ж д

Жт - жб

Рис.3.2.2. Схема життєдіяльності людини

Рис. 2. Схема життєдіяльності людини

Щоб відповісти на це питання, треба зв’язувати „Я”, що сформувалось, зі здатністю людини додатково задіяти структури свідомості, які відносяться до індивідуального „само-“, що має трансцендентальну природу. Як ми зазначали, „Я” і “само-“ не тотожні. „Самосвідомість” і „самодіяльність”, як виражені і пред’явлені назовні прояви індивідуального, можливі коли особистість, в основному, відбулася, й природно, відбулося становлення свідомості людини. Відповідно до уявлень про вікову періодизацію, ці властивості характерні етапам пізньої юності чи ранньої дорослості, що припадає на студентські роки.

Можна стверджувати, що життя, у якому б знайшло місце індивідуальне „само-“ (тобто особистісне, не „гуртове” в людині), неможливе без переведення створених у мисленні ідеальних об’єктів у власну життєдіяльність. Воно припускає підйом, у відповідності зі схемою життєдіяльності, від стану життєдії (жд) до рівня справді духовного життя особистості й індивіда (Ж). І тут людина немов би проходить через сполучний шар схеми життєдіяльності (ЖТ і ЖБ).

Життєутворення (ЖТ), це випереджаюче підготовлені людиною свідомі дії, створення бажаного образу фрагменту життєдіяльності, що реформується. У даному випадку формування образу себе здорового на основі актуалізованих цінностей і цілей досягнення здорового стану, онтологічних картин, понять і знань, необхідних для розгортання фізкультурної діяльності і діяльності будівництва здоров’я.

Життєбудівництво (ЖБ) являє собою приєднання до онтологічного і понятійного простору (ЖТ) реалізаційної діяльності по втіленню задуманого в процесі життя. Хоча й все, що відбулось до цього, потрібно відносити до змісту діяльності людини, адже ще Лейбніц стверджував, - „мислення є діяльність, а не сутність душі” (87, с.143).

Важливо додати, що життя дійсно людське, а отже духовне неодмінно характеризується діяльністю по переведенню створених у її мисленні ідеальних об’єктів (задумів) у реальність. Воно, фактично, відбувається у процесах само змін і являє собою шлях, пройдений від життєдії, чи своєрідного природного стану суспільної людини, через життєутворення і життєбудівництво до справді духовного людського стану життя (Ж).

З представленого можна вивести, що характер і зміст життєдіяльності визначається, зрештою, особливостями освіти, які визначають спрямованість прийнятих рішень, а також засобів їхнього досягнення. Або ж інакше за схемою:

ЖД = Жд Тип освіти ЖТ ЖС Ж

Таким чином, життєутворення, це по суті зміст роботи проектування і конструювання, де й виявляється індивідуальне або „само-“, тоді як життєбудівництво – суть вольова реалізація створених ідеальний конструкцій в умовах реальності. При цьому, обидва ці процеси є нерозривними: „Розходження між мисленням і волею, - відзначав Гегель, - є лише розходження між теоретичним і практичним відношенням; але вони не являють собою двох здібностей, тому що воля є особливий спосіб мислення: вона є мислення, що переміщає себе в особисте буття, як потяг повідомити собі наявне буття” (41, с.380).

Ф.Т. Михайлов підкреслює важливу особливість людини. Вона єдина виділяється з усіх видів живого тим, що відрізняє себе від своєї ж власної життєдіяльності. Іншими словами, тим, що здатна відноситися до себе, бути предметом своєї уваги, контролю та волі. Отже: „Бути людиною, - зауважує Михайлов, - це й значить цілком реально і постійно бути не рівним самому собі, оцінюючи себе як загальнозначущою мірою задачами зони найближчого свого розвитку. Бути людиною значить бути суб’єктом своєї само зміни” (105, с.195).

У той же час, повинні існувати могутні способи педагогічного впливу на свідомість людини, щоб надати імпульс до виходу за границі освоєних у дитинстві і юності звичок, поведінки і норм культури, а в мисленні та діяльності особистості розпочалися процеси життєутворення та життєбудівництва. Лише тоді фрагменти свідомості людини пере структуруються і змінюються, що свідчить про появу нових образів власної життєдіяльності, як відлуння знайденого нею раціонального виходу з екстремальності.

Ми вважаємо, що мислення та думання не можна вживати, як синоніми, нерозпізнавані в педагогіці поняття. Факт миследіяльності є перманентним, це не постійний стан інтелектуальної сфери людини. Спалахи мислення, що виникають „поверх” свідомості, проблиски самосвідомості індивідуальні за характером прояву, ситуативні й дискретні. Загальним для процесів мислення є те, що вони часто виникають в екстремальних ситуаціях, коли досвід і знання людини недостатні, щоб знайти адекватне ситуації рішення.

Екстремальність для людини зв’язана не з фактом несприятливої зміни зовнішніх умов, але в першу чергу з усвідомленням власної (себе теперішнього) їм неадекватності. Таке розуміння виникає, коли у людини немає можливості зберегти своє теперішнє „обличчя” через продовження відтворення накопиченого арсеналу засобів забезпечення життєдіяльності. Етап проектування нової (зміненої) системи життєдіяльності, який потім наступає, диктується бажанням гармонізувати свій нині не оптимальний стан у середовищі. Саме в ході осмислення екстремальності до людини приходить розуміння, що життя це зовсім не „потік, що несе”, але свідомо й цілеспрямовано організований процес життєдіяльності, критерієм необхідної якості якого є заняття позиції будівничого власного життя.

Уточнимо, управляти миследіяльністю людини в педагогічному процесі можливо, наприклад, через організаційно-діяльнісну чи організаційно-навчальну гру, в ході якої вона була свідомо й штучно поставлена у ситуацію екстремальності (пізніше ми повернемось до цієї теми докладно). Вихід з екстремальності в умовах ОДГ або ОНГ передбачається педагогом таким, коли учасник гри буде вимушеним поводитися єдино можливим способом, перспективним для пошуку адекватних рішень щодо подолання екстремальності. Екстремальністю, власне, стає тут виникаюче розуміння неможливості продовжувати в новій ситуації намічену раніше лінію життя, непридатності звичних норм поведінки пасивного споживача „медичних послуг”. Як наслідок, у людини починається проб лематизація сформованих життєвих основ – цінностей і цілей, форм і способів організації свого життя, котрі ще донедавна здавалися цілком вірними.

Екстремальність створює сприятливі передумови для вдосконалення життєдіяльності людини, яка відчуває себе вільною у виборі траєкторій устрою власного життя. Людини, яка не є заручницею слабкості духу, непевності в собі й звички залишатись „як усі”. Одночасно, екстремальність несе загрозу для людини, не здатної відмовитись від системи цінностей, що у неї сформувалася, у ситуаціях коли очевидна необхідність їхньої ревізії. „Голова у пісок” - так може бути охарактеризований спосіб життєдіяльності останньої. Саме тому екстремальна ситуація є своєрідним фільтром, що стратифікує людей в залежності від їхньої сьогоднішньої готовності до вольових проявів, мислення і діяльності, оволодіння собою в процесі власної життєдіяльності.

Головним інструментом оцінки екстремальності і пошуку способів реагування на неї є ретроспективна (аналіз того, що відбулось) і проспективна (як аналіз того, що повинне відбутись) рефлексія. Як відомо, рефлексія людини, це такий собі поворот свідомості на саму себе.

Перший етап рефлексії, це фіксація нової ситуації, як такої, що вимагає її аналізу й осмислення, а вже потім слідує „рефлексивний вихід”, як момент зусиль по „повороту свідомості на себе”. У ході перегляду ситуації, тому, хто рефлектує, потрібно зрозуміти що відбувається, кваліфікувати її (екстремальна, якщо в людини немає адекватних способів реагування, чи не екстремальна, коли вона має належні відповіді тощо). Необхідно вловити суть виниклої екстремальності та дати їй оцінку. Це етап ретроспективної рефлексії.

Нарешті, у ході проспективної рефлексії потрібен своєрідний „погляд у майбутнє” для з’ясування, що означає виникла загроза; що може статися, якщо вона буде реалізована; поставити питання, як її перебороти? Відповідь на останнє питання саме й веде до процесів життєутворення та життєбудівництва і, як наслідок, до стану, що Ф.Т. Михайлов назвав „бути людиною”: без таких моментів очевидно потрібних само змін, а отже й розвитку людина не живе, але животіє.

Нове самовизначення, як ухвалення рішення про власну фізкультурну діяльність і діяльність будівництва здоров’я, вимагає розуміння рукотворності середовища мешкання діяльної людини. Відмітимо, що усвідомлення феномену середовища мешкання як одиниці, яка не тотожна зовнішнім умовам, виникло досить давно. Л.С. Виготський розглядав як самостійну одиницю особистість і середовище, що повинно враховуватися в педагогічному процесі. Він стверджував, переживання дитини і є такою найпростішою одиницею, що саме середовище визначає розвиток дитини через її переживання того, що включене до змісту середовища. Виготський відзначав і двосторонній зв’язок людини та середовища: „Дитина є частиною соціальної ситуації, відношення дитини до середовища і середовища до дитини дається через переживання і діяльність самої дитини; сили середовища мають направляюче значення завдяки переживанням дитини”.

У визначеній нами дефініції „середовище мешкання людини” фіксується, що існують зовнішні умови життя і вона сама. При цьому було б спрощенням стверджувати, що зовнішні умови самі по собі визначають життєдіяльність всіх і кожного, що саме зовнішній світ перетворює людину в ту, якою вона зрештою стає. Середовище ж мешкання діяльної людини формується значною мірою нею самою. Вона мов би „затиснута” між існуючим діяльним „Я” і зовнішніми умовами. Саме тому середовище мешкання вже в двох людей, які живуть поруч, буде мати розходження. Середовище мешкання – це світ, що існує на границі зустрічі „Я” із зовнішніми умовами. Середовище мешкання – це подвійність людського „Я” і зовнішніх умов, внаслідок чого воно носить характер перетворення дійсності (див. рис. 3). Звідси зрозуміло, як моральні і діяльні люди, створюючи своє, тобто сприятливе для їхньої життєдіяльності середовище мешкання, змінюють у кращу сторону й оточуючий зовнішній світ (і навпаки).

Рис. 3. Схема середовища мешкання діяльної людини

Цю особливість і призначення середовища мешкання показав Г. Саймон, коли стверджував, що штучний світ зосереджений саме у точці зустрічі внутрішнього і зовнішнього. Його призначення саме і складається в пристосуванні першого до другого (159).

Людина пасивна, не само визначена до фізкультурної діяльності і будівництва здоров’я, сильнішим чином піддається впливу зовнішніх умов. Вона не вільна, її життя в повній мірі залежить від характеру все нових і нових ситуацій. Щодо теми здоров’я, варто зазначити, - Саймон підкреслює, у тій мірі, у якій людина здатна до адаптації (прагне лише прижитися, притерпітися, пристосуватися до зовнішніх умов), її поведінка буде відбивати в основному характеристики зовнішнього середовища.

І навпаки, фізкультурно-діяльна особистість і будівничий здоров’я, які формують і реалізують програми досягнення та збереження свого здорового стану, впливають як на власну природу, так і на оточуючі зовнішні умови, змінюючи їх згідно своїм цінностям. За рахунок цього вони перетворюють світ, у якому живуть і діють, а їхнє власне життя стає в значній мірі своїм, рукотворним, а не лише відтворюючим життя свого оточення.

Висновки. У ході адаптації процес пристосування діяльної особистості відбувається, по-перше, при активному і перетворюючому умови життя участі її мислення і волі. По-друге, стосовно такої людини середовище, у якому здійснюється адаптація, має принципово інший характер – воно, у значній мірі, є результатом її миследіяльності. По-третє, людина не просто пристосовується до умов життя, але й змінює їх згідно своїм цінностям і цілям. Саме тому, людське суспільство є системою, яка не тільки адаптується, але й перебудовує, перетворює дійсність у відповідності до своїх потреб.

Власне, у формуванні діяльної особистості, що проектує й організує своє особисте та професійне життя з урахуванням, як ситуації, що виникла, так і очікуваних наслідків від реалізації прийнятих рішень, полягає важливе призначення сучасної вищої освіти.. Таким чином, непрофесійна фізкультурна освіта людини повною мірою відповідає очікуванням, спрямованості й змісту гуманізації та гуманітаризації вищої освіти.

Вона повною мірою відповідає особливостям поведінки людини, що сприйняла миследіяльнісну картину світу і діє відповідно до неї. Г. Саймон підкреслював, що конструювання в сучасному світі це не тільки прерогатива інженерів. Людина конструює всякий час, коли розробляє способи переведення даної ситуації в іншу, більш для неї прийнятну. Тож інтелектуальна діяльність, що допомагає створити штучні матеріальні об’єкти, принципово не відрізняється від тієї, котра допомагає лікарю прописати ліки хворому, а економісту розробити план збуту. Конструювання, чи синтез, що розуміється в такому широкому контексті, складає основу навчання будь-якій професійній діяльності. Саме це й відрізняє області практичної діяльності від сфери науки. Головною задачею як інженерних, так і архітектурних, юридичних, педагогічних, медичних чи адміністративних навчальних закладів, стверджує Саймон, власне кажучи і є навчити студентів конструюванню.

Розглянуті методологічні посилання, дефініції повною мірою враховані та використані нами як в концепції фізкультурної освіти людини, так і при створенні та застосуванні педагогічної технології формування студентів, як фізкультурно-діяльних особистостей та будівничих власного здоров’я.