[До змісту] [Попереднє] [Наступне] [До змісту] [Попереднє] [Наступне]

Тема 10. Господарство та економічна думка україни в умовах командно-адміністративної еконо­мічної системи та відновлення основ ринкової системи господарства (20-ті рр. Хх ст. – початок ххі ст.)

2. Формування та розвиток командно-адміністративної сис­теми господарювання.

3. Економічні погляди українських учених у радянську епоху.

4. Ринкова трансформація національної економіки в умовах незалежності.

Методичні рекомендації щодо вивчення теми

Мета теми – розглянути розвиток господарства України в умовах командно-адміністративної системи і зародження ринко­вої економічної системи та особливості формування української економічної думки.

1. Формування та розвиток командно-адміністративної системи господарювання

Розглядаючи дане питання, необхідно з’ясувати, що в процесі пошуку моделі соціалістичної системи господарства економічна система пройшла еволюцію від «воєнного комунізму» з його ключовим постулатом про безтоварний соціалізм до певного відродження елементів ринкової економіки України за часів но­вої економічної політики (НЕП). Слід чітко уявляти особливості еволюції господар­ської системи: соціально-економічні зміни, що відбувалися на кожному етапі, – у формах господарства, формах власності, розвитку продуктивних сил, характері взає­модії між підприємствами і держа­вою, способах впливу держави на господарські процеси тощо.

Розкриваючи сутність економічної політики «воєнного кому­нізму», насамперед слід приділити увагу теоретичному обґрун­ту­ванню цієї політики, її основним соціально-економічним захо­дам (націоналізація підприємств, централізація розподілу, пере­хід до нової системи управління виробництвом та ін.), а також особли­востям їх реалізації в промисловості, аграрному секторі економі­ки. Також необхідно зрозуміти, чому політика «воєнно­го комуні­зму» себе не виправдала.

Вивчаючи сутність соціально-економічних перетворень, що відбувались у період запровадження НЕПу, варто усвідомити йо­го як спробу реалізації концепції побудови соціалізму через дер­жавний капіталізм, як поетапне відтворення елементів ринку і ринкових відносин. Необхідно звернути увагу на зміни в ор­га­ні­заційних формах і методах управління (створення трестів, що працювали на комерційному розрахунку), відносинах власності (часткова денаціоналізація підприємств), проведення інших ре­форм (зокрема грошової 1922–1924 рр.). Не менш важливо зна­ти як це позначилось на кількісних параметрах (показники еко­но­мічного зростання та економічного розвитку), що характеризу­вали стан господарської сфери. Водночас необхідно з’ясувати причини, що при­звели наприкінці 1920-х рр. до згортання НЕПу, незважаючи на його успіхи, до відмови від ринку, повер­нення до адміністра­тивних методів управління.

При подальшому дослідженні процесів, що відбувались у гос­подарстві України, основну увагу слід приділити дослідженню тих заходів, які мали вирішальне значення у формуванні центра­лізованої економічної системи України, а саме проведення фор­сованої індустріалізації (її особливості – джерела, темпи, наслід­ки) і примусової колективізації (особливо­сті, соціально-еконо­мічні наслідки), у ході яких і було закладено підвалини адмі­ністративно-командної економічної системи; формування систе­ми директивного планування; структурні зміни в господарстві; загальний наступ держави в усіх сферах економічного, су­спіль­но-політичного та духовного життя народу.

Аналізуючи процес формування адміністративно-командної економічної системи, важливо простежити вибір економічної стратегії розвитку в повоєнний період; зростання негативних тен­денцій у економіці та суспільстві в цілому на початку 1950-х рр. Крім того, слід критично осмислити сутність соці­ально-еконо­мічних перетворень, що відбувались у процесі фор­мування гос­подарської системи неринкового типу.

Перш за все необхідно проаналізувати зміни, що відбувались у сільському господарстві та спрямовані на оздоровлення аграр­ного сектора, чітко визначити позитивні наслідки цих дій, а та­кож зрозуміти причини, що зумовили їх нетривалий характер, зокре­ма збереження політики екстенсивного розвитку. Для глибшого розуміння цих процесів важливо опрацювати еконо­мічну літерату­ру, з якої можна дізнатися про спроби пошуку причин негараздів у сільськогосподарському виробництві та про можливі напрями його вдосконалення, зокрема шляхів зниження собівартості, удос­коналення оплати праці в колгоспах і джерел її фінансування, формування колгоспних «неподільних фондів». Усе це свідчило про істотні зміни в поглядах і відхід від тради­ційної позиції щодо обов’язкової державної власності на засоби виробництва.

Заслуговують на увагу й інші реформаторські заходи періоду хрущовської відлиги та їх обґрунтування в економічній літера­турі. Це – визначення шляхів розвитку окремих галузей госпо­дарства, перш за все сільського господарства, застосування еко­номічних важелів підвищення їх ефективності, удосконалення системи управління (раднаргоспи), нарешті, спроби вдоскона­лення соціальної системи. При цьому слід усвідомлювати, що метою всіх цих заходів було не радикальне реформування наяв­ної господарської системи, а лише її «вдосконалення».

Також потрібно дослідити період більш радикального рефор­мування господарської системи та його обґрунтування в еконо­мічній літературі (так звана косигінська реформа). Слід проана­лізувати передумови реформи, її суть і способи впровадження, а також причини, що зумовили її непослідовний і незавершений характер.

Наступний період існування радянської економічної системи відомий як період «застою». Доцільно з’ясувати причини та нас­лідки цього застою.

Останньою спробою реформування радянської економічної системи була перебудова, ініційована останнім Генеральним секретарем ЦК КПРС М. Горбачовим. Слід усвідомлювати, що і ця ре­форма спрямовувалася не на руйнування командно-адмі­ністративної системи, а лише на її «вдосконалення», саме тому вона була неспроможна здійснити кардинальних позитивних змін, а лише підготувала ґрунт для її остаточної руйнації та роз­паду СРСР. Треба розглянути окремі етапи реформи (перший (1985–1986) – відбуваються перетворення, спрямовані на інтен­сифі­кацію економіки; другий (1987 – середина 1988 р.) – усві­домлюється необхідність більш радикальних перетворень і по­стає питання щодо реформування наявної економічної моделі; і, на­решті, третій (1989–1991) – прийняття загальносоюзного рішення щодо переходу до регульованої ринкової економіки). Важливо розуміти й те, що певні суперечності реалізації «горба­човських» реформ і посилення під їхнім впливом кризових явищ у господарстві країни й призвели до невідворотного роз­валу радянської економіки та розпаду СРСР.

2. Економічні погляди українських учених у радянську епоху

Розгляд цього питання слід розпочати з того, що в Україні була представлена ціла плеяда ві­домих українських і тих, що працювали тут, учених-економістів, які після Лютневої револю­ції сподівалися втілити свої наукові ідеї на реформаторських за­садах розбудови нового суспільства, а після встановлення ра­дянської влади – на шляхах згоди з нею. Серед цих науковців були В. Косинський, К. Воблий, Є. Слуцький, Л. Яснополь­ський, Г. Кривченко, В. Левитський, М. Птуха, М. Соболєв, П. Фомін, Ф. Дунаєвський, Я. Діманштейн, С. Фесенко та багато інших.

Що ж до другої течії суспільно-економічної думки в Україні, котра склалася в роки радянської влади як офі­ційна, то вона бу­ла представлена переважно державними, партійними та госпо­дарськими діячами, які вийшли з лав професіональ­них револю­ціонерів і тією чи іншою мірою пропагували ідеї та програми Леніна, розробляли відповідні заходи економічної по­літики то­що, а також нечисленними професійними економістами-марк­систами, лави яких у 1920-ті рр. інтенсивно поповнювали­ся нау­ковцями нової формації. Серед перших найвідоміші фігу­ри – В. Чубар, С. Косіор, В. Затонський, Г. Гринько, В. Мещеряков, X. Раковський, Д. Мануїльський, М. Скрипник, Г. Петровський, Е. Квірінг, П. Любченко, К. Сухомлін та інші, серед других – В. Введенський, А. Віткуп, С. Кузнєцов, П. Жигалко, Я, Дудник, В. Мишкіс, М. Кривицький, П. Штерн, В. Дубровін, О. Алексан­дров, О. Адріянов, О. Шліхтер, В. Целларіус, Є. Терлецький, О. Лозовий, Т. Білані та ін. Офіційна література всіляко пропа­гувала в Україні ленін­ські положення щодо організації так зва­ної продовольчої спра­ви. У виступах, статтях, брошурах С. Ко­сіора, О. Шліхтера, Д. Мануїльського та ін. методи продрозклад­ки розглядалися не лише як зумовлені поточними завданнями (забезпечення ар­мії, виробничих центрів тощо), а і як пов’язані із програмни­ми настановами радянської влади у сфері соціаліст­тичного будів­ництва.

Украй негативно ставилися до економічної програми більшо­виків В. Косинський, В. Левитський, К. Воблий, М. Волобуєв та інші провідні українські вчені-економісти. Слід більш детально ознайомитися з їхніми поглядами.

В українській економічній літературі 20-х рр. ХХ ст. з’явля­лися праці, в яких критикувалися економісти, що обстоювали необхідність розроблення плану на основі врахування ринкових закономірностей. Із запровадженням адміністративно-команд­них методів управ­ління економікою критика концепцій ринкової економіки дедалі більше втрачала характер наукової полеміки, і наприкінці 1920–х – на початку 1930-х рр. вона була зведена до викриття «антимарксистських» і «антинаукових» теорій. У груд­ні 1929 р. Й. В. Сталін виступив із промовою на конференції аг­раріїв-марксистів. Ця промова Сталіна стала сигналом до роз­прави із багатьма економістами, які мали власну принци­пову позицію, чим було завдано відчутного удару по економічній науці.

У першій половині 1960-х рр. на шпальтах радянської періо­дики широко розгорнулася дискусія з питань удосконалення господарського механізму, розширення самостійності підприємств і вдосконалення планування. У ній взяли участь вчені, пра­ців­ники планових органів, робітники підприємств. Головною дум­кою учасників дискусії була ідея підвищення ролі підприємств у плануванні виробництва. Слід ознайомитися з поглядами В. Най­дьонова та З. Сотченко.

Із 70-х рр. ХХ ст. темпи зростання промисловості почали па­дати зі скороченням екстенсивних факторів – виснаженням при­род­них ресурсів і зменшенням народжуваності. Ці питання роз­глядали передусім, як необхідність розв’язання теоретичних проблем політичної економії соціалізму та практич­не застосу­вання їх у господарській практиці, наголошуючи нагаль­ність по­силення прикладного характеру політичної економії соціалізму (І. Ястремський, О. Рубан, В. Ємченко, В. Черняк та ін.).

Упродовж 1970-х рр. з’явилися й інші моделі вдосконалення господарського механізму, ґрунтовані на принципах збереження і на­віть посилення директивних методів господарювання. При­хиль­ники такого підходу орієнтувалися на активне використан­ня економіко-математичних методів оптимізації економічних процесів і ЕВМ, запровадження у практику різноманітних авто­ма­тизованих систем управління (АСУ), зокрема автоматизованої системи планових розрахунків (АСПР), галузевих автоматизо­ваних систем (ГАСУ), територіальних систем управління тощо. В Україні в цьому напрямі працювали В. Голіков, М. Міхно, О. Оніщенко та ін.

Проблема трансформації директивної економіки на ринкову викликала доволі активну полеміку щодо шляхів та основних напрямів економічної політики перехідного етапу. Цим пробле­мам присвячено наукові дослідження відомих українських уче­них, зокрема А. Гальчинського, В. Геєця, С. Данилишина, С. Єро­хіна, Б. Кваснюка, В. Кононенка, І. Лукінова, В. Черняка та ін. Найваж­ливішим аспектом цих досліджень була спроба знайти й обґрун­тувати шляхи переходу від централізованого планово-ди­ректив­ного господарства до ринкової економіки. Погляди віт­чизняних учених формувалися під впливом альтернативних кон­цептуаль­них теорій, що існували у світовій економічній науці, на підставі яких сформувалися два напрями такого переходу.

Перший напрям виник під впливом ліберальної (монетарист­ської, або ортоліберальної) концепції. Другий напрям у підґрун­ті мас кейнсіанську методологію з її теорією державного регу­лювання економіки. Ще у 1990–1991 рр. Верховна Рада України затвердила Концепцію переходу України до ринкової економіки (грудень 1990), в якій визначалася етапність переходу, підго­тов­ка законодавчого поля, для чого було прийнято цілу низку зако­нів, а саме: «Про власність», «Про бюджетну систему», «Про підприємницт­во», «Про банки і банківську діяльність» тощо, які певною мірою створювали передумови ринкової трансформації української еко­номіки.

Наступний етап, відповідно до Концепції, безпосередньо пе­рехідний, мав забезпечити формування засад ринкової інфра­структури через роздержавлення власності, створення суб’єктів ринку, формування національної грошової системи, перехід до вільного ціноутворення, свободу підприємництва тощо. На прак­тиці цей етап реалізовано не було, і Україна вже від початку 1992 р. вступила на шлях безпосередніх ринкових перетворень, не маючи для цього ані чіткої програми, ані відповідної теоре­тичної та практич­ної бази.

3. Ринкова трансформація національної економіки в умо­вах незалежності

Розглядаючи це питання, слід зупинитися на проблемах, які виникли в українській еко­номіці після розпаду СРСР і прого­лошення незалежності Украї­ни, і завданнях, які постали перед державою (демонтаж тоталітарних політичних структур, форму­вання засад правової демократичної держави, трансформація централізованої держав­ної економіки в ринкову, переорієнтація її на соціальні потреби людей).

Необхідно вказати й на величезні проблеми, що залишились Україні у спадок від радянської економічної системи (високий ступінь мі­літаризації економіки, виснаженість природних ресур­сів, нераціональна організація виробництва та структурна недос­коналість на­родногосподарського комплексу). Треба пояснити ці явища, зокрема соціально-економічною політикою союзного керівництва.

Доцільно зазначити проблеми паливно-енергетичного комп­лек­су, в тому числі Донбасу, який тривалий час не отримував коштів на модернізацію, а також обмеженість запасів нафти та газу, що іс­тотно погіршувало умови для розвитку інших галузей промисло­вості.

Важливою складовою української економіки завжди був її аг­рарний сектор, і оцінка його стану в момент проголошення неза­лежно­сті є надзвичайно важливим аспектом розгляду україн­ського еко­номічного потенціалу на старті ринкових реформ. Слід з’ясува­ти ті негативні тенденції, що існували в аграрному секторі, і ви­значити основні напрями перетворень, що передба­чалося здійснити.

Потрібно розглянути причини дефіциту держав­ного бюджету (зростання бюджетних видатків за скорочення надходжень через падіння промислового виробництва і зростання собівартості продукції) і супергіперінфляції та ті заходи, яких нама­галися вжити, щоб подолати кризу. Так, слід згадати спроби боро­тьби з інфляцією директивними методами (установлення фіксова­ного курсу купоно-карбованця, посилення податкового тиску тощо), наслідком яких стало лише поглиблення інфляційних процесів. Не можна залишити поза увагою і такі прояви системної кризи української економіки, як істотне погіршення галузевої струк­тури, криза неплатежів і величезна державна заборгованість. Усе це до­зволяє зробити висновок, що протягом 1991–1994 рр. не вдалося знайти оптимальний шлях реформування української економіки.

Програма президента Л. Кучми передбачала цілу низку захо­дів, спрямованих на дальше провадження ринкових реформ, але спосіб їх проведення істотно відрізнявся від попереднього і пе­редбачав значно активніше державне втручання у трансформа­ційні процеси. Дуже важливим є розуміння того, що економічна політика на цьому етапі не визначалась якоюсь конкретною еко­номічною теорією, а була, скоріше, поєднанням монетарист­ських і адміністративних методів (адміністративний моне­та­ризм).

Необхідно зазначити, що ці заходи істотних позитивних нас­лідків щодо подолання кризових явищ не дали, хоч можна зга­дати певне зниження інфляції, що дозволило запровадити влас­ну грошову одиницю – гривню.

Ще один важливий аспект економічної політики середини 1990-х рр., на який слід звернути увагу, – це проголошення ко­ригування курсу реформ на побудову соціально орієнтованого ринкового господарства, який досить широко висвітлений в еко­номічній літературі, але практично не був реалізований.

Проте, незважаючи на зазначені недоліки впровадження рин­кових інститутів, слід зауважити, що хоч і повільно та непо­слідов­но, але ринкові трансформації в господарській системі України відбувались. Саме з цих позицій слід розглядати ті зміни, які ста­лися в українській економіці в другій половині 1990-х рр., і висвітлення їх у науковій літературі, зокрема зміни макроеконо­мічних показників і розкриття факторів, що впливають на них.

Необхідно також зосередити увагу на проблемах аграрного сектора, зокрема на питаннях роздержавлення землі та пошуку нових організаційних форм і зростання виробництва, правової і фінансової захищеності сільськогосподарського виробника. Особ­ливо дискусійним залишається питання формування ринку землі.

Слід також зауважити, що структурна перебудова української економіки як на практиці, так і в теоретичних дослідженнях бу­ла спрямована на формування та розвиток ринкового середови­ща, а тому на перший план виходить проблема обґрунту­вання та здійснення комплексу інституціональних реформ, зок­рема при­ватизація і законодавче оформлення інституту приватної влас­ності, формування конкурентного середовища, розвиток фінан­сових інститутів тощо, на які слід звернути особливу увагу.

Отже, незважаючи на непослідовність українських реформ, їхню половинчастість, істотні зрушення на шляху відновлення основ ринкової системи господарства в Україні все ж відбулися, і вже у 2006 р. українська економіка дістала статус ринкової.

Інформаційні джерела: 1, с. 396–413; 4, с. 182–199, 218–256, 499–507; 5, с. 381–474; 7, с. 283–299, 341–402; 9, 13.