Естетика

Слід зауважити, що розвиток естетичної проблематики відбувався у гострих теоретичних дискусіях, які засвідчили принципово різне розуміння окремих положень марксизму, намагання естетиків подолати вульгарно спрощене, декларативне тлумачення і принципу історизму, і діалектики об'єктивно-суб'єктивних відношень, і співвідношення матеріального та ідеального.

§5. ЕСТЕТИКА В СТРУКТУРІ МІЖПРЕДМЕТНИХ ЗВ'ЯЗКІВ

Проблема місця, ролі й специфіки естетики у структурі міжпредметних зв'язків має давню і складну історію. У попередніх параграфах наголошувалося на ролі філософії як науки, що поєднувала в собі всі інші сфери людського знання. Естетику було також приєднано до предмета філософії, а отже, її основні ідеї розвивалися в межах загальнофілософського знання. Взаємозв'язок естетики і філософії полягає в тому, що теоретичні принципи й науковий метод естетики залежать від світоглядних позицій, методології, філософської концепції конкретного філософа або певного філософського напряму. Така залежність простежувалася не лише у теоретиків, які йшли до естетичної проблематики, відштовхуючись від власних філософських концепцій (Платон, Арістотель, Кант, Гегель), а й у тих, хто розробляв естетику в межах мистецтвознавчої орієнтації (Леонардо да Вінчі, Буало, Лессінг).

У боротьбі різних філософських течій, напрямів, шкіл відбувалося формування предмета естетики, її основних категорій і понять. Склавшись як частина філософії, естетика через ідею калокагатії активно співпрацювала з етикою. Відродження й інтенсивне теоретичне використання калокагативного принципу на сучасному етапі розвитку естетичної науки — далеко не єдиний приклад доцільності взаємодії естетики й етики. Обидві ці науки спрямовані на людину як на своєрідний об'єкт морально-естетичного аналізу і носія творчого потенціалу. Безперечно, що на порубіжжі XX—XXI ст. ці науки втрачають антропоцентричні тенденції щодо розуміння ролі і значення реальної людини в цивілізаційних процесах. Однак що глибшим стає знання людини, то доцільнішим є пошук шляхів її гуманізації.

Своєрідним аспектом взаємодії естетики й етики є також аналіз структури естетичного почуття, що формується на органічній єднос-

26

Предмет естетики

ті так званих зовнішніх і внутрішніх почуттів людини. Формування зовнішніх почуттів — зору, слуху, дотику — це результат тривалої біологічної еволюції світу. Внутрішні почуття (любов, ненависть, дружба, колективізм) — це почуття морально-етичні, що є свідченням певного рівня олюдненості й культури. Естетичне почуття як складнийсплавзовнішніхівнутрішніхпочуттівнесевсобіморальноетичне навантаження.

Етика відіграє особливу роль в аналізі художньої діяльності, мистецтва як складової частини предмета естетики. Кожна естетична ідея виступає певною мірою узагальненням розвитку мистецтва, естетичної діяльності взагалі та в певну історичну епоху зокрема. З урахуванням цього варто ставити і розглядати питання професійної етики митця, його моральної відповідальності за наслідки власної творчості. Адже, «оскільки мораль виступає надзвичайно важливим елементом людської діяльності, сама діяльність людей в усій її різноманітності та специфічності не може не накладати відбиток і на специфіку моральної регуляції. Існують окремі види людської діяльності, що висувають особливо високі й навіть надвисокі моральні вимоги до осіб, котрі професійно цією діяльністю займаються»1.

Професійна етика й норми професійних ділових взаємин є традиційною складовою етичної науки. При цьому, щоправда, наголошується, здебільшого, на професіях лікаря, педагога, юриста. Чи кожна професія потребує специфічної професійної етики? Щодо професії митця, то відповідь може бути тільки позитивною. Складний, суперечливий процес розвитку мистецтва в різні історичні періоди, художнє обслуговування митцями реакційних ідеологій, участь певних мистецьких напрямів у художньому обґрунтуванні, наприклад, насильства чи релігійної нетерпимості, моральної вседозволеності, роблять актуальною проблему професійної етики митця.

«У межах професійної етики формується система конкретних моральних норм із супутніх їм практичних правил, що «обслуговують» ту певну галузь людської діяльності, а «в кожній з цих галузей голов­ ним об'єктом діяльності є людина, котра вправі сподіватися й сподівається на ставлення до себе не як до об'єкта зовнішнього впливу, а саме як до людини, тобто розраховує на повагу, розуміння, співчуття

1 Етика / За ред. О. І. Фортової—К., 1992. — С. 316.

27

Естетика

та милосердя»1. І цілком зрозуміло, що будь-які прояви байдужості митця до художньої аудиторії, його політична кон'юнктура чи свідоме самоспростування власних творів повинні, принаймні морально, осуджуватися суспільством.

Значне морально-етичне навантаження має і проблема творчої, професійної освіти, виховання митця. Адже так було колись, і так є нині, що митці формуються в конкретних творчих майстернях, творчих лабораторіях відомих людей. Кожен учень, приймаючи чи спростовуючи­ художні принципи вчителя, несе в собі передусім його творчу модель. Етика взаємин «учитель — учень» потребує вивчення й вироблення своєрідного «кодексу честі».

Етичні проблеми художньої творчості спрямовують нашу увагу і на взаємодію естетики й психології. Теоретичні інтереси цих наук є загальними стосовно питань, що пов'язані із з'ясуванням специфіки естетичного почуття, процесу творчості, становлення художньої обдарованості, талановитості, геніальності. Естетика і психологія перетинаються при вивченні специфіки сприймання художнього твору.

Обов'язковим є і розгляд взаємодії естетики з мистецтвознав-

ством — сукупністю наук, які досліджують соціально-естетичну сутність мистецтва, його походження, закономірності розвитку, особливості та зміст видової специфіки мистецтва, природу художньої творчості, місце мистецтва в духовному житті суспільства. Сучасне мистецтвознавство зосереджує увагу на дослідженні мистецтва в контексті духовної культури. Складна структура цієї науки характеризується комплексністю, яка об'єднує загальне і часткове. Як система знань про окремі види мистецтва, мистецтвознавство поділяється на літературознавство, музикознавство, театрознавство, кінознавство тощо. Кожна з цих галузей знань має відносно самостійний характер і водночас входить як складова частина до загальної структури. Власне, мистецтвознавство є сукупністю трьох частин — історії мистецтва, теорії мистецтва і художньої критики. Естетика виступає як загальна теорія мистецтва, і саме в цьому аспекті перехрещуються інтереси естетики й мистецтвознавства, яке, своєю чергою, теоретично взаємодіє з немистецтвознавчими науковими дисциплінами, методологічні підходи, спостереження і

1 Етика / За ред. О. І. Фортової—К., 1992. — С. 317.

28

Предмет естетики

висновки яких мають істотне значення для комплексного вивчення мистецтва. З цього погляду особливо значущими є, наприклад, психологія художньої творчості, соціологія мистецтва, культурологія, семіотика тощо.

Проблема взаємодії естетики й мистецтвознавства доволі складна, суперечлива і відображає неоднозначність оцінки місця й ролі мистецтва в предметі естетики. Розуміння предмета естетики як теорії мистецтва властиве для певних історичних періодів розвитку естетичного знання, не тільки спрощувало предмет естетики, призводило до підміни однієї науки іншою, а й не відповідало на головне питання: чому, склавшись як самостійні науки, естетика й мистецтвознавство проіснували тривалий час, не перекресливши одна одну? Чи не означає це, що вони мають таку специфіку, яка зумовлює необхідність існування цих двох наук і підміна їх неправомірна?

Ще давньогрецька міфологія зафіксувала мистецтво як специфічну діяльність людини. Згадаймо хоча б широковідомий міф про Аполлона, якому були підпорядковані музи: трагедії — Мельпомена, ліричної поезії — Евтерпа, любовної лірики — Ерато, танців — Терпсихора, епічної поезії — Калліопа, комедії — Талія, історії — Кліо, астрономії — Уранія, муза гімнів — Полігімнія.

Міфологічний образ Аполлона пройшов складний шлях розвитку і допомагає нам тепер зрозуміти поступовий процес усвідомлення специфіки естетичної діяльності. Міф свідчить, що спочатку Аполлон, син Зевса і Лето, брат Артеміди, охороняв родину від горя і нещасть. Згодом його почали ототожнювати з Геліосом — богом Сонця. Поступово за Аполлоном (він став богом музики) закріплюються культуротворча, культурозахисна функції, а в науку через образну, символіко-метафоричну інтерпретацію приходить проблема видової специфіки й синтезу мистецтв, тобто проблема, яка інтегрує естетику й мистецтвознавство.

Якщо відтворити теоретичну історію проблеми співвідношення естетики і мистецтвознавства, то потрібно передусім виокремити по-

гляди Йоганна Вінкельмана (1717—1768) і Вільгельма Гумбольдта

(1767—1835). Репрезентуючи німецьку естетико-мистецтвознавчу школу XVIII—XIX ст., вони намагалися збудити інтерес до класичного мистецтва, наголошували на необхідності взаємодії теорії мистецтва і літературної критики. На сторінках фундаментального до-

29

Естетика

слідження Й. Вінкельмана «Історія мистецтва давнини» (1763) не тільки проаналізовано й систематизовано історію античного мистецтва, а й подано обґрунтування теоретичного положення про співвідношення у мистецтві змісту і форми, внутрішньої пристрасті і зовнішнього спокою. На прикладі аналізу чотирьох ступенів розвит­ ку античного мистецтва — архаїчного, піднесеного (Філія, Скопас), прекрасного (Пракситель) і еклектичного — Вінкельман, по суті, вийшов на новий рівень осмислення трагічного, драматичного, самої природи людського страждання.

Полемізуючи з Вінкельманом, видатний німецький естетик XVIII ст. Лессінг зміг у своїх працях «Лаокоон» (1766) і «Гамбурзька драматургія» (1767) досягти справжніх теоретичних висот.

Щодо позиції В. Гумбольдта, то розгляд творчих надбань Гете і Шиллера дав йому змогу проаналізувати специфіку реалізації мистецтвом ідеалу, який інтерпретувався як конкретно-історичний і національний феномен.

Подальше поглиблення проблеми естетичної специфіки мистецтва пов'язане з працями відомого англійського філософа й естетика

БернардаБозанкета(1848—1923):«Історіяестетики»(1892),«Лекції з естетики» (1915), «Принципи індивідуальності і цінності» (1911), «Цінність і доля індивідуума» (1912). Послідовник Гегеля, Бозанкет вбачав у мистецтві шлях до опанування світовою гармонією. Він намагався обґрунтувати ширше, ніж це було прийнято в історії естетики, розуміння гармонії. Вона, на думку англійського філософа, є серцевиною «абсолютної реальності» — цілісності, що долає просторову й часову роз'єднаність предметів і явищ. Мистецтво ж намагається поєднати людину, яка існує на рівні природної чуттєвості, з «абсолютною реальністю» як носієм досконалості. Проголосивши «Божественну комедію» Данте еталоном мистецтва, Бозанкет, по суті, сприйняв естетику як науку, що опановує й інтерпретує функціональну специфіку мистецтва. Особливе «естетичне» навантаження має, на думку вченого, пізнавальна функція. На початку XX ст. Бозанкет намагався не лише знайти нові аргументи щодо гегелівської ідеї обмеження предмета естетики мистецтвом, а й пов'язати естетику, мистецтвознавство з логікою, раціональним ставленням до дійсності.

Проблема співвідношення естетики і мистецтвознавства ще не­ одноразово привертала до себе увагу дослідників.

30

Предмет естетики

Спробами знайти нові шляхи зближення естетики й мистецтвознавства позначена позиція найвідомішого французького естетика

XX ст. Етьєна Сурьо (1892—1979). Ще у 30—50-х роках у творах

«Майбутнє естетики» (1929), «Співвідношення мистецтв. Елементи порівняльної естетики» (1947) Сурьо намагався розглядати твір мистецтва як становлення нової реальності, а види мистецтва визначав через специфіку чуттєво-смислових елементів — квалїй (від лат. qualia — якість). Саме через засоби оформлення квалій — а ними є звук, колір, світло, слово, рух — може виникати самобутній «космос»

— художній твір, позначений оригінальністю, неповторністю авторського бачення світу.

Вивчення предмета естетики з урахуванням широкого кола проблем мистецтвознавства було й нині залишається складною і дискусійною проблемою. Неоднозначність оцінки місця й ролі мистецтва в структурі предмета естетики, суперечливість щодо обсягу і специфіки взаємодії естетичної й художньої сфери призвели до спрощення, а то й до вульгаризації естетики, до спроб перетворити її на прикладну науку. У другій половині XIX ст. відомий французький етнограф і антрополог Ш. Летурно зробив спробу обґрунтувати так звану естетичну палеонтологію. Вчений був переконаний, що тільки антропологія здатна опанувати внутрішній зміст естетики й мистецтва.

Особливо плідним щодо виявлення нових можливостей естетичної науки через міжпредметні зв'язки можна вважати XX ст., протягом якого склались і продовжують розвиватися аналітична, лінгвістична структуралістика, естетика. Специфічну сферу становлять ті види естетичного знання, що інтегрують класичну естетику з досягненнями природничих і технічних наук (виробнича, технічна, екологічна, естетика).

Отже, нині, як і раніше, тривають спроби поглибити й узагальнити межі предмета естетичної науки. Це пов'язано з динамікою розвитку естетики, з властивим їй постійним збагаченням предмета, зі значними внутрішніми творчими потенціями, лише частину яких осягнуто й усвідомлено в минулому.

Слід наголосити, що порубіжжя XX—XXI ст. активізувало теоретичні розробки з метою адекватного усвідомлення обсягу предмета і завдань не лише естетики, а й інших гуманітарних наук.

31

Естетика

Контрольні запитання

1.Як визначається предмет естетики?

2.Чи змінювалося визначення предмета естетики в процесі розвитку науки?

3.Які принципи закладені давніми греками у правило «золотого перетину»?

4.Як розумів предмет естетики німецький філософ О. Баумгартен?

5.Які етапи пройшла естетика в процесі свого розвину від античності до XX ст.?

6.З якими суміжними науками співвідноситься естетика?

7.У чому полягає специфіка взаємодії естетики й мистецтвознавства?

Список рекомендованої літератури

Арістотель. Поетика. — К., 1967.

Гегель Г. В. Ф. Эстетика : В 4 т. — Т. 2—3. М., 1968.

Гриценко В. С. Далекосхідний культурний регіон // Історія світової культури: Культурні регіони / за ред. Л. Т. Левчук. — К., 2000. Єфименко В. В. Культура середньовіччя. Культура Відродження // Історія світової культури / за ред. Л. Т. Левчук. — К., 1994.

Кант И. Сочинения : В 6 т. — М., 1964. Т. 5.

Карэн Эудженио. Проблемы итальянского Возрождения. — М., 1986. Музыкальная эстетика Западной Европы XVII— XVIII веков. — М., 1971.

Фрагменты ранних греческих философов / отв. ред. И. Д. Рожанский. —

М., 1989.

Юхимик Ю. В. Мімезис : естетико-мистецтвознавчий аналіз засадничого принципу класичного мистецтва. — К., 2005.

32