законумаєбутизавчаснопередбачуваним, очевидним. Третьоюознакою такого закону є його рівність, що означає однакове його застосування до всіх осіб. Нормам закону «повинні підлягати й ті, хто уклав їх, і ті, хто їх застосовує, тобто й урядовці, й підлеглі, не має бути винятків ні для кого». Якзазначає філософ, тількизаумовивідповідності законів цимознакам

«можна говорити, що правлять закони, а не люди». Але видання таких законів існуюча система державних органів, на переконання Гаєка, забезпечитинеспроможна. Перепоноюєпостійназалежністьзаконодавця від тиску конкретних інтересів, політичних партій, його фінансова та ідеологічна заангажованість.

Ідеологія Гаєка є поверненням від економіко-політичної доктрини

«державизагальногоблагоденства» докласичної ліберальної традиції,

що ґрунтується на принципах невтручання держави в економіку, вивищення приватного життя людини (у тому числі, в економічній сфері) над вимогами держави.

Ідеї Гаєка, його однодумців та послідовників надихали державних діячівостанньоїчвертіXX століття, зокремаЛ. Бальцеровича(Польща), М. Тетчер (Велика Британія), Р. Рейгана (США), доліберальних реформ в їх країнах. Гаєкова концепція закону та його місця в регулюванні соціальногопорядкусприялазростаннюінтересудокласичнихліберальних теорій верховенства права і правової держави.

§ 3. Концепція плюралістичної демократії

Однією із поширених версій сучасного тлумачення демократичної держави є доктрина плюралістичної демократії. Її сутність полягає

вуявленні про державу як політичну організацію, яка дозволяє різноманітним суспільним групам вільно висловлювати свої інтереси та внаслідокїхконкуренціїприйматикомпроміснірішення. Завдякиконкуренціїтакомпромісувлададецентралізується, «розпилюється» поміжінститутами громадянського суспільства, що сприяє найбільш повному задоволенню їх інтересів. Держава за такої форми демократії виступає органом контролю за дотриманням демократичності та прозорості політичного процесу, підтримання стану соціальної справедливості.

Обґрунтування ідеї плюралістичної демократії було закладено

вроботах англійського соціолога Гарольда Ласкі (1893–1950)1. У книзі

1Ласкі Гарольд – професор Лондонської школи економічних і політичних знань, визнаний теоретик Лейбористської партії. З 1936 по 1949 р. був членом виконкому, а в 1945–1946 рр. – і головою виконкому цієї партії. Автор праць «Свобода в сучасній державі» (1930), «Криза демократії» (1933) та ін.

226

«Криза демократії» він критикував лад тогочасних буржуазних держав: їх представницькі органи так само далекі від інтересів народу, як і професійнабюрократіявцілому; державнийапарат, прагнучинабутибільше владних повноважень, зазіхає на індивідуальні свободи, намагаючись їх максимально звузити. За такого стану всі виборчі права громадян перетворюються на фікцію, що легітимізує існуючу владу.

Альтернативу Ласкі бачив у запровадженні моделі промислової демократії. Приціймоделі управління здійснюватиметься як затериторіальним принципом (по горизонталі), так і органами представництва професійних інтересів (по вертикалі) — профспілками, творчими об’єднаннямитацерквами. Тимсамимвідбуваєтьсярозпорошення(дисперсія) політичної влади та державного суверенітету по численних групахтискуізрізноманітнимисоціальнимиінтересами. Уполітичному плюралізміякальтернативімонізму — основадлявизнаннялегітимності політичної системи. Ласкі виступав проти політичного верховенства влади держави.

Зпозиційнеолібералізмутеоріюплюралістичноїдемократіїрозвивав засновник інституціоналізму Моріс Оріу (1856–1929)1. Суспільство, на йогодумку, єсукупністюорганізаційабоінститутів, щозадіяніврізно-

манітних сферах міжлюдського спілкування. Кожний інститут характеризується загальною ідеєю, внутрішньою структурою, нормативним регулюванням. Інститути в Оріу поділяються на корпоративні (характеризуються організаційною єдністю) та речові (правові норми). Перші інтегровані в певні соціальні колективи, а другі позбавлені власної персоніфікованої організації і можуть застосовуватися в межах будь-яких об’єднань.

Соціальні інститутиємеханізмами, щопідтримуютьринковуекономіку в стані рівноваги. Таке тлумачення призначення плюралістичної демократії має вагоме значення для неолібералізму. Нові покоління лібералів, навідмінувідсвоїхпопередників, наголошувалинанеобхідності «політичного втручання з метою підтримання порядку», оскільки бізнеспрагнедомонополізаціїкапіталу, чимвикликаєпорушеннярівноваги в суспільстві. Але, з другого боку, завжди існує загроза, що і державне втручання може перерости межі гарантування стабільного розвитку економіки. Наявність же системи соціальних інститутів допомагає нівелювати як амбіції індивідів, так і зазіхання держави.

Витлумаченнядержавиякзагальнонаціональногоінститутуспрямуваннятаконтролюекономічнихпроцесів, посередництва узабезпеченні

1 Оріу Моріс – видатний французький теоретик права, професор, декан юридичного факультету Тулузького університету. Автор праць «Основи публічного права» (1910) та «Елементарний підручник з конституційного права» (1925.).

227

групових інтересів дозволило Оріу визначити державу не як суверенну владну організацію, а як «інститут інститутів».

ФранцузькиймислительМорісДюверже(1917–1999)1 вживавтермін «інститути» для позначення сукупності ідей, вірувань, звичаїв, які становлять організовані єдності, — це сім’я, церква, асоціації, держава. Політичними інститутами є «інститути, які стосуються правителів і їх влади, керівників і їх повноважень». Сукупність чинних політичних інститутів становить поняття «політичного режиму».

УДювержеполітичніпартіївиступаютьякодинізключовихелементів плюралістичноїдемократії. Вінрозумієдемократіюяк«свободудлянароду

ідлякожноїчастининароду», щозабезпечується«управліннямнародом елітами, щовийшлизсамогонароду». Середовищем, вякомуформують-

ся представницькі еліти, є політичні партії. Інший спосіб утворення політичних еліт штовхає суспільство значно далі від демократії, аніж «режим партій». Виборче право залишається єдиним засобом легітимації влади, аполітичніпартіїєзасобомформування, вираженнятапредставництвагромадськоїдумки, інструментомконтролюсуспільствазадержавноювладою. Питаннялегітимностівлади, «те, щолюдидумаютьпровладу, — якзазначає Дюверже, — є однією із фундаментальних основ». Визначальну роль у сприйнятті влади відіграє ідея права. «Для сучасної людини влада в державі має здійснюватися в правових формах, відповідно до правових процедур: маєвідповідати певнійконцепції права».

Такимчином, уДювержеплюралістичнадемократіяєсфероювзаємодії та конкуренції різноманітних організацій, які, відстоюючи в сукупності інтереси всіхсоціальнихгруп, здійснюють«тискнапублічнувладу».

Карл Поппер (1902–1994)2 запропонував поділ суспільств на «закриті» та«відкриті». Першимпритаманназамкнутість, зорієнтованість тільки на власні локальні цінності, зразки й норми, традиціоналізм політичної свідомості й поведінки. Другі характеризуються ліберальними цінностями та демократичним ладом.

Свобода і демократія — це насамперед «право народу оцінювати

івідстороняти свій уряд… єдино відомий нам механізм, за допомогою якого ми можемо намагатися захистити себе від зловживання владою. Демократія — цеконтрользаправителямизбокукерованих». Виходячи

1ДювержеМоріс– французькийполітичнийсоціолог, юрист. Докторправа. Професор університетів Сорбонни, Тель-Авіва, Женеви, Нью-Йорка. Автор наукових праць«Політичніпартії» (1951), «Політичніінститутитаконституційнеправо» (1960), «Дволикий Янус: два обличчя Заходу» (1972) та ін.

2Поппер Карл Раймонд – один з видатних філософів ХХ ст., засновник критичногораціоналізму, авторвсесвітньо відомихпраць«Злиденність історицизму» (1944), «Відкрите суспільство тайоговороги» (1945). Запропонований ним поділ на«відкрите» та «закрите» суспільство, а також методи «соціальної інженерії» здобули поширення в політології.

228

з тези, що будь-яка влада прагне обмежити свободу, Поппер наголошує на необхідності розвитку суспільних контролюючих інститутів. За відсутності громадського контролю в уряду не буде жодної підстави використовувати владу не за призначенням.

Одним з різновидів теорії плюралістичної демократії є концепція поліархії Роберта Даля (1915–1993)1. Термін «поліархія» (управління багатьма; антитеза монархії) було введено для розрізнення існуючих демократичних систем і недосяжного демократичного ідеалу. Поліархію характеризують сім основних інститутів: універсальне виборче право; право брати участь у громадських справах; справедливо організовані вибори, які позбавлені будь-якого насильства чи примусу; надійний захист свободидумки, включаючикритикууряду, режиму, суспільства, пануючої ідеологіїтощо; існуванняальтернативнихічастоконкуруючихміжсобою джерел інформації і переконань, виведених з-під урядового контролю; високий ступінь свободи в створенні відносно автономних і найрізноманітніших організацій, із опозиційними політичними партіями включно; відносно висока залежність уряду від виборців та результатів виборів.

Таким чином, концепції плюралістичної демократії значною мірою єрозвиткомідеївпливугромадянськогосуспільстванадержаву. Моністичне тлумачення демократії, коли номінальним сувереном проголошувався абстрактний народ, а на практиці владні повноваження концентрувалися виключно в апараті держави, призводило до відчуження народу як від влади, таківіддержави, контрользаякоюбувдоволіобмежений. Плюралістичне розуміння демократії, яке розпилило політичну владу серед великої кількості інститутів громадянського суспільства, що динамічно взаємодіютьякздержавнимапаратом, такінаселенням, об’єктивно, хоча

іопосередковано, знову зводить разом інтереси особи та держави.

§4. Концепції соціальної держави і політики загального благоденства

УХХ столітті значно збагатилася теорія правової держави, а її окремі положення були істотно переглянуті.

В умовах зростаючого впливу соціал-демократичного і революційного руху з кінця ХІХ ст. правлячі кола ряду країн Західної Європи

іСША змушені були розвивати соціальне законодавство, враховувати у своїй політиці запити і вимоги незаможних. Соціальна політика була

1 ДальРоберт – американський політолог, одинізголовнихтеоретиківплюралістичної демократії. Автор праць «Вступ у теорію демократії» (1956), «Політична опозиція в західних демократіях» (1966), «Дилеми плюралістичної демократії»

(1982).

229

зведенаврангофіційноїдоктриниНімеччини. Вонаодержалазакріплення у Веймарській конституції 1919 р. — першій європейській конституції, яканаділилагромадянсоціальнимиправами(праваминаоб’єднання

впрофспілки, захиствідбезробіття, охоронуздоров’яіпрацездатності). Окремі заходи у сфері соціальної політики починають здійснювати й інші держави (Франція, США, Мексика), однак її розвиток був перерваний економічною кризою 30-х років. Після Другої світової війни ліві партії, які прийшли до влади, у європейських країнах провели ряд соціальних реформ (наприклад, соціал-демократи у Швеції, лейбористи в Англії).

Під політикою соціального благоденства в 40–50-і роки розуміли програми, спрямовані на досягнення високого життєвого рівня шляхом створення державних систем освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення і підтримки житлового будівництва, надання допомоги громадянам, які не в змозі власними силами забезпечити собі прожитковий мінімум. Уподальшомурозширювалосязаконодавствопродемографічну, екологічну, культурну політику держави.

Поняття держави благоденства в офіційних документах і законодавствізахідноєвропейських країнзмінилаформула«соціальнадержава», закріпленавпрограмнихдокументахбагатьохполітичнихпартій, атакож у Конституціях ФРН 1949 р., Франції 1958 р. і Іспанії 1978 р. У програмах ліберально-демократичних партій вона трактується як «держава соціальнихпослуг». Ідеологинеоліберализмувисуваютьгасласуспільства з високим рівнем споживання, надання допомоги незаможним, утвердження в суспільному житті відносин солідарності і партнерства. Соціал-демократичніпартіїрозглядаютьсоціальнудержавуякетаппере- ходу до соціальної демократії, а соціальну політику держави як прямий обов’язок, що випливає з наданих громадянам соціальних прав.

Теорія держави благоденства, що відображала настрої й інтереси середніх верств населення, почала активно розроблятися в 50-і роки

вумовахекономічногопідйомувкраїнахЗахідноїЄвропи, США, Японії. Одним з її творців був шведський економіст і державний діяч Гуннар Мюрдаль (1898–1987), автор відомих книг «За межі держави благоденства», «Світова економіка».

К. Мюрдаль вважав, що загальне благоденство вже досягнуто в інду-

стріальнихкраїнахЗаходу. Сутьтеоріїсуспільногоблагоденства, яквін їїформулював, полягаєвтому, щоб«мирноібезреволюції — афактично замістьреволюції — проводитивкапіталістичнійдержавіскоординовану публічну політику, і притому з такою ефективністю, яка поступово привелабекономікукраїниувідповідністьзінтересамибільшостігромадян». Такі держави матимуть загальні ознаки: поєднання ринкової економіки

230