Історичні закономірності художнього розвитку

художньому втіленню сприйняття об’єкта художнього відображення. Традиція є необхідною умовою існування культури взагалі і мистецтва зокрема, адже вона гарантує збереження культурного і художнього досвіду, зв’язок і взаєморозуміння поколінь.

Художня спадкоємність характеризує акт і результат художньої творчості щодо засвоєння традиції, звернення до якої може мати різний характер: традиціоналізму, епігонства (формальне відтворення традиції), творчого розвитку (неможливого без справжнього новаторства) та відкидання, заперечення, бунту проти традиції (псевдоноваторство).

Художнє новаторство — тенденція розвитку мистецтва, в основу якої покладено співвимірність та співзвучність часові, здатність здійснити розвиток нового змісту, а також відшукати, створити відповідні зображально виразні засоби. Новаторство, зрештою, виправдовує традицію, бо кожне нове досягнення усвідомлюється тільки у порівнянні з високими її зразками і набутками, підтверджуючи життєздатність і плідність зв’язку поколінь. Новаторство найполемічніших методів і форм нерідко ніби заперечує найближчу традицію, однак якщо воно справжнє — то це в ім’я осягнення глибших шарів традиції.

Співвідношення між традицією і новаторством, а отже, й характер спадкоємності є досить гнучкими, і в різні історичні періоди в різних типах культури ця взаємодія відбувається своєрідно. Будь-яка конкретна історична ситуація щоразу потребує спеціального дослідження.

Ознайомившись із типологією художнього розвитку мистецтва та основними закономірностями історичного розвою загалом, з’ясуймо причини найістотніших змін в історії художньої діяльності.

§2. ПЕРВІСНЕ МИСТЕЦТВО

Як уже зазначалось, найдавнішим періодом розвитку мистецтва є художня творчість первісної людини, або первісне мистецтво. Ця зображально-наслідувальна діяльність, що спиралася на образне мислення, лише з певними застереженнями може бути названа мистецтвом у класичному його значенні. Наскельні зображення тварин на повний зріст створювались, як свідчать дослідження, для суто практичних потреб або як мішень для тренування й метання списа, проведення ритуального полювання під час ініціацій або як образ

319

Естетика

тварини для ритуальних, магічних дій, що передували полюванню й мали забезпечити успіх. Безперечно, зображення тварин і людини завжди супроводжували і супроводжуватимуть людську культуру, але реалістичний пафос палеолітичного живопису є унікальним і непов­ торним, адже знахідкам пізніших часів притаманні вже певні стилізація, узагальнення, динамізм, багатофігурність композиції, що засвідчує зрослу майстерність, а можливо, і певну професійність.

Магічний характер первісного мистецтва такою самою мірою властивий і скульптурним зображенням жінок, так званих неолітичних Венер, пов’язаних з культом матері-прародительки і хранительки домашнього вогнища, ритуальних танців — дій, що дійшли до нас із культурою реліктових спільнот.

Культура епохи варварства — її ще називають енеоліт (від лат. aeneus — мідний, бронзовий і грец. λίνοζ, — камінь) — ґрунтувалася на продуктивному господарюванні, яке докорінно змінювало спосіб мислення та дій людини. Перехід від мандрівного до осілого способу життя породжував нові матеріальні й духовні потреби, а отже, й відповідні засади для нових форм художньої творчості. Перші зразки архітектури, так звані мегалітичні споруди — чотирикутні будови

зплит (дольмени), вертикальні, нерідко вкриті рельєфами, стовпи (менгіри), стовпи, поставлені довкола жертовного каменя (кромлехи), захисні споруди перших протоміських поселень, могильні кургани скіфської культури — стали початком створення людиною соціального простору, що відмежовував її від неосвоєного фізичного і де надалі відбувалося все людське життя.

Використання глини для вироблення домашнього посуду, а згодом винахід гончарного круга покликали до життя нову галузь ремісництва й мистецтва — кераміку. Мистецтво кераміки, що у своєму генезисі функціональне й імітативне, стало найелементарнішим видом ужиткового мистецтва, яке у процесі розвитку перетворилося на одне

знайабстрактніших мистецтв, набувши вільніших форм, порівняно зі скульптурою. Саме ця особливість кераміки, абсолютна рухливість її форм дали право назвати кераміку «кристалізацією людської думки». Кераміка й метал (бронза, срібло, золото) ставали основним матеріалом мистецтва. Ось чому скарби скіфських курганів — кінська збруя, одяг і прикраси, зброя, посуд — є предметами ужиткового мистецтва.

Мистецтву цього історичного періоду притаманні єдність і синкретизм утилітарного й художнього елементів. Проте наявність

320

Історичні закономірності художнього розвитку

подібних­ елементів, безпосередньо не пов’язаних із практичним призначенням предмета, започатковувала новий етап у розвитку людської культури — поява відносної свободи діяльності, зросла могутність людини, формування стійкої естетичної потреби, наявність поширеного художнього виробництва.

Які ознаки переважали в мистецтві тих часів? Передусім зооморфні форми, рослинний і тваринний орнамент, що поступово набував абстрактного характеру. Зображення людини поряд із тваринами й рослинами подавалося дуже умовно і схематично. Таке поєднання зображень людини із зовнішнім світом засвідчило, що образ самої людини ще не сформувався і розглядався як частина навколишнього світу. Очевидно існувала певна заборона чи табу на реалістичне зображення людини із релігійних міркувань.

Одним із перших кроків до художнього узагальнення була спроба впорядкування та групування явищ навколишнього світу за допомогою ритму. Відчуття ритму властиве людині так само, як зір, слух, дотик, проте набагато складнішим виявилось образно опредметнити його. Вірогідно, що це відчуття було пов’язане, передусім, з руховим ритмом. Звуковий прийшов значно пізніше. В палеолітичних зображеннях ритм зовсім не відчувається. З’являється він тільки в неолітичних пам’ятках, проступаючи як намагання впорядкувати, організувати площину (на керамічних виробах) і простір (в архітектурі). Розписний посуд різних етнічних груп і культур дає змогу простежити, як вчилася людина узагальнювати свої життєві враження, групуючи й стилізуючи предмети та явища таким чином, що вони перетворювалися на підпорядкований ритмові геометрично стрункий рослинний, тваринний або геометричний орнамент. Ритм ліній, кольорів, форм ніби увібрав у себе спочатку ритм руху руки, яка повертала вироб під час ліплення, а потім — ритм гончарного круга, можливо навіть зі співом, що його супроводжував.

Ритм,ритмічніпобудовиякелементипросторовооб’єднувального та організуючого значення властиві найраннішим формам архітектури, передусім культової; ця ознака залишилася основною і характерною для всієї наступної архітектури стародавнього часу.

То був період, коли формувалися передумови і для поетичної творчості, що ґрунтувалася переважно на міфології. Така синкретична форма свідомості була відображенням дійсності у вигляді

321

Естетика

чуттєво-конкретних персоніфікацій та одухотворених істот, які вважалися реальними. Міфологічні персоніфікації сил природи та явищ суспільного життя ґрунтувалися на антропоморфізмі. Сама можливість міфологічного мислення була тісно пов’язана з природою людської мови, їм обом властива одна особливість — метафоричність, тобто пояснення значення одного явища за рахунок іншого. Метафоричне перенесення значень одного предмета на інший при розумінні їхньої різниці давало змогу пізнавати і визначати нове явище або предмет. Завдяки метафоричності мови, а також принципові антропоморфного бачення навколишнього світу людина змогла оволодіти силами природи, спочатку в сфері мислення, а потім практично. Метафора ставала найменуванням нового явища, а отже, робила думку доступною для інших, розвивала її, тобто виступала не тільки як засіб вираження, а й як важливе знаряддя мислення.

Мистецтво, як і мова, тісно пов’язане з міфом саме завдяки метафоричностімислення.Міф,моваімистецтвосягаютьпервісноїнерозчленованої єдності, що лише поступово розпалася на три самостійні види духовної творчості. Таке саме міфологічне одухотворення, яке несе в собі слово, властиве образам і формам мистецтва. Тому образи мистецтва діють на людину магічно. Якщо мова, а отже, й мистецтво відриваються від спільного з міфом підґрунтя і починають розвиватися кожний у своєму напрямі, то це не означає, що вони роз’єднуються остаточно. Мова є знаряддям мислення, вона формує поняття й судження. Це відбувається тільки за умов, якщо слово, мова відмовляються від повноти безпосереднього досвіду або абстракції. Але ж мистецтво слова є тією цариною духу, де мовне знаряддя не тільки не втрачає своєї зображальної сили, а й постійно розвиває та оновлює її. Саме тут слово набуває нової повноти життя, вже естетично вільного, не пов’язаного з міфами.

Міфи залишаються для мистецтва скарбницею сюжетів, образів, фантазії, джерелом поетичного натхнення. Найбільш знайомі нам міфи Давньої Греції, які збереглися завдяки тому, що багаторазово відтворювалися не тільки у виниклих пізніше давньогрецьких епосі, трагедії та ліриці, а й надихали європейських митців на їх художнє оновлення. Проте кожен народ несе у своїй спадщині поетичну мудрість пращурів, насамперед, у багатстві національної мови, фольклорній традиції, в казках і піснях тощо.

322