[До змісту] [Попереднє] [Наступне] [До змісту] [Попереднє] [Наступне]

Тема 8. Світове господарство та економічна думки на початку хх ст.

1. Нові явища в соціально-економічному житті провідних країн світу на початку XX ст. і їх відображення в економічній думці.

2. Світова економічна криза 1929–1933 рр. і її вплив на роз­виток капіталістичних країн. Виникнення кейнсіанства.

3. Німецький варіант реформування економіки в 30-х рр. ХХ ст.

4. Виникнення й загальна характеристика неолібералізму.

5. Інституціоналізм.

Методичні рекомендації щодо вивчення теми

Мета теми – визначити особливості розвитку світового гос­подарства та економічної думки на початку ХХ ст.

1. Нові явища в соціально-економічному житті провідних країн світу на початку XX ст. та їх відображення в економіч­ній думці

На початку XX ст. монополізація основних галузей націо­нальних економік, яка активно проходила в останній трети­ні ХІХ ст., обумовила перехід від ринкової економіки вільної кон­куренції до ринкової економіки монополістичної конкуренції, а різні форми впливу держави на господарські процеси (державні замовлення, будівництво залізниць, тарифна та митна політика, надання пільг окремим фірмам) зумовили посилення державно-монополістичних тенденцій в економіці. Разом із тим інтерна­ціо­налізація господарського життя як результат поглиблення міжна­родного поділу праці, розвиток світового ринку, процеси інтег­рації виробництва, експорт капіталу та територіальний по­діл світу завершили формування світового господарства.

У ході вивчення першого питання варто звернути увагу на характерні риси світового господарства, зокрема інтен­сивний розвиток міжнародних економічних зв’язків між провід­ними ка­піталістичними країнами на початку XX ст. У зв’язку з цим від­бувалося розширення й поглиблення економічних відно­син між країнами, групами країн, економічними угрупованнями тощо. Удосконалювався й перебудовувався механізм реалізації міжна­родних економічних відносин. Слід проаналізувати основні ета­пи, особливості становлення світового господарства, зрозумі­ти, що ці процеси базувалися на поглибленні міжнародного поді­лу праці, інтернаціоналізації фінансово-економічних зв’язків, збіль­шенні відкритості національних економік тощо. Нові відно­сини закріплювалися формуванням організацій, угод, правових норм, регламентацій та інших світогосподарських інститутів.

Необхідно також вказати, що на початку XX ст. провідні ка­піталістичні країни поділили весь світ, перетворивши його на систему кількох мет­рополій і колоніальних і залежних від них держав, а вивезення капіталу і широкий міжнародний обмін по­родили міжнародні монополії. Монополізація виробництва, ста­новлення системи моно­полістичної конкуренції, посилення еко­номічних функцій держави стали характерними рисами еконо­мічного розвитку початку XX ст.

Далі варто з’ясувати, чому радикально змінилася система еко­номічного життя? Чому монополія як форма організації ви­роб­ництва і капіталу посіла панівні позиції в соціально-еконо­міч­ному житті провідних країн світу? Необхідно розкрити сут­ність основних форм монополістичних об’єднань, їх еволюцію, висвіт­лити зміни у господарській діяльності економічних суб’єк­тів під впливом державно-монополістичного регулювання еко­номічних процесів.

Необхідно звернути увагу на те, що нова якість ринкової гос­подарської системи суперечила панівній неокласичній доктрині, і розв’язати цю суперечність спробували у своїх концепціях од­но­часно і незалежно один від одного найвідоміші економісти XX ст.

Дж. В. Робінсон (теорія недосконалої конкуренції), Е. Чем­берлін (монополістична конкуренція), Й. А. Шумпетер (ефек­тивна кон­куренція). З’ясувавши основне положення всіх трьох концепцій про те, що конкуренція зберігається і за умов монопо­лізованої економіки, слід зосередити увагу на характерних оз­на­ках кожної з названих теорій.

Для того щоб глибше зрозуміти якісні зрушення в ринковій економічній системі на межі XIX–XX ст. та їхній вплив на всі сфери життя суспільства, вкрай важливо вивчити специфіку ста­новлення нових форм організаційно-економічної структури еко­номіки провідних капіталістичних країн світу і розкрити ці змі­ни на прикладі господарств США, Англії, Франції та Німеччини.

Далі слід зазначити, що в економічній літературі для пояс­нен­ня змін, що відбувалися на межі XIX–XX ст., з’явився термін «імперіалізм», а пізніше виникли й теорії імперіалізму, які вихо­дили з економічного і політичного підходів до вивчення держав­но-монополістичної стадії розвитку суспільства. Важливо роз­межу­вати ці підходи, проаналізувавши основні концепції імпе­ріалізму (Дж. А. Гобсон, Р. Гільфердинг, К. Каутський і В. І. Ле­нін). Зокрема, у марксистській і радикальній економічній думці епоха імперіалізму визначається як панування монополій, що вплива­ють на внутрішню і зовнішню політику країни.

Слід звернути увагу на те, що монополії того часу відіграва­ли головну роль у формуванні агресивної політики. Важливо зрозу­міти причини цієї агресивності, прагнення до переділу сві­ту, особ­ливо для держав, які значно пізніше вступили на шлях капіталіс­тичного розвитку (США і Німеччина). Вони швидко просували­ся вперед і тіснили зі світових ринків старі капіта­ліс­тичні країни – Англію і Францію.

Розглядаючи міжнародні відносини, треба зазначити створен­ня Антанти з урахуванням досягнення компромісів між Англією і Францією, Англією і Росією, а також простежити загострення су­перечностей між двома імперіалістичними блоками (Антан­тою та Троїстим союзом) та їхнє суперництво. При цьому слід наголо­сити, що політика Німеччини неодноразово ставила Євро­пу на межу війни (марокканські кризи, боснійська криза і бал­канські війни).

Слід чітко зрозуміти суть суперечностей між Ні­меччиною й Англією, Німеччиною і Францією, Німеччиною та Росією, поба­чити їхні джерела, цілі й дійти висновку, що їх на­громадження та загострення врешті-решт призвели до світової війни.

При цьому необхідно з’ясувати, чому Перша світова війна прискорила розвиток тенденцій щодо посилення ролі держави в господарському житті країн, поглибивши процес формування регульованого капіталізму та створення практично в усіх краї­нах етатистської системи господарських відносин.

Важливе значення має також аналіз соціально-економічних процесів повоєнного розвитку країн, оскільки закінчення Пер­шої світової війни поклало початок докорінним змінам у політи­ці, економіці, культурі, а також у свідомості, поведінці й повсяк­ден­ному житті людей.

Треба звернути увагу на той факт, що почала складатися нова розстановка політичних сил на міжнародній арені, про що свід­чили результати роботи Паризької мирної і Вашингтонської конференцій, а також прийняті на них рішення. У цьому плані особливу ува­гу слід звернути на основні положення ухваленого у 1924 р. плану Ч. Дауеса та причини його заміни на план О. Юнга.

Також важливо зупинитися на аналізі причин і сутності кри­зо­вих процесів у Західній Європі та США (1920–1921), розібра­тися, які заходи вживались у той час у Європі та США з метою плавного переведення економіки і суспільства з воєнного стану на рейки ми­рного розвитку та наскільки ці заходи виявились ефективними. Од­ночасно варто звернути увагу на особливості шляхів виходу з того­часної кризи у різних країнах (Франція, Англія, США, Німеччина), які були пов’язані з формами і мето­дами регулювання економіки та взаємодії механізмів ринкової конкуренції.

Аналізуючи економічний розвиток країн Європейської циві­лі­зації після закінчення Першої світової війни та повоєнної кри­зи, важливо з’ясувати причини поступового скорочення держав­ного впливу на економіку в 1924–1929 pp., показати нову роль дер­жави та форми державних регулятивних дій.

Після перших економічних криз повоєнного періоду на Захо­ді почалася смуга стабільності та процвітання. Потрібно усвідо­мити, за яких обставин і за рахунок чого в умовах нестабільного суспільства Заходу вдалося досягти стабілізації (1924–1929) у всіх галузях життя суспільства – в економіці, соціальному житті, у внутрішній і зовнішній політиці, культурі. І чому на зміну стійкому розвитку прийшла в 1929 р. глибока економічна криза?

2. Світова економічна криза 1929–1933 рр. і її вплив на розвиток капіталістичних країн. Виникнення кейнсіанства

У ході вивчення даного питання слід з’ясувати причини, ха­рактер і наслідки світової еко­номічної кризи 1929–1933 рр., її прояви у США, а також заходи адміністрації Гувера щодо виве­дення економіки і суспільства з такого важкого становища на початку 1930-х рр., і відповісти на запитання: чому Велика деп­ресія виявилася найбільш тривалою, руйнівною і наймасштабні­шою з усіх відомих раніше?

Не менш складно криза проходила в Німеччині, викликавши надзвичайно гостру реакцію та підготувавши умови для приходу до влади фашистів. До середини 1932 р. (пік кризи) промислове виробництво в Німеччині скоротилося більше ніж на 40 %, при­чому в суднобудуванні – у 5 разів. Залишилася без роботи май­же половина всіх найманих робітників, майже вдвічі скоротило­ся ремісниче виробництво та дрібна торгівля. Світовий характер кризи потягнув за собою скорочення кредитування промисло­вості міжнародними фондами, що також погіршило становище в країні.

В Англії та Франції криза розпочалася дещо пізніше. Рівень падіння обсягів виробництва був дещо меншим: у Франції – на 30,9 %, в Англії – на 16,2 %.

Особливо складний і затяжний характер криза набрала в краї­нах, економічно та політично залежних від світових економіч­них лідерів. Криза охопила всі сфери господарства: світова тор­гівля впала майже на дві третини; надзвичайно сильно постраж­дав аграрний сектор економіки, який так і не зміг відновити ви­робництво до початку Другої світової війни; 56 країн девальву­вали свою валюту тощо. Величезного розмаху набуло безробіт­тя: за офіційними даними в 32 країнах за роки кризи 1929–1932 рр.кількість безробітних зросла з 5,9 млн до 26,4 млн чол. Відбува­лося масове розорення фермерів.

Боротьба з кризою, пошуки нових методів і форм протидії їй визначили генеральну лінію політики урядів усіх країн. Спочат­ку антикризова політика базувалася на вже відомих методах. На початку 30-х рр. ХХ ст. головним напрямом економічної політи­ки стає посилення державного втручання в економічне життя в поєднанні з посиленням регулювання соціальних відносин. Пот­рібно чітко розуміти сутність, значення і результати політики «Нового курсу» з виведення США з кризи, з’ясувати, якими са­ме рекомендаціями Дж. М. Кейнса скористав­ся у своїй програмі Ф. Д. Рузвельт, який прийшов до влади в ре­зультаті президент­ських виборів 1932 р.

Необхідно ґрунтовно вивчити теоретичну доктрину Дж. М. Кей­нса, який став ідеологом нового напряму економіч­ної думки, що спростував тезу про можливість саморегулювання рин­кової економіки та довів необхідність макроекономічного регулювання господарських процесів. Особливу увагу необхідно звернути на загальну структуру і зміст праці Дж. М. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». Визначити, в чому полягає відмінність кейнсіанського вчення від попередніх теорій. Для виконання цього завдання до­цільно розглянути кейнсіанське трактування основних еконо­мічних категорій: кри­за, безробіття, економічна роль держави, сукупний попит, про­цент, гроші, заробітна плата, мультипліка­тор та ін. Крім того, важливо зрозуміти механізм порушення економічної рівноваги, його причини і наслідки, а також вста­новити функціональну за­лежність між інвестиціями, зайнятістю, споживанням і дохо­да­ми; вплив виробничого й особистого споживання на економічну динаміку.

3. Німецький варіант реформування економіки в 30-х рр. ХХ ст.

Характеризуючи економічний розвиток Німеччини в 1930-ті рр., слід звернути увагу на специфіку розвитку її еко­номіки в цей період. Для правильної оцінки розвитку ситу­ації в Німеччині необхідно розібратись у причинах виникнення фашизму й уста­новити його соціальну базу.

Важливо зрозуміти основні принципи та заходи, що визначи­ли сутність економічної політики фашизму «Новий порядок», зокрема примусове картелювання промисловості; ліквідація сво­боди торгівлі та вільних ринків; контроль над цінами і заробіт­ною платою; централізований адміністративний розподіл трудо­вих і ма­теріальних ресурсів; жорстке обмеження управлінських функцій та управлінської свободи підприємців; прагнення мак­симальної самозабезпеченості всіма ресурсами (продовольством і сировиною); протекціоністська (меркантилістська) зовнішньо­торговельна політика.

Слід зазначити, що успіхи Німеччини у подоланні кризи зов­сім не усували народногосподарсь­ких диспропорцій, які були її причиною, а, навпаки, поглиблюва­ли їх, оскільки економічна політика фашистської Німеччини відверто спрямовувалася на підготовку до війни. Важливо простежити процес мілітаризації економіки Німеччини на тлі світо­вої економічної кризи 1929–1933 рр., яка супроводжувалася різким загостренням соціально-політичних відносин. При цьому пояснити причини вибору кур­су Німеччини на автаркію – самозабезпечення необхідними ре­сурсами.

Не менш важливо з’ясувати основи зовнішньої політики Ні­меччини в 1933–1939 рр., для цього особливо слід зосередитися на найскладнішому для вивчення періоді, пов’язаному безпосе­редньо з подіями, що передували Другій світовій війні.

Таким чином, у Німеччині державне втру­чання використову­валось для досягнення мети, яка суперечила попередньому еко­номічному розвитку, – форсована структурна перебудова еконо­міки із прискоренням її мілітаризації. Фактично було зроблено спробу не з економічних, а з геостратегічних і військово-полі­тичних пріоритетів сформувати централізовану мо­дель націо­нальної економіки. Найважливішу роль у виборі стра­тегії роз­витку у 30-ті рр. ХХ ст. відіграли національні особ­ливості й тра­диційні цінності разом з імперсь­кими амбіціями еліти.

4. Виникнення й загальна характеристика неолібералізму

У ході вив­чення неолібералізму необхідно розглянути різно­манітні його форми, представлені багатьма школами, серед яких найбільш відомими є лондонська (Ф. Хайєк), фрайбурзька (В. Ойкен, Л. Ерхард), паризька (М. Алле), чиказька (М. Фрідмен).

Рекомендується розпочинати вивчення неоліберальних моде­лей із методології їхнього аналізу, визначення відносин власно­сті, на яких побудована теорія, з’ясування ролі державних інсти­тутів, до­слідження наслідків практичного втілення моделей тощо.

Одним з основоположників і головних теоретиків неолібера­лізму в Англії вважають Фрідріха фон Хайєка (1899–1992), лау­реата Нобелівської премії за праці з теорії грошей і кон’юн­ктурних коливань, а також взаємовпливу економічних, соціаль­них та інституціональних процесів. Слід зрозуміти провідну складову його методології – ідею «спонтанного порядку». Він вважає, що соціальний порядок, організація, взаємодія в суспіль­стві формуються позапланово, стихійно, але у визначених особ­ливостями розвитку даного су­спільства межах і напрямах. Еко­номічну концепцію Хайєка побудовано на принципі економічної свободи та невтручання держави в економіку. Економічна роль держави, за Хайєком, полягає в перерозподілі тих засобів, які надано їй у розпорядження.

Неолібералізм у Німеччині має певні особливості, зумовлені тим, що представники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще історичною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї сильної держави, що виконує інститу­ціо­нальні, організаторські та виховні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особ­ливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопо­жертви, та на неокласичні ідеї саморегулювання економіки. Слід більш детально ознайомитися з творчістю основоположника ні­мецького неолібералізму Вальтера Ойкен (1891–1950), який у повоєнні роки заснував фрейбурзьку школу. До цієї школи на­лежать такі відомі теоретики, як А. Мюллер–Армак, Ф. Бем, А. Рюстов, швейцарський професор Репке, Л. Ерхард та інші.

Виникнення французького неолібералізму датується 20–30-ми рр. ХХ ст. і пов’язане з ім’ям Жака-Леона Рюефа, який рі­шуче захищав принципи неокласичного лібералізму, виступаю­чи проти будь-якого втручання держави в суспільне життя. Од­нак з приходом до влади де Голля неокласичні погляди Ж. Рюе­фа не знайшли визнання, оскільки де Голль дотримувався ідеї сильної держави. Відродження неолібералізму у Франції припа­дає на початок 60-х рр. ХХ ст. Саме в цей період формується нова французька (паризька) школа (Е. Малінво, Т. Монбріаль, Л. Столерю, С. Кольм і М. Алле). У ході вивчення поглядів уче­них необхідно врахувати те, що основна позиція цієї школи полягала у визнанні пріоритетності ринкового саморегулю­ван­ня. При цьому слід відмітити, що дирижизм і державне плану­вання економіки Франції справили свій вплив на неоліберальну теорію. Проблеми циклічності, економічного зростання, інвести­цій, інфляції і зайнятості в працях французьких неолібералів на­бувають особливих рис: їх вирішення пов’язується з активною роллю держави.

В основні американського неолібералізму лежить поєднання неокласичних підходів і монетарної концепції державного регу­лювання, яке характеризувало особливий напрям неоліберальної школи, що згодом отримав назву монетаризм. Необхідно розумі­ти, що значний вплив на формування монетаризму справили теорії американських економістів 20–40-х рр. Г. Саймонса, І. Фі­шера, Ф. Найта. Та особливого поширення монетаризм як ва­ріант неолібералізму набув у США наприкінці 40-х – на початку 50-х рр. ХХ ст. і пов’язаний із теорією чиказької («нової монета­ристської») школи М. Фрідмена.

Вивчаючи монетаризм М. Фрідмена, слід пам’ятати, що це сукупність кількох неокласичних теорій, які мають самостійне значення, але об’єднуються кількісною теорією грошей, яку вче­ний розглядав не як теорію, а як загальний принцип аналізу. Свою концепцію він характеризує як теоретичний підхід, що стверджує важливість грошей. Основний принцип монетаризму полягає в тому, що альтернативи ринковому механізму не існує. Продовжуючи традиції класичного ринкового лібералізму, мо­нетаризм відкинув гасла соціальної справедливості, у тому числі й підтримки повної зайнятості, як такі, що не можуть бути проб­лемою держави, оскільки їхня реалізація зв’язана з дестабіліза­цією економічних процесів. Натомість заходи щодо жорсткої грошової і стабільної фіскальної політики, підтримки бюджетної рівноваги та забезпечення законності та порядку монетаризм визнав важливими умовами функціонування вільної ринкової економіки.

5. Інституціоналізм

Вивчення даного питання потребує з’ясування причин виник­нення, сутності й основних завдань, які вирішує інституціона­лізм. Для кращого розуміння основних засад даної теорії необ­хідно пригадати німецьку історичну школу (тема 5), оскільки вона справила певний вплив на формування й розвиток інститу­ціона­лізму. Разом з тим, інституціоналізм не має якихось теоре­тичних засад. Його представники суттєво різняться як щодо тео­ретич­них принципів, так і щодо досліджуваних проблем. У своє­му розвитку інституціоналізм пройшов кілька етапів. Перш за все слід виділити ранній інституціоналізм.

Розквіт раннього інституціоналізму припадає на 20–30-ті рр. ХХ ст., слід дати характеристику трьох основних його напрямів: соціально-психологічному (Т. Веблен), соціално-правовому (Дж. Коммонс) і кон’юнктурно-статистичному (У. Мітчелл). Ви­значити їхні спільні й відмінні риси.

Соціально-психологічний інституціоналізм пов’язаний із ім’ямТорстена Веблена (1857–1929). 1899 р. Веблен опублікував свою першу працю «Теорія бездіяльного класу», в якій глибоко роз­критикував капіталізм і його культ грошей. Веблен ставить зав­дання – розширити сферу дослідження економічної науки за ра­хунок вивчення суспільної психології, інстинктів, навичок і схильностей людей. Таким чином він заклав основи нового на­пряму в історії економічної думки і, зокрема, її соціально-психо­логічного відгалуження – інституціоналізму. Йому властивий соціальний підхід до аналізу економічних процесів. Він розгля­дає суспільство як цілісну систему, аналізує поведінку соціаль­них груп людей, зумовлену соціальними мотивами, «соціальною психологією».

Соціально-правовий інституціоналізм представляв Джон Род­жерс Коммонс (1862–1945). Систему його поглядів викладено в таких працях, як «Розподіл багатства» (1893), «Правові основи капіталізму» (1924), «Інституціональна економіка. Її місце в по­літичній економії» (1934), «Економічна теорія колективних дій» (1950). Коммонс в основу аналізу бере позаекономічні інститу­ти, зокрема юридичні, правові норми. Він досліджує дію колек­тивних інститутів: сім’я, виробничі корпорації, профспілки, дер­жава тощо; досліджує колективні дії, спрямовані на контро­лю­вання дій індивідуальних. Коммонс формулює «юридично-міно­ву концепцію» суспільного розвитку. Необхідно більш детально ознайомитися з її суттю.

Кон’юнктурно-статистичний інституціоналізм репрезентував Уеслі Клер Мітчелл (1874–1948). У центр своїх досліджень Міт­челл ставить проблему руху виробництва, грошей, ціни. Полі­тична економія в нього – це наука про інститути, які забезпе­чують зразки й норми поведінки, укорінені у звичках, інстинк­тах. Інстинкти – устремління до певних результатів. Одним із них є тяжіння до прибутків. До цього, писав він, зводиться логі­ка сучасного життя. Виробництво товарів підпорядковане не ви­готовленню споживних вартостей, а одержанню прибутку. Без прибутку підприємець не може виготовляти товари. Саме цим Мітчелл пояснює необхідність вивчення грошового господар­ства. Інституціоналізм Мітчелла був емпіричним дослідженням сучасності. Особливу увагу він приділив аналізу циклічних ко­ливань.