Розділ 7

Політичні і правові вчення епохи Відродження і Реформації

§1. Політичне вчення Н. Макіавеллі

Зіменем Нікколо Макіавеллі (1469–1527)1 пов’язано заснування політичної науки. Він був першим, хто в своєму творі «Государ» реалістично підійшов до об’єкта політики, описавши всю непривабливість політичних засобів, про які самі політики воліли б мовчати. Як на честь лікаря називають хворобу, яку той вперше описав, так і «макіавеллізм» став терміном, яким позначають аморальну та безпринципну політику.

За Макіавеллі, в основі політики лежить не божественне провидіння,

алюдські інтереси. Він відкидає ідею напередвизначеності Богом людської долі: «людські справи робляться людьми», вирішального значення набуваєнедоля, аволялюдини. Тожполітика— засібзадоволеннялюдськихінтересів, якапідкоряєтьсянебожественнимзаконам, азакономірностям суспільного розвитку. Ці закономірності підтверджує історичний досвід. Тому«щобзнати, щомаєвідбитися, доситьпростежити, щобуло…». Адже «всілюдськісправироблятьсялюдьми, якімалиізавждибудуть мати одні і ті ж пристрасті і тому вони неминуче повинні давати однакові результати». Природа людських пристрастей полягає в егоїзмі, задоволенні особистого інтересу та забезпеченні недоторканності власності («більша частина людей задоволена, поки не зачеплені їх честь та майно»).

Історичнанеобхідність іволялюдейприводятьдоутвореннядержави як гарантії задоволення власних потреб. Якщо раніше державу визначали здебільше за формою правління (королівство, князівство), то Макіавеллі вводить нове поняття — «stato» — держава як політично

організоване суспільство, певним чином організована влада з наявні-

стюправаіюстиції. Цепоняттязгодомсталозагальноприйнятим(state — англ., etat — фр., звідси термін «етатизм»).

УтрактуванніформдержавиН. МакіавеллінаслідуєпоглядиАрістотеля та Полібія, за якими держава у своєму розвитку здійснює коловорот форм, чергуючи«правильні» (монархія, аристократія, народнеправління) із«неправильними» (тиранія, олігархія, охлократія). Розв’язання проблеми переро-

1 Макіавеллі Нікколо ді Бернардо– видатний мислитель Відродження, італійськийісторик, політиктадипломат. Авторвсесвітньовідомих праць«Государ» (1513), «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія» (1519), «Історія Флоренції» (1532).

62

дження «правильних» форм Макіавеллі бачив у «змішаній республіці». Таке утворення передбачає участь в управлінні народу і знаті, їх компроміс, при якомувони«будутьвзаємноконтролюватиодинодного». Відцьоговиграє всесуспільство: «вкожнійреспубліцізавждиіснуєдвапротилежнихнапрямки: один— народний, другий— вищихкласів; зцьогоподілувипливаютьусі закони, щовидавалисявінтересахсвободи». Зразковийзмішанийустрій, який втілювавтакурівновагу, бувустановленийЛікургомуСпарті.

Утім, Макіавеллідобрерозумів, щовтогочаснихумовахмонархічної Європизмішанареспубліка — недосяжнийідеалмайбутнього. Політичнаждійсністьявляласобоюзаплутанийклубокінтриг, зрадтапідступів, вимагалазовсіміншихправилполітичноїмайстерності, формулюванню яких і присвятив свого «Государя» Макіавеллі. Як зазначив Гегель у«Філософіїісторії», «цюкнигучастозогидоюзасуджувалиякпронизанунайжорстокішою тиранією; протеН. Макіавеллі, керуючисьвисокою свідомістю формуваннядержави, формулювавтіправила, відповіднодо яких мали утворюватися держави в обставинах того часу».

Політика для государя — стратегія і тактика утримання влади

ідержави. Найбільш доцільною формою організації влади є абсолютна монархія, а основою її довготривалості та успішності є підтримка наро-

ду. «Володар не вільний обирати народ, але вільний обирати знать»,

тому йому слід бути в дружбі з народом, інакше його влада буде хиткою. Навітьякщовінприйшовдовладизадопомогоюзнаті, необхіднозаручитися підтримкою народу, беручи його під захист. Політика монархічного уряду має бути спрямована на те, заради чого і виникла держава, — на забезпечення інтересів суспільства. Влада має надати громадянам можливість вільно займатися торгівлею, землеробством та ремеслами, брати під державний захист їх власність та проводити розумну податкову політику. Така діяльність монарха має бути заснована на впорядкованому законодавстві: «коли народ побачить, що ніхто ні за яких обставин не порушує даних йому законів, він дуже скоро почне жити життям спокійним

ізадоволеним». Джерелом хороших законів виступає народна воля, що проявлялася підчас смуттаневдоволень, — оскільки «вонизавждивстановлювали закони порядки для користі громадянської свободи».

Одним із інструментів зміцнення влади монарха є релігія. Недарма, стверджувавМакіавеллі, всіуспішнідержавотворціобґрунтовувалисвою владу волею богів. Тому, на відміну від ідеологів Реформації, які прагнули відокремлення церкви від держави, він, навпаки, вважав за необхідне поставити церкву на службу державі як засіб державного впливу на масову свідомість.

Для мислителя головна мета політичної діяльності — загальне благо — допускає використання будь-яких засобів, що дозволяють її досягнути. Вчинки правителів оцінюються не за їх шляхетністю, а за найкра-

63

щою результативністю, монарх мусить керуватися аналізом політичної дійсностітаполітичноюдоцільністю, анеуявнимиморальнимицінностями. До таких «позаморальних» правил політики Макіавеллі відносив: монарх мусить дбати про підтримку народу, про свій позитивний образ в його очах. Для цього слід демонструвати риси шляхетного та морального володаря, бути таким по можливості, але у разі необхідності провадити цілком протилежну політку. Разом із тим, аби не викликати ненавистівпідданих, здійсненнянепопулярнихрішеньвартопокладатина інших, а популярні виконувати самому. Зі знаттю слід чинити так, як чинить вона. Краще бути скупим, маючи худу славу, але без ненависті, ніж, будучи щедрим, спустошувати казну та накидати нові податки, чим набути і худу славу, і ненависть народу водночас. Жорстокість ліпша за милосердя: від покарань та розправ страждають одиниці, тоді як милосердяведедобезладдя, відякогостраждаєвсенаселення. Підданімають відчуватистрахдоволодаря, анелюбов — любовневдячнатанепостійна, тоді як страх підтримується загрозою покарання, якою зневажити неможливо. Вбивства співгромадян, зрада та віроломство є хоча не бажаними, але припустимими засобами політики, оскільки «всім цим можна здобути владу, хоча не славу». Такі правила політики і становили сутність «макіавеллізму» — політики, що здійснюється за принципом «мета виправдовує засоби».

«Государ» Макіавеллі, якщо використовувати сучасну термінологію, бувпідручникомз«політичнихтехнологій», якийвпершевідвертопоказав ницістьзасобів, якимиідониніздійснюєтьсяполітика, нащовказувавще український мислитель ХVІІІ ст. Я. Козельський: «Макіавеллі не вмре, проклинати його будуть дуже голосно, а наслідувати дуже тихо».

§ 2. Політико-правові ідеї Реформації

НапочаткуХVІст. підвпливомгуманістичнихідейВідродження один ізстовпівсередньовічного християнськогосвіту— римо-католицькацерк- ва— переживала глибоку кризу. Суспільство почало вимагати від церкви повернутисядопервісноїчистотихристиянськоїрелігійності, їїдемократизації, скасування індульгенцій тощо. Такі настрої мирян обумовили появу широкого соціально-політичного та ідеологічного руху Реформації (тобто «виправлення», «реформування»), щоохопиловХVІ— сер. ХVІІст. більшість країн Центральної та Західної Європи. Ідеологами основних течій Реформації виступилиМартінЛютер, ТомасМюнцертаЖанКальвін.

Спільнимидлявсіхнапрямків Реформації булипринципи«sola fide» та «sola scriptura». Перший вимагав «виправдання вірою»: людина для спілкуваннязБогомнепотребуєпосередництвацеркви. Другийпринцип

64

визначав Біблію єдиним джерелом християнської релігії, а отже, бул-

ли та енцикліки Папи Римського, канони патристики — є лише людськими установленнями.

Початок європейської Реформації поклав професор Віттенберзького університету М. Лютер (1483–1546)1. Причину походження держави

він бачив у гріховності світу. Як дерево не потребує інструкції як йому плодоносити, таксправжнійвіруючийнемаєпотребивюридичнихнормах для керування своєю поведінкою, тому якби світ складався лише із праведників, не було б потреби ані в «королях… ані в мечі, ані в законі». Натомість світ є злим, і якби не встановлення Богом держави, «люди пожи-

рали б один одного… і світ спорожнів би». Оскільки держава є єдиною запорукою «охорони миру, покарання гріха та захисту від злих», то і справжні християни теж мають їй коритися, і навіть більше — робити все, що йде їй на користь, «аби її не забували, шанували та боялися».

Разом із тим, Лютер визнає необхідним законодавчо визначити межі застосування світської влади, щоб вона не зазіхала на питання віри. Сфера застосування законів держави «простягаються не далі тіла й майна й того, що є зовнішнім на землі», тоді як сфера душі лишається поза законом та його силою. Таким чином, Лютер наполягав: свободи совісті і думки людини — поза юрисдикції держави. Він вважав природне право основою добрих та справедливих законів. Застосування ж закону має бути гнучким, і де потрібно, його слід використовувати за всією суворістю, а де — пом’якшити, з тим, щоби розум залишався вищим законом та найкращим законознавцем.

М. Лютеркритикувавтогочаснийфеодальнийлад, вважаючи, що«із сотворіння світу мудрий князь — птах рідкісний, та ще більш рідкісний князь благочестивий», але, будучи прихильником божественного походження влади та держави, він заперечує право на спротив християн бодай тиранічній державі: «…Правителі роблять зло, коли вони придушують проповідь Євангелія й гнітять вас у мирських справах. Але ви робитещебільшезло, коли… судитетихімстите…своїмправителям…». Право ж судити та карати володарів має лише один Бог.

Ідейним натхненником і керівником селянського повстання 1524– 1526 рр. у Німеччині був Томас Мюнцер (1490–1525)2. З його іменем пов’язана ліворадикальна течія Реформації — анабаптизм. Її послідов-

1ЛютерМартін – докторбогослов’я, професорВіттенберзькогоун-ту. 31 жовтня 1517 р. прибивдодверейхрамусвої«95 тез» зпротестомпротипродажуіндульгенцій. Від цієїподіїтрадиційно відраховується початок Реформації. Своїсуспільно-політич- ні погляди М. Лютер виклав у трактатах «Про світську владу» (1523) та «Умовляння світу» (1525).

2МюнцерТомас– проповідувавствореннясуспільстваназасадахфактичноїрівності. Був одним із ватажків селян та міських низів у Селянській війні в Німеччині. Основні поглядивикладеніупрацях«Празькавідозва» (1521), «Проповідьпередкнязями» (1524); йомутакож приписується авторство«Статейного листа» (кін. 1524 – поч. 1525).

65

ники жили за зразками ранньохристиянських громад, проповідували відмову від приватної власності та громадянську рівність. Це, в свою чергу, зумовило негативне ставлення до будь-якої державної організації як інституту, заснованого нанасильстві. Мюнцерзакликав досоціального перевороту на засадах рівності, «християнської справедливості» та поверненнявладинароду. У«Статейномулисті» вінзакликаєдостворення«ЦарстваБожогоназемлі», перебудовисуспільствана«християнський союз та братство». До цього союзу мають бути включені всі працездатні особи, які братимуть участь у спільній праці, отримуючи за це рівну винагороду. Всі, хто не захочуть долучитися до будівництва «Царства Божого на землі», автоматично зараховуються до безбожників.

На відміну від Німеччини, де Реформація розшарувалася за соціальною ознакою на бюргерсько-дворянське лютеранство та плебейсько-селянський анабаптизм, швейцарськийкальвінізмявляєприкладсередньогошляху, багатовчомузумовленоговеликоюроллюмісцевихвиборнихмагістратів.

Саме в поглядах Жана Кальвіна (1509–1564)1 найбільшого розвит-

ку отримав ключовий принцип протестантської етики — догмат про абсолютну наперед визначеність Богом долі людини. Людина не здатна змінити своєї долі, але може здогадуватися про неї за розвитком свого життєвого шляху. Відтак, всі свої сили людина має покласти на досягнення життєвого успіху як ознаки богообранності. Така настанова обумовилатасформулювала, зависловлюваннямМ. Вебера, «духкапіталізму», який поволі закріплювався в розвинутих країнах Європи.

У політичних поглядах Кальвіна помітна тенденція до теократичного розуміння держави, її трансформації за допомогою представницьких органів. Життя держави та церкви є подібним, оскільки Богом на них покладені однакові обов’язки по встановленню правління Божого. Тому магістратимаютьвважатисяпохідниминевідміськоїгромади, аустановою божою. Таким чином, держава, у розумінні Кальвіна, виступає виконавчим органом церкви, який забезпечує їй захист та матеріальну основу.

Засуджуючи феодально-монархічні кола за насильство, сваволю і беззаконня, він обґрунтовував право на спротив тиранії, яке може застосовуватися правом у разі попрання божественних законів чи обмеження волі народу уповноваженими на те органами (магістратами, церквою тощо). І лише при вичерпанні всіх легальних форм спротиву можлива непокора, можна скинути тирана. При порівнянні монархії та республіки симпатії Кальвіна на боці останньої: «найбільш бажане із всіхстанів, цеколипастиріобираютьсятавстановлюютьсязагальним голосуваннямнароду. Томущотам, деоднаособанасильствомзахоплює владу та владарювання, це — варварська тиранія. Там, де царі керують

1 Кальвін Жан – засновник кальвінізму. Теолог, юрист за освітою, сприяв реформуванню влади Женеви на теократичних засадах, у 1540–1564 рр. фактично керував містом. Основоположною працею Кальвіна є «Настанови в християнській вірі» (1535).

66