Естетика

ний період залишалася філософською, проте до неї постійно проникали інші методи гуманітарних і конкретно-природничих дисциплін. Відбувалось активне вторгнення в методи аналізу психофізіології і психології соціологічних орієнтацій. На зближенні мистецтвознавства й соціологічної галузі філософії поставала нова наука — соціологія мистецтва, що засвідчила появу цілої низки спеціальних праць (Е. Дюркгейм, Ж.-М. Гюйо, В. Фріче та ін.). Соціологічний підхід у традиційному розумінні соціальності мистецтва, що мав свою давню історію, поступово виокремився у власну методологію, її основи були закладені раніше й пов'язані з іменами Й. Вінкельмана, И. Гердера, Я. Буркгарда й особливо Г. Плеханова, який розвивав марксистський соціологічний метод аналізу суспільних процесів.

§2. ПАРАДИГМАЛЬНЕ ВИЗНАЧЕННЯ МИСТЕЦТВА: ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ

Мистецтво впродовж своєї історії з моменту пробудження в людині художніх потреб і творчих переживань у ставленні до світу постійно зазнавало змін: увиразнювалася його мова, збагачувався зміст завдяки синкретизації з іншими чинниками життєдіяльності. Водночас відбувалося становлення його ідентичності з власними сутнісними ознаками. Як і інші форми духовної культури — релігія, наука, мораль, — мистецтво виокремилось у специфічний тип духовної діяльності й пізнання.

Якою мірою мистецтво ускладнилося у своїй внутрішній синергетиці як феномен загадковості людського генія і духу, такою мірою потрібне й усвідомлення цієї складності у визначенні сутності мистецтва. Поширений у літературі спосіб такого визначення нерідко зводиться до функціонального або порівняльного спектру аналізу, як, наприклад, у зіставленні художнього й наукового пізнання, де основ­ ними семантичними розбіжностями виступають образ і абстрактний силогізм.

Ранньою формою усвідомлення сутності мистецтва була міфологія, зокрема давньогрецька, персонажі якої нарівні з іншими силами і стихіями уособлювали різновиди, могутність і гармонійну красу мистецтва. Теоретичним осмисленням сутності мистецтва можна вважати ідеї Демокріта, Платона, Арістотеля, пов'язані з розумінням міметичної природи поетичної творчості. Хоча судження авто-

128

Естетика як метатеорія мистецтва

рів різнилися між собою, як, наприклад, платонівське переконання в божественних ірраціональних витоках мистецтва (діалог «Іон»), проте об'єктивно найбільший акцент було зроблено на тому, що в самій людині закладено творче начало. Початок осмислення мистецтва як унікального явища, породженого людськими здібностями у вічному протистоянні та навчанні у природи, і навіть уподібнення їй як самому життю, чи, навпаки, зречення свого підґрунтя, надалі набуде різноманітних трансформацій. Слід також зауважити, що поняття сутності мистецтва охоплює художність як його атрибутивну основу в синтезі з естетичним змістом.

За античною традицією загалом у європейському ареалі термін «мистецтво» (art, ars) тлумачиться значно ширше, ніж його художній еквівалент. Термін «мистецтво» (грец. τέγνη) має означати усю найширшу сферу діяльності, що потребує вміння, добре розвинених навичок, доскональності творення. До мистецтва в такий спосіб зараховувалися різні ремесла, як і науки (арифметика, астрономія, діалектика), а також усі твори, які згодом будуть виокремлені в групу «витончених мистецтв», вищих «мусичних мистецтв».

Звільняючись від своєї синкретизації чи слугування іншій меті, мистецтво тільки тоді стає на шлях пізнання власної сутності, коли позбувається зовнішнього примусу, і за словами Гегеля, «у цій свободі стає справжнім мистецтвом», «служить лише одним із способів усвідомлення й вираження божественного, найглибинніших людських інтересів, всеохоплюючих істин духу»1.

Те, що мистецтво, здобувши свободу, здатне до «всеохоплюючих істин духу», засвідчує розкриття надзвичайних власних потенційних можливостей, не схожих з іншими формами культури, хоч і не менш значними. Гегель вказує на цю особливість і значущість, тим самим торкаючись сутнісних глибин мистецтва: «У твори мистецтва народи вклали свої найзмістовніші внутрішні споглядання й уявлення, мистецтво часто служить ключем, а в деяких народів єдиним ключем, для розуміння їхньої мудрості і релігії»2. Таке призначення мистецтва у його широкому розумінні Гегель порівнює з релігією і філософією, «однак, — зауважує мислитель, — своєрідність його полягає у тому, що навіть найпіднесеніші предмети воно втілює в чуттєвій формі,

129

Естетика

роблячи їх ближчими до природи і характеру її вияву, до відчуттів і почувань»1.

Визначальнапарадигма,щоувібралавсебевсііншіознакисутності мистецтва і знайшла своє відображення в різних варіантах і підходах, має свій код почуттєвої енергетики у максимальному наближенні, своєрідній тотожності нетотожного, тобто (всеохоплюючих істин духу» і «чуттєвості форм». Однак це лише поріг, на який ми ступили, за яким має відбутися містерія звершення мистецтва і тому, напевно, мають рацію ті автори, які шукають духовний простір у космізмі самої людської душі. Один із героїв популярного в Київській Русі, перекладеного з болгарської «Шестиднева», дивується з того, як усе може статися, що людина в якусь коротку мить, кинувши оком, може побувати серед зоряних світів. Шевченків рядок: «Зоре моя, вечірняя, зійди над горою...» робить цей наш світ космізму близьким, поетичним і навіть інтимним. Велика музика розтинає простір і час на мікрочасточки, повертаючи їх у величній гармонії всебуття.

Іншоюпарадигмальноюознакоюсутностімистецтваєйогоінтра­ вертність, тобто зверненість до найпотаємніших куточків духовних­ (душевних) станів людини. І в цьому немає рівних мистецтву способів. Англійський філософ, теоретик мистецтва Робін Джордж Коллінгвуд (1889—1943) вбачав сутність мистецтва «в діяльності, завдяки якій ми усвідомлюємо власні емоції». «Всередині нас, — наголошував він, — існують такі емоції, які ми ще не усвідомлюємо... на рівні психологічного досвіду»2. І тому саме в цій царині «психічного досвіду» справою мистецтва є «докладання своїх зусиль»3. Духовні скарбниці особистісного «Я», яких торкається мистецтво і які стають невпізнанними, осяяні естетичним піднесенням.

Пошуки інших парадигмальних ознак сутності мистецтва переконують, що художній спосіб осягнення світу має у своєму арсеналі такі знаково-інформаційні чинники, які надають можливість наблизитися до відчуття вічності й утаємниченості буття. Саме мистецтву властива здатність перенесення людської свідомості у світ «задзеркалля». Посилаючись на ідею A. Шопенгауера і прагнучи з'ясувати, «що таке мистецтво», Валерій Брюсов робить висновок про те, що мистецтво

130

Естетика як метатеорія мистецтва

близьке до «одкровення». «Творення мистецтва, — твердить поет, — це передвідкриття дверей до Вічності»1. Мистецтво найповніше розкриває свою сутність у наближенні до таїни й Вічності. Згадаймо вислів Ф. Шиллера: «Врата краси ведуть до пізнання». Там, де йдеться про пізнання у Красі абсолюту вічних цінностей, вона стає передумовою мистецьких відкриттів. На думку В. Брюсова, «мистецтво лише там, де дерзання за грань, де порив за межі пізнаванного»2. Невелика праця B. Брюсова, на яку посилаємося, має характерну назву — «Ключі таємниць». Вона написана на початку XX ст., отже, відобразила той час, коли відбувалося розщеплення уявлень про мистецтво в новітній некласичній естетиці суджень, але й залишалося тяжіння до визнання вічних цінностей і символів, здатних перекинути духовний міст через віки і простір. Коли В. Брюсов пише про наскрізні віхи й цінності, то підтверджує думку про незнищенність сутнісних прикмет мистецтва, хоч вони можуть мати інтерпретаційну динамічність в історичному часі. «В усі віки свого існування, — твердить поет, — безсвідомо, але незмінно, художники виконували свою місію, роблячи для себе відкриття, шукаючи інших, досконаліших способів пізнання світобудови»3. Коли дикун — конкретизується теза — накреслював на своєму щиті спіралі і зигзаги, наполягаючи, що це «змія», він звершував акт пізнання. Так само античні мармури, образи гетевського «Фауста», вірші Тютчева — «усе це — саме закарбування у видимій, відчуттєвій формі прозрінь, яких спізнавали художники»4.

За всю історію естетичних учень у філософії, психології, історії й теорії мистецтва написано велику кількість праць, де основний контекст визначає сутність мистецтва, хоч і різняться погляди щодо його предмета, специфіки самоконституювання, і навіть поширена полярність суджень, як, наприклад, у твердженнях постмодерну про «смерть автора» або в абсолютизації уявлення про мистецтво як винятково художню творчість і художника. Напевно, не без полемічного запалу саме таку позицію відстоює знаний історик і теоретик мис-

до наших дней. — С. 60.

131

Естетика

тецтва Ернст Гомбріх у праці «Історія мистецтва», в якій рефреном лунає теза: «Не існує насправді того, що величається мистецтвом... Є лише художники»1. Висловлювання про мистецтво, яке дійсно починається з того, що є людина з особливим обдаруванням, мають цілковиту підставу. Поза участю митця, який пропускає крізь себе й у співпереживанні відтворює побачений ним світ, надаючи йому своєрідної інтенціональності, мистецтва не існує, як і не існує способу пізнати його сутність і втаємниченість. Лише в такому контексті можна погодитися з Гомбріхом. Проте існує закономірна обставина: мистецтво за його знаково-образною, чуттєво зумовленою сутнісною природою, захоплює у свою орбіту не тільки винятковий талант художника, а й так само сформований культурою талант реципієнта — співучасника художнього священнодійства, де безкінечно розширюється духовний простір універсуму. Саме через це слід уникати обмежувальних тлумачень сутності мистецтва.

Загадковість і унікальність його так чи інакше пов'язують із двома величинами: художньо-образною мовою мистецтва, здатною в її «нелінійній інформативності» випередити найновітніші технології, і творцем цих складних невербалізованих систем, тобто художником. На відміну від понятійної інформативності лише мистецтво в його образній формі спроможне забезпечити «подолання порогу сприйняття й отримання надлінійного ефекту»2.

Хоча б якими були динамічні зміни мистецтва впродовж його цивілізаційного існування як найістотнішого компонента культури (інколи до невпізнанності трансформації форм, наприклад, в ототожненні з реальним світом речей, чи, навпаки, віртуалізацією художнього об'єкта), за ним залишаються ті «скріпи» і алгоритми, до яких воно повертається і по-новому осмислює світ, адже «істина — це істина часу» (Ж. Делез).

У Філософському енциклопедичному словнику подано узагальнене визначення. «Мистецтво — знакова семіотична галузь людської культури, яка, на відміну від інших засобів комунікації, позначена намаганням у всіх своїх повідомленнях поєднати відтворювану в цій галузі конкретність світу з тими чи тими його узагальненими сенсами.

парадигма. Нелинейное мышление в науке и искусстве. — М., 2002. — С. 187.

132