиінезалежно віднеї, «відкриваєсуспільствуможливість самозбереження за щонайменших жертв і держава, повстаючи проти права, вживалабтакимчиномзаходівпротивласногоіснування». Вчений вважав особисті права незалежними від держави, яка їх не може скасувати, «адже визнання їх є... вимогою суспільної солідарності».

Політичнемайбутнєлюдства, твердивКовалевський, залежить від вирішення двох завдань: встановлення справедливості і її поєднання зі свободою особистості. Він був прихильником глибоких реформ, які ведуть до утвердження громадянського суспільства.

в) Психологічна теорія права Л. Петражицького

СтвореннясамобутньоїпсихологічноїтеоріїправаЛевомПетражицьким (1867—1931)1 було пов’язано з характерним для того часу прагненням звільнити теорію права від вузького юридичного догматизму. Длянауковогообґрунтуванняправовоїтеоріївінзвертається донадбань психології, якою захоплювались у цей час у Західній Європі Г. Тард, Г. Лебон, З. Фрейд у психологічній інтерпретації державно-правових явищ, вивченні психіки людини.

Особливого значення в житті людини Петражицький надавав емоціям, абоактивно-пасивнимпереживанням. Вінвирізнявемоціїморальні і правові. Моральні емоції є імперативними (повеліваючими, зобо- в’язуючими), що диктують певну поведінку як обов’язок, не надаючи нікому права вимагати його безумовного виконання. Правові емоції — двосторонні, імперативно-атрибутивні. Вони мають обов’язково-до- магальний характер, тобто не лише якась особа зобов’язана щось робити, але й інша має право вимагати від неї виконання даних обов’язків. Сам Петражицький пояснює свою ідею на прикладі того, які емоції людина відчуває, коли накладає на себе добровільно обов’язок допомогти людині, що того потребує (мораль), або коли вона зобов’язана сплатити певну суму за надану послугу (право).

1Петражицький Лев Йосипович народився в родині польських дворян у Вітебськійгубернії. Закінчивюрид. фак. Київськогоун-ту, продовживнавчанняуНімеччині. Став доктором права, очолював кафедру енциклопедії і філософії права СанктПетербурзького ун-ту(1898–1918), бувчленом кадетської партії, депутатом ІДержавноїдуми. Основніпраці: «Нарисифілософіїправа» (1900), «Введенняувивченняправа

іморалі. Основи емоціональної психології» (1905), «Теорія держави і права у зв’язку

з теорією моралі» (1907).

188

Таким чином, право, на думку вченого, це не державні норми чи фактичні правові відносини, не етична ідея, а явище індивідуальної психіки. За Петражицьким, правові норми − це уявна проекція імпера- тивно-атрибутивних емоцій. Оскільки в праві переважає момент атрибутивності, для права характерна активна етична мотивація, свідомість правомочності. Для моралі ж характерна пасивна етична мотивація, свідомість обов’язку. Петражицький вважав, що завдяки властивості об’єднувати людей роль права в суспільному житті є набагато важливішою за роль моралі.

З позиції правового плюралізму Петражицький бачив у кожному суспільстві неоднусистему права, абезліч правовихсистем. Вінрозрізнявправоофіційне, щомаєпідтримкузбокудержави, інеофіційне, «не начальницькеправо», доякоговінвідносивправиларізнихігор, етикету, внутрішньородиннихстосунків, «злодійськеправо» іт. п. Виокремлював також інтуїтивне і позитивне право. Він вирізняв такі види позитив-

ного права, як законне право, звичаєве право, право судової практики, договірне право, прецедентне право, книжне право, право прийнятих у науці думок, право юридичної експертизи, право висловів релігійноетичних авторитетів, право односторонніх обіцянок, право юридичних приказок — близько 18 видів позитивного права.

Навідмінувідпозитивногоправа, інтуїтивнеправонеґрунтується на нормативних фактах (зовнішніх джерелах імперативно-атрибутив- них емоцій). Воно має переваги перед позитивним. Останнє є шаблонним, догматичним. Інтуїтивне право — рухливе, легко пристосовується доконкретноїситуації, єосновоюкорегування правапозитивного. Воно виступає у Петражицького синонімом справедливості. У кожній країні співвідношення інтуїтивного і позитивного права залежить від рівня розвитку культури, стану народної психіки. Росія, на його думку, є «переважно царством інтуїтивного права». До її складу входять народи, що стоять на різних щаблях розвитку, з безліччю національних правових систем і релігій.

Петражицький виокремлював також соціально-службове право і право децентралізації. Соціально-службове право (певним чином аналог публічного права) знаходить свій вияв у правових обов’язках влади піклуватися про благо підвладних. Усвідомлення прав тут має «альтруїстський» напрям. Всі інші права Петражицький відносить до права децентралізації (до приватного права). Там усвідомлення «прав» має «егоцентричний» напрям.

Надумкутворцяпсихологічноїтеорії, проблемувизначеннятого, яке право повинно вибирати і захищати держава, необхідно вирішувати за допомогою політики права. Політика права має прийти на зміну концепціямприродногоправаівказуватишляхдосуспільногоідеалу. Вона

189

покликанаудосконалюватилюдськупсихіку, очищаючиїївідасоціальних схильностей, і спрямовувати індивідуальну і масову поведінку за допомогою відповідної правової мотивації до загального блага. Нова наука політики права покликана, як гадав учений, доповнити юридичний догматизм, що зосереджений на «систематичній обробці діючого позитивного права для потреб практики». Свій суспільний ідеал Петражицький бачив у «пануванні дієвої любові в людстві», яку він розумів як ідею

гармонійного співіснування.

ПсихологічнатеоріяправаПетражицькоговикликалаактивнукритику в юридичній літературі, проте мала чимало послідовників (Ж. Гурвич, П. Сорокін, М. Тімашев). Вона показала однобічність позитивістського і природно-правового тлумачення права, стала передумовою нових течій управознавстві— правовийреалізм, соціологічнішколиуФранціїіСША.

г) Етико-нормативні концепції права

Нарівні з позитивістсько-етатистським, соціологічним і психологічним напрямами в теорії права помітного розвитку набули дослідження, що роблять акцент на ідеальній стороні права, його ціннісній природі. Ця тенденція в українському і російському правознавстві знайшла свій виявутечії«відродженогоприродногоправа». Йогоприхильникамибули М. Бердяєв, Б. Вишеславцев, В. Гессен, І. Ільїн, Б. Кістяківський, С. Котляревській, П. Новгородцев, В. Соловйов, Є. Спекторський, Є. Трубецькой, О. Ященко та ін.

Релігійно-етичнаконцепціяправаВолодимираСоловйова(1853– 1900)1. В. Соловйов у гегелівському дусі визначав, що основою права єсвободаякхарактернаознакаособистості. Самообмеженнявласноїсвободи і породжує право, бо означає визнання права на свободу іншої особистості. Головневизначенняправа: «правоєсвобода, обумовлена рівністю», це «синтез свободи і рівності». Він звертає увагу на єдність праваіморалі, неототожнюючиїх: «1) правоє... певниймінімумморальності; 2) право вимагає головним чином об’єктивної реалізації цього мінімального добра або дійсного усунення відомої частки зла; 3) у цій реалізаціїправодопускаєпримус». Звідси — поняттяправаформулюєть-

ся як «примусова вимога реалізації певного мінімального добра або порядку, якийнедопускаєвідомихпроявівзла». Виходячизєдностівимог моралі і права, Соловйов доходить практичного висновку − закон, що суперечить моральності, суперечитиме і сутності права, тому повинен

1 Соловйов Володимир Сергійович видатний російський філософ, публіцист. Народився в Москві, батько – відомий учений-історик С. М. Соловйов, мати – з роду видатного українського філософа ХVIII ст. Г. Сковороди. Закінчив Московський ун-т. Викладав філософію в Московському і Петербурзькому ун-тах, на Вищих жіночих курсах. У1880 р. захистивдокторську дисертацію. У1881 р. відмовився відакадемічної кар'єри і цілком присвячує себе публіцистиці. Основні роботи: «Критика абстрактних засад» (1880), «Виправдання добра» (1989), «Право і мораль» (1897).

190

бути відмінений. Саму ж сутність права він бачив у рівновазі двох етич-

нихінтересів: особистоїсвободиізагальногоблага. Прицьомувиходив із рівноцінності особистості і суспільства, цілісності загального життя.

Ґрунтуючись на християнському ідеалі любові, Соловйов звертав увагу не лише на традиційні для лібералізму негативні права (що зобов’язуютьпередусімдержавуневтручатисяусферуособистоїсвободи індивідуума), але й позитивні права (що вимагають певних дій з боку держави для своєї реалізації). Серед останніх особливе місце посідає сформульоване ним право на гідне людське існування, сутність яко-

го — у забезпеченні можливостей для всебічного розвитку особистості. Отже, російський філософ був прибічником не лише правової, а й со-

ціальної держави.

МоральнийідеалізмПавлаНовгородцева(1866–1924)1, видатного дослідника історії політико-правової думки, проявився в його поглядах на природне право і правову державу, в концепції «відродженого при-

родного права».

Методологічноюосновоюйогоправовоїконцепціїбулообґрунтування будь-яких правових положень моральними чинниками. Головною категорією йоготеоретичної природно-правовоїконцепції єсуспільний ідеал. За Новгородцевим, будь-яка нормативна система, і передусім система правова, спирається на моральні уявлення про досконале і належне, якімаютьусвоїйосновіуніверсальнийідеал. Визнанняабсолютного ідеалу ще не означало можливості досягнення соціальної гармонії, «земногораю». Йогослідрозумітиякможливістьнескінченногорозвитку особистості, в чому й полягає конструктивність і дієвість цього ідеалу. Лишепостійний«духкритики» існуючоголадутаустановзабезпечує прогресивний суспільний розвиток.

Природу права Новгородцев визначає, виходячи з етико-норматив- ного підходу, поєднуючи етику Канта з ідеєю свободи Гегеля. Автономна моральна особистість є началом права, метою суспільного розвитку. Виходячи з цього морального критерію і слід оцінювати позитивний закон, діюче право. Таким чином, природне право розглядалось Новгородцевимяксукупністьморальнихвимогдодіючогоправа, якправовий ідеал. Заслугою Новгородцева було обґрунтування права на гідне існування, яке держава повинна забезпечити кожному, оскільки без цієї умови всі гасла свободи, рівності тощо втрачають сенс.

1 НовгородцевПавлоІванович – видатнийправознавець, філософправа, громадськийіполітичнийдіяч, народивсявБахмуті(ниніАртемівськДонецькоїобл.), закінчив гімназію в Катеринославі (нині Дніпропетровськ), Московський ун-т, потім навчався в Німеччині та Франції; професор Московського ун-ту та директор Комерційного ін-ту. Одиніззасновниківталідерівпартіїкадетів, депутатІДержавноїдуми. Основнітвори: «Історична школа юристів» (1896), «Кант і Гегель у їх ученнях про право і державу» (1901), «Криза сучасної правосвідомості» (1909), «Про суспільний ідеал» (1917).

191

Синтетична теорія права Богдана Кістяківського (1868−1920)1.

Відмінноюрисоюйогоправовоговченнябулопрагненнязрозумітипра-

во як багатоаспектне явище.

Вихідна позиція Кістяківського − методологічний плюралізм, використаннязнауковоюметоюдостоїнствіперевагусіхіснуючихметодів

іпідходів у дослідженні права. Він виокремлював чотири теоретичних визначення (поняття) права, наякіспираються чотирипідходидоправа: 1. Державно-організаційне (державно-наказове) визначення права як сукупності норм, виконання яких гарантується державою. На це визначення спирається позитивістський підхід до права. Перевага такого визначеннявтому, щовоновиражає«державно-організаційний» елемент у праві. Недолік − в абсолютизації державного примусу, внаслідок чого за межами права опиняється звичаєве право, частина державного (конституційного) права і міжнародне право. 2. Соціологічне поняття права якформисоціальнихвідносин(правояк«сукупністьправовихвідносин, щоздійснюютьсявжитті, вякихвиробляютьсяікристалізуютьсяправові норми»). Соціологічний підхід, навідмінувіддогматичної юриспруденції: а) виявляєдинаміку права; б) зосереджується нетількинаписаному, алеінанеписаномуправі. 3. Психологічнепоняттяправаяк«сукупність тихімперативно-атрибутивнихдушевнихпереживань, якішляхомпсихічної взаємодії членів даної суспільної групи набувають загального значення і об’єктивуються в правових нормах». Психологічний підхід, що спирається на таке поняття, акцентує увагу на правовій психіці, але за його межами залишається об’єктивне право. 4. Нормативне (етиконормативне) поняттяправа, деправорозглядаєтьсяяксукупністьнорм, що містять ідеї про належне, які визначають зовнішні взаємовідносини людей. Перевага цього поняття в тому, що воно вказує на стійкий зміст права, який полягає в етично належному. Такими є необхідно властиві правуцінностісвободиісправедливості. Недолікнормативногоправорозуміння в тому, що воно не завжди визначає реальне, діюче право.

Окрімчотирьох«теоретичнихпонять» праваКістяківський вирізняв два «технічні поняття»: юридико-догматичне і юридико-політичне. «З погляду юридичного догматизму право є сукупністю правил, що вказують, як знаходити в діючих правових нормах рішення для всіх випадків зіткнення інтересів або зіткнення уявлень про право і неправо».

1Кістяківський Богдан Олександрович − правознавець, філософ, соціолог,

громадськийдіяч. УчивсявКиївському(1888−1890), Харківському(1890), Юр’ївському (1891−1892), Берлінському (1895−1899) ун-тах. У 1917 р. в Харківському ун-ті захистив докторську дисертацію з права, стає професором Київського ун-ту, в 1919 році обирається академіком Української академії наук. Основні роботи: «Держава правова

ісоціалістична» (1906), «Назахистправа» (1909), «Правояксоціальнеявище» (1911),

«Соціальні науки і право. Нариси з методології соціальних наук і загальної теорії права» (1916).

192