Історичні закономірності художнього розвитку

Протягом століть єгипетське мистецтво дотримувалося канону, тобто жорстко регламентованого способу зображення людської статури, подій і предметів навколишнього світу. Основні регламентації виникли ще за архаїчної доби і були результатом теоретичного узагальнення, зафіксованого як у спеціальних керівництвах-повчаннях, так і у зразках, виконаних безпосередньо в матеріалі, наприклад, у скульптурних моделях. Проте розвиток єгипетського мистецтва, який розтягнувся на тисячоліття, вказує на те, що в самому каноні було закладено передумови для такого розвитку. Це підтверджується значними злетами, що були викликані новаторськими тенденціями як у суспільному житті, так і в мистецтві.

У бурхливу Амарнську епоху Нового царства, коли відбулася смілива спроба фараона-реформатора Ехнатона внести зміни до релігії і соціального устрою, виникло своєрідне мистецтво, яке своєю появою було зобов’язане, по-перше, всьому попередньому розвитку й, подруге, відчутному звільненню від традиційного канону. Відомі скульптурні портрети Ехнатона та його дружини Нефертіті, скарби гробниці його наступника Тутанхамона красномовно засвідчують довершеність майстерності єгипетських художників.

Гідне місце в давньоєгипетській культурі посідала література. Художня обробка міфів у «Текстах пірамід», «Спорі Гора з Сетом», релігійні гімни богам і обожненим царям, релігійно-магічні тексти, пов’язані із заупокійним ритуалом, доповнюються дидактичною літературою. «Повчання Птахотепа», що містять правила поведінки і зразки життєвої мудрості, не виключають глибоко філософічного твору про сенс життя — «Бесіди розчарованого зі своєю душею».

Довершене давньоєгипетське мистецтво справило значний вплив на розвиток фінікійського, критського, а пізніше і греко-римського мистецтва. Життєдайна сила його відчувалася і в мистецтві єгиптян перших віків християнства.

§4. АНТИЧНЕ МИСТЕЦТВО

Давньогрецьке мистецтво було складним синтезом критомікенської культури, пов’язаної з фінікійськими та єгипетськими впливами, й культури дорійських завойовників, що на межі 2 — 1 тис. до н. е. освоїли материкову Грецію та острови Егейського моря. Початком давньогрецького мистецтва вважають поеми Гомера «Іліада»

327

Естетика

й «Одісея» — геніальне поєднання міфології з героїчним епосом. На той самий час припадає і творчість Гесіода, який звів воєдино грецьку міфологію в «Теогонії, а також залишив по собі величну поему «Роботи і дні», відобразивши в ній життя сучасного йому грецькою суспільства. Брали сюжети з міфології і творці грецької трагедії Есхіл, Софокл та Евріпід. Саме завдяки їм античний театр набув довершеності і став невід’ємною частиною життя античного суспільства, вдихаючи в нього цілюще повітря філософських ідей і демократизму. За доби еллінізму це своєрідне і суто грецьке культурне явище стало феноменом світової культури, зумовило розвиток літератури загалом.

Значним досягненням грецького мистецтва було містобудування, особливо спорудження акрополів. Знамениті комплекси, до яких входили храм, театр, скульптура бога — покровителя міста, уособлювали суспільну форму життя полісу. Слід зауважити, що архітектура завжди розглядалася греками у співвіднесенні з людиною, так само як і зображеннябожествабулозорієнтованонаприродніпропорціїлюдини.Афінський акрополь, розбудований після греко-перських війн, є геніальною пам’яткоюгрецькогомистецтва.Унійвтіленонетількидосягненнятехніки і ремесла, а й художній геній народу. Орієнтація на потреби афінського громадянина та демократичної спільності міста-поліса вирізняє його з-поміж храмів, палаців і пірамід давньосхідних культур.

Римське мистецтво розвивалося, передусім, під впливом давньогрецького, а потім східного мистецтва. На той час, коли в римському суспільстві виникли зацікавлення, а отже, й потреба у власному мистецтві, тут уже добре знали про досягнення давньогрецького та східного мистецтва. Разом із пам’ятками мистецтва, які римляни привозили з далеких походів, до Риму потрапляли майстри, художники, поети, які починали творити на римському ґрунті. Тому не можна вважати римське мистецтво еклектичним запозиченням. Воно має власне, своєрідне художнє обличчя.

Римська література починалася з анналів, життєписів видатних громадян Риму, а згодом, під впливом греків, з’явились і свій героїчний епос («Енеїда» Вергілія), і римська драма «тогата», яку започаткували Енній, Пакувій та Акцій. Осібно в римській літературі того часу стоїть велика поема Тіта Лукреція Кара «Про природу речей»— художньо довершений філософський твір, якому немає аналога навіть у грецькій літературі. Більшого значення, ніж у Давній Греції, тут

328

Історичні закономірності художнього розвитку

набула громадянська поезія (вірші Квінта Горація Флакка). У римській ліриці вершиною стала творчість Публія Овідія Назона.

Водночас із запозиченням досвіду грецької архітектури римляни створили самобутні архітектурні типи — такі, зокрема, як тріумфальна арка, двоповерхова колонада, яка вперше знайшла своє втілення у будівлі театру Марцелла. Великого поширення набули в Римі купольні споруди, що було продовженням італійських та етруських традицій. У зв’язку з практикою будівництва на завойованих територіях міст, а також шляхів сполучення між ними майстерність римлян у цій справі сягнула вершин. Стародавні шляхи, акведуки і мости нерідко служать людям і понині.

Римляни запозичили у греків традицію зображення богів у вигляді прекрасних жінок і чоловіків. Вони пішли у цій справі далі — створили скульптурний портрет. Про розвиток фрескового живопису, яким прикрашалися не тільки громадські споруди, а й житлові будівлі, свідчать розкопки Помпеї.

Серед багатьох мистецтв Стародавнього Риму особливе місце посідало ораторське, що культивувалося завдяки активному громадському життю. Філософія, логіка, поетика, історія були важливими складовими ораторського мистецтва й розвивалися разом із ним. Видатні громадські діячі, особливо республіканського періоду, ставали й талановитими риторами. Імена Марка Тулія Цицерона, Марка Порція­ Катона, братів Гракхів пов’язані з найважливішими подіями давньоримської історії.

Мистецтво Стародавнього світу сягнуло високого рівня. Найбільші успіхи спостерігаємо в царині будівництва, що увібрало в себе всі досягнення наукової, технічної та художньої думки того часу. Багато витворів архітектури й понині вважаються неперевершеними зразками. Значною мірою це стосується й монументальної скульптури.

Твори великих зодчих і скульпторів високо цінували і їхні сучасники. Ще в III ст. до н. е. в античних авторів знаходимо згадки про «сім див світу». До «семи див» давні автори відносять єгипетські піраміди, висячі сади у Вавилоні (Сади Семіраміди), храм Артеміди в Ефесі, статую Зевса в Олімпії, мавзолей в Галікарнасі, Колос на о. Родос, маяк в Александрії.

До наших часів збереглися лише піраміди. Всі інші споруди були зруйновані. Неймовірної праці доклали вчені різних країн, щоб відновити зовнішній вигляд цих пам’яток і техніку їх створення.

329

Естетика

§ 5. МИСТЕЦТВО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

З утвердженням нового, християнського світогляду античний культ живої, чуттєвої людини замінила релігійна картина світу, на чолі зі всемогутнім і всеблагим Богом — творцем природи й людини. Моральним та естетичним ідеалами стали аскетизм і етичне самовдосконалення людини, перенесення життєвих цінностей зі світу реальності у світ релігійного почуття, духу.

Узв’язку з розвитком натурального господарства відпала потреба

вколишніх формах художнього виробництва. Єдиним замовником і споживачем мистецтва стала церква. Вона ж встановлювала для художника й жорсткі межі діяльності щодо змісту, художніх форм і цілей творчості. Релігійно-художній канон перетворився згодом на диктат кордонів художності, що зрештою і призвело до подвоєння світу в релігійній свідомості (світ земного життя і світ «града Божого»). Оскільки художникові доступним був лише матеріал земного життя, воно обов’язково мало певним чином співвідноситися з буттям небесним, — твір мистецтва мусить не просто щось відображати, а передусім на щось вказувати, щось символізувати. Символічність, алегоричність з часом стали не тільки відмітними рисами середньовічного мистецтва, а й новими художніми засобами, що збагатили світове мистецтво.

За часів середньовіччя було досягнуто специфічного синкретизму різних видів мистецтва в церковно-обрядовому комплексі. Архітектура, відійшовши від співмірності з людиною, піднесла дух її, створила звеличений простір; фресковий живопис наповнив цей простір релігійною історією; реальна і водночас символічно театралізована служба поєднала віруючого з божественним світом через співучасть у магічній дії; церковний спів і музика вселяли душевну гармонію і рівновагу; мерехтіння свічок і лампад, пахощі мірри давали тепло і навіювали душевний спокій. Уся ця зворушлива атмосфера створювала те особливе самопочуття, яке забезпечувало людині духовну цілісність, піднесеність, звільнення і благочестя.

Ось як описує такий вплив абат XII ст. із Сен-Дені Сугерій: «Коли

вмоєму захопленні красою дому Божого благоліпство багатоколірних каменів відвертає мене від зовнішніх потягів, а достойна медитація

330

Історичні закономірності художнього розвитку

спонукає розмірковувати про розмаїтість святих чеснот, переходячи від матеріального до нематеріального, тоді я почуваюся сущим нібито в якійсь незвичайній сфері Всесвіту, що існує і не вповні у земному багні, і не цілком у небесній чистоті, і що за допомогою Божою я можу піднестися аналогічним чином з цього нижчого у той, вищий світ»1.

Цілісність змісту середньовічного мистецтва, як уже наголошувалося, забезпечував канонізований християнський світогляд. Саме це значною мірою сприяло єдності християнської середньовічної культури, давало можливість взаємного обміну художніми здобутками. Та навіть і в такому, здебільшого безіменному, безособистісному художньому утворенні з плином часу окреслювалася своєрідність національних і конфесійних художніх шкіл. Відмінність візантійського й романського стилів, а також готики, що розповсюдилася переважно в нероманізованих країнах Європи, оригінальність мистецтва Київської Русі — свідчення внутрішнього розмаїття середньовічного християнського мистецтва. Значними надбаннями збагатилось і світське мистецтво, особливо пізнього середньовіччя.

Романський стиль (IX—XII ст.) — архітектурний стиль, що сформувався в період інтенсивного будівництва за часів правління Карла Великого. У ньому чітко простежуються запозичення конструктивних елементів з римської архітектури, пристосованих до нових умов і потреб. Основні форми його — храм, монастир, князівський замок.

Екзотичні кам’яні «орлині гнізда» на скелях над кріпосним селом, масивні кам’яні храми на площах міст-фортець, вражаючі захисні споруди монастирів, які володіли великими землями, — усе це було свідченням того, що певне суспільство протистоїть своєму рівносильному сусідові. Замки і захисні споруди мали товсті стіни з зубцями і кругові сходи вгорі, що нерідко були продовженням природної скелі, яку вони охоплювали подвійним або потрійним колом. Скеля обводилася глибоким ровом. Внутрішні помешкання замку (такі ж товсті стіни, вузькі вікна, аркове оформлення дверей і вікон, гравірування на камені) були близькими до зовнішнього оформлення церкви. Поєднання масивності і внутрішнього декоративного оздоблення особливо характерне для французької романської архітектури. Стильові особливості романської епохи певною мірою позначилися на житлових будинках і громадських спорудах.

1 Лосев Л. Ф. Эстетика Возрождения. — М., 1978. — С. 511—512.

331

Естетика

Готичний стиль зародився у Франції в середині XII ст. і став провіднимуміськомубудівництві(особливоцерковігромадськихбудов) аж до XVI ст. Поява готики пов’язана з дедалі більшою роллю міст і міської культури, що, у свою чергу, позбавляло церкву монополії на церковне будівництво. Воно перейшло до рук міських ремісників, об’єднаних у відповідні цехи, які розгорнули будівництво не тільки громадських, а й церковних споруд. Співзамовниками будівництва церков нерідко виступали жителі міста, хоча формальне керівництво залишалося за церковнослужителями. Поряд із міським собором зводилась, зазвичай, ратуша.

Характерними конструктивними елементами готичної архітектури є арка і склепіння. Масивність стін зменшується, бо арки спираються на контрфорси. Значні ділянки стіни замінюються вікнами, заскленими кольоровими вітражами. Зовнішні стіни та інтер’єр храму декоративно насичені як архітектурними елементами, так і скульп­ турою. Сюжетами для рельєфних зображень, вітражів найчастіше стають звичайні жанрові сценки, а також персонажі народних казок.

Готичний стиль поширився на живопис, книжкову мініатюру, скульптуру, зовнішній вигляд людини: одяг, прикраси, зачіски. Саме в часи поширення готики значною мірою активізується розвиток середньовічної літератури. Це, передусім, лицарський епос — «Пісня про Роланда», «Пісня про Нібелунгів», поетична обробка історичних легенд, що прославляють воєнні подвиги феодалів-лицарів.

У XII —XIII ст. помітного розквіту досягла лірична поезія лицарства, що знайшла відображення у творах трубадурів на півдні і труверів на півночі Франції, а також поезія мінезингерів у Німеччині. Провідною темою поезії трубадурів було кохання до Дами у специфічній лицарській (куртуазній) формі. Таке кохання — джерело безмежного внутрішнього самовдосконалення лицаря. За своєю природою куртуазна любов байдужа до результатів. Вона зорієнтована не на досягнення мети, я на переживання. Тільки воно здатне принести радість закоханому. Ця радість приходить після довгих страждань, які приймаються добровільно. Певним підсумком розвитку куртуазної поезії був «Роман про Троянду», в якому ідеал світської культури пов’язаний з ідеальною любов’ю до жінки. Системою куртуазних понять замкнулися в жорсткі межі відданого кохання всі християнські чесноти, суспільна моральність, усе вдосконалення форм життєвого

332

Історичні закономірності художнього розвитку

укладу. Трохи осторонь внаслідок своєї геніальності та енциклопедичності стоїть твір Данте Аліг’єрі «Божественна комедія». Видатним досягненням англійської поезії стали «Кентерберійські оповідання» Дж. Чосера. Цінність твору полягає в тому, що він певною мірою є енциклопедією літературних жанрів середньовіччя.

Візантійський стиль має ту особливість, що у Візантії антична традиція ніколи не переривалась, як це сталося на Заході. Тут мистецтво виконувало переважно функцію ретрансляції і дидактики, проте всебічно використати ту культурну спадщину, яку зберегла антична традиція, Візантія не змогла.

Найтісніше була пов’язана з традиціями античності столиця Візантії Константинополь. Саме тут у 532—537 pp. спорудили храм Св. Софії — найвизначнішу пам’ятку візантійської архітектури. Імператори Візантії, підкреслюючи зв’язок її з Римом, вимагали від своїх художників, щоб ті рівнялися на зразки римського будівництва. Загалом перевага міської культури над селянською зумовила розвиток архітектури, живопису, мозаїки, фрески та ужиткових мистецтв.

Другою важливою ознакою візантійського стилю був вплив на нього східно-елліністичних художніх стилів, особливо сирійського та палестинського. Саме з цим впливом пов’язують розквіт мистецтва Візантії у IХ ст., коли сформувався новий архітектурний і живописний канон, в якому вже відчутною була певна художня завершеність.

На цей період припадає й активізація контактів Київської Русі з Візантією. Прийнявши християнство, Русь розчинила двері візантійськимзодчим,художникам,майстрам.Пам’яткиКиївськоїРусізасвідчують значний вплив візантійської художньої школи на давньоруську. Візантійська культура помітно позначилася на розвиткові Західної Європи взагалі, особливо в період хрестових походів у XIII ст.

Візантія створила й самобутню літературу, передусім християнську, куди входять гімни, агіографічні твори, хроніки, патерики (оповідання про аскетів-пустельників) тощо. Традиції античної літературипозначилисьінапізнішихлюбовнихроманах,історичнихповістях, енциклопедіях. Великим досягненням візантійського мистецтва була музика, переважно церковна. Щоправда, інструменти в ній не використовувалися, це було виконання псалмів і гімнів, алілуйні співи.

Візантійські літургійні мелодії та гімни справили значний вплив на розвиток музики латинської церкви; вони були покладені в основу

333

Естетика

мелодики руської православної церкви. З прийняттям християнства на Русь прийшли грецькі та болгарські співаки з Візантії.

На відміну від Західної Європи, Візантія в період середньовіччя зберегла державність і централізоване управління. Домінантну роль у ній відігравали міські центри, які були осередками ремесел, мистецтва, освіти й торгівлі. Візантія поєднувала досягнення як західної, так і східної культур. Усе це забезпечило їй провідне духовнокультурне становище майже на весь період середньовіччя.

Давньоруський стиль сформувався на теренах України княжої доби у IX—XIII ст. під вливом візантійського мистецтва, набувши своєрідних рис і ознак. Культура Київської Русі постала на ґрунті матеріальних і духовних надбань тих народів, які протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. Її культурний поступ зумовлювався, насамперед, власними потребами й зусиллями. Як свідчать археологічні, лінгвістичні та інші відомості, цей процес почався задовго до виникнення першої держави під проводом Києва.

Київська Русь успадкувала певну місцеву культуру тих східно­ слов’янських та неслов’янських племен, які становили її етнічне ядро. Ця культура збагачувалася та ускладнювалася за рахунок розширення території держави, долучення інших народів і племен до її складу та за рахунок міждержавних стосунків із сусідами. Ось чому сторонні впливи, навіть з боку найпередовішої в тогочасному світі держави — Візантії, могли тільки прискорити її тенденції, потреба в яких відчувалася на вітчизняному ґрунті. Вони не затьмарили оригінальної художньої культури середньовічної Русі, яка залишилася унікальним явищем світового значення.

Серед художніх надбань Київської Русі особливе місце належить архітектурі. Основним матеріалом для будівництва було дерево, яке використовували для всіх видів споруд — житлових будинків, міських укріплень, княжих палаців та церков. Саме тому і будівництво з каменя, яке розпочалося в X ст., зазнало впливу місцевих традицій, що стосуються як технології, так і об’ємно-конструктивної структури, що визначалась особливостями природних умов і місцевими традиціями. Так, перша кам’яна споруда в Києві — Десятинна церква, побудована візантійськими майстрами, дуже швидко почала руйнуватися, оскільки була поставлена на м’який ґрунт (без фундаменту), що не витримав тиску велетенської кам’яної споруди.

334

Історичні закономірності художнього розвитку

Пізніше в Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У ній використовували глибокі й широкі фундаменти, які викладали з каміння, залитого цементом. Щоб зменшити вагу стін, мурували з тонких смуг цегли, які чергувалися з товстими шарами спеціального розчину, основним елементом якого було вапно. Для поліпшення акустики в стіни закладали глиняні глечики. Зовні церкви майже не прикрашалися. Величі

йкраси храму надавала гармонійність його форм та ландшафтного куточка, на якому він зводився. Ретельно вибиралося місце під будівництво, найчастіше на узвишші, щоб церкву було видно здалеку і на фоні неба. Саме такими були шедеври архітектури Київської Русі, монументальні Софійський собор у Києві, Києво-Михайлівський Золотоверхий монастир, Спасо-Преображенський собор у Чернігові, які зведені на високих берегах Дніпра та Десни.

Основою плану храму є хрест — символ християнства, спасіння, земного неба. Главу храму, його центральну баню, що розмішувалася на восьмикутному або циліндричному барабані, «держить» Христос

— Пантократор — Вседержитель, зображений у внутрішній його частині, шию (барабан) — апостоли. Центральній бані відповідав підвищений центральний неф, витягнуте в довжину внутрішнє приміщення, периметр якого утворено з ряду стовпів або колон. Центральні

йбічні нефи (залежно від кількості вівтарів у храмі) символізували корабель, спрямований із заходу до сходу, тому східна частина будівлі закінчувалася апсидами у вівтарній частині за числом нефів. З півдня на північ храм перетинав трансепт, який надавав споруді хрестоподібного вигляду. Отже, найпоширенішим типом церков за часів Київської Русі стали 3—5-купольна храмова будова. Це СпасоПреображенський (1036) і Борисоглібський (1128) собори в Чернігові, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви в Києві, Успенський храм (1078) Києво-Печерської лаври та багато інших.

Водночас у Київській Русі створювали й нові архітектурні форми, стовпоподібного з однією банею храму, який у плані мав вигляд квадрата або прямокутника, як, наприклад, Михайлівська церква Видубицького монастиря (1088) у Києві, П’ятницька церква у Чернігові, церква Покрови на Мерлі, закладена у 1165 р.

Вікон у стінах давньоруських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалося промінням з-під центральної бані та

335