Розділ 12

Українські і російські просвітники про державу і право

§ 1. Захисники абсолютизму. Теорія просвіченої монархії

Опозиція московського духівництва ідеям Петра І щодо побудови абсолютистської світської монархії західноєвропейського зразка змусила його звернутися до київської митрополії, що здавна була пов’язана із європейською інтелектуальною традицією.

Стефан Яворський (1658–1722)1 — перший з плеяди богословівукраїнців, запрошених Петром І для підготовки реформаторських проектів. На формування його політичних поглядів мали вплив твори Платона та Арістотеля, а також поширена в Європі доктрина природного права. С. Яворський, обґрунтовуючиабсолютистськізасадимонаршої влади, посилався на її божественне походження. З цього виводився обов’язок підкорення цареві кожного християнина. Разом із тим, визнаючи закон, що дає монарх, однаковим мірилом для всіх підданих, він негативноставився дозапровадження ПетромІнадзвичайних «фіскальних» органів, щостоять, яквказувавмитрополит, «позазаконом» та«над судом». Остаточно розійшовся з царем в питанні церковної реформи.

Якщо митрополит обстоював незалежність духовної влади від світсь-

кої, то цар вбачав в цьому джерело двовладдя і перепону перетворенню церкви на знаряддя утвердження самодержавства.

До числа соратників Петра І належав Феофан Прокопович (1681– 1736)2 — пристраснийапологетабсолютноїмонархії. Походженнядержави та монаршої влади, на його думку, полягає в єдності трьох причин: як наслідок суспільного договору, божественної волі та розвитку людських інстинктів. Щобуникнутизагрозисвоємуіснуванню, людичерезукладання суспільного договору зрікаються свободи та передають всю владу мо- нархові. Процесомутвореннядержавитанаділеннянародомвладоюмонар-

1Яворський Стефан (в миру – Семен Іванович Яворський) закінчив Києво-Мо- гилянську академію, протектор Московської слов’яно-греко-латинської академії, митрополит, місцеблюститель патріаршого престолу, автор багатьох проповідей та богословських творів, зокрема «Камінь віри», «Про душу» та інші.

2ПрокоповичФеофан – ректорКиєво-Могилянськоїакадемії, згодомархієпископ Новгородський і Великолуцький, віце-президент Священного Синоду, автор праць: «Регламент, або Статут Духовного Колегіуму» (1719), «Правда волі монаршої» (1722).

111

ха керує «божа воля». Внаслідок божественності влади монарха на народ покладаєтьсяабсолютнийобов’язокпідкорення, асуспільнийдоговіротримує односторонній характер без права його розірвання. Тому, на відміну відбільшостієвропейськихпросвітників, Прокоповичвідмовляєнародові в праві на повстання, оскільки «закон християнський бунтувати забороняє». Призначеннядержавиполягаєузагальнійкористі, визначенняякої, зновужтаки, належитьмонархові: «Всякаверховнавладаєдинусвоговстановленняпричинукінцевумає— всенароднукористь».

Наслідком такихвисновків сталаідеяюридичногопідпорядкування церквисвітськійвладі. Царвідносноцерковноїієрархіївиступаєсуддею та повелителем, а саме духівництво є специфічним чиновництвом, яке працює на користь держави. І як апологію абсолютистської влади монарха, що стоїть вище будь-якого земного закону, Прокопович проголошує: «Імператорвсеросійськийємонархсамодержавнийтанеобмежений; коритися його владі не лише за страх, але й за совість Бог повеліває».

Окрім «Богом даного», такого, що відповідає «людській природі» самодержавства, де«всявлададержавнаврукахєдиноїособиутримуєть-

ся», Прокопович виділяє ще демократію, аристократію, та їх «зміша-

ний склад». Симпатії ці форми, як і виборна монархія, у філософа не викликають, оскільки, будучи «елекційними державами» (виборними), вони позбавлені стабільності, несуть у собі загрозу суспільного хаосу та смути. Негативне ставлення в нього і до обмеженої монархії, де володар пов’язанийізнародомвзаємнимизобов’язаннями. ОскількиБогєкінцевою причиною влади в будь-якому суспільстві, то й відповідальним монарх може бути лише перед ним.

У питаннях права архієпископ вважав, що цар і закони— ознаки правильно влаштованої держави. Закони, «у народі користь творящі», підлягають обов’язковому виконанню, до чого примушуються природним законом, «на серцях їх написаному». «Страж і поборник закону» — монарх і державна влада. Закони самодержців служать «повчанню доброго і до відділення злого». Саммонархжодномузакону, крімбожого, непідлеглий.

Відстоюючи спадкову абсолютну монархію, видатний богословрозвиває концепцію просвітницької монархії — Петро І як «філософ на троні» діє «праведно», мудро, піклується про правосуддя, поширення освіти, добрих законів і звичаїв.

Сподвижником Феофана Прокоповича був Василь Татищев (1686– 1750)1, у якого європейські ідеї «освіченої монархії» на російському ґрунті отримали подальшого розвитку.

1 Татищев Василь Микитович– видатний російський державний діяч, історик та географ, займавпосадиголовногоуправителяуральськихгірничихзаводів, астраханськогогубернатора. Авторпрацьзісторії, політикитаекономіки, зокрема, «Історіяросійська» (5 кн.), «Довільне та згодне міркування та думка шляхетства російського, яке зібралося, про правління державне», «Духовна» (датовані початком 1730-х років).

112

Будучи, як і його попередник, прихильником теорії природного праватадоговірногопоходженнядержави, ТатищеввдусіПуфендор-

фа і Вольфа говорить про передуючий державі «природний стан» свободи. Аленерозумнекористуваннясвободоюпризводитьдогоббсівської «війни проти всіх», що змушує людей накласти на себе «вузду» несвободи заради власної безпеки та спільної користі. Такою вуздою є влада.

Влада від початку, «за природою» виникає в сім’ї (спочатку через угоду шлюбу, потім як батьківська влада). Подібно до батьківської (де на дітяхлежитьобов’язоккоритисябатькам, анабатьках — піклуватисяпро дітей) виникаєвладаівсуспільстві. Оскільки, надумкуТатищева, свобода селян «з нашою формою правління монаршого не узгоджується,

івкоріненийзвичайневолізмінюватинебезпечно», токріпоснеправослід тлумачитиякформудвосторонньогодоговорупоміжгосподареміслугою. Водночас державі необхідно спонукати поміщиків дбати про селянство, щоби воно було «податями скільки можна полегшено», опікуватися про-

світою селянства, оскільки «народ ніякої освіти не має та в темряву за-

бобон закутий», і тому легко піддається закликам до бунтів.

ПоглядинаформудержавиуТатищевапов’язанізгеополітичнимфактором. Демократія є правлінням за допомогою інститутів безпосереднього народовладдяітомуможливалишевдержавах-містахчиневеличкихоблас- тях. Аристократіяєпредставницькоюформою(черезобраннячизастатусом)

іможлива в більших країнах, що захищені географічно від нападу, мають просвіченийнародіусталенийавторитетзакону. Виділяютьсятакожзмішані форми, але користі в них не вбачається. Росія рятується самодержавством: «самовладний уряд у нас всіх інших корисніший, а інші небезпечні». Разом ізтим, враховуючистанзаконотворчоїроботивРосійськійімперії, Татищев мріяв про заснування представницьких станових органів, на яких би покладалася і фахова підготовка законопроектів. Перу вченого належать

ісформульовані ним правила юридичної техніки, до яких він відносив лаконічність та викладення закону простою мовою; реальність виконання; узгодженість та несуперечливість; своєчасне та загальне проголошення; збереження давніхзвичаїв, щонесуперечать загальнійкористі.

Ідеологом абсолютизму з позицій новонародженого торговельно-про- мислового класу був купець Іван Посошков (1652(70?) — 1726)1. Він відкриває нову сторінку теорії російського абсолютизму — концепцію тотальноїрегламентаціїдержавоюсуспільства, економікитапобуту.

За Посошковим, держава має виступати головним регулятором економічнихвідносинтаздійснюватипатерналістськуекономічнуполітику. На неї покладаються повноваження визначення порядку здійснення

1Посошков Іван Тихонович родом із селян, став купцем, вважається автором записки боярину Головіну «Про ратну поведінку…» (1701) та трактату «Книга про вбогість і про багатство» (1724), який був вперше виданий російським істориком М. П. Погодіним у 1841 р.

113

підприємницької діяльності, промисловості та ремесел, встановлення цін на товари тощо. Купецтво є єдиним станом, який має монополію на торгівлю та який повинен захищатися на державному рівні.

Не заперечуючи кріпосного права, Посошков пропонував більш інтенсивнезастосуванняпримусовоїпрацівпромисловостііводночасзаконодавчо регламентувати обов’язки кріпаків. Захисту прав кріпосних мав сприятиспеціальнийсуд, доякогомоглибзвертатисяселяниуразісвавільної експлуатації поміщиками селян. За таке звернення селянин отримує волю та матеріальну винагороду, а за недонесення — карається батогом.

Посошков визнає однією з ключових проблем органів судочинства їх корупцію та некомпетентність, тому пропонує заходи по вдосконаленню російського правосуддя. Має бути радикально розширена соціальна база кадрового складу суддів: «краще спочатку заради встановленняправдивсуддіпосадитизнизькихчинів, насампередізприказних людей, які в справах розумні і страх божий у собі мають». Для усунення протиправноготискунасуддівїхслідзабезпечитиширокимигарантіями, «щоби вони ніяких осіб не боялися, окрім Бога та царя». На думку мис-

лителя, необхідне удосконалення старого законодавства та розробка нового Уложення (замість застарілого 1649 року).

Таким чином, саме в здійсненні правозакріплення та регламентації максимальноширокогоколасуспільнихвідносинПосошковівбачавсенс державної політики.

Державно-правові погляди іншого інтелектуала епохи російського Просвітництва — князя Михайла Щербатова (1733–1790)1, формують

аристократичну опозицію ідеології просвіченого абсолютизму. Він намагався адаптувати просвітницькі західноєвропейські вчення та ідеї тираноборцівдовласноїполітико-правовоїконцепції, заякоїнайкращою формою держави є монархія, обмежена владою аристократії.

У дусі Ж. Ж. Руссо він наголошує на похідності влади від народу: «ненароддляцарів, алецарідлянароду, бопередтим, ніжбулицарі, був народ». Укладаючи «суспільний договір», люди надають монарху лише «декілька своїх прав», натомість зобов’язавши його захищати та піклуватися про залишені права народу, що робить монарха відповідальним за делеговані йому повноваження. Утім, на відміну від того ж Руссо, ви-

разником народного суверенітету, у Щербатова, є лише дворянська верства, де монарх виступає виконавцем її волі. Щербатов критично ставився до російського самодержавства, з огляду на його «неприродність». «Самовладдя» вінвизначаєякбеззаконнетасвавільнеправління, якому, на відміну від традиційного для допетровської Росії аристокра-

1 ЩербатовМихайлоМихайлович– істориктагромадськийдіяч, князь, сенатор, своїсуспільно-політичніпоглядивиклавупрацях«ІсторіяРосійськаздавніхчасів» (7 кн; 1770–1791), «Мандри в землю Офірську пана С. швецького дворянина» (1783–1784), «Роздуми про дворянство» (1783–1785), «Про зіпсування нравів у Росії» (1787).

114