здержавнимплануванням, необхіднимдляпідтриманнярівновагиістабільного росту економіки; тенденцією до демократизації політичного життя, що дозволяє перейти до децентралізації держави і передачі частини її функцій органам місцевого самоврядування і добровільним об’єднанням громадян; їх участь у розподілі соціальних благ і в «народному контролі, що розширюється». Мюрдаль пропонував вийти за рамки організації благоденства в національних масштабах і покласти ідеї соціальної політики в основу міждержавних відносин. Майбутнє, на його думку, — за світовим порядком соціального благоденства.

ЯквважаєфранцузькийсоціологМішельКрозьє(1922 р. н.), сучаснасоціальнадержавапотребуєтрансформації, перетворенняна«скромну державу», яка прагне поставити себе на службу суспільству, а не командувати ним. «Головною функцією такої держави мало б стати прагнення в першу чергу допомогти всім соціальним підсистемам, що становлять суспільство, знайти найкращі регуляції змін і очолити хрестовийпохідзаінвестування вякість». Неможназмінитисуспільство, не змінюючи державу.

§ 5. Теорія еліт

Уявлення про поділ суспільства на керуючих та керованих, що зумовлений їх особистими здібностями та можливостями, існують у політичній думці вже не одне тисячоліття. Але як цілісна наука елітологія почала формуватися в першій половині ХХ ст. у працях італійських по-

літологів В. Парето та Г. Моски.

ВільфредоПарето(1848–1923)1 — одинзнайвизначнішихпредставників позитивістської соціології кінця XIX — початку ХХ ст., основоположним законом суспільного життя вважав закон «соціальної гетерогенності», ключовий момент якого полягає в поділі суспільства на керуючу меншість та підлеглу їй керовану більшість. У виведенні критеріїв, за якими можна віднести до провідної верстви, Парето використовує метод індексації: «Сукупність людей, кожний із яких одержав у своїй сфері діяльностінайвищуоцінку, назвемоелітою». Заподібноюсистемоюможна оцінювати всі верстви суспільства, не виключаючи навіть злочинців.

Таким чином, поділ суспільства на еліту та масу у Парето виводитьсязнерівностііндивідуальнихздатностейлюдей, щопроявляєтьсяувсіх сферахсоціальногожиття. Аледалеконевсіїїпредставникиздійснюють безпосередній вплив на управління державою. Тому він вводить вузьке

1 ПаретоВільфредо – італійський соціологтаекономіст. Упершетеорія елітбула викладена в його тритомному «Трактаті із загальної соціології» (1916). Муссоліні вважав Парето своїм учителем.

231

тлумаченняеліти, якеспівзвучноіз«правлячимкласом» Г. Моски. Структура суспільства за такого бачення у Парето має такий вигляд: «1) нижча страта, нееліта…2) вища страта, еліта, що ділиться на дві частини: а) правляча еліта; б) неправляча еліта».

Винаходом Парето є закон циркуляції еліт. Сенс цього закону полягає в тому, що «еліти виникають із нижчих шарів суспільства й у ході боротьбипіднімаютьсяувищі, тамрозцвітаютьізрештоювироджуються, знищуються й зникають... Цей кругообіг еліт є універсальним законом історії». Історія, такимчином, завлучнимвисловомВ. Парето, являєсобою нещоінше, як«кладовищеаристократій». Аправлячаелітазавдякитакій циркуляціїперебуваєустаніпостійноїтаповільноїтрансформації, «рухається подібно до річки; сьогодні вона вже не та, яка була вчора».

Уперше концепція правлячого класу як суб’єкта політичного процесу була сформульована Г. Москою (1858–1941)1 у книзі «Елементи політичної науки». Вихідний момент концепції Моски полягає в поділі суспільстванапануючіменшостійполітичнозалежнубільшість. ЗоглядунацеМоска критично ставиться додемократії, вважаючи їїкамуфляжем тієї ж влади меншості, режимом плутократії. Як він сам зауважує, «те, що Арістотель називає демократією, було лише «аристократією для доволі великої кількості членів суспільства». Але елітам завжди притаманний ступінь легітимності, яка формується на уявленні суспільства про наявність у пануючої меншості властивостей та чеснот, які глибоко шануютьсявсуспільстві. Водночасусучаснихсуспільствахвирішальним критерієм легітимації виступає багатство: «у суспільстві, що досягло певноїстадіїзрілості, деособиставладастримуєтьсявладоюсуспільною, ті, щоволодіютьвладою, якправило, єбагатішими, абутибагатим — значить бути могутнім. І дійсно, коли боротьба із броньованим кулаком заборонена, у той час як боротьба фунтів і пенсів дозволяється, кращі пости незмінно дістаються тим, хто краще забезпечений коштами».

Г. Москавизначаєщеодну, далеконедемократичну, тенденціюфункціонуванняеліт: здобувшипанівнестановище, «всіправлячікласипрагнуть стати спадкоємними, якщо не за законом, то фактично», і по максимуму експлуатують перевагу «poisitions deja prises» (вже зайнятого становища). Отже, він не прихильник консервації еліт. Кооптація до провідноїверствиновихлюдейєзапорукоюздоров’ясуспільства. Таким чином, зі зміною історичної епохи зазнає змін і якісний склад еліти, структура та вимоги до її представників, проте сам клас не зникає і продовжує виконувати свою спрямовувальну та керівну функцію.

1 МоскаГаетано – італійськийсоціолог, одиніззасновниківполітології, професор Римського та Туринського університетів. Автор книг «Теорія правління і парламентське правління» (1884), «Елементи політичної науки» (2 т. 1896; розш. вид. 1923), «Правлячий клас» (1939).

232

Значення праць Парето та Моски полягає у піднесенні питання еліт дорівнянауковогопізнання. Вонисистематизувалинакопиченіполітичною наукою знання про правлячий клас і привели їх до цілісної теорії розвитку, функціонуваннятациркуляціїеліт. Уцаринідержавно-правової теорії це означало обґрунтування ролі еліт як вагомого фактора впливу на зміст функцій держави, характер владно-правових рішень. Водночас для їх праць характерна гіперболізація ролі еліти в суспільстві та недооцінка впливу широких мас на політичний процес.

233

Розділ 23

Західноєвропейські вчення про право в ХХ ст.

§1. Cоціологічна школа права

Воснові цієї школи лежать ідеї соціальної детермінованості держави і права, використання методів та надбань соціології у вивченні дер- жавно-правових явищ. Об’єктом уваги соціологічних правових теорій

єреалії життя, головний їх критерій — розуміння дії права у житті та задоволення ним потреб суспільства, ролі права в забезпеченні соціального контролю, порядку й справедливості. Звідси походить і протиставлення «живого» права або «права у житті», праву, записаному в книгах. Чинне право існує не лише у вигляді законів та інших нормативно-пра- вових актів, а й перевтілюється через систему суспільних відносин (правовідносин) та існує завдяки їм. Тобто право становлять не лише норми, але й правовідносини, що фактично склались.

У 1913 р. австрійський правознавець Євген Ерліх (1862–1922)1 упередмовідосвоєїкниги«Основисоціологіїправа» оголосив, щоправо коріниться не в текстах законів, а в житті. «Центр ваги розвитку права

внаш час, як і у всі часи, — писав він, — не в законодавстві, не в юриспруденції, невсудовійпрактиці, авсамомусуспільстві». Вченийвважав, що право незалежно від державної волі одержує реальний вираз в суспільних відносинах, що складаються між індивідами в процесі їх спілкування між собою, і виступає як правовідносини, «живе право».

Отже, розвиток права відбувається в самому суспільстві. Останнє характеризується Ерліхом нетрадиційно: це не сукупність індивідів, а сукупність, сплетіння людських союзів. Їх він поділяє на два види: самобутні(рід, сім’я) і«нові» (сім’ї, корпорації, союзи, товариства, держава). У цих союзах («клітинках суспільства») і слід шукати вихідні начала права, адже кожне об’єднання має свій порядок, своє власне право, яке вони самі створюють. «Факти права», «факти життя» — практика, відносини власності, підприємницька діяльність, господарське життя, повсякденні договори, угоди, заповіти. Право — внутрішній порядок

1 Ерліх Євген народився в Чернівцях. Вивчав право у Віденському ун-ті, доктор права. Багато років викладав у Чернівецькому ун-ті. З 1901 р. – декан юридичного ф-ту, у 1906–1914 рр. – ректор ун-ту. Його праця «Основи соціології права» (1913 р.) була перевидана у 1933 р. англійською мовою із вступом до неї Р. Паунда.

234

людських союзів: держави, сім’ї, корпорації, товариств. Суспільний правопорядоквстановлюєтьсясамезавдякиїм. Правовийстан — нелише результат, а й важель суспільного розвитку, засіб оформлення інтересів. Фактично діючі норми чи сукупність упорядкованих суспільних відносин, пануючих у певних соціальних союзах є правові норми у власному значенні. Отже, правопороджується нелишезаконом, але йсуспільною самодіяльністю.

Юридичний позитивізм, а тим більше нормативізм, які розглядали право як сукупність норм, санкціонованих державою, не розкриваючи зв’язку права зсуспільством, Ерліх вважав недостатніми іненауковими. Своюметувінбачиввобґрунтуваннісвободифункціонування«живого» права, правил поведінки, щохвилини створюваних людьми в процесі їх спілкування. Отже, найдосконаліша система кодифікації не в змозі охопити всю повноту правового життя. «Бажання — писав Ерліх, — все право… вмістити в параграфи законодавчого уложення приблизно так само розумно, як потік намагатись вмістити в ставок: те, що з цього вийде, більше не буде потоком, а буде мертвою водою…». Для нього найважливішим, ключовим поняттям є поняття «живого права». «Живим правом» є лише те, що входить у життя, стає живою нормою, все іншеєлишеголевчення, нормарішення, догмааботеорія». Ерліхробив висновок: «живе право» без державного втручання — діюча сила, основа порядку, форма життя.

Визнання свободи суспільних відносин, ролі «живого права» в їх регулюванні приводить вченого й до іншого висновку: держава — орган суспільства, її приписи є єдиною правовою основою союзів. Приватне право, як і державне й право корпорацій, становлять переважно право союзів, анеправоокремихособистостей. «Самодієвийпорядок» суспільства недостатній для вирішення проблеми реалізації права, подолання стихійного розвитку суспільства, вимагає сили і захисту держави. Закон — засібзабезпеченняправа. ТомуЕрліхвизнаєпримусзбокудержави, примусовий характер виконання адміністративних і судових рішень.

Такимчином, правозаЕрліхомстановлятьнормипершогоідругого порядку. Перший — внутрішній порядок людських союзів, норми, за якимиздійснюєтьсяповсякденналюдськадіяльність. Нормиправадругогопорядкустворюютьсядіяльністюдержавиіюристівдляврегулювання спірнихвідносинусоюзах. Донихналежатьтакожнормикримінального, процесуального, поліцейського права, що підтримують і захищають організаційні норми. Отже, вчений включає до складу права і позитивне право, але лише настільки, наскільки воно забезпечує, захищає «живе право», застосовується на практиці окремими особами, судовою владою. Тому у правосудді вирішальна роль належить не «мертвим параграфам закону», а вільному суддівському, «вільному підходу до права».

235

ВсебічневивченнянауковцямисудовоїпрактикиНімеччинитаФранції по заповненню прогалин у позитивному законодавстві спричинило виникнення на початку ХХ ст. школи вільного права. Її представники Є. Ерліх, Г. Канторович, Ф. Жені у своїх працях заклали теоретичні основи судової правотворчості у рамках континентальної системи права й обґрунтовували її необхідність та корисність.

Учення Ерліха про право, як і інших представників школи вільного права, вплинуло на соціологічну школу права, поширення в США юриспруденціїінтересів. Цейнапрямокамериканськоїюриспруденціїочолю- вавзнанийтеоретикправаРоскоПаунд(1870–1964)1. Усвоїйузагальнюючій п’ятитомній монографії «Юриспруденція» (1959 р.) він закликав до вивчення права в дії, протиставляючи його писаному праву.

Слідом за Р. Ієрінгом американський юрист визначав право через правопорядок. Вінконстатував: вюридичнійнауціХІХст. правопорядок розглядавсяувідривівідреалізаціїнормправаівідправленняправосуддя, як статичний стан гармонії між інтересами і потенційно протирічними бажаннямилюдей. Алежправопорядок — передусімпроцес. «Цепроцес упорядкування, частковоздопомогоювідправленняправосуддя, частково здопомогоюнаданнялюдямкерівництвуформіюридичнихпредписань». Такимчином, Паундрозрізняєвправітриаспекти: правоякправопорядок, підтримуванийсистематичнимзастосуваннямсилиполітичнооргані-

зованого суспільства; право як процес відправлення правосуддя — діяль-

ність судових і адміністративних органів; право як закон.

Яке призначення права? Американський правознавець підходить до права з так званої технології соціального управління — примирювати протилежні інтереси, згладжувати протиріччя, усувати соціальні конфлікти. Право повинно служити інтересам індивідів, суспільства. Тож

право є основним засобом соціального управління і контролю, «со-

ціальної інженерії». Отже, функціональна роль править для Паунда основою відповіді на запитання, що таке право. Його основна функція — досягнення найбільш повної безпеки і ефективності усіх людських запитів з допомогою правозастосовників, «соціальних інженерів» і керівнихправил, принципів, концепцій, методівпрофесійногомисленнятощо. Таким чином, право — більше ніж сукупність правил, воно сукупність знань і досвіду.

ЗгіднозПаундом, метаправа — примиренняйгармонізаціяінтересів, що стикаються, перехрещуються, різних претензій і вимог окремих осібісоціальнихгруп. Необхіднарегламентаціяповедінки, якуйстворює

1 Паунд Роско – американський юрист, соціолог права. Навчався в ун-ті штата Небраска, Гарвардськійшколіправа(1888–1890). Займавсяюрид. практикою, викладав право в ун-ті Чикаго (1899–1910), Гарвардській школі права (1916–1947), де був деканом юрид. фак-ту. Автор понад 250 наукових праць.

236

право. Завдання одне — задоволення людських потреб, захист інтересів при найменших конфліктах й мінімальній шкоді. Цивілізоване суспільство вимагає миру і порядку, що нездійсненно, поки кожний не почувається захищеним у безпеці.

Соціологічна спрямованість теорії Паунда найяскравіше проявилася

вйого інтерпретації права як форми соціального контролю. Якщо

вдавнинувсінормисоціальногоконтролю(мораль, релігія, правовізвичаї, етика) діялиякєдинасистема, авСереднівікипереважалиморальірелігія, то в сучасному світі найважливішим інструментом контролю стає право. Вононайбільшдеталізовано, розроблено, підкріпленопримусовоюсилою, що є вирішальним в конкуренції з іншими традиційними регуляторами

вумовахбагаторазовогоускладненнялюдськихінтересів. Тому, щоббути ефективнимзасобом, інструментомсоціальногоконтролю, правоповинно бутизрозумілимзісвоєїпрактичноїсторони. Прививченніправанеобхід-

ний функціональний, інструментальний підхід. Правова наука повинна зосередитись в першу чергу на юридичній практиці.

Р. Паунд обґрунтовує необхідність більшої свободи правозастосовника, живого, творчогопідходудовирішенняюридичнихсправ. Правова казуїстика повинна аналізуватися з так званих конкретних життєвих інтересів, а не з норм писаного права. Соціальний контроль здатний ефективно здійснюватися лише у правозастосовній діяльності, де надана відносна свобода від законодавчих приписів. Гарантіями правового вирішення конфліктів повинні бути не формальні, невиразні і далекі норми, а висока кваліфікація суддів і чиновників, їх здатність узгоджувати всі загальні і приватні інтереси з вимогами сучасного суспільства. Американськийправознавецьтакожвизнаєправотворчийхарактердіяльностісуддів, щонеобхіднодлявстановленнягармоніїабоконгруентності між правовими актами та судовою практикою їх застосування відповіднодопотребсуспільства, дляподоланнярозривуміжправомтасуспільством. Право має змінюватись разом із соціальними змінами. Така його здатність становить головну ознаку ефективності та спроможності слугувати надійним регулятором суспільних відносин.

Таким чином, соціальний контроль права стає функцією держави.

Паунд не заперечує органічного зв’язку права й держави. Заслуга Паундавіншому — вінзапропонувавдосліджуватиправовйоговзаємозв’язку

зіншимисуспільнимиявищамиіполітичнимиінститутами, углибокому

івсебічному дослідженні його ролі як засобу соціального контроля. Поєднавши прагматичний підхід до права з функціональним, американський правознавець інтерпретував право як правовідносини, як захищений інтерес, як правопорядок, як відправлення правосуддя,

знову повернувшись до давньої проблеми — не зводити право до нормативних суджень законодавця.

237