§ 3. Національно-демократична модель української державності

Ідеї української національної демократії розвивалися в Галичині наприкінці ХІХ ст. в працях І. Франка, Ю. Бачинського та Л. Цегельського. Але концептуального правового обґрунтування вони здобули завдяки видатному українському правознавцю академіку Станіславу Дністрянському (1870–1935)1. Ним була розроблена теорія суспільних зв’язків, покликана обґрунтувати право української нації на самовизначеннявмежахїїетнографічноїтериторії. Основнимиположеннямийого теоріїбули: державаєсуспільниморганічнимзв’язкомвищоготипу; всі правові норми є водночас соціально-етнічними нормами; все, що генетично закріпилося в суспільних зв’язках протягом сторіч, є реальною основою права і держави. Враховуючи ж вкоріненість та тривалість державотворчої традиції українського народу (Київська Русь, Козацька державаБ. Хмельницького), вінмаєвсіправовітаісторичніпідставидля національної незалежності.

С. Дністрянський розробив проект Конституції Західно-Української Народної Республіки (1918), в якому майбутню державу бачив демократичноюреспублікою, де «як політичний власник національної території український народ є носієм територіального верховенства у державі…». Проект визнає людину з її правами та свободами важливою соціальною цінністю. Конституційнийстатусособиігромадянинавизначаєтьсяпринципами рівності, єдності прав, свобод та обов’язків громадянина, невідчужуваності та гарантованості прав людини з боку держави. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову з наданням широких прав самоврядуванню на місцях. Законодавча влада належить однопалатному парламенту — Народній Палаті, що обирається на 4 роки на основі загального, прямого і рівного виборчого права таємним голосуванням. Виконавчу владу очолює виборний Президент, який «піклується про єдність дій уряду і слідкує за законністю управління». Вищою судовою інстанцією є Державний судовий трибунал, до компетенції якого також належить здійснення конституційного судочинства.

Утім, конституційний проект Дністрянського так і залишився нереалізованим, хоча й досі лишається одним з неперевершених джерел вітчизняного конституціоналізму.

1 Дністрянський Станіслав Северинович закінчив юрид. фак-т Віденського ун-ту(1893). Докторправа. Депутатавстро-угорськогопарламенту(1907–1918). Автор проектуКонституціїЗахідно-УкраїнськоїНародноїРеспубліки(1918), науковихпраць «Самовизначення народів» (1918), «Загальна наука права і політики» (1923), «Погляд на теорії права і держави» (1925), «Демократія та її майбутнє» (1928).

204

Відомий галицький юрист, політолог і соціолог Володимир Старо- сольський(1878–1942)1 формулювавпсихологічнутеоріюнаціональної державності. Він вважав, що нація є «твором психології, а не витвором раціонального думання». Джерелом виникнення та існування нації є прагнення до державної незалежності: «…суспільство … в стремлінні дополітичноїсамостійності, вборотьбізанеї, стаєспільнотою. Реалізація політичної волі — це чинник, який творить націю». Саме демократична форма національної держави дозволяє найбільш повно поєднувати загальнолюдські цінності з національними пріоритетами. Але рівень гармонійності такого поєднання прямо залежить від якості політичної еліти та сили народних сподівань.

Інший видатний соціолог і політолог Ольгерд Бочковський (1885– 1939)2, подібно до Старосольського, розумів націю як психологічну спільноту, засновану на єдності національного духу, свідомості та волі. Проблему формування української політичної нації він розглядав у контексті співвідношення національних і демократичних засад у процесі державотворення. Завдяки демократії нижчі верствисуспільства стають повноправнимичленаминаціональноїспільноти. Бочковськийнамагається поєднати кращі елементи різних національних систем, обґрунтовуючи власну ідею націократії (політичного панування нації, постання незалежних народів, об’єднаних на добровільних засадах у континентальнітасвітовіспілки). Організованелюдствозвідродженихнародів — «Дев’ята симфонія» людської історії.

Такимчином, національно-демократичніймоделіукраїнськоїдержавності притаманнеобґрунтуванняправаукраїнськоїполітичноїнаціїнасамовизначення в межах власної території. Нація розуміється не як етнос, а як психологічна спільнота, об’єднана спільною ідеєю державної незалежності. Майбутня держава має засновуватися на ідеях правової державності, демократичногополітичногорежимутареспубліканськоїформиправління.

§ 4. Державно-правові погляди діячів Центральної Ради

Українська політична думка соціалістичного напрямку була широко представленавпрограмахрізноманітнихполітичнихпартійпочаткуХХст.

У1917 р., внаслідокреволюційнихподійуРосії, представникиукраїнських

1Старосольський Володимир – громадський і політичний діяч, теоретик права, адвокат. Навчався у Краківському, Львівському, Віденському університетах. Доктор права. У 1919 р. – товариш міністра закордонних справ УНР. Автор праць «Теорія нації» (1922), «Політичне право», «Держава і політичне право» (1924) та ін.

2Бочковський Ольгерд – український соціолог та політолог. Автор праць «Боротьба за національне визволення» (1932), «Вступ до націології» та ін.

205

лівихпартійоб’єдналисявУкраїнськуЦентральнуРаду, щозадекларувала себепредставницькиморганомвсьогоукраїнськогонароду. Концептуальна основа її діяльності була узагальнена і відображена в численних працях М. Грушевського, В. Винниченка, М. Туган-Барановськоготаін., іполягала

відеї широкої національно-територіальної автономії України у складі демократичної російської федеративної республіки.

Михайло Грушевський (1866–1934)1 визначав державу як «суве-

ренний союзнароду, який дорогоюпланової діяльності, зверхніми засобами задовольняє індивідуальні і загальнолюдські солідарні інтереси

внапрямі поступового розвою громадянства». Під правом він розумів єдністьнорм, щовиражаютьсоціальнусолідарність об’єднанихунацію людей. Воно гарантується усією сумою соціально-психологічних сил угромадянському суспільстві. Примус є різновидом таких гарантій. М. Грушевський обґрунтовував необхідність розробки «виробничого права», «комунального права», що закріпляли б соціально-економічні права особистості. Наголошував на тому, що «права мають відповідати обов’язкам, а обов’язки — правам». Принцип «дозволено все, що не заборонено» вважав ознакою демократичного суспільства.

Упитаннях української державності обстоював ідею безкласовості українського народу, що полягала в уявленні про існування безкласо- вогонароду-трудівника, дляякогомета національного визволення полягає в соціальному розкріпаченні, а не здобутті державної незалежності. Як зазначав Грушевський, український народ потребує «…можливості вільно влаштовувати і розпоряджатися своїми місцевими відносинами

ізасобами, усьоготого, щодастьйомуфедеративнийабоширокопоставлений автономістський лад держави». Він розрізняє такі форми «громадянського пожиття»: 1) повний централізм; 2) адміністративна (бюрократична) децентралізація; 3) вужча або ширша самоуправа (самоврядування); 4) вужча (обмежена) або широка автономія; 5) неповна (несуверенна) державність; 6) самостійна незалежна держава.

Ідеалом державного устрою для М. Грушевського є федерація як найбільшдосконалийспосібпоєднаннядержавногосоюзуізінтересами вільногонаціональногорозвитку, алепершимкрокомдоцьогомалобути здійснення принципу національно-територіальної автономії.

ВійнаРадянськоїРосіїзУНРспонукалаГрушевськогодоприйняттяідеї самостійноїукраїнськоїдержави. Майбутнядержавамаєстатифедерацією земель— сполученимиштатамиУкраїни. Зорганізовананаширокихсамо-

1 Грушевський Михайло Сергійович– видатний український історик, голова Центральної Ради,, автор фундаментальної «Історії України-Руси» (1899–1900), свої погляди на державу і право виклав у роботах «Освобождение России и украинский вопрос. Статьиизаметки» (1907), «НапорозіновоїУкраїни: Гадкиімрії» (1918), «Хто такі українці і чого вони хочуть» (1917), «Якої автономії і федерації хоче Україна» (1917), «Початки громадянства. Генетична соціологія» (1921).

206

вряднихпринципах, унійвсюповнотувладиматимутьмісцевігромади, які делегують центральним органам влади лише ті повноваження, які мають значення для всіх земель (оборона, зовнішні справи тощо). І лише після перетворення України на федеративну республіку може йти мова про її входженнядозагальноєвропейськогочисвітовогосоюзу. СоюзжесРосією можливийлишезаумоврівноправності тадемократичності останньої.

Однієюзнайвпливовішихпостатейукраїнськоїсоціал-демократії та діячів Центральної Ради був Володимир Винниченко (1880–1951)1. Проголосившигасло«моральноїполітики», вінвисуваветичнумаксиму «чесність з собою».

У діяльності Центральної Ради він розрізняв період революційної організації державності іморально-правовоївладитаперіод юридич- но-правової державності. Українські соціалісти, вважав він, повинні зрозуміти свою головну помилку — невміння поєднати у визвольній боротьбі соціальне і національне. Для українців, як «безбуржуазної» нації, національне визволення неможливе без соціального. На думку письменника, «тою гармонізуючою лінією, яка об’єднує і національне з соціальним, і приводить людину до єдності думки й акції» може стати комуністична ідеологія.

Перебуваючивеміграції, Винниченкокритичнопереосмислюєбільшовицький досвід та приходить до формування націонал-комуністичної концепціїколектократії. Їїпризначенняполягаєунаповненнісоціалістичних ідей, присвоєнихбільшовиками, дійснимсоціальнимсмислом. Кожнанація, як будь-яка жива істота, має на меті зберегти своє життя та забезпечити власнийрозвиток. Найкращимспособомдляцьогоєдержавнанезалежність: «націябездержавиєпокаліченийорганізм». Місцерадянськоїсистемимає заступити режим колектократії. Її характеризує колективна власність на засоби тарезультативиробництва, чимвонаівідрізняється відрадянських формколективногогосподарювання, девсеналежитьдержаві. Колектократія недопускаєнайманоїпраці, алеразомізтимвизнаєіндивідуальнуприватнувласність. Винниченко пророкувавнеминучий розпадСРСР.

Для М. Туган-Барановського (1865–1919)2 соціальним ідеалом єякомогаповнасвободалюдининезалежновідїїстануістатусу, оскільки без вимоги абсолютної цінності людської особистості всі демократичні

1Винниченко Володимир Кирилович – відомий український письменник, засновник Української соціал-демократичної робітничої партії, голова Генерального Секретаріату Української Центральної Ради, генеральний секретар внутрішніх справ, член Директорії, свої політичні погляди виклав у працях: «Відродженн нації» (1920), «Сонячна машна» (1928), «Заповіт борцям за визволення» (1949), «Слово за тобою, Сталіне» (1950) та ін.

2Туган-Барановський Михайло Іванович – відомий економіст, автор учення прозакономірністьекономічнихкриз, генеральнийсекретарфінансівурядуУНР, один із засновників Української академії наук, свої погляди на державу виклав у працях «Теоретичні основи марксизму» (1905) та «Соціалізм як позитивне вчення» (1918).

207