14 художнє життя СУСПІЛЬСТВА

§ 1. ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ КУЛЬТУРНОГО І ХУДОЖНЬОГО ЖИТТЯ

Художнє життя сучасного суспільства напричуд різноманітне. Це пов’язано з особливостями розвитку мистецтва, насамперед, з його видовою і жанровою диференційованістю. Крім класичних видів мистецтва — архітектури, скульптури, живопису, музики, театру (драматичного, оперного, балетного), літератури — такі види, як кінематограф, телебачення, радіо, фотомистецтво, що є здобутком технічних досягнень XX ст., значно розширили сферу мистецтва. Якщо додати мистецтва, що з’явились як синтез із спортом — цирк, балет на льоду, художню гімнастику, — то можна твердити, що мистецтво тяжіє до нестримного і всебічного примноження.

Художнє життя суспільства має і свою організацію, що передбачає професійну підготовку, власні форми художнього виробництва, відповідні інститути, які забезпечують доведення його до публіки, суспільну оцінку художніх творів, використання засобів інформації, завдяки яким відбувається поширення знань про події художнього життя.

Мистецтво твориться не тільки художниками, а й усіма тими умовами, що сприяють розквітові талантів, стимулюють пошук нового або суворо охороняють традиції, високо цінують талант або не зацікавлені у вияві особистості. Деякі мистецтва залежать від розвитку матеріальних засобів. Значну роль відіграють художні традиції країни, наявність художньої школи, що плекається багатьма поколіннями митців. І, нарешті, успіх багатьох новацій залежить від рівня художньої підготовки й естетичних потреб публіки, без участі якої не відбуваються значущі події художнього життя.

Зупинімося на найважливіших аспектах художнього життя, без аналізу яких неможливе розуміння багатьох процесів, що визначають характер, тенденції, пошуки і зміни форм сучасного мистецтва.

464

Художнє життя суспільства

Професійна підготовка та професійні організації митців. Як уже зазначалося раніше, професійна підготовка художників упродовж останніх трьох століть зазнала змін. До епохи Відродження професійна підготовка майстрів мистецтва мало відрізнялася від підготовки ремісника і зводилася до навчання роботи з певним матеріалом. Учителем був досвідчений майстер. Він набирав учнів, які допомагали йому в роботі. Спочатку майстер навчаючи їх, доручав найпростіші й трудомісткі операції. Під час спільної роботи він відбирав найобдарованіших і доручав їм складніші операції. Природний талант і вміння відігравали неабияку роль у процесі навчання. Адже найчастіше сек­ рети майстерності, тобто певні прийоми, що забезпечували майстрові успіх у його справі, учням зазвичай не розкривалися. Тому художні професії були переважно сімейною справою, а секрети майстерності передавалися членам сім’ї, від батька до сина. Значна частина учнів так і залишалися підмайстрами і тільки найталановитіші піднімалися до рівня майстра. В ремісничих об’єднаннях — цехах, гільдіях або корпораціях — статус майстра надавався за рішенням відповідних професійних об’єднань.

За доби Відродження першими з ремісничих цехів вийшли живописці. Це значною мірою пов’язано зі зміною змісту живописного мистецтва, перетворенням його з виробничої діяльності на духовну, на створення певного духовного змісту, який визначав не замовник, а майстер. Характер взаємозв’язку художника й замовника сприяв також автономізації художника. Дедалі частіше замовником виступала окрема особа, а не церква, місто, держава.

Як відомо, першим закладом художньої освіти стала Болонська академія мистецтв, згодом таку саму академію було засновано в Парижі. Принцип освіти, апробований в академіях, поширився й на інші види художньої діяльності. Учні навчалися під керівництвом досвідченого майстра. Щоправда, з часом було введено певний обсяг теоретичного навчання, що охоплював теорію та історію мистецтва, а також своєрідний курс загальнокультурних знань з естетики, психології, філософи тощо. Поступово художні заклади на зразок академій доповнюються навчальними закладами нижчого ступеня — художніми, музичними, хореографічними школами та училищами. Вдосконалюється і добір учнів. Розвиток психології мистецтва, дедалі глибше розуміння зв’язку професійного успіху і обдарованості допомагають

465

Естетика

створити певну систему раннього виявлення хисту учня. Відчутнішою стає турбота про умови навчання, про накопичення і збереження досвіду, формування традицій.

До роботи в освітніх закладах залучаються найвидатніші діячі мистецтва, що забезпечує спадкоємність, своєрідність шкіл і напрямів, збереження класичних традицій в образотворчих мистецтвах, музиці, балеті та літературі.

Таким чином, професійна підготовка діячів мистецтва набула з часом нових форм, іншими стали і професійні організації. Потреба в об’єднанні зусиль для розв’язання важливих питань художнього життя, у професійному спілкуванні зумовила появу творчих спілок, художні академії взяли на себе координаційну роль в організації творчого життя, збирання й розподілу коштів, організації виставок, конкурсів, видавничої справи, підтримки молодих талантів, зв’язків із діячами мистецтв інших країн. В умовах значної фінансової підтримки з боку держави творчі спілки нерідко відігравали і певну ідеологічну функцію. Так, зокрема, було в СРСР. Нині, коли наша молода держава відмовилась від ідеологічного тиску на діячів мистецтва, перед творчими спілками відкриваються нові можливості організаційного відновлення, активізації творчого життя і діяльності всіх культурно-мистецьких сфер.

Культурні та художні заклади. Залежно від виду і форми бут-

тя творів мистецтва відповідно організовані заклади забезпечують можливість ознайомлення з ними широкого кола читачів і глядачів. Звичайними стали для нас бібліотеки, музеї, театри, кінотеатри, концертні зали, виставкові зали. Відбуваються різноманітні художні заходи: конкурси, фестивалі, ювілейні вистави, прем’єри, бенефіси, творчі звіти тощо. Все це має велике значення для культурного життя країни. Формування літературних і художніх зібрань, наприклад, потребує значної мистецтвознавчої та наукової роботи. Фахівці з різних галузей знань вивчають, систематизують, реставрують національні набутки, організовують виставки, забезпечують постійне оновлення експозицій. Бібліотеки та музеї, що мають багаті фонди, набувають особливого статусу національних і тому стають державними раритетами. Такі всесвітньо відомі музеї, як Лувр, Британський музей, Дрезденська картинна галерея, петербурзький Ермітаж, Нью-Иоркський музей сучасного мистецтва, а також Національна бібліотека Конгресу

466

Художнє життя суспільства

США, бібліотека французької Сорбонни, Національна парламентська бібліотека в Києві, — є не тільки національною гордістю країн, а й осередком найбагатших зібрань світового мистецтва.

Багатовікова історія Національного французького театру, Міланського та Віденського оперних театрів, шекспірівського театру «Глобус», Великого театру в Москві, Національного українського драматичного театру ім. І. Франка в Києві є літописом творчого життя видатних драматургів, акторів, композиторів, співаків, диригентів, історією драми, опери, балету. Невмирущі традиції, що передаються від покоління до покоління, пошуки і знахідки видатних майстрів мистецтва окреслюють межі художності для кожного історичного періоду.

Засобитиражуванняімасовоїінформації.Звиникненнямзасобів масової інформації — преси, радіо, телебачення, відео, комп’ютерної мережі — значно демократизувалося художнє життя, активізувався обмін художніми досягненнями між різними країнами, регіонами. Нині можна говорити про єдиний всесвітній художній процес.

Виникнення книгодрукування зробило книгу доступною фактично кожній людині. Згодом книгодрукування вплинуло також і на розвиток музики, усунувши проблему поширення нотних записів. Друк зробив можливим і розмноження копій образотворчого мистецтва.

З появою періодичних видань — газет і журналів — значно активізувалася громадська думка щодо художнього життя. Вже перша європейська газета «Gazett de France» вміщувала відомості про театральні вистави, художні виставки тощо. Поступово ці відомості ставали докладнішими, аналітичнішими в оцінках, переростали в критичні огляди. Газети першими почали друкувати репродукції картин.

Винахід фото і кінозйомки зробив доступною наочну інформацію. Кінематограф, особливо на початку свого розвитку, існував за рахунок екранізації драматичних творів і поширив це мистецтво в таких місцях, де ніколи не бачили театру та актора.

Поява радіо сприяла надзвичайному поширенню у XX ст. музики. Ознайомлення широких мас із надбанням класичної опери та симфонії розвинуло загальний інтерес до музики, зробило її звучання майже невід’ємним елементом повсякденного життя. Запис музики на грамофонні платівки забезпечив можливість формувати особисті фонотеки. Радіо стало посередником між людиною і театром, значно розширило суспільний резонанс колись локальних культурних явищ.

467

Естетика

Ще більшою мірою все це стосується телебачення. За останні кілька десятиліть, особливо з часу створення космічного зв’язку, стала можливою співучасть жителя найвіддаленішого селища в культурних подіях всесвітнього масштабу — чи то кінофестивалі в Каннах, оперній прем’єрі в Мілані, чи у всесвітньому конкурсі виконавців у Москві.

Досягнення науки і техніки сприяли розширенню обізнаності людей у мистецтві. Певною мірою зросла загальна естетична культура, мистецтво посідає в житті людини дедалі більше місце. Водночас, завдяки засобам масової інформації й тиражуванню мистецтво значно розширило коло своїх споживачів, що певною мірою спричинило переорієнтацію на їхній не завжди вибагливий смак.

На початку XX ст. тенденція до демократизації мистецького життя уявлялась, з одного боку, як загибель мистецтва, а з іншого — як завоювання широкими масами права на культуру. Як бачимо, мистецтво не загинуло, натомість воно має значні здобутки. Водночас, незважаючи на доступність і поширення мистецьких явищ, загальна художня культура людей хоч і зросла, проте помітно трансформувала високу культуру відповідно до своїх смаків.

Добре це чи погано? Масова культура зорієнтована, передусім, на широкі кола споживачів, але, на відміну від фольклору, який значною мірою задовольняв потреби народу в попередні часи, створюється професіоналами і має за основу зразки високого класичного мистецтва. Вона розрахована на масове сприйняття, що здійснюється за допомогою засобів масової інформації або тиражування.

Виникнення масового мистецтва аж ніяк не означає руйнування мистецтва «високого», або елітарного. І сьогодні в суспільстві є певні кола з розвиненими художніми потребами і смаками. Так само й художники орієнтуються у своїй творчості не на усереднений смак, а на потреби, що диктуються спрямованістю художнього розвитку і, зрештою, творчістю яскравих особистостей, для яких не існує нічого іншого, крім потреби самовираження. Таке новаторське мистецтво не може бути прийнятим усіма й одразу, воно має пройти апробацію в професійно-елітарному середовищі.

Суспільна оцінка художніх творів. Критика як особливий соці-

альний інститут виникає і розвивається в умовах перетворення мистецтва переважно на духовну форму діяльності, специфічну форму

468

Художнє життя суспільства

відображення дійсності. Вона стає важливим чинником, що формує суспільну свідомість. Доки мистецтво було більшою мірою ремеслом, тобто переважно предметною діяльністю, його критиком виступав замовник або покупець, який актом купівлі оцінював як споживчі, так і естетичні властивості твору.

На ранніх стадіях суспільного розвитку потреба у професійному мистецтві, а також можливість придбати відповідний твір існували тільки у представників заможного прошарку, які, наймаючи майстра чи роблячи конкретне замовлення, підтримували художній талант, творчі здібності виконавця або нехтували ними і тим самим зумовлювали зміст мистецтва. Мистецтво регламентувалося канонами (зокрема й релігійними), які певною мірою виконували функцію цензора.

Демократизація суспільства, ускладнення його соціальної структури, а також значне урізноманітнення видів і форм мистецтва сприяли тому, що канон як спосіб закріплення і передачі художньої форми та змісту замінюється художнім методом, ще передбачає можливість існування різних напрямів, течій, індивідуальних стилів, створює ситуацію, якої раніше мистецтво не знало. Виникла проблема орієнтації в розмаїтті художніх творів, що постала спочатку як проблема смаку.

Самевцейперіодпочинаєтьсяформуванняінститутулітературнохудожньої критики, яка взяла на себе функцію суспільної оцінки художнього твору. Певна річ, в умовах розшарування суспільства критика, як і будь-який інший соціальний інститут, не могла бути вільною від упередженості. Однак це не виключало розвитку способів естетичного оцінювання творів мистецтва з огляду на їх соціальну значущість та художню довершеність. Через твори мистецтва досліджувалося саме життя, розмежовувалися чи консолідувалися різні напрями суспільної думки.

Дієвість такої критики, що ставала «прапором», навколо якого об’єднувалися різні духовні течії, пояснювалася виконанням критикою свого призначення. У своєму ставленні до творів вона відображала суспільний історичний інтерес, для якого література й мистецтво

— це не тільки професійна діяльність літератора, художника, а й засіб пізнання та перетворення життя.

Критикаможевлитисявєдинийдуховнийпотіксуспільствалише в тому разі, якщо вона виявить здатність аналізувати як художні твори, так і реалії життя. З усіх форм духовної діяльності вона найціле-

469

Естетика

спрямованіша, оскільки орієнтує людину на практичну дію, виражає життєві позиції її як суспільного об’єкта. Справа передусім у єдності завдань, що поставлені перед суспільством і критикою. Не якийсь абстрактний, штучно створений, а масовий, справді історичний інтерес критики сприяє життєствердженню людини.

Статус «високої проби» щодо творів мистецтва створює особливу атмосферу художнього життя, дає публіці можливість орієнтуватись у художніх пошуках сучасного мистецтва, залучає широку глядацьку та читацьку аудиторію до їх осмислення та оцінювання. Водночас, було б несправедливим покладати на критику відповідальність за стан мистецтва в суспільстві. Літературно-художня критика можлива тільки за умови існування цілісної теоретичної системи естетики й мистецтвознавства, що виробляє об’єктивні критерії для оцінювання художніх творів, кожен з яких є оригінальним і неповторним.

Саме тому критика й естетика, критика й мистецтвознавство перебувають у тісному взаємозв’язку. Естетика і мистецтвознавство, з одного боку, розвиваються під впливом критики, з іншого — критика має спиратися на виявлені та закріплені в теорії загальні закономірності розвитку і соціального буття мистецтва, що й роблять можливою критику, дають їй змогу «сперечатися про смаки», претендувати на об’єктивність і загальну значущість.

Різниця у вихідних методологічних поглядах на природу мистецтва, його соціальні функції породжує різноманітність принципів критики, а отже, нерідко призводить до протилежних оцінок одних і тих самих творів. Певна річ, за цим стоять, здебільшого, різні світоглядні установки. Таким чином, успіх критики визначається усім комплексом наук, що вивчають, з одного боку, мистецтво і художній процес, з іншого — суспільне життя.

Серед критиків, мистецтвознавців, а подекуди й серед естетиків набув визнання погляд на літературно-художню критику як на літературний жанр, тобто самостійне художнє явище, позначене силою естетичного, чуттєво-емоційного впливу на людину. І справді, діяльність критика — це професійне вміння словесно інтерпретувати специфічну художню образність, наприклад, музики, живопису, танцю тощо. Саме в цьому й полягає властиве критиці творче начало, яке нерідко абсолютизується, наділяючи критику правом належати до мистецтва. Читацько-глядацький загал звертається до критичної роботи,

470

Художнє життя суспільства

і твір мистецтва сприймається вже опосередковано, крізь призму професійного художнього бачення, до того ж у вербалізованій формі.

Критик зазвичай привносить у своє «прочитання» твору чимало історично важливих і особливо значущих для нього нюансів, про які художник нерідко й не підозрював. Саме тому критичне «прочитання»певногохудожньоготворудалеконезавждизбігаєтьсязнауковим його вивченням. Ця суперечність криється в самій природі мистецтва, оскільки художній образ у своєму самостійному існуванні значно багатший, ніж будь-яка спроба передати його за допомогою мови.

Мистецтво як засіб спілкування. Життя окремої людини певною мірою обмежене реальними можливостями спілкування, потенціалом тієї соціальної сфери, в якій вона живе й діє. Мистецтво дає особі можливість компенсувати брак реальних форм спілкування. Специфіка мистецтва, по-перше, здатна відтворювати світ у конкретних, індивідуалізованих чуттєвих образах, по-друге, несе на собі відбиток індивідуальності творця. Відповідно і процес сприйняття художнього твору дає можливість для спілкування як з його героями, так і з самим автором. Таке спілкування глибоко індивідуалізоване, оскільки опосередковується особистим, індивідуальним досвідом людини. Саме тому можливе різне розуміння одного й того самого твору різними людьми в різні періоди життя особи, в різних історичних умовах та культурних ситуаціях.

Художнє спілкування неможливе без фантазії та уяви, воно обо­ в’язково передбачає реальне чуттєве переживання. Цим мистецтво надзвичайно розширює сферу спілкування, вводячи в нього елементи свободи (незалежності від реальних обставин і повсякденних потреб) та універсальності (подолання обмеженості в часі й просторі). Хоч воно і не потребує ототожнення творів із дійсністю, однак реальна сила їхнього впливу є такою, що, наприклад, діти доволі довго не розуміють умовності художнього світу, їхня реакція на художню ситуацію часто буває безпосередньою, тобто не опосередкованою розумінням умовності художньої дії. Це особливо відчувається в театрі, коли діти беруть найактивнішу участь у театральній дії. Дитячий театр свідомо використовує цю особливість юних глядачів, щоб утримати увагу дітей і виробити в них потребу в художньому спілкуванні.

Слід зазначити, що в художньому спілкуванні криється не тільки особливість дитячого сприймання, а й специфіка театру як виду мис-

471

Естетика

тецтва. Щодо можливостей різних видів мистецтва, то для художнього спілкування вони не рівнозначні, хоч і взаємно доповнюють один одного. Театр як вид мистецтва виріс із реальних форм масового спілкування — демократичної системи правління та загальнонародних свят Давньої Греції. Глядача як реального співучасника дії і спілкування відділяє в театрі досить умовна перешкода — узвишшя сцени, тобто дія відбувається перед очима безпосередньо, що й забезпечує максимальну співучасть у ній.

Поряд із театром література і кінематограф є такими видами мистецтва, які найширше і найповніше відтворюють складність і розмаїття суспільних зв’язків особистості, дають їй змогу соціально адаптуватися. Тут «спілкування» здійснюється, передусім, з ідеями художніх творів, з тими соціальним простором і часом, у яких відбувається дія, проходить примірювання кожним читачем і глядачем соціальних ролей і способу життя. Іншою є форма спілкування при читанні поезії і слуханні музичних творів — тут відбувається обмін багатством відчуттів, різноманітністю емоцій, станів, переживань.

Завдяки художньому спілкуванню коло пошуку духовно близьких людей безмежно розширюється. Кожен із нас має улюблених героїв та їхніх творців — письменників, композиторів, художників. Спілкування з твором нерідко може відіграти в житті людини вагомішу роль, аніж спілкування з реальними людьми. Цікаво, що потреба в спілкуванні з літературними героями викликала до життя особливу форму суспільного визнання — встановлення пам’ятників літературним героям.

Мистецтво відтворює всю систему соціального спілкування, починаючи з реально-практичної взаємодії і завершуючи інтимноособистим спілкуванням. Особлива роль художнього полягає в тому, що саме в ньому особистість реалізовує свою можливість і здобуває досвід універсального, вільного, індивідуалізованого спілкування. Формування такої особистості збігається з намірами і цілями розвит­ ку сучасного суспільства.

Індивідуально-особове прилучення до культурної спадщини свого народу забезпечує особистості національно-культурну визначеність, включення до національної спільноти. Так втілюється єдність етносу і спадкоємність поколінь у ньому. Водночас доступність і всезагальність мови мистецтва руйнує національні, соціальні, часові

472