Розділ 3 Вчення про право і державу

вДавній Греції

§1. Ранні вчення в давньогрецькій філософії

Література і мистецтво Давньої Греції донесли до нас релігійно-мі- фологічні уявлення греків про світ, події минулого, початки полісного життя, справедливість і закони. Їх встановлення пов’язувалося з волею богів-олімпійців на чолі із Зевсом.

УпоемахГомера(VIII ст. дон. е.) «Іліаді» і«Одиссеї», Гесіода(VII ст. до н. е.) «Теогонгія», «Труди і дні», на яких виховувалося багато поколінь еллінів, Зевсвиступаєякверховнийзаступникзагальноїсправедливості, що суворо карає насильство і тих, хто творить неправий суд. Автор «Іліади» використовуєуживанівйогочаспоняття«діке» (справедливість) якоснову

іпринципправа, «теміс» (звичай, право), «тіме» (честь, особистийстатус). Сучасники Гесіода чітко розрізняли право за природою (божественно-

природне право) і право за людським встановленням— номос. Однією зголовнихідейвихованнямолодівполісі— єслухняністьвладіівиконання законів. Громадянин належав не собі, а полісу. Благозаконня (евномія) вважалось умовоюгідногополісногожиття.

Раціоналізаціяетичнихіморально-правовихуявленьособливояскраво проявляється у творчості так званих «семи мудреців» (VII — VI ст. до н. е.) — Фалес, Піттак, Периандр, Біант, Солон, Клеобул і Хілон. Їх мудрість — сплав думки і досвіду, адже деякі з них були правителями, законодавцями, реформаторами. Вона набула форми коротких імперативних афоризмів і виразів («гномів»): «Упорядкований поліс — це дотримання законів», «Корисязаконам», «Неробисамтого, щотизасуджуєшвінших», «Пізнайсамогосебе», «Підкоряйсятомузакону, щотиустановивдлясебе», «Наказуйнераніш, ніжсамнавчишсякоритись», «Незадовольняйсяпокараннямзлочинця, алепопереджайзлочини», «Вживайзаконистарі, азелень молоду» таін. Це— смисліпрообразюридичнихправилінорм, ідейправа

ізаконності. Ідеїафоризмів мудреців пережилистоліття.

Знаменитий афінський реформатор і законодавець Солон (прибл. 638–559 дон. е.)1 реформувавафінськийполіс, увівпомірнудемократію,

1 Солон – політичний діяч Давніх Афін. 594 р. до н. е. провів ряд державних реформ (заборонив рабство за борги, розділив громадян на 4 розряди за майновим цензом, запровадив «Раду 400» та ін.). Автор «Наставлень афінянам», «Наставлень самому собі» та ін. тв.

20

засновану на компромісі знаті і демосу. Держава, за Солоном, потребує насамперед законногопорядку; закон, владазаконувполісі — поєднан-

ня права і сили.

Серед давньогрецьких мудреців виділявся і Піфагор (бл. 580– 500 до н. е.)1, «найбільший еллінський мудрець», за словами Геродота. Піфагорназивавсебефілософом, можливо, першимвикориставпоняття філософії (любові до мудрості) на відміну від самої мудрості (софії). Сутністьсправедливості, зафілософом, полягаєувіддаваннірівнимза рівне(добром — задобро, злом — зазло). Рівність, найістотнішепоняття для права, у піфагорійців є загальним принципом справедливості, «міроюналежного». Людинаповиннапровестисвоєжиттягідно, прагнучи до прекрасного і піклуючись про гармонію душі. Ідеал піфагорійців — поліс із пануванням справедливих законів. У своїх бесідах Піфагор учив: після божества перш за все слід поважати батьків і закони, підкоряючисьїмзапереконанням, анеудавано; законослухняність — висока чеснота; закони — велика цінність. Мета виховання й управління — вупорядкуваннііндивідуальнихізагальнихсправ, угармонізаціїлюдських відносин, оскільки «порядок і симетрія прекрасні і корисні, безлад й асиметрія ж потворні і шкідливі».

Піфагорійцібулиприхильникамиаристократії — правліннякращих, знаючих, тих, хтоправитьнапідставізаконів. Їхаристократичнісимпатії й антипатії до демократії відзначені інтелектуальною недовірою до «думки натовпу». Значний вплив їх погляди справили на грецьких мислителів, у тому числі Сократа, Платона.

Філософи-досократики звернулись до людського розуму і досвіду, утвердили віру в раціоналізм, тобто в ідею, що світом управляють розумні закони, підвладні пізнанню людиною, у можливість встановити раціональні принципи управління поведінкою людини як члена суспільства.

Геракліт(бл. 530 — бл. 470 дон. е.)2 — знаменитийфілософ-діалек- тик. Згідно з його філософією у світі панують необхідність і закономірність — світовий закон — «логос», голос космічної справедливості. Світ — ціле, що вічно змінюється і розумність людини полягає у свідомій підлеглості «логосу».

І життя полісу і його закони повинні, за Гераклітом, слідувати Логосу.

Цейзагальнийзакон— джерелолюдськогозакону(номосу), йогорозумної

1Піфагор – математик, філософ-ідеаліст. На рідному о-ві Самос натерпівся від влади тирана. Багато мандрував, жив у полісі Кротон з аристократичним правлінням. Заснував піфагорійський союз, що став одночасно і релігійним братством, і філософськоюшколою, іполітичноюпартією. Вважавчислосуттюречей, аВсесвіт – гармонійною системою чисел та їх відносин.

2Геракліт з Ефесу (звідси – Геракліт Ефеський) походив із аристократичного роду. Першоосновоюсущоговважаввогонь(душаірозум) – логос. Сформулювавідею безперервних змін, становлення. Своє вчення виклав у тв. «Про природу», з якого до нас дійшло бл. 130 фрагментів.

21

природи. Томународмаєборотисязазакон, якзасвоїстіни, свавілляжслід гаситискоріше, ніжпожежу. БільшістьлюдейнерозумієзагальногоЛогосу, якомунеобхіднослідувати. Гераклітрозрізняємудрихінерозумних, кращих

ігірших. Соціально-політична нерівність — правомірний і справедливий результатзагальноїборотьби. Критикуючидемократію, деправитьюрбаі немаємісцякращим, Гераклітвиступавзаправліннядуховноїаристократії. «Один для мене— десять тисяч, якщо він— найкращий», «І покора волі одного— закон». На його думку, узгодження всього життя людей, у тому числі їх державного життя, законів з веліннями Логосу, зберігає свою силу увсіхформахітипахполітичногоправління.

Аристократичні погляди Піфагора і Геракліта істотно відрізнялися від демократичних поглядів Демокріта (бл. 460 — бл. 370 до н. е.)1. Зранньогодитинстваідоглибокоїстаростійогонеполишалапристрасть до пізнання, він був енциклопедичним ученим і плідним автором.

Усвоєму соціально-політичному вченні Демокріт одним із перших в історії античної думки розглядав становлення людини і людського суспільства як частину світового розвитку. У ході цього процесу,

вважаввін, людипоступовопідвпливомнестатків, наслідуючи природу

іспираючись на свій досвід, набули усі свої основні знання й уміння, необхіднідлягромадськогожиття. Поліс, законодавствоствореніштучно. Звідси — недосконалість полісного життя, законів. Відповідність природі, «правді» (справедливості) філософ розцінює як критерій для етики, політики, законодавства. «Те, щовважаєтьсясправедливим, — не є справедливе: несправедливе ж те, що противно природі».

Держава у Демокріта уособлює собою «загальну справу» громадян

іслужить їх «опорою». «Справи державні, — підкреслював він, — слід вважати набагато важливішими за інші; кожний має прагнути, щоб держава була упорядкована, не домагаючись більших почестей, ніж йому личить, і не захоплюючи більшої влади, ніж це корисно для загальної справи. Тому що держава, яка йде вірним шляхом, — найбільша опора. Демократія — співтовариства вільних людей із правовим порядком. Єднання вільних громадян, взаємодопомога і братерство — ознаки істинної демократії. Їй не суперечить і «правління кращих»: «Пристойність вимагає коритись закону, владі і розумовій перевазі». Філософ був противником безправ’я і рабства людей.

Правління кращих вимагає «мистецтва управління державою»,

яке Демокріт характеризує як «найвище з мистецтв». Він рекомендує його ретельно вивчати і допускати до правління лише тих, хто знається у цій справі, має відповідні знання і достоїнства.

1 Демокріт – давньогр. філософ-матеріаліст. ПоходивіззнатногородувАбдерах. РазомізсвоїмучителемЛевкіппомствориватомістичнутеоріюсвіту. Авторчисленних творів з фізики, математики, техніки, поезії, із яких залишились лише фрагменти.

22

Закони, за Демокрітом, покликані забезпечити упорядковане життя вполісі, аледляцьогонеобхіднівідповіднізусилляізбокусамихгромадян, їх покора закону: «Закон прагне допомогти життю людей. Але він може цьогодосягтилишетоді, колисамігромадянибажаютьжитищасливо: для слухняних закон — тільки свідчення їх власної чесноти». Доброчесність самапособіціннішезакону, якийлишезасіб, причомуненайкращий, для прилученнядочеснот. Законипотрібнівласнедлязвичайнихлюдей, щоб приборкати властиві їм заздрість, розбрати, потяг до заподіяння шкоди іншому. Звідси — необхідністьпокарань. Самепокаранняповиннеспиратися на писаний закон чи усталений правовий звичай.

Погляди Демокріта одержали широке поширення серед античних мислителів уже при його житті і вплинули на наступну політико-право- ву думку.

§ 2. Період розквіту давньогрецької політико-правової думки

Розвиток і розквіт давньогрецьких полісів, особливо афінської демократії, у другій половині V ст. до н. е., ускладнення суспільного життя обумовили зростання ролі політики, попит на знання. Рівень знань, підготовки до державної діяльності стали критерієм при доборі кандидатів на державні посади. Ці обставини і стали причиною появи школи софістів — платних учителів мудрості, що готували слухачів до політичної діяльності, учили вмінню керувати приватними і загальними справами, виступати в Народних зборах, суді, прийомам доказів і ораторського мистецтва. Вже тоді розрізняли два покоління софістів: старших — Протагор, Горгій, Продик, Гіппій, Антифонт й ін.; молодших — Фрасімах, Каллікл, Лікофронтаін. Щонового, найбільшпримітного було в політико-правових поглядах софістів?

1) Для них характерна ще більша увага до проблеми людини, її суспільного буття, пошуку природних основ права і закону. Засновник школи софістів, який мав славу освіченого софіста і блискучого оратора, Протагор(481 — 411 дон. е.)1 основнутезубагатьохсофістівсформулював так: «Людина є мірою всіх речей». Так заявила про себе, про рівність усіх людей епоха розквіту демократії: не лише людина для поліса, але іполісдлялюдини. Ніякадержаваневстоїть, якщополітикою, політичним мистецтвом не будуть займатись всі його громадяни.

Що насправді істинно, ми не знаємо, заявляв Протагор. А про те, що для нас корисно, нам говорять природнеправоідержавні закони. Зако-

1 Протагор – філософ-софіст з Абдер, політичний діяч, прихильник рабовласницької демократії. Твори не збереглись.

23

ни так само плинні, як і все існуюче. Але поки існує даний закон, йому необхідно коритися. Тому він надавав важливого значення вихованню громадянудусізаконів. Коженгромадянин, вважавцеймудрець, повинен мати розвинуте почуття справедливості, розважливості, благочестя.

2)Істаршим, імолодшимпоколіннямсофістіврозробляласяконцепція особистих прав людини. Людина має право жити для себе. Держава, закони — гарантії, політичний і юридичний механізми їх реалізації. Особистіправалюдини, свободатрактувалисяякневідчужуванеприродне право, для гарантії якого і встановлюється угода про державну спільність. Так, Лікофрон вважав закон простим договором, «просто гарантією особистих прав». В основі його концепції лежить уявлення про природну рівність людей, їх особистих прав. Деякі софісти, як Гіппій, поширювали ці права і на рабів: «Божество створило усіх вільними,

априрода нікого не створила рабом».

3)Гіппій, Антифонт, Горгійпершимиздійснилиґрунтовнурозроб-

ку природно-правової теорії. Природне право перший трактував як неписані закони, «які однаково виконуються в кожній країні». Істинне, природне право втілює справедливість. Він аргументував це тим, що писані закони — умовні, плинні, залежать від зміни законодавців. Номос — результат угоди між людьми, а не прояв божественної волі, і в цьому його соціальне призначення.

Але більшість софістів не протиставляла природне право і писані закониполіса, вважаючиїхдосягненнямлюдськоїкультури, результатом «законодавчого мистецтва». За Протагором, «закон є вираз узгодженої, взаємноїсправедливості». Горгійвважав«писанізакони, цістражісправедливості» мудрим людським винаходом: вони охороняють справедливість. Гіппійпідзакономрозумів«те, щогромадянизазагальноюзгодою написали, встановивши, що належить робити і від чого слід утримуватися». Такимчином, софістипершимивизначиликритеріїкритикипозитивного права з позицій теорії природного права, соціальне призначення, поняття і цінність закону, стверджували, що закони по суті є тією вищою справедливістю, на яку не може претендувати жодна людина.

4)Мислителі Давньої Греції й особливо софісти дали в принципі на-

укове пояснення походження суспільства, держави, природи влади іполітики. Протагор, Лікофронтрактуютьпоходження«взаємногосоюзу» якрезультатугодидлязахистуособистихправ, прагненнялюдейдомиру і благозаконня. Політика, за Фрасімахом, сфера прояву людських сил іінтересів, сфералюдських, анебожественнихдіянь. Вінкартавнасильства в діяльності держави, авторитарний характер політики і законів.

Такимчином, софісти, якимбулапритаманнанезвичайнаширотамислення, зробилиістотнийвнесокутеоретичнурозробкупроблемдержави, права, політики, уполітичнеіправовевихованнягромадянгрецькихполісів.

24

Багатоположеньсофістівпроправо, державу, політикурозвивіпереглянув Сократ1 (469–399 до н. е.), який дав моделі вирішення багатьох філософських і політико-правових проблем. Він не писав трактатів, формою пізнання, дослідженнясуспільнихявищіфактівбулийогоміркування, бесіди, методом— іронія, сумнівивпрописнихістинах, пошукдійсноїістини.

Виділимоуполітико-правовихпоглядахСократанайсуттєвішедлянас.

1.В умовах затяжної політичної і суспільної кризи після закінчення Пелопоннеської війни цей безкорисливий шукач істини дійшов виснов-

ку: ніяка реформа неможлива без оздоровлення особистості, без мо-

рального єднання суспільства. Пошук і визначення позитивного сенсу життя, покликання людини, шляхів і способів її самореалізації, досягнення високого морального ідеалу — головне в сократівському вченні пролюдину. Вінвіритьуможливістьдосягненнялюдиноютакогоідеалу через розум, знання, доброчинність. У цьому зміст його, хай навіть не нового, заклику: «Пізнай себе!». Людина щаслива, якщо вона моральна, доброчесна і опанувала знаннями. Творити добро можна, лише знаючи,

вчому воно полягає. Діоген Лаертський згадував про Сократа: «Він говорив, що є тільки одне благо — знання, одне тільки зло — неуцтво». Оволодіння знаннями без моральної підготовки шкідливе і недоцільне. Люди без моралі несправедливі і здатні робити зло іншим. Суспільству потрібніщасливілюди, вважавСократ. Щасливі, доброчеснілюди — благополучне суспільство. Тому що суспільство — це сукупність індивідів, єдине «Ми», вякого одна мораль імета. Досягти індивідуального щастя всупереч суспільству неможливо.

2.Держава. У Сократа, як і в етиці, в політиці, знання є критерієм правління ізаконодавства. Правитиізаконодавствувати повиннізнаючі. Томуформи правління дляСократа несуттєві: існуюча державно-право- ва практика не відповідає розумним і справедливим началам держави. Її благополуччя прямо залежить від діяльності правителів і законодавців. З усіх достоїнств правителя головне — робити щасливими тих, кого він веде. Некомпетентність, неуцтво афінської демократії викликали в нього саркастичні зауваження, їдку іронію.

Сократпершимзапропонувавкритеріїоцінкиформправління: царська влада— владазазгодоюнародуінаосновізаконів. Тиранія— владапроти волі народу і на беззаконні, сваволі правителя. Аристократія— де посадові особи обираються із «знаючих» і вони дотримуються законів. Плутократія (олігархія) — правління на основі майнового цензу, багатих

1 Сократ – давньогр. філософ-ідеаліст, один з основоположників діалектики. За життя був проголошений у Дельфах наймудрішим серед людей. Народився в сім’ї скульптора, сам рано почав ваяти. Учасник Пелопоннеської війни, входив до складу афінської «Ради 500». Виступав в Афінах з усним викладом свого вчення. Його діяльність була визнана небезпечною для афінської демократії, і він був засуджений до смертної кари.

25

вугодубагатим. Демократія— правліннявсіхгромадяннаосновізаконів. Таким чином, критеріями тутєволянароду, компетентність правлячих, законність. У теоретичному плані це плідна спроба виявити і сформулювати морально-розумнуприродуісутністьдержави, їїправовуприроду.

3.Закони і законність. За Сократом, моральна організація полісного життя (політики) неможлива без законів. Закони — устої полісу. Як

ісофісти, вінрозрізнявприроднеправоізаконполіса, аленавідміну від нихвважав, щоі те, йінше походить від розумногоначала. Далось взнакийогопрагненнявідобразитиісформулюватисамецюрозумнуприроду моральних, політичних і правових явищ. Право — загальнообов’язковий мінімум моралі. На його думку, і неписані божественні закони, і писані мають одну мету — справедливість. Законне і справедливе — одне і те ж. Сократ не погоджувався з Гіппієм у тому, що недосконалість законів їх знецінює: закон — цементуюча суспільство норма. Закони обов’язкові, оскільки не скасовані, інакше неминуче беззаконня і хаос у суспільстві. І патріотичний обов’язок громадянина — виконувати закони поліса. На посилання про несправедливість закону чи суду відповідав: їх волю, навіть несправедливу, потрібно терпіти так само, як терплять волю батьків. Відданість громадян поліса законам — це й є однодумність, договірний і правовий зв’язок громадянина і держави. Законослухняність — громадянський обов’язок першорядної ваги, умова існування законності і правопорядку.

Отже, Сократ був принциповим прихильником законослухняності. Йогоположенняпрозбігзаконногоісправедливого, похвалазаконності, зрозуміло, малинаувазіідеальне, анереальноіснуюче. Основніпороки афінської демократії він бачив у схильності громадян до корисливості, у некомпетентності, корупції можновладців, що викликали в нього їдку іронію. Сімдесятирічний Сократ був звинувачений у безбожництві, порушенні законів, розбещенні молоді своїми бесідами. Засуджений на смерть, вінзалишивсявірнийсвоїмпринципам — непорушуватизаконів, підкорятися їм і рішенням суду і … спокійно випив отруту з рук ката.

Благотворний вплив Сократа відчув на собі його учень Платон (427–347 дон. е.)1, прозванийтак, мабуть, жартомаСократомзамогутню фігуру(Платон — «ширина»). РозправанадйоговчителемуразилаПлатона, викликала в нього відразу до демократії. Вона показала, що політична кар’єра, до якої він себе готував, стала неможливою.

Аристократ за походженням і духом Платон не сприймав усі види тиранії, аристократичні в’язниці, кари демократії за інакомислення. Під

1Платон (справжнє ім’я Арістокл) – внучатий племінник Солона, учень Красіла

іСократа, філософ-ідеаліст. Після страти Сократа покинув Афіни, багато мандрував.

Через 12 років повернувся до Афін, де заснував знамениту Академію (проіснувала до 529 р. н. е.), яка стала центром еллініст філософії, правової і політичної думки. Автор знаменитих діалогів «Держава», «Закони», «Апологія Сократа», «Тімей» та ін.

26

впливом Сократа він захопився осягненням істини, діалектикою, політичними і правовими проблемами.

Платонудіалогах«Держава» розвиваєідеюСократапровзаємозв’язок особистості і суспільства і доходить висновку: ідеальній, моральній,

справедливій людинівідповідають ідеальні, справедливі державаізако-

нодавство. «Справедлива держава і справедлива людина... нічим не відрізняються». Вонисхожіусвоємуєстві, вметідосягненняблага. Справедливість, якізаконодавство, маєприроднепоходження. Зпотреблюдей у справедливості (а отже у праві) він виводить і походження держави, її сутність: «…Зазнавши нужди, багато людей збираються воєдино, щоб житиспільноіподаватиодинодномудопомогу: такеспільнепоселенняй одержує в нас назву держави. …Її створюють наші потреби».

Нинішні типи державного ладу, вважає Платон, недосконалі, як недосконала людина, правителі держави. Властивостям людської душі, на його думку, відповідають п’ять типів державного ладу. Людині доброчеснійісправедливійвідповідаєаристократичнеправліннякращих. Іншітипидержавногоустрою — наслідокпрогресуючоїхворобидержави (недотримання справедливості і розумності). Тімократія своєю появою зобов’язана розбратам і переродженню аристократичного ладу

ідержави. Унійвжебояться ставитимудрихлюдейнадержавні посади. Тут панує честолюбство, розбрат. Така держава вічно воюватиме. Її хворобапризводитьдоолігархії, ладу, заснованомунамайновомуцензі, при владі там стоять багаті, які мало зважають на закони, а бідняки не беруть участі в управлінні, там цінується прагнення до наживи і не цінується доброчесність. Демократія здійснюється тоді, коли бідняки, здійснивши переворот, усіх зрівняють у громадянських правах. Демократію Платон розцінювавякладприємнийірізноманітний, алебезналежногоуправління. Тут закінчать тим, що перестануть поважати справедливість і закони. Надмірнасвободаобертаєтьсянадмірнимрабством— тиранією, найбільш тяжкою хворобою держави. Головною її причиною філософ вважав псуваннялюдськихнравів, видужання пов’язувавзповерненням доправління мудрих, дотриманням справедливості разом із розумністю.

Удіалозі «Політик» Платон продовжив аналіз цієї проблеми. Крім зразкової держави, правитель якої керується істинними знанням, він виділяє тут ще три типи правління — монархія, влада небагатьох

івлада більшості, кожний з яких залежно від наявності чи відсутності законності, поділяєтьсянадвоє. Законнамонархія — цецарськавлада, протизаконна — тиранія; законна влада небагатьох — аристократія, незаконна — олігархія; демократіяіззаконамиібеззаконів. Критерієм цього разу є знання і законність. Політика, відповідно до Платона, — царське мистецтво, що вимагає знання й уміння керувати людьми. Якщо такіданієвправителів, будевженеважливо — правлятьвонизазаконами

27

чибезних. Увсіхіншихдержавах, начоліякихнемаєістиннихправителівфілософів, правління повинне здійснюватися через закони, накреслені мудримизаконодавцями. Законність, заПлатоном, — покірністьправильним законам. Інша справа — ідеальна держава.

У«Державі» Платонпропонуєсвоюмодельідеальноїсправедливої держави. У ній усунуті багатство і бідність — порок усіх звичайних держав, де існує ніби «дві ворожі між собою держави: одна — бідняків, інша — багатіїв». Чотирьом чеснотам людини відповідають чотири чеснотиідеальноїдержави: вонамудра, мужня, розважливаісправедлива. Мудра, тому що тут здійснюються розумні рішення на основі знань, управляють нею «знаючі». Мужня — це громадянська властивість. Розважлива — тут обмежені прагнення правителів і підвладних. Справедлива — в ім’я цілого, коли сослов’я «роблять кожне свою справу», знаючи обов’язки. Це — основа правопорядку. Його реалізують три стани — правителі, їх стражі (помічники-чиновники, воїни) і виробники (хлібороби і ремісники). Вони діють в ім’я цілого — блага держави.

Справедливість повною мірою може бути реалізована в ідеальній державі, де правителями будуть філософи. Поки в державах не будуть царювати мудрі (філософи) або нинішні царі і владики не стануть шляхетно і ґрунтовно філософствувати, доти державам не позбутися зла.

Відеальній державі, де всі громадяни — брати, зберігається нерівність занять, що відповідає нерівності здібностей. Тут — гармонійне сполучення занять і обов’язків. У ті з них, хто здатний правити, бог домісив при народженні частку золота, в їх помічників — срібла, а в хліборобів і ремісників — заліза і міді. Придумана Платоном метафора застерігає: державазагине, якщокеруватинеючиохоронятиїїбудебудь-

хто. Тут правлять кращі і шляхетні, діють закони, держава піклується

іпереживає за своїх громадян («якщо один громадянин забив пальця — всійдержавіболяче»), устражівдержавивідсутнявласність, тутспільність дружин і дітей. Таким чином, правління філософів і дія справедливих законів у Платона — дві сторони єдиного ідеального проекту.

У«Законах» він малює «другий за достоїнством державний лад».

Уньому5040 громадян, якімаютьбудинкиіземельнінаділи, щоналежать державі. Тут відсутня приватна власність, панує рівність, колективізм

іоднодумство. Правителі тут виборні, але чим менше осіб при владі, тим вона міцніша. Суворі закони регламентують публічне і приватне життя людей. Призначеннялюдини — служитидержаві. ТомуПлатонанебезпідставно вважають одним із основоположників теорії тоталітаризму.

Закони, за Платоном, — це визначення розуму, установлені заради загальногоблагавсієїдержави. Правильні(тобтоправові) законироблятьщасливими тих, хто ними користується, надаючи їм усі блага. Доповнює: «там, дезакон— владиканадправителями, авонийогораби, явбачаюпорятунок

28

держави». Требащобполітичнійдержавнідіячістали«служителямизакону». Жоднапосадоваособа, жоденсуддянеповиннідіятибезконтрольно.

У «Законах» викладена і теорія закону, принципи законодавства.

Законодавець, вважає автор діалогу, повинен охопити в законах усі правовідносини, в які вступає людина від народження і до самої смерті. У законах необхідно закріпити шанування богів, держави і батьків. Законодавецьповиненправильнооцінюватичестьібезчестя, вищіцінності, блага людини (душа, здоров’я, краса тіла) і нижчі (майно, статок). Закони не повинні встановлювати «могутні і незмішані влади» у державі. «Законодавець повинен мати на увазі трояку мету: щоб влаштовувана держава була вільною, внутрішньо дружелюбною і мала розум». Неправильнітізакони, щовстановлені незаради загальногоблага всієї держави в цілому. Тексти законів, на думку Платона, повинні відрізнятися ясністю, чіткістю, стислістю, мати вступ. Законодавцю не можна висловлювати дві різних думки щодо того самого предмета. Закони потрібні непорушні, усякого роду нововведенням він оголошує війну.

На стражі законів стоїть правосуддя. Будь-яка держава, зауважує Платон, перестає бути державою, якщо суди в ній не улаштовані належнимчином. Призначеннясуддіввінпорівнюєзобраннямправителів: суддя стає рівним правителю своїм вироком. Мета законодавця і стража законів: людина повинна стати доброчесною, полюбити справедливість. За законом жодне покарання не має на меті заподіяти зло. Воно робить покараного або кращим, або менш зіпсованим.

ДонайбільштяжкихзлочинівПлатонвідноситьзлочинипротибогів, батьків і держави. Їх образа карається смертю. Платонівське вчення про злочини і покарання розрізняє навмисні і ненавмисні «несправедливі вчинки», міри адміністративної, кримінальної і громадсько-правової відповідальності, формулює принцип невідворотності покарань. Усі пропоновані заходи спрямовані на те, щоб «змусити людину зненавидіти несправедливість і полюбити чи принаймні не відчувати ненависті до природи справедливості — це і є задача найкращих законів».

Отже, сократівськатеоріяблагозаконня, правління«кращих», взаємної відповідальностідержавиілюдини, додержаннясправедливостізнаходить подальший розвиток у платонівському вченні про державу і право.

Так само, як і Платон, величезний вплив на мислення європейської цивілізацій справив його учень Арістотель (384–322 до н. е.)1. У своїх творах «Політика», «Афінська політія» він усебічно розробив еллінську науку про політику.

Держава. ЇїсутністьАрістотельтрактує, як«політичнеспілкування» людей, що організуються заради загального блага. Держава — продукт

1 Арістотель– давньогрец. філософ-енциклопедист. Народ. в м. Стагір (Фракія). Був слухачем, згодомвикладачемплатонівськоїАкадемії. Заснувавфілософ. школуЛікей(Афіни). 343–340 рр. – виховательОлександраМакедонського. Авторчисленнихфілософ. творів, зякихзбереглись«Політика», «Афінськаполітія», «Нікомаховаетика» тадеякіін.

29

природного розвитку, походить від первинних спілкувань — родини, селищ, об’єднання яких і утворює державу. Спілкування відрізняє людину, за природою своєю вона «істота політична» і не може існувати поза державним життям, поза державою. Вона за своїм значенням для людини стоїтьвищеприродиродини, індивіда. ДляАрістотелядержава — об’єд-

нання вільних громадян (раби і «варвари» — не громадяни), спільно керуючихсправамиполісунаосновісправедливості. У«Політиці» їїавтор,

не називаючи імені свого вчителя, не погоджується з ним: при прогресуючій єдності держави вона перестає бути державою. Пропонованій Платоном спільності майна, дружин і дітей він протиставляє державу з безліччюіндивідівіродин, ізприватноювласністюприспільномуїїкористуванні. «Людипіклуютьсяусьогобільшпроте, — пишеАрістотель, — що належить особисто їм; менш піклуються вони про те, що є загальним».

Державнийлад, учитьАрістотель, тежсаме, щополітичнасистема, деверховнавладаврукаходного, кількохчибільшості. Там, деправлять, керуючисьзагальноюкористю, такіформидержавногоустроюправильні, автих, демаютьсянаувазіособистіінтересиоднієїособи, деякихчи більшості — суть відхилення від правильних. Правильні — монархія, аристократія, політія. Неправильні — тиранія, олігархія, демократія. Замість загальної користі, доброчинності в них переважають багатство або свобода (бідність). Найкращий державний лад той, де помірність і середній статок, «середній елемент» численний і має більше значення, ніж інші. Така політія. Це змішана форма держави, де сполучаються елементи олігархії і демократії, нерівність і свобода. У такій «середній» формідержави«середнійелемент» домінуєвусьому: унравах — помірність, у майні — середній статок, у володарюванні — середній шар. Такий державний лад — найкращий і довговічний.

В усякому державному ладі, зауважує одним з перших Арістотель, основних елементів три: законодорадчий орган про справи держави, другий — магістратури, третій — судовіоргани. Таклаконічновикладене уявлення про важливість поділу влади в державі.

Арістотель у своєму праворозумінні слідує Сократу і Платону. У нього поняття справедливості пов’язане з уявленням про людину як істотуполітичнуідержавуякполітичнеутворення. Томуправо, заАріс-

тотелем, служить критерієм справедливості, регулюючою нормою полі-

тичного спілкування. Воно протистоїть насиллю і сваволі в суспільстві. Право як політичне явище (неполітичного права не існує) поділяється на природне й умовне (волеустановлене). Природне право — те, що скрізь має однакове значення і не залежить від визнання чи невизнання його. Волеустановленеправо — цеустановленнязаконуізагальнихугод на основі звичаїв. Право є державним благом, тобто тим, що служить загальнійкористі, і, якіправосуддя, єзаконним, справедливим, добродіяльним. Слідом за Платоном Арістотель вважає, що закони повинні бути узгодженізформоюдержавноголаду. Закони, щовідповідаютьправильним

30