Критерії та індикатори визначення провідних університетів

Критерій	Рейтинг ARWU		Рейтинг Times
	Індикатор	Вага	Індикатор	Вага
Наукові дослідження	1.Кількість статей, опублікованих в Nature і Science 2.Кількість статей з високими індексами цитування	20% 20%	1.Академічна експертна оцінка провідними фахівцями даного вищого навчального закладу 2.Індекс цитування	40% 20%
Кваліфікація викладацького складу	3.Кількість викладачів – Нобелівських лауреатів і таких, які отримали медалі за областями знань 4.Індекс цитування	20% 20%
Якість навчання	5.Кількість випускників ВНЗ, що стали Нобелівськими лауреатами і отримали медалі у галузях знань	10%	3.Співвідношення чисельності викладачів і студентів	20%
Академічна продуктивність	6.Співвідношення індикаторів 1 – 5 до кількості штатних викладачів	10%
Працевлаштування випускників			4.Звіти компаній, що займаються рекрутингом	10%
Інтернаціоналізація			5.Іноземні викладачі 6.Іноземні студенти	5% 5%
Усього		100%	Усього	100%

Що ж торкається переліку найбільш рейтингових сучасних університетів, то він доволі сталий і до кола найбільш шанованих вишів, а отже й країн, де вони знаходяться відносяться наступні (табл.2). При цьому зауважимо, що жоден український вуз ніколи не потрапляв до 500 кращих ВНЗ світу.

Таблиця 2

Кількість кращих університетів в різних країнах

Країна	Рейтинг ARWU			Рейтинг Times
	20 кращих ВНЗ	100 кращих ВНЗ	200 кращих ВНЗ	20 кращих ВНЗ	100 кращих ВНЗ	200 кращих ВНЗ
1. США	17	54	87	11	33	55
2. Велика Британія	2	11	22	4	15	29
3. Японія	1	6	9	1	3	11
4. Німеччина	0	5	15	0	3	10
5. Канада	0	4	8	1	3	7

Як наслідок, не шанують іноземні студенти, особливо з провідних економічно розвинених країн світу, наші університети. Тому на республіки колишнього СРСР (країни СНД і Балтії) припадає усього лише 1 % доходів від міжнародного ринку академічних освітніх послуг. При цьому основні докори іноземців торкаються поганого, із змістовної та організаційної точок зору, навчання, незадовільного викладання і застарілих методик - 48,3 % опитаних (123). Очевидно, що й фізичне виховання не є виключенням, адже його реформа так і не була поставлена в українських вишах до порядку денного.

Отож, стан „Фізичного виховання” ніяк інакше, як кризовий, кваліфікувати не можна. При цьому криза (від грецьк. krisis) дослівно означає нове рішення, поворотний пункт, а отже й вимагає різкого, крутого перелому ситуації (166). Вірне тлумачення сутності цього поняття дає підстави стверджувати, що кризовий стан сам по собі „не розсмоктується”, його не можна подолати за рахунок бажання відсидітись, перечекати у сподіванні на кращі часи, адже за гострою кризою у такому випадку обов’язково наступає стан, який у медичній практиці має назву колапсу і несе загрозу життю людини, а в даному випадку самому існуванню нашої дисципліни. То ж розберемось, що в самій дисципліні є „хворим”, віджилим, не життєздатним, поміркуємо й над тим, якою вона має бути, для того, щоб повернути свою привабливість, образно кажучи, „щоб не ми просили, аби нас залишили у навчальних планах, але щоб нас просили” про допомогу вітчизняній вищій школі?

На цьому етапі роздумів ми змушені повернутись до основних положень нашої відносно давньої статті, опублікованої у журналі Донецького національного університету (137). У статті були подані наступні зауваження.

По-перше, сучасна навчальна дисципліна не може містити в своїй назві вказівки на якійсь один з педагогічних процесів, що мають реалізовуватись під час викладання (це процеси навчання і освіти, підготовки і виховання, розвитку і соціалізації). Ставлячи питання так, що в нашій дисципліні мова йде виключно про фізичне виховання, ми з одного боку невиправдано збіднюємо її зміст, а з іншого нагромаджуємо низку питань, на які самі не знайдемо достойних відповідей. Приміром, чи можливе дієве виховання іншої, у нашому випадку ще й дорослої людини, мається на увазі особа студента, якщо цією справою займається викладач, який часто сам не є прикладом у засвоєнні різноманітних областей людської культури, включаючи культуру фізичну? У чому, в даному випадку, полягає сутність виховання в ході навчального заняття: у подачі стройових команд і прагненні підкорити студентів до їх чіткого виконання, опануванні основами техніки запропонованого студентові одного чи декількох видів спорту і фізичної активності і так далі?

Отже, перш за все потрібно відмовитись від цієї не адекватної часу назви дисципліни. Вона не може називатись ніяк інакше, ніж „Фізична культура”, і обов’язково давати чітку і зрозумілу відповідь як викладачу, так і студенту, про що йде мова, коли справа торкається в цій дисципліні процесів навчання і освіти, підготовки і виховання, розвитку і соціалізації молодої людини. Адже саме через якнайбільш повне розкриття усіх вказаних педагогічних процесів, до яких обов’язково потрібно додати ще й повноцінну навчальну діяльність студента, що свідомо і послідовно опановує життєво необхідним обсягом культури фізичної, й можливе оновлення, дійсна реформа нинішнього фізичного виховання, коли ця вже якісно інша дисципліна набуде привабливості і важливості не лише для студентів, але й для їхніх батьків та широких кіл громадськості України.

Не дивно, що існує гостра проблема з нинішнім вузівським фізичним вихованням, у його теперішньому стані, коли відповідно до наших досліджень за п’ятибальною оцінкою фактору „Займаюсь виключно для того, аби отримати залік з фізичного виховання”, середня арифметична усіх відповідей опитаних студентів складала 4,6 бали. Тобто переважна кількість відвідують фізичне виховання лише тому, що не знайшли спосіб відкараскатись від нього, вони не мають ніяких інших мотивів.

По-друге. Фахівцям з вузівського „Фізичного виховання” необхідно осмислити принцип epimelia, або ж турботи про себе, який застосовувався в освіті ще у часи античності. На нашу думку, ця навчальна дисципліна у період студентства людини, тобто на заключному етапі багаторічних організованих занять фізичною культурою, які тривали до цього у дитячому садочку й загальноосвітній школі, повинна мати власну специфіку і аж ніяк не відтворювати зміст шкільної фізкультури, котра сприяє перед усім оптимальному фізичному розвитку юнацтва. Ця специфіка як раз логічним чином й полягає у підсиленні під час отримання студентською молоддю вищої освіти, власне освітньої складової „Фізичного виховання” через вже напрацьовану і апробовану практику непрофесійної фізкультурної освіти у прагненні сприяти становленню майбутнього випускника вузу, як будівничого власного здоров’я (135).

Мова йде про наповнення змісту оновленого „Фізичного виховання” компонентом непрофесійної фізкультурної освіти людини. Непрофесійної не у сенсі поверхневого засвоєння цього аспекту людської культури, але виключно тому, що тут культура фізична напряму „не кормить” дану особу через її професійну діяльність. Але все ж таки побічно кормить, бо такий фахівець, освічений у питаннях використання засобів фізичної культури і загартуванні організму, психологічної розрядки і психотренінгу, в організації раціонального харчування і побудови свого режиму дня, в якому неодмінно має бути зарезервований час на турботу про себе, очевидно має більш високий ресурс на ринку праці, на що зреагують рекрутингові компанії. У такий спосіб до отриманих фахових знань приплюсовується ще здатність за рахунок свідомої, систематичної і результативної турботи про себе запобігати виникненню сезонних захворювань, підтримувати стабільно високий рівень працездатності незалежно від специфіки трудової діяльності тощо.

Нарешті, по-третє. Аби бути корисними вітчизняній вищій школі, науковці і практики вузівського „Фізичного виховання” мають виконати низку важливих вимог. Серед них назвемо лише наступні.

Важливо окреслити „кінцевий результат” занять, тобто чітко виписати, випускників з якими якостями отримає роботодавець після того, як студент опанує зміст оновленого „Фізичного виховання”. Очевидно, це не стільки особа з якимись виміряними і встановленими як обов’язкові норми фізичними якостями, скільки та, котру можна вважати будівничим власного здоров’я. Тобто, вона має не декларативну, але актуалізовану і „взяту до роботи” цінність бути здоровим, має також усвідомлені мотиви досягати і утримувати оптимум власного здоров’я, знає як та вміє відслідковувати динаміку свого здоров’я, котра ще й озброєна засобами ефективного впливу на свою психофізичну сферу.

Важливо, також, логічним чином вийти до нової системи оцінювання ступеню успішності оволодіння змістом нового „Фізичного виховання”. Очевидно, що поточні і підсумкова оцінки успішності студентів мають віддзеркалювати усе те, що окреслене у попередньому абзаці. Або скажемо інакше, моторна складова вузівської дисципліни не може бути єдиною і визначальною. Тут очевидно потрібен комплексний підхід, до якого має додаватись ще й освітня і власне діяльна складові (145).

Висновки. Вузівське „Фізичне виховання” у його нинішньому стані знаходиться у глибокій кризі і не вийде з неї без глибокого реформування цієї навчальної дисципліни, а отже сьогоднішнє воно не спроможне сприяти подоланню кризи й у вищій школі. Саме цьому ми показали напрям і шляхи реформи дисципліни у частині підсилення її освітньої складової і переведення до стану дійсної „Фізичної культури”.