2.Особа студента, його вчення і креативна валеологія

2.1. Поняття про вчення студента

Студент (лат. studens, родовий відмінок studentis – старанно працюючий, той, хто займається), учень вищого, а в деяких країнах і середнього спеціального навчального закладу. У Древньому Римі та на початку середніх віків студентами називали будь кого, хто займається процесом пізнання. Лише з початку створення у ХII столітті перших європейських університетів термін „студент” почав використовуватись тільки для означення тих, хто навчається (хоча, спочатку й тих, хто навчає), а після уведення вчених звань для викладачів (магістр і професор) – лише тих, хто навчається.

Сьогодні в Україні студентство – це учні вищих навчальних закладів, як правило, III та IV рівнів акредитації (тих, хто навчається у технікумах та коледжах, за звичай так і називають учнями). Терміном студентство означають власне студентів, як соціально-демографічну групу, яка відзначається визначеною чисельністю і суспільним становищем; особливу фазу соціалізації, котру проходить значна частина молоді, що характеризується примітними соціально–психологічними особливостями.

Студентський вік являє собою прикметний період у житті людини, перед за все тим, що за своїми основними закономірностями вік від 18 до 25 років, за висловом відомого російського психолога Л.С. Виготського, це скоріше початкова ланка у ланцюзі зрілих часів, ніж заключна ланка у ланцюгу дитячого розвитку.

Студентство – особлива соціальна категорія, специфічна єдність людей, організаційно поєднаних між собою інститутом вищої освіти. Як соціальна група воно характеризується професійною направленістю й, за звичай, сформованістю стійкого відношення до майбутньої професії, які є наслідком правильного професійного вибору, адекватності та повноти уявлень студента про обрану професію. Останнє включає також знання тих вимог, котрі пред’являє до людини професія, і знання умов, у яких вона здійснюється.

До речі, результати досліджень свідчать, що рівень уявлень студента про майбутню професію (тобто, досить повний, адекватний) безпосередньо пов’язаний також з рівнем його позитивного відношення до навчання. І навпаки, чим менше студент знає про свою професію, тим менш позитивним є і його відношення до навчання у вузі.

У соціально–психологічному аспекті студентство, у порівнянні з багатьма іншими групами населення, примітне більш високим освітнім рівнем, найбільш активним „споживанням” культури та високим рівнем пізнавальної мотивації. У той же час, студентство – соціальна спільнота, яка характеризується найбільшою соціальною активністю й достатньо гармонійним співвідношенням інтелектуальної та соціальної зрілості. Врахування саме цієї особливості студентства повинне лежати у основі гуманістичного (поважного) відношення викладачів до кожного студента, як до повноцінного партнера педагогічного спілкування, цікавої для викладача особистості.

Звідси зрозуміло, що у руслі вимог Болонського процесу та, визначаючого його, особистісне–діяльнісного підходу студент на достатніх підставах повинен розглядатись як активний, самостійно організуючий свою навчальну діяльність суб’єкт педагогічної взаємодії. Тому, перевага у навчанні студентів повинна надаватись так званій знаково–контекстній формі, а саме активним формам навчання від проблемної лекції до ділової гри.

Для соціально–психологічної характеристики студентства важливо, що цей етап розвитку людини пов'язаний з формуванням відносної економічної самостійності, відходом від батьківського дому і створенням власної сім’ї.

Студентство – центральний період у становленні людини, особистості у цілому, проявів та розвитку її різнобічних інтересів. Це час активних занять спортом, художньою, технічною і науковою творчістю. Час інтенсивної соціалізації людини - майбутнього професіонала, що повинно враховуватись викладачами у змісті навчальних занять, проб лематизації на заняттях та у прийомах організації навчальної діяльності й педагогічного спілкування у вузі.

Одначе результати соціологічних опитувань показують, що приміром у технічних ВНЗ, у половини студентів бракує мотивів інтересу до майбутньої професії у період свідомого обрання ними вищого закладу освіти. Більше третини з тих, що поступили на навчання, так і не впевнені у правильності свого вибору або, навіть, негативно відносяться до майбутньої професії.

Більшість студентів не уміють слухати й записувати лекції та конспектувати літературу. Встановлено, за звичай вони записують тільки 18,0 – 20,0 % лекційного матеріалу. Вміють виступати перед аудиторією тільки біля 30,0 % студентів, робити аналіз запропонованих викладачем навчальних проблем – у межах 16,0 %.

При цьому соціологічні дослідження показують, лише 37,5 % студентів прагнуть вчитись добре, 53,6 % докладають старання не завжди, а 8,0 % взагалі не намагаються гарно вчитись. Але й із тих 37,5 %, хто бажає гарно вчитись, у 67,2 % випадках навчання „не йде”.

Як бачимо, існує підтверджена проведеними науковими дослідженнями важлива проблема формування студентів – першокурсників перед за все, як суб’єктів власної навчальної діяльності. Ця проблема стоїть як перед педагогічними колективами вищих закладів освіти, так і перед самими студентами. І лише за рахунок їхніх спільних зусиль вона може бути подолана.

Річ йде про те, що студент-першокурсник повинен якнайскоріше зайняти активну життєву позицію. Цим поняттям відзначають свідоме, яке покладене на засвоєні моральні, громадянські і професійні переконання, відношення до суспільного боргу, коли єдність слова і діла стають повсякденною нормою поведінки. Отже, розуміння, що „Я – студент”, одночасно зобов’язує учорашнього школяра взяти на себе відповідальність не тільки за своє навчання, але й за досягнення готовності до подальшого власного відповідального життя після закінчення вузу.

Активність особистості (лат. activus – діяльний), це діяльне відношення до світу, здатність людини виконувати суспільно значущі перетворення матеріального та духовного середовища на підставі засвоєння суспільно-історичного досвіду людства. Вона проявляється у творчій діяльності, вольових актах і спілкуванні. Інтегративною характеристикою активності особистості є активна життєва позиція людини, яка виражена у її принциповості, послідовності у відстоюванні поглядів, у єдності слова і діла.

В активній життєвій позиції, якою повинен відзначатись студент, котрий прагне до професійного успіху, вже присутня здатність, воля і вміння втілювати свої переконання у життя. Переводячи думки людей у їхні вчинки, така позиція є найбільш важливим критерієм об’єктивної оцінки соціальної ролі особистості, її моральних і ділових якостей. Тому, спостереження за різними студентами дозволяє досвідченому викладачу фізичного виховання розпізнавати хто є хто?

Ключовим моментом опанування власною активністю та у розгортанні навчальної діяльності є пробудження та розквіт в людині такої якості як самостійність. „Самостійний – такий, що здійснюється власними силами без стороннього впливу, без чужої допомоги” (Ожегов С.И. Словарь русского языка. – М.: Госсловарьиздат, 1953. – 848 с.). Або інакше: „Самостійність – це здатність систематизувати, планувати і здійснювати власну діяльність без безпосереднього постійного управління та практичної допомоги з боку керівника” (Платонов К.К., Голубев Г.Г. Психология: Учеб. пособие. - М.: Высш. шк., 1977. – 247 с.).

Самостійність людини проявляється у різних важливих гранях та складових, на розкритті яких ми й зосередимося нижче.

Самоконтроль, свідома регуляція людиною власних станів, спонукань та дій на основі засвоєних й сприйнятих нею як обов’язкових норм та уявлень. Становлення самоконтролю людини – один з центральних механізмів соціалізації, пов'язане із прийняттям людиною суспільних норм поведінки, переведенням цих норм у стан внутрішніх механізмів саморегуляції.

Внаслідок самоконтролю здійснюється свідомий вибір можливих та найбільш прийнятних форм реагування на обставини оточуючої дійсності. Важливим моментом самоконтролю виступає самообмеження, здатність відмовитись від непродуктивних не схвалюваних людьми реакцій. Ця здатність не характерна людині від початку її життя, але формується поступово внаслідок розвитку особистості.

Самовиховання, свідома, ціле направлена діяльність людини по вдосконаленню своїх позитивних якостей та подоланню від’ємних. Потреба у самопізнанні, самоаналізі й самооцінці починає проявлятись у підлітковому віці. У юнацькому віці, коли якості особистості у значній мірі вже сформовані, самовиховання стає більш ціле направленим й усвідомленим.

У студентів – як юнаків, так і дівчат, дуже помітна потреба у самовихованні інтелектуальних, моральних і фізичних якостей особистості у відповідності до ідеалів і цінностей, які притаманні не тільки даному суспільству, але й найближчому оточенню, так званій малій групі (адже, „З ким поведешся – від того й наберешся!”). Рівень самовиховання людини визначають як наявний результат виховання особистості у цілому.

Самоосвіта, ціле направлена пізнавальна діяльність, якою управляє сама людина. Це набування систематичних знань у якій не будь галузі науки, техніки, культури, політичного життя і т.п. У основі самоосвіти лежить безпосередній особистий інтерес того, хто займається, в органічному поєднанні із самостійністю вивчення матеріалу.

Самоосвіта це один із засобів самовиховання. Основні види самоосвіти – загальна, спеціальна (професійна) і політична. Основна форма самоосвіти – вивчення якісної наукової, науково–популярної, навчальної та художньої літератури. Іншими джерелами самоосвіти прислуговується прослуховування додаткових лекцій, не передбачених навчальним планом, консультації з фахівцями, робота в Інтернеті, а також різні види власної практичної діяльності – досліди, експерименти, моделювання тощо.

Самовизначення, центральний механізм становлення зрілої особистості, яке полягає в усвідомленому виборі людиною свого місця у системі суспільства: „Я бажаю бути…”, „Я повинен стати…” і т.д. Поява потреби у самовизначенні свідчить про досягнення особистістю досить високого рівня розвитку, для якого характерне прагнення зайняти власну досить незалежну позицію у структурі інформаційних, ідеологічних, професійних та емоційних зв’язків з іншими людьми. У становленні студента особливе місце займає професійне самовизначення. В основі його лежить усвідомлена соціальна позиція особистості, обумовлена усім комплексом виховних і освітніх впливів.

Самооцінка, це елемент самосвідомості, який характеризується емоційно насиченими оцінками себе як особистості, власних здібностей, моральних якостей і вчинків; отже, самооцінка важливий регулятор поведінки. Самооцінка визначає відносини людини з тими, хто її оточує, критичність, вимогливість до себе, відношення до успіхів та невдач. Тим самим самооцінка впливає на ефективність діяльності людини й подальший розвиток її особистості.

Самооцінка тісно пов’язана з рівнем домагань, цілей, котрі людина ставить перед собою. Адекватна самооцінка позволяє людині правильно співвідносити власні сили із задачами різної складності та з вимогами оточення. Не адекватна (завищена або ж знижена) самооцінка деформує внутрішній світ особистості, перекручує її мотиваційну та емоційно–вольову сфери і за рахунок цього ставить перепони на шляху її гармонійного розвитку.

Самооцінка складається, по-перше, під впливом тих оцінок, які дають особі інші люди. Адже людина схильна оцінювати себе так, як, на її думку, вона оцінюється оточуючими. По–друге, самооцінка формується внаслідок співставлення образу „Я” (якою людина бачить сама себе) з образом ідеального „Я” (якою людина бажає себе бачити). Висока ступінь спів падіння між ними відповідає гармонійному внутрішньому стану особистості.

Самооцінка залежить також від того, у якій мірі людина відчуває себе належною до бажаної соціальної групи.

Самооцінка результатів навчання часто організується викладачами наприкінці навчальної неділі, семестру, навчального року. Студентам пропонується спеціальне заняття (або частина заняття), на якому вони здійснюють рефлексію і самооцінку власної навчальної праці, яка відбувається з урахуванням, у тому числі, індивідуальних освітніх зусиль.

Можливий такий алгоритм студентської рефлексії, який включає відповіді, краще письмові, на наступні, поставлені викладачем фізичного виховання запитання: „У чому я змінився за семестр (рік)?”; „Мій самий великий успіх?”; „Мої самі великі складнощі?”; „Що у мене раніше не виходило, а зараз виходить?”.

Можлива, також, самооцінка за результатами вивчення дисципліни: „На заняттях з „Фізичного виховання” я узнав…, зрозумів…, навчився… (розкривається”; „Краще на все на заняттях у мене виходило…”; „Основні труднощі у мене були…”; „Зміни, що відбулись у моїх знаннях…? У моїх творчих здібностях…? У здатності усвідомлювати себе, як майбутнього…?”.

Самосвідомість, це усвідомлення й оцінка людиною самої себе як суб’єкта практичної та пізнавальної діяльності; як особистості (свого морального обличчя, інтересів і цінностей, ідеалів та мотивів поведінки). У самосвідомості людина виділяє себе із усього оточуючого світу, визначає своє місце у перебігу природних та суспільних явищ. Самосвідомість тісно пов’язана з рефлексією, де вона виходить на рівень теоретичного мислення.

Не будемо забувати, також, що ніяка самостійність людини неможлива без її вольових зусиль. Воля, це свідоме регулювання людиною своїх дій і вчинків, які вимагають подолання перепоні в; здатність до внутрішніх зусиль, необхідних для досягнення поставленої мети та виконання діяльності, що веде до неї. Здійснюючи вольове зусилля, студент протистоїть своїм лінощам, невпевненості, сумнівам та новим, конкуруючим бажанням, а також мінливим впливам і перешкодам, які він відчуває із зовні.

Для вольового акту характерне не стільки усвідомлення „я хочу цього”, скільки переживання „так треба” або „я повинен”, усвідомлення ціннісної характеристики мети та очікуваного результату дії. Вольова поведінка основана на результатах індивідуального мислення та прийнятого рішення, поява якого нерідко супроводжується боротьбою різних мотивів. Вона передбачає наявність таких дієвих психічних процесів підкріплення, завдяки яким людина посилює мотивацію, що йде від її ціннісних орієнтацій і потреб, подавляє протилежні деструктивні бажання та лінощі.

Нарешті, найбільш важливе для нас питання це самостійна робота студента, - індивідуальна або ж колективна навчальна діяльність, що здійснюється без безпосереднього керівництва викладача. По–перше, самостійна робота студента виступає наслідком правильно організованої його навчальної діяльності на занятті з „Фізичного виховання”, що вмотивовує самостійне її розширення, поглиблення та продовження у вільний від аудиторних занять за розкладом час. Скажемо так, без самостійної роботи у її різних формах становлення студента, як будівничого власного здоров’я, є неможливим.

По–друге, у такому трактуванні самостійна робота – більш широке поняття ніж домашня робота, або ж виконання чітких завдань, сформульованих викладачем для підготовки до наступного заняття. Самостійна робота – це паралельна, поза розкладом навчальних занять зайнятість студента за якимись обраними з існуючих (для нього підготовлених) індивідуальних завдань або ж ним самим створеною програмою освоєння якого не будь матеріалу.

По–третє, і це найголовніше, самостійна робота повинна розглядатись як специфічна форма (або ж вид) навчальної діяльності студента, якій притаманні усі особливості навчальної діяльності. Отже, це найвища форма навчальної діяльності студента, форма самоосвіти, пов’язана з роботою у складі студентської групи; основний спосіб оволодіння навчальним матеріалом у час, вільний від аудиторних знять. Саме через значний обсяг самостійної роботи у „Фізичному вихованні” й відбувається становлення студента, як будівничого власного здоров’я.

Вважається, що навчальний час, відведений для самостійної роботи студента та регламентований навчальними планами, повинен складати від 1/3 до 2/3 загального часу навчального часу студента, відведеного на опанування конкретного курсу. Однак, очевидно, що викладач не може у повній мірі проконтролювати обсяг самостійної навчальної роботи студента. Тому недбайливий та ледачий студент, який не розуміє, що своєю неправдою він шкодить самому собі, інколи тішиться тим, що каже викладачу, немов незрілий школяр: „я читав!”, „я вчив!”. Але ж необхідні майбутньому фахівцю знання та уміння потрібні саме студенту, а не ошуканому ним викладачу.

Зміст самостійної роботи студента має забезпечуватись навчальною програмою з дисципліни „Фізичне виховання”, методичними рекомендаціями, завданнями, що їх поставив викладач. Самостійна робота студента забезпечується системою навчально-методичних засобів, передбачених для вивчення дисципліни (підручниками, навчальними посібниками, конспектами лекцій, практикумами і т. ін.).

До самостійної роботи студенту рекомендується, також, відповідна додаткова література (наукова, хрестоматії, періодичні видання тощо). Самостійна робота студента по засвоєнню навчального матеріалу з дисципліни може виконуватись у бібліотеці вищого навчального закладу, у навчальних кабінетах, комп’ютерних класах, лабораторіях, а також у домашніх умовах.

Робота з підручником (навчальним посібником, методичними рекомендаціями тощо), повинна здійснюватись студентом як у вузі, так і вдома. Один з найважливіших прийомів роботи студента з підручником - виділення головного. Ця робота вимагає вміння аналізувати внутрішню логіку тексту, виділення його змістовної основи, стискання та узагальнення змісту, переосмислення прочитаного матеріалу.

Види навчальної діяльності, які сприяють формуванню у студентів вміння виділяти у тексті головне: підбір епіграфів і заголовків до фрагментів прочитаного тексту; складення плану, тез або конспекту тексту; створення на його підставі графічних моделей або схем; самостійне конструювання висновків і узагальнень. Для цього викладач після прочитання студентами фрагменту підручника може сформулювати відповідні запитання та завдання: „Про що йде мова у цьому параграфі?”; „Виділіть визначальні терміни цього тексту?”; „Які тези у ньому являються головними, а які другорядними?”; „Чому саме ці пункти виділені як головні?”. Цьому ж сприяють запитання до самоконтролю, що можна часто зустріти наприкінці розділу сучасного посібника.

У необхідних випадках проводиться відвідання спеціальних навчальних приміщень ВНЗ (кабінетів і лабораторій кафедр, комп’ютерних класів) згідно заздалегідь складеного графіку, що гарантує можливість індивідуального доступу студентів до різноманітних дидактичних засобів. Такий графік повідомляється студентам відповідними кафедрами на початку семестру.

У разі організації самостійної роботи студентів з використанням складного обладнання, систем доступу до інформації (комп’ютерних баз даних, систем автоматизованої діагностики тощо), передбачається можливість отримання необхідних консультацій або ж допомоги з боку викладача. Навчальний матеріал дисципліни, передбачений для засвоєння у процесі самостійної роботи, виноситься на підсумковий контроль разом з матеріалом, робота над яким проводилась у ході навчальних занять.

Таким чином, самостійність, одна з провідних якостей особистості студента, яка виражається у вмінні ставити перед собою визначені цілі й добиватись їх досягнення власними силами. Самостійність передбачає відповідальне відношення людини до своєї поведінки, здатність діяти свідомо та ініціативно не лише у звичних обставинах, але й у нових умовах, що вимагають нестандартних рішень.

Самостійність це не вроджений, не природний стан людини, вона формується по мірі її дорослішання. Ускладнення цього процесу можливе у підлітковому та юнацькому віці; рецидиви неготовності до самостійних дій часто помітні й у студентські роки. Отже, свідомі зусилля по опануванню самостійним відношенням до свого життя, у тому числі до власної навчальної діяльності, важливий момент зростання зрілості сьогоднішнього студента.

При цьому, загострена потреба у самоствердженні в період студентства нерідко має підставою досить викривлені уявлення про самостійність, котра сприймається юнаками та дівчатами як повна незалежність від думок, порад та оцінок інших людей. При цьому демонстративне нехтування думкою дорослих нерідко сполучається із пасивною залежністю від поширених у середовищі студентів сумнівних стандартів молодіжної субкультури.

Так або інакше, усе представлене обумовлює ту або іншу поведінку, коли ми бачимо які відмінності у відношенні до дійсності притаманні різним студентам. Поведінка, це сукупність дій, зовнішнє проявлення життєдіяльності людей. У повсякденному спілкуванні та педагогічній практиці традиційно прийнята більш конкретна кваліфікація поведінки як дотримання людиною загально прийнятих правил взаємовідносин і виконання визначених форм дій (загально людських, навчальних, професійних тощо). Відповідно викладачами поведінка студентів визначається як зразкова, задовільна і незадовільна.

Але таке трактування не вичерпує усього розмаїття форм поведінки та не дозволяє всебічно розглянути це питання. Формування специфічно людської поведінки передбачає засвоєння й прийняття перед за все напрацьованих людством норм, у тому числі й норм культури фізичної, наприклад, прийняття „спортивного” стилю життя. Рушійною силою людської поведінки виступає система цінностей і мотивів, які визначають кожну конкретну дію, її направленість.

Недостатня сформованість мотиваційної сфери або ж її викривлення, яке стає можливим внаслідок несприятливих умов формування особистості, призводять до порушень поведінки, котрі у педагогічній практиці кваліфікуються, як незадовільна поведінка. Таким чином, поведінка людини виступає зовнішнім вираженням внутрішнього світу, усієї системи її життєвих установок, цінностей та ідеалів.

При цьому, лише одного знання людиною культурних норм та правил для регуляції її поведінки недостатньо, необхідно би вони були засвоєні свідомо і прийняті, як власні переконання. Лише перетворившись на реальну поведінку, внутрішні установки набувають якість переконань. До того ж, у поведінці кожної людини знаходять своє відображення її індивідуально–психологічні особливості: риси характеру, ступінь емоційної стійкості та ін.

Висновки. Не видасться, тепер, суперечливим твердження, що важливу частину самостійної роботи студентів складають індивідуальні завдання, без яких неможливе становлення будівничих власного здоров’я. Вони видаються студенту у терміни, передбачені навчальним планом і робочою навчальною програмою з дисципліни (25, с.10). Взагалі ж до індивідуальних завдань відносяться реферати, розрахункові, графічні, лексичні, курсові, дипломні роботи або проекти тощо; вони виконуються студентом самостійно за консультативної підтримки з боку викладача.

Ступінь самостійності студента залежить від його суб’єктивної оцінки рівня складності отриманого індивідуального завдання. Зменшувати складність можна, приміром, через попереднє викладення схеми виконання доручення у видрукуваних методичних вказівках, якщо вона не наводилась на лекціях. За більш високого рівня самостійності у схемі робляться свідомі прогалини, які жадають від студента пошуку відповідної інформації і дій. Нарешті, завдання викладача може обмежуватися лише його формулюванням, що відповідає найвищому рівню самостійності під час його виконання.