6. Динаміка населення України та його складових

До кола найбільш актуальних макроекономічних проблем сфери зайнятості та ринку праці необхідно, на наш погляд, віднести наступні:

• Постійне скорочення чисельності населення держави. За період 1991-2006 рр. чисельність наявного населення України зменшилася на 5,3 млн. осіб або на 10,2% і на 01.01. 2007 р. становила 46 млн.600 тис. осіб. У середньому щорічно за період 1987-1990 рр. спостерігалось зростання наявного населення на 0,9%, а за період 1991-1995 рр. – скорочення на 0,2%, 1996-2000 рр. – на 1,0%, 2001-2006 рр. – на 0,8%. У 2006 р. порівняно з 2005р. чисельність населення України зменшилась на 700тис. осіб або на 1,5%, переважно за рахунок природного скорочення (297,7 тис. осіб), у той час як міграційний приріст населення становив 14245 осіб. Природне скорочення населення спостерігалось у більшості регіонів України, але з різною інтенсивністю (винятком є Закарпатська область). Так, найбільший його рівень (13 осіб на 1000 жителів) був зареєстрований у Чернігівській області, а найнижчий (0,3 особи на 1000 жителів) – у Рівненській. Інтенсивність природного скорочення у сільській місцевості в 1,9 рази вища, ніж у міських поселеннях (9,5‰ проти 4,9‰). На 01.01. 2007 р. понад дві третини (68,1%) населення України проживає в міських поселеннях, а саме: у містах, яких на початок поточного року налічувалось 458, та у селищах міського типу – 886 одиниць. До найбільш урбанізованих регіонів належать Донецька (90,3% міського населення), Луганська (86,4%), Дніпропетровська (83,4%) області. Низький рівень урбанізації (менше ніж 50% міського населення) притаманний населенню Закарпатської (37,1%), Чернівецької (41,1%), Івано-Франківської (42,6%), Тернопільської (42,9%) та Рівненської (47,3%) областей. Рівень урбанізації певною мірою впливає і на щільність розміщення населення, яка в цілому по Україні на початок 2007 р. становила 78 осіб на 1 кв. км. Щільність населення вища від середнього рівня по країні у Східних регіонах і нижча – в Північних та Південних регіонах і варіює у межах 137 особи на 1 кв. км, тобто від 37 осіб на 1 кв. км (у Чернігівській області) до 174 осіб на 1 кв. км (в Донецькій області). Суттєвий вплив на динаміку чисельності населення до 2006р. здійснювали низькі показники коефіцієнту народжуваності та високі - коефіцієнту смертності. У 2006р. порівняно з 2005р. сталося збільшення кількості народжених на 8,0% і скорочення кількості померлих на 3,1%. Пояснити це можна низкою прийнятих заходів держави, які стимулювали процес народжуваності, коефіцієнт народжених за останній рік змінився і становив 10 народжених у середньому на кожну 1000 наявного населення країни і за період 2001-2005 рр. він збільшився на 25,6%. У регіонах України спостерігаються різні тенденції щодо коефіцієнту народжуваності. Так, зростання даного показника за останні роки спостерігається у Волинській, Донецькій, Івано-Франківській, Київській, Луганській, Одеській, Полтавській, Чернівецькій областях, зменшення – у Вінницькій, Дніпропетровській, Житомирській, Закарпатській, Кіровоградській, Миколаївській, Харківській, Херсонській, Хмельницькій областях та м. Севастополі, стабілізація - у АРК, Запорізькій, Львівській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Черкаській, Чернігівській областях та м. Києві. До групи з дуже низьким коефіцієнтом народжуваності (до 9,5 ‰) у 2006р. входило 9 регіонів України (33,3% від загальної кількості регіонів України): Чернігівська, Луганська, Сумська, Донецька, Харківська, Черкаська, Полтавська, Кіровоградська, Запорізька; до групи з низьким рівнем (9,6-10,9‰) – 13 регіонів (48,2%): Вінницька, Миколаївська, Дніпропетровська, Хмельницька, Київська області, Автономна Республіка Крим, м. Севастополь, Херсонська, Житомирська області, м. Київ, Одеська, Тернопільська, Львівська області; до групи з середнім рівнем (11,0-12,3‰) – 2 регіони (7,4%): Чернівецька і Івано-Франківська області; до групи з високим рівнем (понад 12,3‰) – 3 регіони (11,1%): Волинська, Закарпатська, Рівненська області (інформацію надано у порядку збільшення показника). У сільській місцевості народжуваність традиційно залишається вищою, ніж у міських поселеннях (відповідно 10,3‰ і 9,6‰). У 2006 р. смертність порівняно з 2005р. знизилась з 16,6 до 16,2 померлих у середньому на кожну 1000 осіб наявного населення України. Найвищі рівні коефіцієнту смертності спостерігались у Чернігівській (21,1‰), Сумській (18,4‰), Житомирській (18,3‰), Полтавській (18,1‰), Кіровоградській та Черкаській (18,0‰) областях, а найнижчі – у м. Києві (11,1‰), Закарпатській (12,8‰) та Івано-Франківській (13,3‰) областях. Основними причинами смерті, які мають тенденцію до зростання, на протязі 1985-2006 рр. є смерть від захворювання системи кровообігу, новоутворень (особливо злоякісних), нещасних випадків, отруєнь і травм, які у 2006 р. складали відповідно 63,4%; 11,9% та 8,5%. Висока смертність населення визначає низькі за європейськими мірками показники тривалості життя при народженні: в Україні, як і в більшості країн з перехідною економікою, зростання середньої тривалості життя населення, особливо старшого віку, не спостерігається. Протягом останніх десяти років середня очікувана тривалість життя знизилася з 69,3 років у 1991р.(чоловіків – 64,2 років, жінок – 74,2 років) до 67,9 років у 2000 р., а у 2006р. вона становила 68,1 років за обома статями, у тому числі: чоловіків – 62,4 років, жінок – 74,1 років. Найвища середня тривалість життя спостерігається в Західному регіоні, зокрема у Львівській і Тернопільській областях; найнижча – у Південному регіоні: Херсонській та Одеській областях. Також спостерігається загальне старіння населення і, в першу чергу, його економічно активної частини, яка до того ж має тенденцію до скорочення.

• Реструктуризація зайнятості населення України. Має місце перерозподіл працюючих у сферу послуг. Так, майже у двічі (на 51,8%) зменшилася середньооблікова кількість працівників у виробничій сфері за 1996-2005 рр. Сьогодні спостерігаються тенденції до поширення зайнятих у невиробничій сфері, наявності неповної зайнятості, зменшення зайнятих у галузях виробничої сфери. Тільки у 2005 р. порівняно з 2004 р. середньорічна кількість найманих працівників у рибному господарстві скоротилася на 14,7%, сільському господарстві - на 11,6%, лісовому господарстві - на 1,1%. Одночасно зросла чисельність зайнятих у фінансовій сфері (на 14,6%), оптовій і роздрібній торгівлі (на 14,6%), готельному та ресторанному бізнесі (на 4,9%), будівництві (на 4,5%), операціях з нерухомістю, здавання під найм та послугам юридичним особам (на 3,6%), транспорті та зв’язку (на 1,1%), в апараті державного управління (на 3,5%), колективних, громадських та особистих послуг (на 1,6%). Сьогодні майже кожний третій працює у промисловості й будівництві; кожний дев’ятий - у сільському, лісовому та рибному господарствах і освіті, кожний десятий – у охороні здоров’я; кожний дванадцятий - в оптовій й роздрібні торгівлі, торгівлі транспортними засобами, на транспорті, в апараті державного управління; кожний чотирнадцятий – на підприємствах, що здійснюють операції з нерухомістю, здаванням під найм та послуги юридичним особам. У цілому в невиробничій сфері сьогодні задіяний майже кожний другий і загальної кількості зайнятого населення України. А це свідчить про те, що структура та якість зайнятості населення України не відповідає вимогам постіндустріального суспільства.

• Нестабільний характер зайнятості у недержавному секторі економіки, який можна пояснити значним відсотком банкрутств комерційних підприємств, особливо малих та середніх. У сфері малого бізнесу часто порушується трудове законодавство, має місце кримінальний бізнес. У сучасних умовах підприємства малого бізнесу все ще не можна вважати повноцінним джерелом легальної та достойної зайнятості, реальної альтернати працевлаштування для працівників, які звільнені з великих та середніх підприємств.

• Відносно значний обсяг загального та прихованого безробіття, тривалі терміни перебування у статусі безробітних (46,5% безробітних знаходяться у такому стані 7 місяців і більше, із них більше 1 року – 29,8% в цілому по Україні), низька конкурентоспроможність безробітних на ринку праці, формування ринку нестабільної короткострокової зайнятості. Вищезазначене можна підтвердити наступним. Так, у 2006 р. рівень безробітних за методологією МОП у працездатному віці становив 6,8%, але у порівнянні з 2000 р. цей показник знизився на 4,8 відсоткового пункту. Рівень безробіття вище ніж по Україні мають такі держави СНД, як: Вірменія і Російська Федерація (7,2%), Казахстан (7,8%), Грузія (13,8%), нижче – Молдова (5,4%), Киргизстан - (3,5%), Таджикистан (2,3%), Білорусь (1,2%), Азербайджан (1,3%). На обліку в державній службі зайнятості на 01.01. 2007 р. перебувало 780 тис. 900 незайнятих громадян, з них кожен другий проживав у сільській місцевості. Серед зазначеної категорії громадян 97,6% мали офіційний статус безробітних, із яких більш ніж двом третинам було призначено допомогу по безробіттю. Дисбаланс у розподілі виробничих ресурсів та робочої сили зумовлює високий рівень міжрегіональної диференціації безробіття як зареєстрованого, так і визначеного за методологією МОП. На 01.01.2007 р. найвищий рівень зареєстрованого безробіття спостерігається у Тернопільській області (5,3%), а найнижчий (0,4%) – у м. Києві, при цьому до групи з найнижчим рівнем зареєстрованого безробіття (0,4%-1,6%) відносяться 11,1% усіх регіонів України: м. Київ, м. Севастополь, Донецька область; до групи з низьким рівнем (1,7%-2,8%) – 33,9%: Дніпропетровська, Одеська, Київська, Луганська, Харківська області, АРК, Львівська, Запорізька і Закарпатська області; до групи з середнім рівнем (2,9%-4,0%) – 40,8%: Волинська, Херсонська, Чернігівська, Миколаївська, Івано-Франківська, Сумська, Житомирська, Чернівецька, Хмельницька, Вінницька, Кіровоградська області; до групи з високим рівнем (4,1%-5,3%) – 14,8%: Полтавська, Черкаська, Рівненська та Тернопільська області (інформацію надано у порядку збільшення показника).

• Якісна (структурна) невідповідність параметрів попиту на працю та його пропозицією у регіональному, галузевому, професійному, віковому та інших розрізах. Нескоординованість функціонування системи освіти з динамікою попиту економіки на робочу силу певних професій та кваліфікацій. Так, сучасна економіка України характеризується низькою якістю зайнятості. Одночасно із зростанням рівнів економічної активності можливості зайнятості постійно зменшуються. Взаємодія цих тенденцій викликає на ринку праці, в економіці та суспільстві самопосилюючі негативні процеси. Зростання безробіття в Україні відбувається не лише за рахунок осіб без професій і з найпростішими професіями, тобто осіб з низькою конкурентоспроможністю на ринку праці, а й за рахунок осіб з високим рівнем освіти та професійної підготовки. Станом на 01.01.2007 р. навантаження на одне вільне місце та вакансію варіює від 0,2 осіб (м. Київ) до 33 осіб (Тернопільська область). Групування регіонів за даним показником показало, що до групи з низьким рівнем (0,2-6,9 осіб) входе 33,3% усіх регіонів: м. Київ, м. Севастополь, Донецька, Дніпропетровська, Київська, Луганська, Харківська, Запорізька, Одеська області; середнім (7,0-13,7 осіб) – 44,5%: АРК, Закарпатська, Чернігівська, Кіровоградська, Миколаївська, Полтавська, Хмельницька, Житомирська, Волинська, Львівська, Сумська, Херсонська області; високим (13,8-20,5 осіб) – 14,8%: Вінницька, Чернівецька, Івано-Франківська, Рівненська; до групи з дуже високим рівнем (20,6-27,0 осіб) – 7,4%: Черкаська і Тернопільська області (інформацію надано у порядку зростання показника). У 2006 р. тільки 38,8% випускників професійно-технічних закладів освіти і 28,8% випускників вищих закладів освіти, які перебували на обліку продовж звітного року, було працевлаштовано. Станом на 01.01.2006 р. саме велике навантаження на одне вільне робоче місце та вакансію спостерігається за такими професіями, як: кваліфіковані робітники сільського та лісового господарств, риборозведення та рибальства (24 особи), найпростіші професії (16 осіб), робітники сфери обслуговування та торгівлі (14 осіб), технічні службовці (12 осіб), а найменше – мають працівники за професійною групою „Оператори та складальники устаткування та машин (2 особи).

• Ротація працюючих (динаміка коефіцієнтів прибуття та вибуття кадрів), що є значною і має певні галузеві відмінності. Так, найвищі коефіцієнти вибуття характерні для рибного господарства (57,0%), сільського господарства та пов’язаних з ним послуг (51,9%), оптової й роздрібної торгівлі (51,1%), будівництва (48,1%), а найнижчі – в освіті (13,2%). За часткою прийнятих відносно середньо облікової кількості штатних працівників переважають готелі та ресторани (56,3%), оптова й роздрібна торгівля (55,5%), будівництво (44,7%) та рибне господарство (42,4%). Проте на крупних та середніх підприємствах кількість новостворених робочих місць припадає на неформальний сектор.

• Посилення структурних диспропорцій у наслідок статево вікової структури населення, що склалася. Станом на 01.01.2006р. жінки становили 60,8% від загальної кількості безробітних України, а молодь у віці до 28 р. – 22,9%. У 2005 р. жінки складали 77,3% від загальної кількості вивільнених працівників, попит же на робочу силу жіночої статті становило тільки 15,2% від загальної потреби в працівниках, але 50,5% працевлаштованих від загальної кількості незайнятого населення є жінки.

• Низький рівень міжрегіональної та міжгалузевої рухливості населення та робочої сили, у якій значна роль стихійних та випадкових процесів. Відсутня чітка міграційна політика, яка повинна регулювати регіональну динаміку та структуру населення України і бути побудована на аналізі та прогнозуванні перспективних соціально-економічних (інвестиційних, виробничих та інших) умов. Недостатньо розвинута загальноукраїнська складова інформаційної інфраструктури ринку праці.

• Парадоксальність функціонування ринку праці, на якому має місце відносно низький офіційний рівень безробіття. За даними державної служби зайнятості, рівень безробіття зменшився з 4,2% на 01.01.2000 р. до рівня 3,1% населення у працездатному віці на 01.01.2006 р., а за методологією МОП він зменшився з 12,4% у 2000 р. до 7,8% у 2005 р. При цьому рівень зайнятості населення України за 2001-2005 рр. зріс на 0,9 відсоткового пункту і у 2005 р. становив 65,4%. Відносно високий рівень зайнятості та низькі рівні зареєстрованого безробіття можна пояснити такими причинами: орієнтація економічної політики на підтримку високого формального рівня зайнятості шляхом прямого субсидування неефективних підприємств; низький рівень реальної заробітної плати; висока частка працюючих пенсіонерів; законодавче продовження тривалості відпустки по догляду за дитиною (жінки є формально зайнятими); швидке збільшення зайнятості в неформальному секторі економіки; низький рівень дієвості державної служби зайнятості. Тривалість безробіття серед громадян, які перебували на обліку, в середньому складала 10 міс. у 2000 р. і 7 міс. у 2005 р. Надана інформація свідчить, що проблема тривалості безробіття сьогодні не такою гострою, як була на початку ХХІ століття, але над нею треба постійно працювати, тому, що за оцінкою зарубіжних експертів, зростання безробіття лише на 1% призводить до зростання смертності населення на 2%, збільшення числа самогубств – на 4,1%, вбивств – на 5,7%. За даними соціологічних досліджень, проведених у нашій країні, зростання чисельності непрацюючих з-поміж молоді лише на 1% зумовлює зростання злочинності в молодіжному середовищі на 4%.

Наявність означених і, можливо, інших проблем сфери зайнятості та ринку праці потребує аналізу реалізації діючої політики зайнятості, оцінки її перспективної результативності і адаптації до актуальних соціально-економічних пріоритетів розвитку та прогнозує мого стану ринку праці.

Контури політики зайнятості в Україні повинні відповідати вітчизняному і зарубіжному досвіду (у першу чергу розвинених країн), що було накопичено за час еволюції державної політики зайнятості, враховуючи специфіку нашої держави та етапів її розвитку. З одного боку, заходи стимулюючої державної політики повинні доповнюватись заходами по стриманню інфляції на соціально та економічно допустимому рівні, а з другого, дія ринкових сил підкріплюється активним втручанням держави з метою недопущення та запобігання „провалів ринку”. Тому реалізація повноцінної політики зайнятості України, досягнення довгострокової розрядки на ринку праці, розширення зайнятості та пом'якшення проблем безробіття, на наш погляд, повинні ґрунтуватись на рішенні наступних актуальних задач:

• Створення умов для забезпечення підприємств робочою силою, узгодження динаміки попиту на робочу силу (у т.ч. за основними професіями) і тенденцій розвитку системи професійної підготовки кадрів. Депопуляція населення, його старіння, низький рівень здоров’я нації робить цю задачу багато аспектною, витратною, важкоздійснюваною у рамках динамічного ринкового механізму.

• Комплексне узгодження структури пропозиції робочої сили певного освітнього та кваліфікаційного рівнів з структурою пропозиції на неї. Цього можна досягти двома шляхами:

  1. змінюючи структури виробництва в бік збільшення використання висококваліфікованих спеціалістів;

  2. адаптуючи систему освіти під виробничу структуру, що склалася.

Другий шлях, імовірно, є менш витратним і, в стратегічному відношенні, більш ефективним. У рамках реалізації державної політики зайнятості необхідно передбачати заходи щодо залучення на ринок праці тих людей, які вийшли зі складу економічно активного населення, загубив надію знайти роботу. Слід активізувати зусилля і в напрямку забезпечення умов стабільної зайнятості та високої соціальної захищеності для груп старших за пенсійний вік, а також передбачити заходи щодо пом’якшення наслідків і попередження молодіжного безробіття. Тому, що саме молодь визначає перспективний стан кадрового потенціалу економіки нашої держави. В умовах старіння зайнятого населення пріоритетне значення набуває задача забезпечення приємственності поколінь та успішної інтеграції молоді у сферу праці, і, на сам перед, в реальний сектор економіки.

• Конкретизація державних пріоритетів у сфері професійної освіти. Зниження якості підготовки спеціалістів, формування структури системи освіти без урахування динаміки та структури вітчизняного виробництва, його потреб, падіння фахового престижу науково-технічним направлення, поширення освіти на комерційні основі та інше закладає серйозну проблему структурної невідповідності (в умовах завищених претензій молодих спеціалістів) до створення значного потенціалу зовнішньої міграції. Іншими словами, недостатня ефективність та гнучкість системи підготовки та перепідготовки кадрів має прояви у деякій надмірності спеціалістів з вищою освітою, тому що, як свідчить досвід, значна частина з них зайнята на робочих місцях, які потребують більш низького рівня кваліфікації або іншої спеціалізації.

• Удосконалення нормативно-правових умов функціонування сфери зайнятості та ринку праці, забезпечення більш сприятливих інституціональних умов для взаємодії економічних агентств. У першу чергу, необхідно удосконалити інформаційну інфраструктуру, наприклад, у напрямку створення єдиної державної бази вакантних робочих місць у регіоні та узгодження її роботи з приватними структурами.

• Розвиток між бюджетних відношень, удосконалення бюджетного процесу, продовження податкової реформи. Здійснює свій вплив на зайнятість і податкове навантаження, яке впливає як на ціни на товари та послуги, так і на доходи населення. Вплив бюджетної політики на динаміку зайнятості в економіку України можна розглядати також як через вплив державного фінансування галузей національної економіки, так і через здійснення державних закупок товарів та послуг, які формують, у тому числі, попит на продукцію виробничого та невиробничого секторів економіки.

• Розробка комплексної програми підтримки та розвитку зайнятості, стримування безробіття. Це передбачає облік у перспективній динаміці ринку праці основних параметрів розвитку міграційних процесів. Сьогодні актуально управління територіальним рухом населення і трудових ресурсів з метою регулювання пропозиції робочої сили у регіонах та взаємозв’язку локальних ринків праці.

Таким чином, забезпечення належного контролю над загальноеконо-мічною ситуацією, розвитком соціально-економічних тенденцій в галузевому та регіональному розрізах потребують активної прямої присутності держави в економіці та на ринку праці, як його невід’ємної частини. Зусилля держави по подоланню негативних тенденцій у сфері зайнятості та на ринку праці є основою для перспективного розвитку трудового потенціалу і мінімізації відхилень від векторів сталого економічного розвитку.