§ 3. Теорія народного суверенітету Ж. Ж. Руссо

Найвищого ступеня інтелектуальний оптимізм і політичний радикалізмПросвітництвадосягнувутворахписьменникайпубліцистаЖан Жака Руссо (1712–1778)1.

Зметоюрозробкидосконалогорецептувиправленняіснуючоїнерівності Руссо здійснює історичну розвідку шляху людини до неї. Починає він

заналізуприродногостанулюдини, вякомупануєприроднасвобода, рівність

зіншимилюдьми. Звиникненнямприватноївласності(передусімназемлю) така рівність поступово знищується. За висловом Руссо, «той перший, хто поставивогорожунавколоділянкиземлійзухвалосказав: «Це— моє» — та знайшов простодушних людей, що повірили в це, став справжнім засновником громадянського суспільства». Приватна власність призводить до появи спочатку майнової, а потім і політичної нерівності, заснування за ініціативоюбагатіївпублічноївладийдержави(шляхомукладанняпервісного суспільного договору). З цього моменту природний стан людини змінюєтьсянагромадянський. Юридичнийрезультатцьогозаміщення— існуюча держава — не задовольняє Руссо, адже «людина народжується вільною, алевсюдивонавкайданах». Напереконаннямислителя, первісний суспільний договір внаслідок поділу суспільства на багатіїв і бідняків (виникненнямайновоїнерівності), правителівіпідвладних(виникненняполітичноїнерівності), переродженнядержавивдеспотіюпризвівдознищення головної мети його укладення — встановлення й захисту громадянської свободи. Отже, йогослідпереукластинановихпринципах.

Справедливий суспільний договір має бути укладений на засадах рівності сторін — між рівними суб’єктами, а не між правителями та підданими. З моменту його укладання воля окремої людини стає невід’ємною часткою загальної волі всіх. Сутністю такого договору, за Руссо, єпринципнародногосуверенітету, підякимрозуміється«загальна воля, що тільки й може керувати силами держави відповідно до мети її заснування, якою є загальне благо». Згідно із цим принципом суверен (народ) створює закони, але не пов’язаний ними назавжди, для нього навіть суспільний договір не є обов’язковим. Народ вправі не лише змінити форму правління, а й узагалі розірвати договір й повернути собі природну свободу. З цього принципу логічно випливає право народу на повстання проти тиранії, обґрунтування майбутньої революції.

Політичним ідеалом врядування для Руссо є демократична респуб-

ліка, де в державному законі був би втілений принцип рівності, а народ постійно перевіряв би діяльність своїх представників. Саме така держа-

1Руссо Жан Жак – народився в Женеві, у сім’ї годинникаря, систематичної освіти не здобув. Був одним з авторів та редакторів «Енциклопедії». Роботи, що містять державно-правовіідеї: «Роздумипропоходженнятапричининерівностіміжлюдьми» (1754), «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762).

104

ва, за його доктриною, має бути результатом суспільного договору. Руссо фактично заперечує поділ влади, адже суверен (народ) здійснює її

безпосередньо, народнийсуверенітетєнеобмеженим, невідчужуваним

інеподільним. Мислитель вважає неприйнятною будь-яку особисту владу, що є вільною від громадського контролю.

На цих засадах побудована і його концепція закону. Свобода, за Руссо, полягає в тому, щоб громадяни перебували під захистом законів

ісамі їх приймали. Отже, «будь-який закон, не затверджений безпосередньо народом, є недійсним; це взагалі не закон». Участь всіх громадян у законодавчій владі виключає, на думку мислителя, прийняття рішень, які бспричинили шкодуокремому індивіду. Верховна влада євтіленням загальноїволігромадян, отже, відпадаєнеобхідністьвїїобмеженні природними правами індивіда.

ЛіберальнаідеясвободиособистостізамінюєтьсяуРуссодиктатом «загальної волі». Водночас загальновизнаним досягненням мислителя є розуміння народу як єдиного джерела державної влади, теоретичне обґрунтування ідеї безпосередньої демократії.

§ 4. Державно-правові ідеї якобінців

Ідеї просвітників, особливо Вольтера й Руссо, надихали ідеологів Великої французької революції, які своєю кінцевою метою вважали очищення суспільства від усіх феодальних пережитків, заснування демократичної республіки.

Публіцист, революціонер-якобінецьЖанПольМарат(1743–1793)1 піддаєнищівнійкритицідеспотичнийфранцузькийабсолютизм. Закони, найого переконання, маютьбутисправедливими, пов’язанимизблагомсуспільства, забезпечениминалежнимвиконанням. Маратнаполягаєнавідповідальності суспільства за соціальний захист громадян, захист їхньої власності. Основними громадянськими правами він вважає права на особисту безпеку, свободу, власність, щоєприроднимиправамилюдини. Забезпечуватисявони маютьнезалежнимсудом. Єдинимобмеженнямсвободилюдинивсуспільстві єзабороназавдаватишкодуіншим. ПрицьомуМаратдопускаєзастосування революційноготерору, обґрунтовуєтаосвячуєреволюційнудоцільністьзнищення «ворогів революції» як вимушений крок до миру й свободи. На його думку, «кілька вчасно відрубаних голів надовго стримає ворогів суспільства

йнавікипозбавитьвеликунаціювіднещастьубогостійжахіввійни».

1Марат Жан Поль народився у Швейцарії в сім’ї кресляра. Навчався у Франції, Нідерландах таАнглії. З1789 р. – видавецьгазети«Другнароду». З1792 р. – депутатНаціонального конвенту від Парижа. Вбитий терористкою у 1793 р. Твори: «Кайдани рабства» (1774), «План кримінального законодавства» (1780), «Проект декларації прав людини та громадяниназнаступнимпланомсправедливої, мудроїйвільноїКонституції» (1789) таін.

105

Такоюжеволюцієювідліберальних, гуманістичнихдореволюційноавторитарних ідей позначені йдержавно-правові погляди лідера якобінців Максімільєна Робесп’єра (1758–1794)1. Важливе місце в його політичній програмі займає концепція двох урядів. Першим із них є революційний уряд, метою якого є заснування Республіки, «перемога свободи над її ворогами». Другим — конституційний уряд, що має прийти на зміну першому після перемоги. Його метою є збереження Республіки, забезпеченняконституційногорежиму«переможноїімирної свободи». Головними засадами розбудови нової держави (політичного союзу), опрацьованими Робесп’єром, є охорона та забезпечення природних прав громадянина, зокрема права на участь у законодавстві та управлінні, верховенство влади народу в державі.

Зметоюреалізаціїцихзасадреволюціонеробґрунтовуєнеобхідність придушення ворогів народу «для того щоб встановити й зміцнити цар-

ствозаконів», обстоюєбезумовнусправедливістьреволюційноготерору.

На його переконання, «революційне правління є деспотизмом свободи проти тиранії».

Щебільшрадикальніпоглядисповідувавпродовжувачреволюційних ідей якобінців Гракх Бабьоф (1760–1797)2. Він обґрунтував ідею продовження революції у Франції й повернення до конституції 1793 р. з метою утвердження повної рівності. Засобом досягнення цієї мети революціонер вважає впровадження загального управління й громадської системи виробництва та споживання, знищення приватної власності, встановлення дійсної, а не формальної рівності всіх перед законом. Рівність майнового стану він називає природним правом, а багатіїв, що не хочуть відмовитися від свого багатства на користь незаможних, — «ворогаминароду». Умайбутнійреспубліцісуспільство, заідеєюБабьофа, буде організоване шляхом заснування великої національної громади на комуністичних засадах, що забезпечить її членам однаковий середній достаток в обмін на відмову членів від індивідуальної власності на її користь. Проект Бабьофа передбачає регульоване державою народне господарство, загальнообов’язковуфізичнупрацю, жорсткезакріплення

1Робесп’єр Максімільєн Марі Ізідор де народився в сім’ї адвоката. Закінчив юридичнийфакультетСорбонни, працювавадвокатом. З1792 р. – депутатНаціонального конвенту від Парижа. З 1793 р. – фактичний керівник Комітету громадянського порятунку. Страчений у 1794 р. Державно-правові ідеї містяться переважно в допові- дяхіпромовах1793–1794 рр.: «Пропринципиреволюційногоуряду», «Пропринципи політичної моралі», «Про конституцію» та ін.

2Бабьоф Гракх (справжнє ім’я Ноель Франсуа Бабьоф) – видавець газети «Трибун народу, або Захисник прав людини». У 1794 р. разом із однодумцями організував «Таємну директорію громадянського спасіння». Заколот був розкритий у 1796 р.,

у1797 р. Бабьофа страчено. Його програма викладена в «Маніфесті плебеїв» (1795), документах і матеріалах «Заколоту в ім’я рівності, що зветься Заколотом Бабьофа», які були таємно надруковані тільки в 1828 р. й вплинули на розвиток європейських комуністичних ідей того часу.

106

кожногозамісцемпроживання, беззаперечнупокоругромадянадміністрації. Шляхом до встановлення такого суспільства є народне повстання й зосередження всієї повноти влади в руках тимчасового уряду.

ДоктринуБабьофаназвали«бабувізмом», априхильниківіпослідовниківйогореволюційних, комуністичнихзасвоєюсутністюідей — «ба-

бувістами».

Ідеї французьких революціонерів довели до логічного завершення концепцію «загальної волі» Руссо й обмежили просвітницьку доктрину природних невідчужуваних прав людини. Водночас не можна забувати й про їх видатну роль у знищенні королівського абсолютизму й народженні та розбудові європейської демократії.

§ 5. Вчення про право та державу мислителів німецького та італійського Просвітництва

У Німеччині на державно-правову ідеологію доби Просвітництва вплинула відносна економічна й політична відсталість країни, її роздробленість і політична незрілість буржуазії. Правознавцям важливо буловідокремитиюриспруденціювідбогослов’я, обґрунтуватисвітський характер права й моралі, вивищити роль права й держави в подоланні роздробленості країни та застарілих феодальних порядків.

Піонером німецького Просвітництва вважають юриста та історика Самуеля Пуфендорфа (1632—1694)1. Він став засновником світської юридичної науки в Німеччині, яка ґрунтувалася на теорії природного права. Пуфендорф відштовхується від принципу, відповідно до якого природне право є проблемою розуму й тому не може ґрунтуватися на релігії, яка є різною у різних народів. Відповідно до цього принципу він визначає право як «правило дій та відносин між особистостями не як християнами, а як людьми».

За Пуфендорфом, закон є наказом законодавця, волі якого слід підкорятисянезалежновідзгодичинезгодиіндивіда. Якщоправоналежить досферисвободилюдини, тозакониобмежуютьцюсвободу. Суттєвими компонентамизаконівєдозволийзаборони, атакожсанкції, передбачені за їх порушення. На переконання вченого, міжнародне право є виключноприродним правом, оскільки для суверенних держав вищої влади, що встановлювала б позитивні міжнародні норми, нема.

1 Пуфендорф Самуель навчався праву в Лейпцизькому університеті, професор Ґейдельберзького університету, де очолював першу в Німеччині кафедру природного та міжнародного права. Професор природного та міжнародного права в університеті Лунда (Швеція). Головні роботи: «Основи загального правознавства» (1660), «Про право природне й право народів» (1672), «Про обов’язки людини й громадянина згідно з природним законом» (1673).

107

Надумкумислителя, єдинимгарантомбезпекилюдейвиступаєдержа-

ва, що цілком виправдовує доцільність її існування. Згідно з концепцією суспільногодоговоруПуфендорфа, правовіосновидержавистановлятьдва договори. За першим (pactum unionis civilis) окремі індивіди з’єднуються увеликеспівтовариствойдекретом(decretum formae) обираютьформуправління. Післяцьоговониукладаютьдругийдоговір(pactum subjectionis civilis), заякимусуспільствівстановлюютьсявідносинипанування-підпорядкуван- няшляхомпідкорення вольоб’єднанихіндивідів воліоднієїособи. Декрет зобов’язуєпредставникаверховноївладитурбуватисяпродобробутгромадян, а громадян — виконувати накази влади. Питання щодо тієї чи іншої формиправлінняПуфендорфвважаєдругорядним, боголовнезначеннямає невона, алегітимністьдержавноївлади.

ПослідовникПуфендорфабогословіюристХристиянТомазій(1655– 1728)1 виклавкритеріїрозмежуванняправайморалі. Моральвінпорівнює з порадою, що виходить від учителя. Засобом забезпечення виконання її норм є переконання. Право ж порівнюється ним з настановою, що виходить від правителя. Засобом забезпечення виконання її норм є примус. Такимчином, специфікоюправа, заТомазієм, єзаборонювальнийхарактер настанов та їх забезпечення примусом у разі невиконання. Мораль мислительставитьвищеправа. Найогопереконання, «неможебутихорошим політиком той, хто не є насправді моральною особистістю».

Дослідження правової матерії продовжив видатний філософ Християн Вольф (1679–1754)2. Право, за Вольфом, є похідним від моралі. «Нема права, — твердить мислитель, — без моральних обов’язків, які йому передують, у яких воно акумулюється і від яких походить». За Вольфом, праваіндивіда, щомістятьсявзаконах, слідрозумітиякпевну мірусвободи, потрібнудлявиконаннянимсвоїхобов’язків. Такимчином,

визначаєВольф, обов’язкиєпервинними, аправа — вторинними. Остан-

ні надаються людині державою обмежено — виключно для виконання природних обов’язків робити добро й утримуватися від зла.

Головним обов’язком держави, за Вольфом, повинно бути забезпечення«загальногоблага» народу. Протедлядосягненняцієїблагородної

1Томазій Християн народився у Лейпцигу в сім’ї професора теології. Викладав

вуніверситетах Лейпцига (де вперше в історії німецької вищої освіти читав лекції не латиною, а німецькою мовою) та Галле. У 1688 р. заснував перший німецькомовний науковий часопис. Роботи, що містять державно-правові ідеї: «Установлення божественного законодавства» (1688), «Основи права природного та народів» (1705).

2ВольфХристиян – найпопулярнішийєвропейськийфілософсвогочасу, взахваті від ідей якого були Вольтер, Кант, Гегель (який називав його «Учителем німців»). Ректор університету в Галле. Викладав природне та міжнародне право в Марбурзькомууніверситеті. Головніюридичніроботи: «Розумнідумкипросуспільнежиттялюдей» (1721), «Філософ-король і Король-філософ» (1740), «Природне право, трактоване науковим методом» (1740–1748), «Міжнародне право» (1750).

108

мети влада повинна бути тотальною, всюдисущою й суворою. Завдання держави — пильностежитизаморальністю людей, переслідувати атеїстичні та інші погляди, які шкодять загальному благочестю. Природно, що саме з Вольфом прийнято пов’язувати витоки майбутньої концепції

поліцейської держави.

Таким чином, якщо в Англії і Франції природно-правова доктрина стала ідейною зброєю в боротьбі проти феодального абсолютизму, то

вНімеччинівонаперетвориласяназасібраціоналізаціїіснуючихмонархічних держав, пропаганди культу держави та запровадженого нею правопорядку.

Узагальному руслі європейського Просвітництва працював ряд італійськихмислителів, щообґрунтовувалинеминучістькрахуфеодалізму й утвердження «царства розуму, братерства й свободи».

Найвідомішим серед них є історик Джамбатіста Віко (1668–1744)1. Політичну владу, державу й право він розглядає як суспільні явища, що виникали й розвивалися у загальному контексті людської культури. За його концепцією трьом фазам історії відповідають певні історичні типи закону. Першою історичною фазою була епоха богів, яка характеризується відсутністю державності та юридичних норм. Як закон тут виступали пророцтва оракулів, що передавали волю богів. Другою була епоха героїв, у якій держава існувала як влада аристократії, а як закон виступалоправосили. Третьоюфазоюісторіїйсвоїмсуспільнимідеалом Віковважає«вільнународнудержаву» (громадянськесуспільство). Закон у ньому буде засобом мудрого поєднання індивідуальних та загальних інтересів, впровадження юридичної рівності між людьми.

АктуальнимиєвисновкиВікощодозмістудемократії. Найогодумку, це дуже складна та вкрай нестійка форма правління, яка вимагає ідеальних умов, високих громадянських якостей народу. Суспільство,

вякомулюдизараженідухомрабства, неможеіснувативумовахсвободи, демократії. Вікообґрунтовуєтезупровиродженнядемократіїуразі, якщо утверджується корупція, некомпетентність, панування кланів, демагогів і люмпенів. Для відновлення вихідних принципів свободи, духу демократіїяквустановах, таківсамійлюдиніпотрібен, надумкуВіко, мудрий правитель. Однак усе це — хвороба росту. Торжество освіти й розуму неухильно ведуть націю до демократичної республіки як вищої, більш досконалоїформидержави. Напереконанняісторика, це — об’єктивний закон історії.

1 ВікоДжамбатістанародивсявНеаполівсім’їбібліотекаря. Отримавґрунтовну освіту, активно займався самоосвітою. Викладав гуманітарні дисципліни в Неаполітанськомууніверситеті. Державно-правовіідеївикладенівпрацях«Проєдинуоснову та єдину мету загального права» (1720), «Про незмінність правознавства» (1721), «Засади нової науки про загальну природу націй, завдяки яким виявляються також нові засади природного права народів» (1725).

109

Італійський юрист та економіст Чезаре Беккаріа (1738–1794)1 своїм трактатом«Прозлочинитапокарання», спираючись наконцепціюприродного права, поклав початок гуманістичному напряму кримінального права та судочинства. Мислитель обстоює формулу, яку було запроваджено ще

вперіоданглійськоїреволюціїХVІІст.: «Немаєзлочину, якщовіннепередбачений законом», визначає низку принципів, на основі яких повинно здійс-

нюватися покарання. Насамперед, це відповідність покарання злочинові.

Ученийпропонуєпобудувати«точнуйзагальнушкалузлочинівіпокарань», де злочини й покарання розміщувалися б залежно від їхньої суспільної шкоди. Із цим принципом пов’язаний принцип рівності громадян перед кримінальнимзакономнезалежновідїхстановоїналежності.

Ч. Беккаріа виступає за гуманізацію кримінальної відповідаль-

ності. Жорстоке покарання, що не має зв’язку з природою злочину, на переконання мислителя, суперечить інтересам суспільства, бо сприяє поширеннюаморальноїповедінкилюдей. Жорстокістьпокараньсвідчить не просто про жорстокість політичної влади та її законів, але й про жорстокість самого суспільства. Програмною вимогою вченого є загальне пом’якшення, максимальна гуманізація покарань.

Вченийкатегоричнозаперечуєтакийзагальновизнанийзайогочасів засібздобуттядоказівукримінальномупроцесі, якзастосуваннятортур. «Злочинабовстановлено, абоневстановлено, — зазначаєвчений. — Якщо встановлено, то для покарання достатньо стабільного закону й тортури не потрібні... Якщожйогоневстановлено, тонеможнакатуватиневинуватого, оскільки зазакономсаметакимєлюдина, чийзлочиннедоведено».

Переконливими єаргументиБеккаріа протисмертноїкари. Надумку вченого, смертнакараєнеприйнятноюзтрьохпричин. По-перше, ніхтоне має права позбавляти життя, оскільки воно є вищим благом, його насильницькеприпиненняпозакомпетенцієюсуспільноїугоди. По-друге, віковічний досвід свідчить, що смертна кара нікого не лякає й нікого ще не втрималавіднанесення суспільству шкоди. По-третє, смертьнапідставі закону є логічним протиріччям, оскільки закони не можуть одночасно забороняти вбивство й передбачати його як покарання: «Мені здається абсурдним, — зазначаєБеккаріа, — щозаконияквиразсуспільноїволіставляться зпрезирствомйзасуджуютьвбивство, алесамідопускаютьйогойдлявідвернення громадян від вбивства призначають вбивство публічне». Тільки

водномувипадкумислительвизнаєнеминучістьсмертноїкари: колизвинувачений має таку могутність і зв’язки, що може загрожувати суспільству навітьізв’язниці. Таким чином, вінвиправдовуєстратутирана.

Ідеї Беккаріа виходять за межі кримінального права та судочинства,

захищаютьтакіуніверсальні цінності, яксвобода, честьігідність людини, що забезпечуються справедливими законами.

1Беккаріа Чезаре народився в Мілані в дворянській сім’ї. Навчався праву

вуніверситетівПавії. ПрофесоркафедриполітичноїекономіївМілані. Головнаробота з правознавства – «Про злочини та покарання» (1764).

110