Естетика

під постійним ідеологічним пресом перебував О. Довженко. На кілька десятиліть було заборонено друкувати твори В. Винниченка.

§3. УКРАЇНСЬКА ЕСТЕТИКА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX СТОЛІТТЯ

Певні спроби осмислити й оцінити специфіку української естетики, особливості її історії та розвитку протягом XX ст., відображені у відомій праці І. Іваньо «Нарис розвитку естетичної думки України» (М., 1981), в довідковій літературі та в розробках конкретних проблем молодими українськими науковцями. Проте українська естетика минулого століття потребує концептуалізації, чіткого окреслення певної теоретичної площини, де найяскравіше виявився професійний рівень конкретних теоретиків, оригінальність їхнього мислення та перспективність порушених проблем. Усім цим вимогам відповідає період 70-х років — десятиліття, коли українська естетика показала себе самодостатньою та самоцінною частиною тогочасного гуманітарного знання.

Вітчизняні естетики цього періоду, з одного боку, забезпечують україномовне викладання дисципліни (у 1967 р. вийшов друком підручник В. Кудіна «Естетика»), з іншого — зосереджують увагу на розробленні головної естетичної проблеми — природі естетичного.

На початку 70-х років минулого століття з’являється низка праць українських авторів, в яких аналізуються саме проблеми естетичного. Активне дослідження цієї проблеми в 50—60-х роках було, значною мірою, зумовлене появою монографії львівського естетика Б. Куб­ ланова «Эстетическое чувство и искусство» (Л., 1956). Публікація дослідження Кубланова частково збігалася в часі з виданням робіт інших відомих радянських теоретиків (Л. Столовича, В. Ванслова, С. Гольдентрихта) і водночас використовувалась українськими авторами як об’єкт визнання або критики. Після появи монографії Б. Кубланова протягом 1966—1970 pp. широко відомими стають дослідження П. Гаврилюка, А. Гордієнка, В. Корнієнка, К. Шудрі).

У працях зазначених авторів чітко простежується зацікавленість ідеєю естетичного відношення, завдяки якій, на їхню думку, можна охопити всі явища і процеси, що потребують визначення щодо їх естетичної сутності. Доволі активно опрацьовується також поняття закони краси, хоча переконливого уявлення про їх сутність не містить

500

Українська естетика: історична традиція й сучасний стан

жодна з робіт, присвячених висвітленню цих законів. Нині стає очевидним, що метафору важко перетворити на закон. Водночас, слід визнати, що в період становлення естетичної науки в 50—60-х роках, а в цей період в радянській естетиці чимало проблем розроблялося вперше, надія на формулювання «законів краси» могла здатися цілком реальною.

На ґрунті зазначених теоретичних процесів і монографічних праць, що, власне, легалізували ці процеси, з’явилися дослідження В. Іванова «Практика і естетична свідомість» (К, 1971) та В. Баленка «Естетичне і природа» (К., 1973). Хоча В. Іванов і В. Баленок репрезентували українську естетику одного періоду, сфокусовану на одну проблематику, вони виявилися по різні боки щодо розуміння проблеми естетичного. Саме наявність протилежних підходів до однієї проблеми, справді наріжної в естетичній науці, зумовила широту охоплення проблеми естетичного, дала змогу детально опрацювати структурніелементиестетичноїсвідомості,понятійно-категоріальний апарат науки й витримати теоретико-практичний паритет в українській естетиці. Слід зауважити, що в 70-х роках естетика набула надзвичайної популярності в Україні. Цю дисципліну викладали як на гуманітарних, так і на природничих факультетах більшості вищих навчальних закладів.

Не слід забувати, що об’єктом дослідження естетики є художня творчість, що вона тісно пов’язана з мистецькою практикою, тобто з поточним процесом створення художніх творів, які потребують естетичного оцінювання, введення їх у певний художній контекст, а це робить неможливою орієнтацію на будь-які теоретичні стереотипи. Значний творчий потенціал мали проблеми естетичного виховання. Цілісна система естетичного виховання об’єднувала різні верстви суспільства, зосереджуючи особливу увагу на формуванні художньо обдарованої молоді.

Слід зауважити, що естетична проблематика наприкінці 60 — на початку 70-х років розвивалася в гострих теоретичних дискусіях, які засвідчили принципово різне розуміння окремих положень марксизму, намагання естетиків, які мислили творчо, подолати спрощене, декларативне тлумачення принципу історизму, діалектики «об’єкт

— суб’єкт», співвідношення матеріального й ідеального тощо. Найвиразніше ця ситуація виявилася в осмисленні проблеми природи

501

Естетика

естетичного, головної проблеми естетичної науки. Так, саме на вістрі протистояння «природників» і «суспільників» — двох груп провідних радянських учених, які з різних позицій осмислювали проблему естетичного, — створювалася монографія В. Іванова «Практика і естетична свідомість». Глибина осягання проблеми естетичного і рівень професіоналізму В. Іванова естетика полягали в здатності не схилятися перед авторитетами, адже зазначені позиції обстоювали визнані радянські вчені.

Цінність позиції В. Іванова, як переконливо довів дальший розвиток естетичної науки, полягала в тому, що він, проаналізувавши аргументи «природників» і «суспільників», не лише виявив їхні помилки і слабкі місця, а й запропонував оптимальний теоретичний шлях: звернутися до витоків проблеми естетичного, відтворивши еволюцію психічних форм відображення світу. В. Іванов слушно зауважує, що «природники» демонструють архаїчний, спрощений погляд, адже з часів Д. Дідро й М. Чернишевського прокладено новий шлях «розуміння того, що суть краси важко шукати десь поза сутністю самої людини». Помилковість позиції «природників», наголошує Іванов, полягає в тому, що «суб’єктивний, людський елемент багатьом «природникам» здається чи не поступкою ідеалізмові».

В. Іванов критикує «природників», виявляючи коректність. Тим часом деякі фрагменти з їхніх праць нині в найкращому разі можуть викликати здивування. Так, В. Баленок щиро захоплюється висловлюванням живописця К. Юона, який «мав рацію, коли стверджував: «Творчість природи і творчість мистецтва аналогічні». Якщо таку недоречність митцеві вибачити можна, то теоретику ні.

Неоднозначно ставився В. Іванов і до поглядів «суспільників», які визнають генетичну залежність естетичних якостей від існування людського суспільства й розвитку суспільних відносин. Цей аспект концепції «суспільників» Іванов поділяє і особливо наголошує на думці, відповідно до якої матеріальний світ, узятий сам по собі, тобто до і поза людським суспільством, є естетично нейтральним. «Суспільники» розрізняють матеріальні й естетичні властивості матеріального світу, адже естетичні пов’язані із соціальними чинниками, які починають діяти після виникнення суспільства. Іванов досить вдало виявляє суперечність між несвідомою творчою силою суспільних відносин та свідомою діяльністю окремих індивідів, адже за

502

Українська естетика: історична традиція й сучасний стан

логікою «суспільників», у першому випадку формується «здатність реальної творчості», а в другому — «лише здатність споглядання». Він має рацію, коли вважає дивною думку про здатність «суспільних відносин випереджати предметну діяльність самих людей і водночас синтезувати естетичні якості, придатні для індивідуального споживання». На думку Іванова, «суспільники» будують «надуману конструкцію».

Цікавою ознакою «теоретичного почерку» В. Іванова є його здатність до виявлення понять, залежних одне від одного. В процесі дослідження конкретної проблеми з’являвся своєрідний ланцюг понять, частина з яких згодом могла набути самостійного значення. У 70-х роках, коли проблема понятійно-категоріального апарату в українській естетиці перебувала в стані становлення, ця тенденція мала неабияку науково-теоретичну вагу.

Так, поняття мотив, широко залучене Івановим в теоретичний контекст, дало поштовх до введення в ужиток таких суміжних з ним понять, як доцільність, смисл, цінність, мислення за аналогією, інакомовлення тощо.

Отже, аналіз природи естетичного трансформується в Іванова в аналіз низки зазначених понять, до яких поступово додаються діяль-

ність, творчість, ліцепокладання, освоєння. Виявивши їх специфіку у контексті розгляду етстетичного, Іванов дедалі більше уваги починає приділяти поняттю діяльність, діяльніший підхід, використовуючи його теоретичний потенціал для багатьох естетичних процесів.

Дослідницькі можливості «діяльнісного підходу» були яскраво продемонстровані О. Фортовою («Про діалектичну єдність морального та естетичного», 1985) при виявленні «калокагативності» світовідношення та моральнісних засад мистецтва, зокрема, театру.

Полеміка «природників» і «суспільників», що значною мірою сформувала В. Іванова як естетика, дала поштовх і до обґрунтування принципово нової позиції, відображеної в монографії А. Канарського «Диалектика эстетического процесса: диалектика эстетического как теория чувственного познания» (К., 1979).

А. Канарський блискуче продемонстрував принципи «критики на критику». Він, зокрема, зазначав: «Зрозуміло, естетичне, як і чимало іншого в цьому світі, справді пов’язане з людиною; воно здатне задовольнити її певні потреби і бажання. Це не викликає сумнівів. Проте

503

Естетика

не викликає сумнівів і інше»1. Цим «іншим», що не викликає сумнівів, А. Канарський вважає право порушувати й розв’язувати питання про об’єктивність естетичного, про його «принципову незалежність ні від людини, ні від людства».

Канарський зазначає: «Врешті-решт увесь світ постає перед людьми не тільки як фон для споглядання або «оцінної діяльності свідомості», а й як світ для практичного його перетворення й задоволення інтересів людей. І від цього він не стає менш об’єктивним, тобто «суб’єктивно-об’єктивним». Навпаки, саме цим практичним зв’язком з людиною він і виявляє свою справжню об’єктивність і незалежність від свідомості та оцінок»2. Не приймаючи існуючих концепцій естетичного, А. Канарський обґрунтовує естетичне як теорію чуттєвого пізнання. Зазначимо, що саме ця ідея є об’єктом уважного теоретичного осмислення в роботах українських естетиків на межі XX— XXI ст. і виявляє свої потужні можливості.

Висвітлюючи ситуацію в естетичній науці 70-х років минулого століття, слід пам’ятати, що йдеться про розвиток радянської науки, яка формувалася в межах єдиного територіального простору, в межах єдиної методології та намагань оперувати аналізом мистецької практики, в якій чітко простежувався принцип інтернаціоналізму. Водночас, незважаючи на уніфікацію процесів, естетична наука цього періоду має виразні національні риси. Це, по-перше, пов’язано із виданням теоретичної літератури переважно українською мовою, що давало можливість удосконалити понятійно-категоріальний апарат науки, яким естетика послуговується й понині, та використовувати спадщину українських письменників, митців і поточний мистецький процес. Крім Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, творча спадщина яких широко залучалася передусім у викладанні естетики, в 1958— 1966 pp. було видано твори І. Труша, О. Маковея, Г. Хоткевича та ін. А ці непересічні діячі української культури активно цікавилися саме естетичною проблематикою, яка виступала засобом інтеграції гуманітарних наук. Саме як інтегративну було представлено в естетичній теорії проблему художньої творчості її введення в науковий простір пов’язане з відомим українським естетиком В. Мазепою — автором

1 Канарский А. С. Диалектика эстетического процесса : диалектика эстетического как теория чувственного познания. — К., 1979. — С. 74.

2 Там само.

504

Українська естетика: історична традиція й сучасний стан

монографії «Художня творчість як пізнання» (1974). З часу появи цього дослідження широке коло проблем, пов’язаних із специфікою художнього образу, художньої мови, етапів творчого процесу, стало в Україні своєрідним привілеєм саме естетичної науки. Серед виразних досягнень у розробленні зазначених питань слід виокремити працю М. Гончаренка «Геній в мистецтві і науці» (1991).

За роки незалежності України естетика значно розширила коло дослідницьких інтересів. Цьому сприяло, передусім, поглиблення методологічних засад, адже принцип поліметодологїї дає можливість уникнути однобічності в аналізі конкретних естетичних процесів. Поліметодологія, зняття ідеологічних обмежень дали українським естетикам змогу збагатити теоретичну проблематику за рахунок введення в науковий та викладацький процес праць західноєвропейських та американських естетиків, зорієнтувати молодих дослідників на вивчення естетичних засад культури різних регіонів світу.

На межі XX—XXI ст. українські естетики роблять великий внесок у заповнення «білих плям» як в історії естетичної науки, так і в історії мистецтва.

Не залишаються поза увагою й ті проблеми, якими позначена класична традиція естетичної науки: специфіка естетичних процесів, естетична сутність творчості й мистецтва, динаміка розвитку класичної  посткласичної  некласичної естетики, феномен постмодерністської естетики та мистецтва тощо.

Важливим надбанням сучасної української естетики є тенденція до розширення її географічних меж. Сьогодні, крім Києва, сформувалися потужні центри розвитку естетичної науки в Дрогобичі, Чернігові, Харкові, Луганську, Черкасах, Одесі, Луцьку та Рівному.

Контрольні запитання

1.Якими особливостями позначена історія естетичної думки в Україні?

2.З іменами яких видатних діячів української культури пов’язаний розвиток естетичної проблематики у XVIII — першій половині

XIX ст.?

3.У чому полягає специфіка українського естетичного дискурсу кінця XIX — початку XX ст.?

505

Естетика

4.Яке значення для розвитку української естетики мала праця І. Франка «Із секретів поетичної творчості»?

5.Які концепції західноєвропейської естетики були пріоритетними для українських дослідників і стали стимулом для теоретичного діалогу?

6.Чим зумовлений теоретико-практичний паритет харківської естетичної школи (кінець XIX — перша половина XX ст.)?

7.У чому полягає специфіка розвитку української естетики другої половини XX ст.?

Список рекомендованої літератури

Бичко А. К. Леся Українка (Світоглядно-філософський погляд). — К, 2000.

Вернудіна І. В. Особливості понятійно-категоріального апарату теорії творчості в естетиці Івана Франка // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності : зб. наук. праць. — К, 2000.

Кучерюк А. Ю. Культура слов’ян. Україна в контексті культурноісторичних доль слов’янства // Історія світової культури : Культурні регіони. — К., 2000.

Левчук Л. Т. Українська естетика XX століття в іменах : Гнат Хоткевич

//Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. — К., 2003.

Павличко С. Д. Дискурс модернізму в українській літературі. — К., 1999. Попович М. В. Світогляд стародавніх слов’ян. — К., 1985.

Семенюк К. С. Творчість Ольги Кобилянської : проблема світовідчуття

//Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури.

— К., 2004.

506

507

508

Покажчик імен

509

510

Покажчик імен

511

512

Покажчик імен

513

514

Покажчик імен

515

516

ЗМІСТ

Від авторів. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3

517

Зміст

§4. Відображально-виражальна природа мистецтва. . . . . . . 140 §5. Художність змісту і форми. . . . . . . . . . . . . . . . . 148 §6. Стиль як естетико-мистецтвознавча категорія. . . . . . . . 158

Розділ 6. Семіологія мистецтва: художній образ, символ,

знак. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 165

§1. Генезис художнього образу. . . . . . . . . . . . . . . . . 165 §2. Чуттєва безпосередність художнього образу. . . . . . . . . 171 §3. Принцип антиномічності й структура художнього образу. . 176 §4. Умовність і знаковість в художньому образі. . . . . . . . . 182 §5. Універсалії художнього символу. . . . . . . . . . . . . . 186 §6. Асоціативність, метафоризм і алегоричність як чинники художньо-образної виразності. . . . . . . . . . . . . . . . . 192

Розділ 7. Мистецтво в структурі людської життєдіяльності. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 198

§1. Мистецтво в культурно-історичному просторі. . . . . . . . 198 §2. Свобода і детермінізм у мистецтві. . . . . . . . . . . . . . 204 §3. Художній твір як форма і спосіб соціального буття мистецтва. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 211

§4. Етнонаціональне у мистецтві: традиції і новий контекст. . . 217 §5. Історична динаміка функцій мистецтва. . . . . . . . . . . 224

Розділ 8. Видова специфіка мистецтва в контексті естетичної теорії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 232

§1. Модель видової специфіки мистецтва: античність. . . . . . 232 §2. Модель видової специфіки мистецтва: середньовіччя. . . . 239 §3. Модель видової специфіки мистецтва: відродження. . . . . 242 §4. Модель видової специфіки мистецтва: новий час. . . . . . . 249 §5. Модель видової специфіки мистецтва: xІx—xx століття. . 255

Розділ 9. Художня творчість: досвід естетичного аналізу. . 267

§1. Художня творчість: історія проблеми. . . . . . . . . . . . 267 §2. Художня творчість у контексті міждисциплінарного підходу . 281 §3. Естетичні засади художньої творчості. . . . . . . . . . . . 298

Розділ 10. Історичні закономірності художнього розвитку. . 314

§1. Історична типологія мистецтва. . . . . . . . . . . . . . . 314 §2. Первісне мистецтво. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 319 §3. Мистецтво Стародавнього Сходу. . . . . . . . . . . . . . 323 §4. Античне мистецтво. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 327

518

Зміст

§5. Мистецтво європейського середньовіччя. . . . . . . . . . 330 §6. Мистецтво Відродження. . . . . . . . . . . . . . . . . . 336 §7. Основні мистецькі напрями Нового часу. . . . . . . . . . 341 §8. Мистецтво модерну та постмодерну. . . . . . . . . . . . . 353

Розділ 11. Некласична естетика: досвід першої половини ХХ століття. . . . . . . . . . . . . . 365

§1. Теоретичні витоки некласичної естетики. . . . . . . . . . 365 §2. Неопозитивістська естетика. . . . . . . . . . . . . . . . . 371 §3. Психоаналітична естетика. . . . . . . . . . . . . . . . . 374 §4. Естетичні проблеми в контексті«глибинної психології». . . 382 §5. Інтуїтивістська естетика. . . . . . . . . . . . . . . . . . 390

Розділ 12. Некласична естетика: досвід другої половини ХХ століття . . . . . . . . . . . . . . 401

§1. Феноменологічна естетика. . . . . . . . . . . . . . . . . 401 §2. Структуралістська естетика. . . . . . . . . . . . . . . . . 410 §3. Екзистенціалістська естетика. . . . . . . . . . . . . . . . 416 §4. Неотомістська естетика. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 422 §5. Постмодерністська естетика . . . . . . . . . . . . . . . . 428

Розділ 13. Мистецька практика XX століття. . . . . . . . 436

Розділ 14. Художнє життя суспільства. . . . . . . . . . 464

§1. Форми організації культурного і художнього життя. . . . . 464 §2. Політика в галузі культури і мистецтва. . . . . . . . . . . 473

Розділ 15. Українська естетика: історична традиція й сучасний стан. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 480

§1. Історія української естетики в контексті національної культури. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 480 §2. Український естетичний дискурс кінця ХІХ —

першої половини ХХ століття. . . . . . . . . . . . . . . . . 486 §3. Українська естетика другої половини ХХ століття. . . . . . 500

Покажчик імен. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 507

519