Методичні рекомендації щодо вивчення теми

Мета теми – визначити основні тенденції розвитку націо­нальних економічних систем і напрями розвитку економічної думки під впливом науково-технічної революції.

1. Науково-технічний прогрес і його вплив на розвиток світової системи господарства у повоєнний період

Вивчення цього питання слід розпочати з загальної характе­ри­стики розвитку господарства суспільств Західної цивілізації, но­вих правил і способів вирішення нагальних проблем і вик­ликів, що з’явились у другій половині XX ст. У логічній і хроно­логіч­ній послідовності етапи розвитку Західної цивілізації у по­воєн­ний період можна подати так: післявоєнна відбудова еконо­мік Західної Європи; бурхливе економічне зростання, розбудова су­спільства загального добробуту, формування змішаних еконо­мік; реалізація ідеї людиноцентризму через створення системи соціа­льного забезпечення; кризи середини 1970–1980-х рр. і за­соби їх подолання. Розглядаючи цю послідовність, слід устано­вити причини і наслідки кожної ланки, передати змістовне на­повнення кожного процесу і явища.

Серед низки факторів впливу на розвиток суспільств Західної цивілізації слід акцентувати увагу на науково-технічному та тех­нологічному (розгор­тання сучасної науково-технічної револю­ції). Необхідно розкрити зазначені фактори та показати особли­вості їхньої дії в окремих країнах.

Слід розуміти, що науково-технічна революція (НТР) – скла­дова науково-технічного прогресу, серцевиною якого, власне, є прогрес науки і процес відтворення техніки, зокрема створення нової техніки в глобальних масштабах. Власне, це – докорінне перетво­рення продуктивних сил, перехід їх у якісно новий стан на засадах перетворення науки на провідний чинник розвитку господарства.

До Другої світової війни відбулося дві загальні (глобальні) технічні рево­люції: перша (кінець XVIII – початок XIX ст.) була складовою промислового перевороту й ознаменувалася поши­ренням і за­стосуванням парового двигуна, робочих машин і формуванням машинобудування, а друга (кінець XIX – початок XX ст.) пов’я­зувалась із такими процесами, як механізація й електрифікація виробництва.

Початок (або перший етап) третьої хвилі НТР припав на 1950–1970-ті рр. Цьому сприяв стрімкий розвиток фундамен­тальних наук, який відкрив небачені раніше можливості впливу науки на виробниц­тво завдяки продукуванню передових тех­нологій.

До найхарактерніших особливостей НТР 1950–1970-х рр. від­носяться такі:

• революційні зміни в науці (передусім у фундаментальних науках: фізиці, математиці, біології, хімії);

• розвиток прикладних наук і значення їх у доведенні успі­хів НТР до ринку;

• оптимізація взаємодії науки та виробництва й створення на цій основі єдиного комплексу: наука – техніка (технологія) – виробництво (наука стає самостійною провідною виробничою силою, а виробництво – технологічним застосуванням науки);

• виникнення нового напряму науково-технічного прогресу – автоматизації (часткова або повна заміна участі людини в отри­манні, перетворенні й використанні енергії, матеріалів і ін­фор­мації автоматизованими засобами виробництва);

• запровадження гнучких автоматизованих систем (ГАС), основою яких стало виникнення верстатів із числовим програм­ним управлінням; створення роботів; комп’ютеризація;

• запровадження автоматизованих систем управління (АСУ), проектування тощо.

Необхідно також визначити зміни у сві­тових економічних зв’язках під впливом НТР:

• поглиблення спеціалізації та підвищення експортних квот;

• зміна пріоритетних об’єктів розміщення капіталу та фор­мування нових шляхів переміщення капіталу (вивезення капіта­лу з індустріально розвинених країн замінює переміщення капі­талу між високорозвиненими країнами, учасниками НТР: США – Канада; США – Західна Європа; Японія – США – Західна Єв­ропа).

НТР зумовила нові пропорції між сферою матеріального ви­робництва та невиробничою сферою – інфраструктурою, галу­зями, що обслуговують матеріальне виробництво – торгівлею, банківською справою, освітою, сферою побутових послуг. Чи­сель­ність зайнятих в інфраструктурі зростала швидше, ніж у ма­те­ріальному виробництві (у США вже 1960-ми рр. вона випе­ре­дила матеріальне виробництво в абсолютних розмірах).

У цілому НТР підвищила ефективність економіки, змінила співвідношення між результатами виробництва та його витрата­ми. Попередній екстенсивний тип розвитку економіки поступа­ється інтенсивному типу. Виникає новий пріоритетний напрям у розвитку економіки – наукомісткість виробництва.

Переходячи до розгляду економічної політики зростання, необхідно встановити головні цілі урядів розвинених країн і звер­нути увагу саме на ті, що ґрунтувалися насамперед на кейнсіанських принципах, а саме: забезпечення повної зайня­тості, скоро­чення нерівності заробітної плати і загальне підви­щення добро­буту людей. Далі слід звернути увагу на фактори сприяння дося­гненню економічного зростання, а саме: поши­рення принципів взаємного співробітництва та соціального парт­нерства; об’єднан­ня інтересів власників капіталу, працедавців, профспілок; про­грес наукової організації праці; використання потенціалу менш розвинутих країн за посередництва трансна­ціональних корпорацій (ТНК) тощо.

Аналізуючи становище Англії та Франції, слід зосередитися на елементах державного регулювання уряду лейбористів і еко­номічному курсі Ш. де Голля.

Вивчаючи економіку США, слід установити причини світо­во­го лідерства цієї країни у повоєнний період. Для цього необ­хідно акцентувати увагу на чинниках економічного зростання та впро­вадженні НТР в економіку США у 1950–1970-ті рр. Важ­ли­во за­значити, що вирішальну роль у цьому питанні відіграло створен­ня інституціонального середовища, сприятливого для НТР і дальшого економічного зростання. Серед основних його складо­вих відзначаються: свобода підприємництва і особисто­сті; повага громадян до закону; мобільність населення з метою більш раціо­нального розміщення ресурсів; відсутність особистої залежності людей та ін. Крім цього, потребують ретельного вив­чення напря­ми структурної перебудови економіки США під впливом НТР.

Успішний приклад економічного поступу та зростання де­мон­струвала у повоєнний період і Японія, стрімко перетворюю­чись на економічного лідера Південно-Східної Азії. Під час вив­чення «економічного дива» Японії слід насамперед виявити об­меження зро­стання економіки, а вже далі – реформи та їхню предметність. Визначаючи особливості «японського дива», слід також звернути увагу на особливі форми відносин праці та висо­кий рівень капіталовкладень у національному доході. Завершити розгляд економічних успіхів Японії слід вивченням політики держави щодо прискорення НТР.

2. Інтернаціоналізація та інтеграційні чинники розвитку світової системи господарства

Після Другої світової війни значно активізувалися процеси інтернаціоналізації та інтеграції національних економік у світо­ве господарство. Цьому сприяли ряд факторів, серед яких виді­ляють міжнародно-інтеграційний і наднаціонально-організаційний.

Розглядаючи вплив міжнародно-інтеграційного фактора на національні економіки, необхідно насамперед охарактеризувати розвиток міжнародних зв’язків (передовсім у торгівлі). Спосте­рігалися зміни галузевої структури світової торгівлі – зменши­лася частка сировини та продовольства, зросла частка промис­лової продукції високого рівня оброблення. Відповідно товарні маси почали здебільшого рухатися між розвиненими країнами, які водночас ма­ли статус і постачальників, і покупців продукції.

Подальше поглиблення міжнародного поділу праці, інтенсив­ний розвиток міждержавної спеціалізації та кооперування ви­роб­ництва на рівні фірм і підприємств, посилення активності ТНК змінюють характер і географію зарубіжних інвестицій і міжна­ціонального технологічного обміну. Вони починають спрямову­ватися переважно до розвинених країн.

Слід розуміти, що комплекс світогосподарських зв’язків у 50–70-ті рр. XX ст. характеризувався поглибленням поділу пра­ці, інституціональними змінами наднаціонального рівня, інтег­раційними та глобалізаційними процесами. При цьому важливо розглянути форми економічної інтеграції (зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз, повна еконо­мічна інтеграції), визначити спільні та відмінні риси.

Дія наднаціонально-організаційного фактора зумовлена впли­вом міжнародних економічних організацій на розвиток націо­наль­них економік повоєнного періоду. Зокрема, відмічається де­легування низки регулятивних соціально-економічних функцій від управлінських структур національ­них економік до цент­ра­лізованих наднаціональних структур з ме­тою подолання асимет­рії в економічному розвитку національних економік і стабілі­за­ції соціальної сфери.

Першими кроками країн у цьому напрямі були двосторонні домовленості, насамперед у сфері торгівлі та фінан­совій сфері. Координацію національних урядів у цей період переважно здійс­нювали міжнародні організації, а саме Організація Об’єднаних Націй (ООН) і належні до неї структури, Міжнарод­на організації праці (МОП), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнарод­ний банк реконструкції та розвитку (МБРР) та ін. Для з’ясуван­ня їх виняткової ролі в економіці слід зосередитися на вивченні мети діяльності та функцій цих установ.

Оцінюючи вплив наднаціональних організацій на розвиток національних економік у повоєнний час, слід насамперед звер­нути увагу на зрушення в їхніх соціальних підсистемах. Серед наслідків Другої світової війни найважливішими стали втрати людських ресурсів, дестабілізація ринку праці, зниження рівня добробуту, дефіцит житла, зруйнованого під час війни, погір­шення психологічного й фізичного здоров’я людства тощо.

Таким чином, у межах європейської цивілізації почали ак­тивно розвиватися системи соціально-трудових відносин, ґрун­товані на принципах соціального партнерства, яке досягалося в процесі соціального діалогу. У ряді країн принцип соціального партнерства або трипартизму буле закріплений у конституціях і законодавстві (в Бельгії – 1948 р., у ФРН – 1952 р., в Австрії – 1957 р., у Франції – 1958 р., у країнах Північної Європи – у 1970-х рр.). Відтак, система трипартизму стає дієвим чинником соціальної оптимізації у другій половині XX ст., альтернативою класовій боротьбі.

3. Особливості розвитку національних економічних сис­тем у 70-х рр. ХХ ст. – на початку ХХІ ст.

Розпочати вивчення даного питання слід із пояснення кризи 70–80-х рр. XX ст. Особливо слід відзначити важкий перебіг струк­турної кризи, показати фактори, що викликали розбалансо­ваність економіки, та ознайомитись із природою нового для тих часів явища стагфляції. Система державного регулювання еко­номіки стала давати збої. У цей період почалася денаціоналі­за­ція багатьох галузей економіки капіталістичних країн, скорочу­валися державні соціальні програми, зменшилося втручання держави в економіку. Виявилося, що попередня модель держав­ного регулювання економіки, що ґрунтувалася на теоретико-ме­тодологічних засадах кейнсіанства, пережила себе. Відмічається актуалі­зація неокласики в економічній думці.

Також слід розглянути неоконсервативні реформи державно­го регулювання – тетчеризм у Великобританії та рейганоміка у США. Стосовно економічної політики Р. Рей­гана необхідно пам’ятати, що вона ґрунтувалася на рецептах неоконсерваторів і протягом 1980–1990-х рр. застосовувалась у всіх розвинутих країнах Заходу. Програма М. Тетчер у Великобрита­нії теж мала неоконсервативне підґрунтя і подавалась як політи­ка рівних можливостей для всіх. Для британців став переконли­вим її пос­тулат про те, що всі працездатні громадяни мають самі себе за­безпечувати. На завершення вивчення цих двох яскравих прик­ладів реформування слід порівняти дії урядів двох країн і вста­новити основні важелі їх успішного виходу з кризи.

Слід відмітити, що економічна криза 70-х рр. XX ст. і загроза вичерпання ресурсів активізували пошук нових, нетрадиційних шляхів розвит­ку. Це сприяло здійсненню важливих наукових відкриттів і винаходів. Ці відкриття да­ли можливість зробити висновок про початок третьої наукової революції та хвилі тех­нічного прогресу.

Сучасна, третя, НТР за своїм характером переросла в техно­логічну, а з посиленням процесу комп’ютериза­ції та розвитку інформаційних телекомунікаційних технологій, зокрема Інтер­нету, перетворилася на інформаційно-технологічну революцію. З’ясуйте основні озна­ки цього інформаційно-технологічного пе­ревороту.

З погляду позитивного аспекту, це призвело до зміни галу­зевої структури виробництва та зміни структури зайнятості, а в кінцевому підсумку – до становлення постіндустріального су­спільства і нової, постіндустріальної сервісно-інформаційної економіки у найбільш розвинених країнах.

Прикладом дедалі вищої ролі науки у зміні структури вироб­ництва в умовах сучасної інформаційно-технологічної революції є поява і значне поширення нових високоризикових інновацій­но-технологічних форм ведення бізнесу, серед яких з’являється і стрімко розвивається нова організаційна форма поєднання науки з виробництвом – венчурна фірма. Треба розуміти, що ця нова господарська форма в інновацій­ній сфері виникає як втілення тенденцій деконцентрації вироб­ництва, коли перевага починає віддаватись інтенсивному типу кооперації.

Характеризуючи ос­новні тенденції економічного розвитку США та Великої Британії на етапі інформаційно-технологічної революції, потрібно пам’ятати, що в США до початку 1990-х рр. здійснювався пе­рехід до консервативної моделі економічного зростання, яка доповнила неокейнсіанську концепцію розвитку. У розгляді господарських процесів і явищ цього періоду пе­ре­вагу слід віддати економічній політиці та практиці господарю­вання президентів Б. Клінтона та Дж. Буша (молодшого). Звер­ніть увагу на те, що ідеологічним підґрунтям практичних перет­ворень адміністрації Б. Клінтона були теоретико-методологічні засади неоконсервативного напряму економічної теорії. А щодо умов Великобританії, то, як показав досвід, тетчеризм, на від­мі­ну від рейганоміки, виявився достатньо ефектив­ним. Британська модель неоконсерватизму довела свою спромо­жність «осідлати» третю хвилю НТР і домогтися перебудови та модернізації еко­номіки.

У цьому питанні необхідно також зупинитися на міжнарод­ній економіч­ній інтеграції. Треба пам’ятати, що поглиблення ін­теграційних процесів відбуваються на різних рівнях – як на ре­гіональних, так і на субрегіональних, прикладами яких є Євро­пейський Союз, НАФТА, Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Тут основну увагу слід приділити розгляду інтег­рації Європи та особливостям економічного розвитку за її умов.

Характеризуючи сучасні інтеграційні процеси на прикладі Євро­пейського Союзу, потрібно враховувати логіку їх роз­гор­тання, поступового проходження якісно нових етапів у розвит­ку: зони вільної торгівлі, митного союзу, спільного ринку, еко­номічно­го союзу і, нарешті, економічного та валютного (моне­тарного) сою­зу, чи повного економічного союзу. Проте слід ус­відомлювати, що поглиблення економічної інте­грації в будь-якому регіоні світу зумовлює створення наднаціо­нальних орга­нів, які повинні координувати зусилля різних країн і формувати механізм для цивілізованого розв’язання спірних пи­тань, що, природно, дещо обмежуватиме дії національних урядів.

І наприкінці треба проаналізувати зміну характеру та поси­лення впливу детермінант економічного розвитку, зокрема за­гострення демографічної ситуації у світі, суперечливість у вико­ристанні ресурсних потенціалів у національ­них економіках за умов глобалізації та зміни клімату.

4. Основні напрями розвитку економічної думки в другій половині ХХ ст. – на початку ХХІ ст.

Після Другої світової вій­ни актуальною проблемою для про­відних країн стає проблема економічного зростання. Об’єктив­ною передумовою для появи такої проблеми стали процеси, що відбувалися в розвитку економіки під впливом НТР, нерівно­мір­ний розвиток капіталістичних країн, високі темпи економічного зростання в соціалістичних країнах тощо. Тому в економічній теорії інтенсивно почали розроблятися теорії економічного зростання.

Серед розробників теорій економічного зростання слід виді­лити послідовників Дж. М. Кейнса, яких прийнято називати нео­кейнсіанцями (А. Хансен, Р. Харрод, Є. Домар та ін.). Вони прагнули динамізувати статичну модель Кейнса та обґрунтувати умови стійкої рівноваги з використанням не тільки «дохідного ефекту» Кейнса, а й «виробничого ефекту», тобто повної зайня­тості виробничих потужностей і робочої сили, а також виявити причини порушення такої рівноваги.

Від середини 1970-х рр. і впродовж 1980-х рр. загальний роз­виток світової економічної теорії, передусім макроекономічної теорії, відзначився істотними змінами у співвідношенні найваж­ли­віших наукових напрямів – кейнсіанства та неокласики. У цей час виникла глибока криза ортодоксального кейнсіанства та йо­го те­оретичної модернізації на основі кейнсіансько-неокласич­ного син­тезу, що призвело до формування двох основних тен­денцій подальшого розвитку цього напряму: по-перше, – тради­ційні кейнсіанці, представники старого поко­ління кейнсіанців (П. Семюельсон, Дж. Тобін, Г. Екклі, Л. Клейн, Ф. Модільяні), які за умов теоретичної кризи цього напряму за­лишилися на не­похитних позиціях кейнсіанської ортодоксії; по-друге, – пост­кейнсіанці, що являли собою молоду генерацію науковців-нова­торів (Р. Клауер, А. Лейонхуфвуд, П. Девідсон, С. Вайнтрауб, X. Мінскі), які виступили з різкою критикою ортодо­ксальної кейнсіанської теорії.

У рамках посткейнсіанства виділяють американську течію, або монетарне посткейнсіанство (Р. Клауер, А. Лейонхуфвуд, П. Девідсон, С. Вайнтрауб, X. Мінскі) і англійську, або калець­кіансько-неорікардіанське посткейнсіанство (Дж. Робінсон, Н. Кал­дор, П. Сраффа, Л. Пазінетті, Я. Крегель, Дж. Ітуелл). Слід більш детально познайомитися з теоріями посткейнсіанців, виз­начити спільні та відмінні риси.

У середині 1970-х рр. відбулося перегрупування основних напрямів економічної думки, яке полягало у втраті кейнсіан­ством ролі теоретичного лідера й актуалізації неокласики у виг­ляді еко­номічного неоконсерватизму. Необхідно визначити при­чини та ідейно-теоретичну сутність неоконсерватизму.

З 80-х рр. XX ст. у розвинених капіталістичних країнах нео­консерватизм охоплює три основні напрями нової неокласики:

1. монетаризм, або чиказька школа неолібералізму (М. Фрід­мен) – центральна теорія неоконсерватизму. Монетаризм пов’я­заний із регулюванням економіки через сферу грошово-кредит­ного обігу. На думку монетаристів, лише послідовна політика забезпечення господарства грошима може створити впевненість економічних агентів у неінфляційному розвитку економіки та сприяти рівномірному інвестуванню із мінімальним ризиком;

1. теорія економіки пропозиції (А. Лаффер, Дж. Гілдер, П. Ро­бертс, Р. Манделла), згідно з якою надмірне підвищення подат­ків позбавляє підприємців стимулів до інвестування та призво­дить, таким чином, до падіння виробництва й підриву фінансо­вої бази оподаткування, а зниження податкових ставок є достат­ньою умо­вою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

2. нова класична макроекономіка – теорія раціональних очі­кувань (Дж. Мут, Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Воллес), згідно з якою економічні агенти в будь-якому разі не виправдовують на­дії владних структур, бо заздалегідь враховують наміри влади й нейтралізують своїми заходами (підвищенням чи зниженням цін) політику уряду.

Наприкінці 70-х рр. різниця між кейнсіанською та неокласич­ною школами мала більше історичний, ніж концептуальний ха­рактер. На засаді теорій економічного зростання відбулося ор­ганічне поєднання двох напрямів економічної теорії і прого­ло­шено принцип «неокласичного синтезу». Суть синтезу полягала в тому, що залежно від стану економіки пропонувалося викорис­товувати або кейнсіанські методи регулювання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання дер­жави в економіку та вважали найліпшими регуляторами грошо­во-кредитні механізми, що діють за умов вільного ринку, забез­печуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням. Найвидатнішим пропагандистом і автором теорії «неокласичного синтезу» був американський економіст, профе­сор П. Самуельсон. Слід ознайомитися з його основною працею «Економікс» (1948).

Упродовж 50–60-х рр. XX ст. у межах неокласичної течії формується новий науковий напрям неоінституціоналізм, який набув визнання як особлива еконо­мічна теорія у 80–90-х рр. XX ст. Неоінституціоналізм має свої методологічні особливості, зумов­лені вихідними теоретичними джерелами: традиційним ін­ститу­ціоналізмом і неокласикою. Слід розкрити ці особливості.

У неоінституціоналізмі розрізняють багато наукових підхо­дів, однак єдиної класифікації інституціональних теорій до цьо­го ча­су так і не склалося, тому намагання врахувати наявність різноманіт­них підходів і взаємозв’язків між ними викликає пев­ну складність під час висвітлення проблем інституціональної економічної теорії.

Необхідно визначити основні об’єкти досліджень представ­ників неоінституціоналізму. Особ­ливу увагу приділити індус­тріально-технологічному (соціально­му) інституціоналізму, який представляє Джон Гелбрейт; еконо­мічній теорії прав власності Р. Коуза та теорії суспільного ви­бору Дж. Б’юкенена.

Подальше опрацювання слід продовжити вивченням теорій трансформації капіталізму. Насамперед, важливо зрозуміти причи­ни, що сприяли поширенню цих теорій у другій половині ХХ ст.

Однією з найперших теорій трансформації капіталізму є тео­рія «народного капіталізму» (США), яка складається з трьох частин: теорії «демократизації капіталу», або «дифузії власно­сті» (А. Дракер); теорії «управлінської менеджерської револю­ції» (А. Берлі); теорії «революції в доходах» (С. Кузнець).

Іншою теорією є концепція «колективного капіталізму» Г. Мін­за та А. Берлі, яка виникла в 60-х рр. ХХ ст. Важливо зрозуміти, що спільного та відмінного між даною концепцією і теорією «народного капіталізму».

До теорій трансформації капіталізму належить і концепція «соціального партнерства», з обґрунтуванням якої виступили фран­цузький економіст і соціолог Р. Арно та німецький про­фесор Е. Гауглер. У ході вивчення їхніх поглядів необхідно з’я­сувати, що лежить в основі «соціального партнерства».

На розвиток економічної теорії особливо вплинула науково-технічна революція. Своєрідно відобразив цей вплив інституціо­налізм, представники якого, використовуючи прин­цип техноло­гічного детермінізму, почали розробляти різні типи індустріаль­них концепцій трансформації капіталізму. Під час вив­чення да­ного питання слід приділити увагу теорії «стадій еконо­мічного росту» У. Ростоу, концепціям «індустріального сус­пільства» П. Дракера, Р. Арона, Дж. Гелбрейта і «технологічного суспільс­тва» Ж. Еллюля; концепції «постіндустріального сус­пільства» Д. Белла; теорії «конвергенції» (Я. Тінберген).

Серед проблем сучасності однією з центральних є проблема майбутнього. В історії економічних учень цю проблему дослід­жують футурологи. Для розуміння суті футурології як науки необхідно розглянути концепції «електронної ери» З. Бжезинсь­кого і «суперіндустріального суспільства» Д. Тоффлера. Сучасні концепції футурології пов’язані з новим етапом НТР, який роз­почався на межі 80-х рр. минулого століття, і котрий ще нази­вають «реіндустріально-ресурсозберігаючим». Зверніть увагу на такі концепції, як «мікроелектронної», «кабельної», «інформа­ційної» революції.

Загалом, проблема май­бутнього – складна і багатогранна. Крім теорій, які виникають у рамках так званих ортодоксальних напрямів, з’являються альтер­нативні ідеї суспільного розвитку (концепції «якості життя», «екорозвитку», «соціального розвит­ку»). Вони включають не лише економічні, а й соціальні, полі­тичні, психологічні та інші аспекти.