4.3.Суть і значення „фізичної освіти” п.Ф. Лесгафта

Продовжуючи обговорення історичних і культурних підстав концепції непрофесійної фізкультурної освіти, необхідно відзначити, що чи не найбільш тісно ідеї фізкультурної освіти людини зв’язані з концепцією „фізичної освіти” П.Ф. Лесгафта (1837-1909). Адже до початку ХХ століття вже сформувалися теоретичні і методичні основи навчальної дисципліни „Фізичне виховання”, орієнтованої перед за все на забезпечення фізичного розвитку дитини. У найбільш концентрованому виді ідею цього утилітарного предмету виражали методичні системи французів Г. Демені і Г. Ебера. Процес фізичного виховання вони бачили через серію жорстко від нормованих тренувальних уроків, зв’язаних між собою закономірностями розвитку заданих фізичних якостей. Викладачі, у даному випадку, виступають як методисти, що забезпечують реалізацію заздалегідь сформованої навчальної програми.

Один з перших радянських фахівців фізичного виховання Є.О. Піонтрковський у книзі „Ебер і його природний метод фізичного виховання” писав: „У даний час питання про раціональну постановку фізичного виховання є тісно зв’язаним з питаннями раціоналізації виробництва і наукової організації праці. На перший погляд здавалося б дивним зв’язувати ці різні питання, але при ближчому розгляді й аналізі ми повинні будемо переконатися, що зв’язок цей цілком логічний і випливає із самої суті справи” (121, с.3). Як бачимо, фізичне виховання в СРСР, уже на перших етапах свого становлення, було жорстко детерміновано цілями фізичної підготовки, у тому числі на тому, що пізніше отримало назву професійно-прикладна фізична підготовка до праці, у якій значну роль відіграє саме фізична (рухова) складова.

Принципово інший підхід до фізичного виховання, розглядаючи його як повноцінну навчальну дисципліну, із усіма властивими їй педагогічними процесами, намічав П.Ф. Лесгафт. Приділимо відповідну й належну увагу обговоренню суті та значення для нас його концепції „фізичної освіти”.

Як відзначав історик Г.Г. Шахвердов, „...освіта за Лесгафтом повинна дати дитині не тільки уміння свідомо роз’єднувати, порівнювати, вивчати й знову синтезувати одержувані нею відчуття і враження, зробивши з них відповідні наукові висновки, але також свідомо відноситися до своїх рухів, дій і вчинків. ...Молода людина повинна навчитися замислюватись над внутрішніми логічними зв’язками наукових висновків з тими передумовами, з яких вони випливають. Правильно поставлена освіта і навчання повинні забезпечити їй не тільки накопичення знань, але й глибоке розуміння придбаних знань, їхнє значення для практичної діяльності” (201, т.1, с.52-53). В уявленнях Лесгафта фізична освіта повинна стати частиною освоєної і свідомо застосованої людиною областю культури, накопиченої всім попереднім історичним досвідом.

Важливо відмітити важливе значення передбачень Лесгафта. Фізичне виховання, зведене до тренування тілесності, коли вихованець є усього лише „без словесним” об’єктом зусиль педагога, без супутнього процесу освіти, як показав подальший досвід поширення фізичної культури в нашій країні, свідомого входження людини в систему фізкультурної діяльності не забезпечує, адже при цьому не вирішується проблема активізації її вищих інтелектуальних функцій.

Л.С. Виготський так пояснив даний феномен: „...Без функції знаку немає вищої поведінки і мислення ... Сигнифікативна (пов’язана з активним вживанням знаків) структура є загальним законом побудови вищих форм поведінки. Центральна роль у динаміці процесів цього типу належить мові... Функціональне вживання слова чи іншого знаку у якості засобу активного направлення уваги, розчленування і виділення ознак, їхнього абстрагування й синтезу є основою і необхідною частиною всього процесу в цілому; освіта є результатом складної активної діяльності (оперування словом або знаком), у якому беруть участь всі основні інтелектуальні функції у своєрідному їх сполученні” (35, с.51-52).

Відмітимо, що відповідно до визначення, яке міститься в „Філософському енциклопедичному словнику”: „Знак – матеріальний предмет (явище, подія), що виступає як представник якогось іншого предмету, властивості чи відносини і використовується для придбання, збереження, переробки та передачі повідомлень (інформації, знань)”.

Випереджаючи роботи Виготського, П.Ф. Лесгафт відмічав: „Як загальне явище виявляється: чим менше розумово розвинена людина, чим вона навчилась менше виводити загальні закони й істини і застосовувати їх, тим більше вона обмежується однією зовнішністю і дрібними подробицями, ніколи не може дивитися глибше, осягати істини і передбачати явища. Передбачення є відмінною і невід’ємною ознакою розуміння... Без теорії неможлива ніяка наукова діяльність, без теорії також неможливе й істинно людське життя, і практика окремої особи повинна узгоджуватися та випливати з теоретичних її понять” (86, т.3, с.201).

Як ми переконаємося далі, фізкультурна діяльність і діяльність будівництва здоров’я розгортаються людиною, як своєрідний завчасно підготовлений експеримент зі своєю тілесністю, вони не можуть ґрунтуватись інакше, ніж на припущенні про можливість досягнення в майбутньому значимих для неї позитивних ефектів. І навпаки, як свідчать численні дослідження, проведені в нашій країні за часи СРСР і пізніше, найбільш розповсюдженою причиною нездатності включитися в систематичні фізкультурно-оздоровчі і рекреаційні заняття, опитаними називаються нездатність організувати себе і безвольність.

Цей на перший погляд парадокс насправді закономірно випливає із суті так влаштованого й до сьогодні фізичного виховання, коли особа, що займається, поставлена у позицію виконавця, фактично, сліпого виконавця команд викладача. У той же час: „Воля може бути вироблена тільки діяльністю розуму, - відзначав Лесгафт, - і не може складатися з повторення знань, зібраних пам’яттю, відтворених по їхній асоціації, не засвоєних аналізом і не перевірених досвідом. Ясно, що для цього необхідний розвиток розуму, а це можливо тільки при строгому роз’єднанні одержуваних вражень за часом, поступовому і послідовному посиленні розумової діяльності як аналітичної, так і синтетичної... Прояв істинного характеру зв’язаний з відповідним ступенем розумового й морального розвитку” (86, т.1, с.208-209).

Лесгафт розводив, не розглядав як співпадаючі процеси навчання та освіти. Він розумів нездатність навчальних предметів, що припускають лише засвоєння передбаченого обсягу знань, сформувати активну і діяльну особистість. До їхнього числа з повним правом можна віднести нинішній теоретичний розділ програм по фізичному вихованню, а також навчальний матеріал з дисципліни „Валеологія”. „Усякий... описовий предмет може сприяти тільки розвитку пам’яті, що, звичайно, ще не є освіта: якщо ми дамо тому, хто займається, тільки знання, то він не зможе розуміти явища, які зустрінуться йому в житті” (86, т.4, с.348).

У той же час: „Задача загальної фізичної освіти (або непрофесійної фізкультурної освіти, як ми її називаємо сьогодні, - авт.) може складатися тільки в тому, щоб навчити молоду людину свідомо діяти і перевіряти розумову свою діяльність... Метою науки повинно бути самостійне вироблення й засвоєння загальних положень та істин... Освітою ми бажаємо знищити сваволю в міркуваннях і діях людини, навчивши її розуміти й напрацьовувати істину” (86, т.4, с.340, 342, 348).

Лесгафт показав також безглуздість прагнення шляхом перевірки засвоєних знань намагатися визначити готовність людини до діяльності. „Ми... думаємо, якщо молода людина підготовлена до іспиту, витримала його, цим вже усе зроблено, - ми не запитуємо, одержала вона освіту чи ні, чи навчилася вона справлятися з тими перешкодами, які їй поставить життя. Книжкові уявлення, звичайно, не дадуть їй цього, раз у неї немає своїх власних реальних уявлень... Тільки те, що ми дійсно засвоїли, зрозуміли, перетворили в плоть і кров нашу, ввійде в наше життя” (86, т.4, с.348-349). І, нарешті: „Якщо навчання відбувається тільки книжкове, словесне чи, скажімо, класичне, то з одних книг освіта не складається. Насправді за допомогою одних книжок людина не підготовляється, вона зовсім далека від життя; абстрактне мислення у неї не розвивається, тому що вона не набирає достатнього матеріалу, досить ясних уявлень, щоб порівнянням переводити їх у думку, поняття” (86, т.2, с.322).

Це вихідне положення автор розкриває ще глибше: „...Якщо при розумовій освіті засвоювалися не одні тільки знання, а розумова робота була роз’єднана за часом, внаслідок чого розвилося абстрактне мислення, засвоїлися загальні поняття й істини..., керуючись цими істинами, можна з’ясувати для себе окремі явища. Але все ж таки необхідно, щоб вони були перевірені спостереженням і життєвим досвідом, інакше ці істини не будуть служити підставою самостійних, індивідуальних проявів людини. Істини, засвоєні пам’яттю і не перевірені досвідом… не можуть ще бути підставою дій людини і служити фундаментом вольових її відправлень, тому що для цього необхідне повне їхнє засвоєння, необхідна підготовка, коли усвідомлюється все їхнє значення і застосування” (86, т.1, с.230-231).

Лесгафт застерігав і проти зневаги індивідуальним підходом, проти створення програм фізичного виховання для „натаскування” кожної людину на окремі трудові операції. Якщо з цим можна погодитися при підготовці не кваліфікованих працівників, вважав він, то такі дії геть-чисто не годяться при освіті інтелігента. „Якщо ми задовольняємося грубими ремісниками, котрі не розуміють своєї справи й не здатні до творчих проявів, то ми можемо дотримуватись такої методики; але, якщо ми хочемо мати майстрами людей мислячих, ми не повинні триматися вузького шляху – ми повинні починати також із загальних прийомів. Отже, чим ширше загальна освіта людини, чим більше її розуміння життєвих явищ, чим краще вона знайома із загальними прийомами, тим краще вона справиться з кожною окремою справою, яку дадуть їй в руки, тим більше вона буде в змозі видозмінювати її, вкладати в неї душу. Якщо ж ми ознайомимо людину лише з окремими прийомами, то вона ніколи не розвернеться так, як тому відповідають її темперамент, здібності та інші якості” (86, т.4, с.346).

При цьому, Лесгафт високо оцінював роль мови у процесі фізичної освіти, яка мобілізує мислення учня. „Із усіма необхідними діями треба знайомити осіб, які займаються, неодмінно по слову, а не по показаному. Цьому основному положенню необхідно строго слідувати при всіх фізичних заняттях. Сприймати об’єкт зором легше, сприймати його за описом, слухом – сутужніше..., вимагає...більшої уваги… Бачити можна багато, але освіта, тобто внутрішній уявний образ, цим шляхом ще не виходить, а залишається тільки враження картини, що легко згладжується, не залишаючи сліду... Якщо це буде уявлення про дію, що її запропоновано зробити і яке (людина) засвоїла слухом, тобто по слову, то вона тільки тоді зуміє свідомо застосувати його в житті, коли сама виконає цю дію, й у такий спосіб уявлення про неї з примарного переведе в ясне” (86, т.2, с.321-322).

Він відзначав, далі: „Джон Локк стверджував, що існує не один, а два джерела ідей, а саме: відчуття і рефлексія... Хоча відчуття й складає джерело більшої частини наших ідей, але існує ще джерело, з якого досвід здобуває ідеї для розуму; і це джерело, що „хоча й не є почуття, тому що не має справи із зовнішніми предметами, але дуже подібне до почуттів і може бути назване внутрішнім почуттям”, - Локк називає рефлексією. Локк визнає почуття джерелом усякого чуттєвого знання, а рефлексію – джерелом відверненого (ідеального) розуміння” (79, т.1, с.170).

Як ми побачимо далі, як на рубежі ХІХ-ХХ століття, так і на початку третього тисячоріччя однаково важливо врахувати думку Лесгафта про обмежені можливості участі медичних працівників у педагогічному по своїй суті процесі прилучення людини до досягнень фізичної культури. Це тим більше цікаво, бо сам Петро Францович – випускник петербурзької медико-хірургічної академії, фахівець в області анатомії, доктор медицини і доктор хірургії і, отже, його думка є цілком професійною.

„Наші педагоги.., - писав він, - завжди радяться з лікарями з питань про фізичний розвиток дитини. Насправді ж лікар зовсім некомпетентна особа з фізичної освіти в школі: це питання чисто педагогічні, а лікар не педагог, у нього зовсім інші задачі, інші прагнення. Лікар у кращому випадку знайомий з фізіологією, тим часом як науково освічений педагог неодмінно повинний бути психологом. Лікар переслідує хворобу як зло і бажає її викорінити, тим часом як педагог намагається підтримати добрі прояви дитини... Лікар вивчає медицину, але не вивчає педагогіку. Один не може замінити іншого, не може зайняти місце іншого” (86, т.2, с.318).

Висновки. Наприкінці спробуємо відповісти на важливе запитання, чому гуманістичні підходи і педагогічні ідеї Лесгафта не були використані ні за його життя, ані навіть пізніше? Відповідь на це питання очевидна. По-перше, педагогічна концепція, не підкріплена відповідними педагогічними засобами, формами і методами, не може бути реалізованою. Тоді як наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття недостатній рівень розвитку педагогіки і психології не дозволяв створити дієві методики й педагогічні технології.

Пошлемося тут на думку сучасника Петра Францовича, відомого вченого і методиста Горіневського. Відзначаючи, що він (Лесгафт – авт.) встановив зв’язок між фізичним, розумовим і моральним вихованням, Горіневський писав: „Гімнастика Лесгафта набула великої популярності як істинно педагогічна система фізичних вправ, спрямована на удосконалювання фізичних і морально-вольових якостей людської особистості”. У той же час: „…Вона дуже туго прищеплювалася в школі; вона носила дуже теоретичний характер і, за відгуками практиків, була нудна. Вправи не за показом, а за розповіддю представляли занадто важку задачу для дітей молодшого і середнього шкільного віку; окрім цього, слід зазначити, що, захоплюючись гімнастикою, багато послідовників Лесгафта забували його вказівки про необхідність застосування природних рухів, рухливих народних ігор та ігнорували введення нормативів” (44).

По-друге, партійні й державні установки, прийняті в СРСР для використання фізичного виховання, насамперед для можливо більш швидкого формування тілесності молодої людини, загартованої як для праці, так і для оборони, перетворювали концепцію Лесгафта в щось другорядне й не актуальне для громадського життя.

Однак, педагогічні погляди Легсафта з повним правом необхідно розглядати, як важливий фрагмент основ, на яких побудована концепція непрофесійної фізкультурної освіти. Важливо, що ідеї Петра Францовича ґрунтувалися на культурних уявленнях автора про сутність освіти, ролі людського розуміння, наукових понять і знань у процесі формування фізкультурно-діяльної особистості, місці педагогічної антропології у вирішенні задач самовизначення людини до свідомого застосування засобів фізичної культури.

Питання до самоконтролю

1.Поясніть, чому саме на освіті як пріоритетному педагогічному процесі, а не на вихованні людини автори роблять акцент у своїй концепції.

2.Поясніть, як треба розуміти вимогу, що epimelia (чи турбота про себе) вимагає від особи переключення погляду, уваги з навколишнього світу, з інших об’єктів на саму себе.

3.Поясніть, чому „антропологічний принцип – не теорія, але оригінальне психологічне пояснення розвитку дитини виступає... становленням авторства й універсальності саморозвитку”.

4.Поясніть, сутність утилітарного погляду на „Фізичне виховання” французів Г. Демені і Г. Ебера.

5.Пояснити, чому фізичне виховання, зведене до тренування тілесності, входження людини в систему фізкультурної діяльності не забезпечує.

Після опанування змістом розділу студенти повинні вміти:

-пояснити, за рахунок чого, дотримуючись принципу еpimelia, суб’єкт не лише піклується про самого себе, але й змінює, очищає і перетворює себе;

-пояснити, чому педагогічна антропологія як головну мету процесу формування людини вбачає в досягненні „...відповідальної поведінки, у якій людина знаходить сама себе і досягає свого найвищого призначення”;

-пояснити, чому через кризу завжди відкривається новий початок, тому „...усяке нове життя починається з кризи”;

-пояснити, чому на думку Лесгафта безглуздо шляхом перевірки засвоєних знань намагатися визначити готовність людини до діяльності;

-пояснити, чому „фізична освіта” Лесгафта не отримала свого поширення наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття.