2.3. Обгрунтування проблеми креативної валеології

Перші культурні європейські педагогічні практики з’явились в Древній Греції, як частина окремих авторських філософських систем (згадаємо, що у Сократа така система пред’явлена через його діалоги, у Платона через діяльність створеної ним Академії). Спрямованість педагогічної діяльності, у подальшому, завжди визначалась рівнем і особливостями розвитку суспільства, його запитами і чеканнями. Прямий зв’язок і залежність педагогічної практики від домінуючої у суспільстві ідеології й характеру виробництва просліджується на всіх наступних етапах людської цивілізації і може бути показаний на прикладі виникнення й розвитку предмету „Фізичне виховання”.

Наприкінці ХІХ століття у школах більшості країн Європи почало складатися утилітарне за своєю сутністю фізичне виховання, яке отримало потім своє поширення й у СРСР. Спрямованість цієї навчальної дисципліни визначалася намаганням сформувати наперед заданий набір фізичних якостей, рухових вмінь та навичок й приученням дітей та юнацтва до чіткого виконання стройових команд. Принагідно відмітимо, що приблизно у той же час у Великій Британії, Канаді та США формувався подібний навчальний предмет, у якому більш виражено були представлені насамперед гігієнічний напрямок, рекреація і спорт. Таким чином, це вже зовсім інший шлях залучення молодої людини до фізичної культури і спорту.

Але на початку ХХІ століття ситуація в Європі принципово змінилася. Вузько національні та класові політичні пріоритети поступаються місцем визнанню важливості дотримуватись загальнолюдських цінностей і прагненню до міжнародної стабільності. За загальний орієнтир приймаються настанови на забезпечення стійкого розвитку у кожній країні. Тотальна мілітаризація молоді стає непотрібною бо створюються армії професіоналів. Виникають нові загрози (критичний стан багатьох давно збудованих об’єктів техносфери, руйнівні природні та екологічні катастрофи, негативні наслідки урбанізації для мешканців міст, загроза тероризму тощо), які примушують до пошуку принципово нових відповідей людства. Не випадково, досягнення у показниках здоров’я нації й тривалості життя населення тепер розглядаються як головні критерії якості життя у тій чи іншій країні. У таких даних немов би підсумовується весь наявний доробок у сфері економіки, освіти, побуту, дозвілля та охорони здоров’я.

Якісні зміни в системі суспільного життя зажадали й перегляду існуючих уявлень про примат фізичної підготовки в загальній системі підготовки випускників вищих навчальних закладів до майбутньої трудової діяльності, як це сприймалось в СРСР. З’явилися нові уявлення про важливість формування мобільного фахівця з високим рівнем розумової працездатності і сталого рівня здоров’я, готового за рахунок високого ж ступеню адаптації періодично займати різні професійні позиції, незалежно від назви спеціальності, отриманої за дипломом; який вміє швидко і результативно відновлювати свою працездатність. Активно вишукуються можливості поширення накопичених валеологічних знань, зростає намагання пошуків способів такого їх розповсюдження і засвоєння, щоб відповідним чином освічена людина систематично та дієво їх використовувала собі на благо.

Нарешті, якісно іншого, більш високого рівня досягли уявлення про саму людину, виходячи за межі природниче наукового знання, яке раніше було виключною основою всіх педагогічних розробок. Поряд із природниче науковим знанням до практики освіти поступово входить знання методологічне і знання про діяльність. З повним правом все частіше ми починаємо розглядати світ, у якому живемо, не тільки, як природний, але і як світ мислення й діяльності людини.

У той же час, І. Бех, фахівець з питань особистісно-зорієнтованого виховання, змушений визнати наступне. Сучасний, у своїх сталих границях стан психолого-педагогічної теорії такий, що не дозволяє за рахунок лише класичних дидактичних засобів цілеспрямовано формувати морально розвинену особистість. Таку особу, для якої загальноприйняті духовні пріоритети набували б глибокого життєвого сенсу і суб’єктивної цінності, виступали дієвими регуляторами її соціальної поведінки. Виховна практика, стверджує автор, орієнтується переважно на різні форми зовнішнього підкріплення, тобто на методи заохочення і покарання. Їх домінування у виховному процесі призводить до культивування пристосовницької моралі, моралі вигоди. При цьому основними психологічними механізмами, які вважаються генетично вихідними у формуванні особистості, виступають зовнішнє зобу мовлення, наслідування та ідентифікація (17, с.123).

Як перспективну альтернативу традиційним дидактичним підходам, що реалізуються через класичну форму уроку, він та ряд інших прогресивних науковців розглядають розробку відповідних технологій, які б вирішували проблему особистісно-орієнтованих виховання та освіти. Мова йде про забезпечення ситуації, коли молода людина була б суб’єктом власного розвитку і само зміни. При цьому, прийнято розрізняти різні типи технологій (освітні, педагогічні, технології навчання), що мають відношення й до різних просторів педагогічної діяльності (50, 66, 164).

У 1979 році Асоціація з педагогічних комунікацій і технологій США дала перше визначення педагогічної технології: „Педагогічна технологія є комплексний, інтегративний процес, що охоплює людей, ідеї, засоби і способи організації діяльності для аналізу проблем і планування, забезпечення, оцінювання і керування вирішенням проблем, що стосуються всіх аспектів засвоєння знань„ (117, с.22). Вважається, що педагогічна технологія має таку структуру: концептуальна основа, змістовна частина навчання, включаючи зміст навчального матеріалу та процесуальна частина (117, с.24). При цьому, якщо освітні технології відбивають стратегію освіти, то педагогічні втілюють тактику її реалізації.

Ще більш конкретними є технології навчання, що реалізуються через педагогічну техніку (25, с.19). Фахівці в США та в інших розвинених країнах вважають, що засвоєння традиційного змісту освіти, на чому у вітчизняній вищій школі за звичай роблять акцент, формуючи відповідний набір предметів навчальних планів в орієнтації на ужиткові знання відносно майбутньої професії, не може бути кінцевою метою. Студент повинен використовувати його перед за все для того, щоб навчитись самому створювати нові знання, необхідні для вирішення виникаючих проблем (у цьому контексті проблему можна визначити як таке виникле завдання, яке поки що не має алгоритмів його розв’язання), для прийняття рішень, створення продукції і взаємодії. Технології ж як раз і повинні сприяти реалізації такого типу навчання.

Якщо педагогічні технології створюються та реалізуються через сталі (якщо відверто сказати, консервативні) навчальні дисципліни, то їхнє застосування, незаперечно, вкрай важливе у питаннях оволодіння молодою діяльною людиною необхідними поняттями й знаннями, вміннями й навичками управління власним здоров’ям. Зараз цими новими для нашої вищої школи проблемами починає опікуватись педагогічна валеологія. Одначе, з одного боку, введення відповідного навчального предмету досі не поставлене у вищій школі до порядку денного (немає підготовлених фахівців, розроблених навчальних програм тощо). Тоді як з іншого, сама по собі існуюча дисципліна „Фізичне виховання”, в разі її вдосконалення, надає достатні передумови для формування студентів як діяльних будівничих власного здоров’я.

Вихід у практиці педагогіки до категорії здоров’я через миследіяльнісну картину світу, що відповідає головній ідеї креативної валеології, концепції і технології непрофесійної фізкультурної освіти студентів технічних і гуманітарних спеціальностей, які ми обґрунтовуємо, – принципово новий і перспективний хід. Адже до останнього часу звертання до категорії здоров’я людини, з відповідною акцентуацією, було виключною прерогативою релігійної, або природниче наукової картин світу і, відповідно, церковної чи медичної практик, служителів церкви чи лікарів.

Але вже перші роки викладання в загальноосвітній школі нової навчальної дисципліни „Валеологія”, яка виросла із відповідної області медичних знань про здоров’я людини, виявили утруднення, що не дозволяють розраховувати на одержання швидких та істотних соціальних наслідків, йдучи саме таким шляхом. Це, як ми вказували, пов’язане з обмеженими можливостями природниче наукової картини світу та засобів традиційної дидактики.

Таке твердження не здасться перебільшенням, коли як кінцевий результат в процесі формування особистості бачити не саму по собі передачу учням деякої суми наукових знань про здоров’я, але їхнє формування як суб’єктів фізкультурної діяльності і діяльності будівництва здоров’я, на що нинішня валеологія не претендує. Креативна валеологія, на відміну від валеології, яка побудована виключно на застосуванні класичних засобів дидактики задля трансляції знань, як раз і опікується відшукуванням засобів становлення фізкультурно-діяльної особистості та особистості будівничого власного здоров’я.

Саме за діяння, окрім релігійної, філософської і наукової парадигм, у яких до останнього часу було прийнято розглядати здоров’я людини (дух і душа, психіка і тілесність), миследіяльнісної картини світу дозволяє сподіватись на реалізацію особистістю справді діяльного відношення стосовно управління власним здоров’ям (за загальною схемою: мислення – свідомість – діяльність). Саме цими намаганнями обумовлюється виникнення такого нового напрямку педагогічної валеології, як креативна валеологія.

Адже здоров’я визначається вихідним станом тілесності особистості, що формується, супутніми поведінковими моментами, особливостями миследіяльності і життєдіяльності людини. Власне, на цих обставинах фіксується увага й у відомому визначенні Всесвітньої організації охорони здоров’я, що здоров’я це не тільки відсутність захворювань, але також стан повного фізичного, психічного і соціального благополуччя людини.

Як бачимо, „здоров’я” і відсутність захворювань не тотожні стани людини. Медицина, традиційно зорієнтована на діагностику і лікування по ознаці встановлення норми і патології, відшукує хворобу і прагне до її подолання. Тоді як високий та стійкий стан здоров’я явище не випадкове, рукотворне. Наявність здоров’я характерна, як правило, для діяльної особистості, що свідомо й систематично докладає значних власних зусиль для оптимізації своєї життєдіяльності. Зазвичай ці дії характерні для, у якийсь незвичний спосіб освіченої й підготовленої людини, допоки що в результаті не частих фактів її випадкової самоосвіти.

Ми називаємо цю особу фізкультурно-діяльною, якщо акценти розставляються на використанні засобів фізичної культури і фізичної рекреації (як приклад, пошлемося на відомі постаті пропагандиста бігу підтюпцем Г. Гілмора, циркового жонглера В. Дікуля, хірурга і вченого М. Амосова). Або будівничим власного здоров’я, коли залучаються інші різноманітні засоби досягнення здорового стану (приклади – творець системи лікувального голодування П. Брегг, конструктор авіаційних двигунів у роки Великої Вітчизняної війни й автор книжки про власну систему боротьби зі старістю М. Мікулін, автор правил оздоровлення „Дитинка” П. Іванов).

Будівництво здоров’я – це не перехід до практики самолікування, але відповідна цінностям бути здоровим і можливостям життя конкретної людини система її творчої діяльності по формуванню і підтримці оптимального рівня індивідуального здоров’я. Будівництво здоров’я створює перспективи суттєвого підсилення можливостей медицини за рахунок участі освіченої і діяльної людини, котра разом з медичними працівниками, переймається бажанням подолати наявні патології і поліпшити свій психофізичний стан. Адже сьогодні очевидно: „Головною задачею освіти стає забезпечення не державних потреб, а потреб усього суспільства в цілому і кожного його члена окремо. На зміну виробничо-орієнтованій освіті приходить освіта, що спирається на соціокультурну й особистісну домінанту.… У ХХІ столітті визначальне значення набуває світоглядна й виховна функція освіти” (184, с.40).

Становлення особистості, що самовизначилася до фізкультурної діяльності або ж будівництва власного здоров’я, яка відмовилась від звичної пасивної, але такої комфортної позиції споживача медичних послуг, важлива теоретична і практична проблема для сучасних систем освіти на початку ХХІ століття. Тут доречно згадати тезу німецького філософа Х.-Г. Гадамера, що: „Загальна сутність людської освіти полягає в тому, що людина робить себе у всіх відношеннях духовною істотою. Той, хто віддається подробицям, є неосвіченим” (39, с.54).

Концептуальна робота у вказаних напрямках стала проводитись наприкінці 80-х–на початку 90-х років. По першому напрямку, як своєрідну „лінію старту”, доречно згадати докторську дисертацію одного з авторів (143), по другому - организаційнно-діяльністну гру під керівництвом відомого московського методолога Г.П. Щедровицького „Людина в екстремальних умовах: нові підходи до охорони здоров’я” (м. Сургут, Росія, лютий 1990 р.).

Висновки. Незаперечно, освіта фізкультурно-діяльних молодих людей та потенційних будівничих здоров’я особливо актуальна для України, мільйони жителів якої знаходяться на територіях, які потерпають від радіаційного і техногенного забруднення. Жителі Києва і Дніпропетровська, Донецька і Запорожжя, Кривого Рогу і Краматорська, Маріуполя і Нікополя, десятків і сотень інших населених пунктів з отруєним повітрям, водою і ґрунтом не мають шансів досягти високого рівня здоров’я лише за рахунок кроків, що широко пропагуються. Наприклад, за рахунок закликів до відмови від шкідливих звичок, регулярного виконання комплексів ранкової гігієнічної гімнастики тощо.

Непрофесійна фізкультурна освіта (або ж фізкультурна освіта людини) – це складова частина різнобічної освіти особистості майбутнього фахівця з вищою освітою, важлива для раціональної організації його індивідуальної життєдіяльності. Зауважимо, що непрофесійна фізкультурна освіта не розглядає різні проблеми й аспекти власне спеціальної фізкультурної та спортивної освіти, котру отримують в інститутах фізичної культури чи на факультетах фізичного виховання.

Питання до самоконтролю

1.Поясніть, чому на початку підручника авторами розглянуте питання про вчення та самостійну роботу студента.

2.Поясніть, чи можливе без самостійної роботи у її різних формах становлення студента, як будівничого власного здоров’я.

3.Поясніть, у чому полягає відмінність природничо-наукового знання від знання про діяльність у контексті становлення будівничого здоров’я.

4.Поясніть, що являють собою валеософія та валеоетика.

5.Поясніть, чи можна вважати, що „здоров’я” і відсутність захворювань це тотожні стани у життєдіяльності людини.

Після опанування змістом розділу студенти повинні вміти:

-пояснити, чому для становлення будівничого власного здоров’я потрібна активна життєва позиція студента;

-пояснити, чому головна проблема формування студентів-будівничих здоров’я полягає у їх становленні як суб’єктів власної навчальної діяльності;

-пояснити, чому поведінка людини виступає зовнішнім вираженням внутрішнього світу, усієї системи її життєвих установок, цінностей та ідеалів;

-пояснити, чому у формуванні будівничого здоров’я валеологічне знання, повинне орієнтуватись на поширенні індивідуальних практик оздоровлення;

-пояснити, чому креативна валеологія, на відміну від валеології, яка побудована на застосуванні класичних засобів дидактики задля трансляції знань, опікується відшукуванням засобів становлення фізкультурно-діяльної особистості та особистості будівничого власного здоров’я.